До Зої інтуїтивно хотів втрапити вже давно, бо дуже зачепила її кераміка з тисячами крапочок. Щось у них таке було енергетичне. І коли пробуєш їх повторювати, то виходить зовсім не те. Тобто, справа в тому, що майстриня закладає між рядків. Врешті, погостювати таки вдалося. Попри те, що вранці перед поїздкою не було вільного фотоапарата і диктофона. Диктофон знайшовся в телефоні, а фотоапарат виявився у самої гончарки 🙂 Зоя живе з батьками у приватному будинку на околиці Василькова під Києвом. Її майстерня – це прибудова до будинку. Має окремий вхід з двору.
Зоя Предко, гончарка:
В 12 років пішла з батьками на Андріївський узвіз у Києві і побачила, як працює гончар. І всередині ніби щось перемкнулося. Захотіла гончарити. Перед цим мріяла про археологію. А коли вступила до Бойчука (Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука – авт.), то одного разу студентка прийшла зі своїм батьком і для мене був шок. Бо це і був той майстер – Сергій Спасьонов. Він мені вже пізніше зробив гончарне коло.
Коли мене мама носила, то вона приїхала до бабусі додому, пішла в сільпо, а там же в сільських магазинах все на купу: крупа, чоботи. Приходить додому вся розстроєна. Бабуся питає: “Що таке?” А мама: “Там такий сервіз гарний, але в нас вже тих тарілок багато”. А бабуся каже: “Піди купи, то дитина твоя просить”. І то дійсно, виходить, шо я просила той сервіз. Зараз лишились тільки блюдечка, бо все дитинство я тільки ним і гралася. Побила всі чашки, але пам’ятаю, як виглядав заварничок, як чашечки.
Про крапочки на кераміці. Я ті крапочки просто обожнюю. Я без них просто не можу. В чому сенс – теж сказати не можу, але без них життя немає. Кожна крапочка, це певне життя. Можна зашифрувати туди щось цікаве. Якщо хочеш, щоб робота несла певну інформацію, то можна в літературі подивитись, в якій культурі яка символіка що означає. В кожній культурі знайдеш крапочки, рисочки, особливо викопні культури, там вся символіка на простих геометричних малюнках.
Щоб творити, я повинна торкатися до землі, босяка походити, квіточку посадити, мати заземлення. Колись ми до друзів приїхали, залишилися ночувати, а вони живуть на 22 поверсі. Я вночі прокинулася від жаху: “О боже, як далеко до землі!”. Лежу, і в голові картинки всіх цих поверхів, скільки там людей, ліжка, шафи, дітки, каші. І мені було так погано. Тому для мене важливо бути “заземленою”.
В дитинстві старі речі до мене самі “приходили”. То знайомі принесуть стару вишивку, то ще хтось. То в знайомих щось побачу. Я їх не шукала, але звертала увагу. Мабуть це через те, що душа в людини безсмертна і я вірю в те, що душа може народжуватися не один раз. Може щось з минулого життя мучило, якась інформація приходила, і воно вийшло в такому вигляді. Або мріяла бути, чи подобалося бути гончарем.
Кожна людина народжується з якоюсь метою, навіть якщо ми про це не думаємо. Хтось скаже – я не талановитий, нічого не вмію робити, але то не правда! Мені здається, що неталановитих людей немає. Є люди талановиті, які вміють дуже гарно організовувати інших людей, чи бути навіть гарним прибиральником снігу. Я можу взяти лопату і покопати, але в мене цього не виходить, але є люди, які це люблять. Тому кожна людина має якусь задачу.
Але буває так, що чомусь в суспільстві є такий дивний канон, що робота повинна бути важкою, ти повинен все досягати важко працюючи, з потом, кров’ю, убиватися, а та робота, яку ти робиш легко, то не робота, хобі, то так.. Але насправді, може й те, що легко, то і є та справжня робота, якою людина повинна займатися.
Я себе відчуваю реалізованою і навіть скажу, що не шкодую жодної хвилини, що вибрала цю професію. Тому що якщо спитати, як я можу охарактеризувати себе, то я можу сказати, що я – це глинка, чи глечик. Я без цього не відчуваю, що зможу повноцінно існувати. Якщо на тиждень чи навіть на місяць я поїду на море, то я зможу проіснувати, але якщо на довше, то в мене починається “ломка”.
Мені треба чи хоча б олівчиком помалювати, чи взяти якийсь шматочок глиняний, щоб пом’яти чи доторкнутися. Просто це моє! Я дуже рано відчула і зрозуміла ким я хочу бути, хто я є. Звісно є люди, які 50-60 років на заводі роблять одну детальку і це їм не заважає. Але я б, наприклад, так не змогла.
