На відміну від актуальних у наш час текстильних трансформацій, гобелени Оксани Петращук мають класичне обличчя. Тематично у них прослідковується дві основні лінії: тема природи («Пори року), «Арніка» тощо) та сакральний пошук «Голод і спрага», «Голгофа», «Юда»). Якщо перша з них має переважно текстильно-пластичне, виразно живописне трактування, то у творах на сакральну тему здебільшого домінує образна лапідарність.
Художній розпис по тканині увійшов у творчість Оксани Петращук разом із навчанням в академії мистецтв. Тут вона тяжіє до техніки гарячого батику, що дозволяє вільно оперувати зображенням («Легенда про пісню»). В батику художниця продовжує розвивати тему природи.
Новою практикою у майстерні Оксани Петращук стало лялькарство. Звернутися до народної ляльки її спонукала викладацька робота у Вижницькому коледжі декоративного мистецтва. Вже перші роботи засвідчили високий професіоналізм мисткині, вона відмовилась від так званої модельної – псевдофольклорної ляльки і звернулась до вивчення народної традиції. У межах цих знань Оксана Петращук використала досвід майстра ткацтва та розпису по тканині, оскільки більшість одягових тканин її казкових етно-героїнь є авторськими розробками.
Опис творчості мисткині – Ольга Ямборко, мистецтвознавець
Народилася 26 вересня 1974 року в Вижниці Чернівецької області в родині майстра-різьбяра та бухгалтера.
1995 – закінчила училище прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка;
2001 – закінчила Львівську Національну академію мистецтв, відділення текстилю у Михайла Григоровича Кукоша
Оксана ще під час навчання в школі вирішила, що покликання її життя – вишивка. Навчилася від бабусі, сама часто бралася за голку й вигадувала нові візерунки й теми. Родина жила в Вижниці, то ж сама доля привела її в тодішнє училище прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка (у 70-і роки його закінчив батько Оксани Яків Пантелейович). Але в приймальній комісії дівчині сказали, що до документів треба ще принести зобов’язання від роботодавця, який по отриманні диплома візьме її на роботу. На той час фабрика імені Юрія Федьковича в Чернівцях таких фахівців уже не потребувала, а інших підприємств поблизу не було. Вихід знайшли в сусідній Івано-Франківській області – у Косові, на фабриці «Гуцульщина», але там потребували ткаль. Традиційні гуцульські вовняні килими цієї фабрики дотепер купують далеко за межами самого Косова та, власне, України. В радянські часи саме за килими, продані в Канаду й США тамтешнім українцям, держава отримувала чимало валюти.
Оксана принесла відповідний документ і вступила на відділ ткацтва. Тоді вона думала, що це тимчасово, що все ж стане вишивальницею. І навіть думки не припускала, що колись сама буде навчати студентів ткацтва і завідувати відділом!
Але прийшов час, коли першокурсників повели в ткацьку майстерню. Оксана побачила ткані гобелени викладачів училища та його випускників, що прикрашали величезне приміщення майстерні, вони настільки захопили її, адже так відрізнялися від традиційних килимів, які вона знала, що душа дівчини прихилилася до ткацтва: «Я теж так зможу робити», – подумала тоді Оксана.
Велику роль у становленні молодої мисткині відіграли викладачі Любов Дмитрівна Столєтова та брат і сестра Володимир й Інна Баричеви. Їх батько Іван Баричев був засновником відділу ткацтва. Інна Баричева (нині живе в Москві) – людину високого творчого польоту, експериментатор у галузі ткацтва, вона й показувала студентам неймовірні можливості, які має звичайна нитка. Оксана добре засвоїла уроки свого улюбленого викладача, згодом розвинувши це у своїй творчості.
З 2004 по 2007 працювала викладачем у Косівському коледжі прикладного мистецтва, а з 2007 – вже у своєму рідному Вижницькому коледжі, нині – завідувач відділу ткацтва.
2002
2003
2004
2007
2009