Про тонус. Треба мати певну послідовність. Якщо ти постійно робиш тільки замовлення, то ти пірнаєш у цю колію. Слід чередувати замовлення і те, що ти хочеш зробити для себе, для свого задоволення. Якщо час від часу міняти це місцями, то можна дуже довго проіснувати і любити свою роботу. А якщо ти як коняка впрягаєшся і робиш тільки замовлення, щоб проіснувати, прохарчуватися, то це може знести дах.
Щодо археології. Це захоплення було якось з самого початку. Не знаю звідки воно пішло. Мене тягнуло до глечиків, дивних старих речей, до старої музики, до всього, що можна було взяти в руки. Ніби малі діти, які тягнуть все до рота. Я ніби не маленька, але якщо не помацаю ручками, то не зможу повністю побачити картинку. Мені очей не достатньо. Дуже люблю музеї, але той недолік, що там не можна ні до чого доторкнутися, дуже важко я це сприймаю.
Про етапи в творчості. Вони є! Був в мене, і зараз є, період, що я крутила намистинки. Щодня, не зупиняючись. Я не могла накрутитись. Намистинка – це коло, найідеальніша форма. Можливо, в житті не вистачало якогось ідеального стану себе в собі і ці кульки допомагали об’єднати тіло, голову, розум і душу, з’єднати їх разом. Це була ніби медитація. Думки розкладалися по поличках. Вже немає того, що якщо я не зробила пару намистинок в день, то мені погано. Але зараз є періоди, коли я постійно малюю пташок. Я не можу їх не малювати. Я не намалювалась! Можливо це пройде, а може й ні. Залежить від того, як ти відчуваєш свої внутрішні емоції.
Люди часом відчувають настрій, з яким я сідаю працювати, коли дивляться на готову роботу, і можуть його озвучити. Тоді я думаю собі: “Значить зроблено правильно”, бо людина сказала ті емоції, які я вкладала в роботу. Так буває не часто, бо залежить, наскільки людина схожа зі мною сприйняттям світу, кольорових гам. Коли ти зустрічаєш таку людину, то це насправді задоволення! Якщо людина інша, то вона може не побачити, або навпаки шось скаже, що мені б таке в голову не прийшло. Була в мене тарілка геометрична. Я туди не вкладала інформацію, яку побачив мій товариш. Він прийшов каже дивись, тут українське село, хатинки, ось димочок, віконечка. Але я такого не малювала!
Я зробила одну річ, іграшку, брязкальце. Думаю: я не знаю, чому це я зробила. Ну нехай стоїть, когось чекатиме. Через 2 роки народилася дитинка. Я коли взнала, що та дівчина вагітна, я зрозуміла, що то рибка тієї дитинки, яка повинна народитися. Правда рибку вона ще не побачила, бо вона недавно народилася і я ще не подарувала. Але факт лишається – я знаю, що це рибка тієї дитинки. Вона її чекає! А буває, що зробила і знаю, що ось це сподобається Марусі, а це Іринці.
Я навіть можу показати, яка річ кому до душі, бо я з людьми спілкуюся і знаю їх смак. Це виражається в настрої, в якому робилася робота. А ще часто може бути так, що колір роботи може бути такий, який людина не сприймає, але вона приходить, бачить цю річ, каже: “Я синій колір не сприймаю, в мене синього, блакитного кольору немає, але не можу відійти від тієї речі, тому що знаю, що вона моя!”. Може має значення день, в який ти це робиш. Є спалахи на сонці, місяць має свій хід, і кожен день має свій настрій, несе інформацію.
Майстерня. Ми коли перебралися, то шукали місце для майстерні. Одна стіна вже була. Інша від гаража. Я хотіла окремим будиночком, але економічно покласти 2 стінки було вигідніше. Найпершим місцем, яке було готове для існування – була майстерня. Ми тут і їли, і відпочивали. Це тривало 2-3 місяця. Я казала, що я не можу чекати, давайте я вас вижену. Бо до цього я працювала у спальні міської квартири. Це не корисно, бо дихаєш пилом з глини. Де сплю, встала з ліжка, 2 кроки вступила і в мене робоче місце. Все в кімнаті 15 квадратів. І шафа, і ліжко, і велотренажер. А тут в мене вже розправлені крила! Я пропадаю тут днями і ночами! Я повісила годинник у майстерні, щоб хоч якось контролювати свій час. Шоб мати совість! Щоб піти поснідати. Чесно? Не допомагає!
Мама зі Слобожанщини. Цариця вислала козаків з Тамбовської області, щоб охороняти так звану окрайну лінію. Вони приїхали, одружилися з українками, і через 300 років народилася я. А батько з Житомирського Полісся. А другий мій батько з Волині. Я народилася в Києві. Все життя прожила в коробках на 2-3 поверсі. Сюди ми переїхали 5 років тому… А влітку в дитинстві їздили до бабусі. Там корівка, пташечки, собачка.. Вже дідуся немає, бабусі немає, але хати не продаємо. Рука не піднімається. Це Батьківщина, бо там 50 років жили дід і бабуся.. Раз на рік ми приїжджаємо. Город сусіди садять, щоб він бур’янами не заростав.
Межа між традиційним і сучасним умовна. Зібрались люди і домовились, що межа буде виглядати ось так. Що в хвилині 60 секунд. Що в тижні 7 днів. Так само й тут. І є те, що роками відмивається, полова зникає, і лишається тільки золото, тільки зернятка. Зараз у давніх речах ми можемо побачити ці зернятка. Традиційні – це ті речі, які робляться з покоління в покоління, від майстра до майстра, зберігаючи прадавню символіку. Деякі мої речі також можна назвати традиційними, бо насправді вже все вигадано. Форма глечиків вигадана багато тисячоліть тому. Так, вони всі різні, бо різні люди робили, але форма класична. Кожен матеріал має свої певні канони і диктує форму. Те що ти можеш зробити із заліза, ти не зробиш з глини.
Проблеми між традиційним і нетрадиційним немає. Є проблема, що є люди, які хотіли б це робити, але вони не можуть, а можуть лише сприймати і обговорювати. Традиція зберігається не рамками, а тим, що людина це робить із задоволенням. Друге – це технічні засоби. Бо те, що роблять в Японії чи Китаї, у нас не зробити. Це генетичне сприйняття нації, генетичне сприйняття людини, її характер. В генокоді нашої нації є певні речі, малюнки чи форми, які нам подобаються і ми їх робимо. Так само в Японії. Бабуся моя казала так: “Де народився, там і згодився!”. Це правильно, бо людина народжується, росте і сприймає все у середовищі, де є певні традиції. Традиція наприклад як готувати їсти, як спілкуватися, як приймати гостей. Порівняти традиції з індіанцями Північної Америки, то вони різняться. Але є те, що для всіх націй є спільним, не дивлячись на колір шкіри, на мову, що є гармонійним для існування на цій планеті.
Поличка. Є речі, які дарують друзі. Інші міняю на ярмарках. Це нагадування про те, що в мене є мої друзі, що я їх поважаю, і нагадування, що треба рости далі. Конкуренція жме на п’яти. Але в кожного майстра є свої покупці. Не можуть 2 різні людини зробити однакові речі. Я не зможу зробити чайничок як Абдюль (Абдюль Сеїт-Аметов – авт.), бо я не Абдюль. Логіка залізна! Але я дуже люблю цей чайничок. Він як душа. А он коник Діма. Діма теж з великими очима. З такою гривою. В нього характер як у коника. Тобто кожен майстер робить себе. І жодного разу я не бачила роботи, коли вона хоч би частково не була схожа на автора. Мені здається, такого в житті бути не може. Це якщо роботу не зробила машина-автомат…
Є вироби, які лишаю собі і розумію, що їх віддати не можу нікому. І часто саме ці речі дуже сильно хочуть придбати. Тому що я їх настільки наобнімалася, надивилася на них, що не можу віддати. Я розумію, що якщо цю річ віддам, то я буду за нею сумувати, мені буде погано.
Найперша моя викладачка Оксана Аркадіївна Грузинська, надзвичайно талановита людина казала: якщо ви не знаєте минулого, то ви не зможете зробити сучасне. Тому треба вивчати всі культури світу, тоді ти зможеш пропустити це через себе і знайти шось своє. Звісно, на рівному місці вміння може бути, але це треба бути генієм, це як треба, щоб Боженько поцілував людину. Такі народжуються раз в тисячу років. Дуже мало таких справжніх, як Приймаченко, да Вінчі, вони просто народилися і все!
Я маю надію, що мене Боженько в ручки поцілував, бо часто без ескізів ставиш крапочку, і руку повело само. А далі вже велика кількість роботи. Чим більше напрацьовуєш, чим більше бачиш, ходиш по виставках, спілкуєшся з митцями, навіть якщо поспілкуєшся з музикантом, тебе може вибити і надихнути. Бувало так, що йдеш восени, бачиш листочок і вже бачиш якусь штуку, яку прийшла і зробила. Було таке, шо й наснилося. В мене в кімнаті стоїть такий кентаврик. Він розбудив мене в 3 години ночі, я зрозуміла, шо заснути не зможу і що треба йти працювати. Поки його не зробила, спати не лягла.
Вміння зачепити людину своїм виробом залежить від енергетики майстра. Є люди з дуже потужною енергетикою. Хтось може вкласти більше, а хтось менше, і буде відчуватися в кого багато. Але це не значить, що та людина гірша. Вона інша. Ми всі різні. Хоча справжні речі чіпляють всіх. Якщо людина талановита, і Боженько поцілував їй не тільки ручки, а й серце, душу і голову, то такі речі не можуть залишити когось байдужим. Якщо це викликає емоцію у людини, яка не вміє сприймати і зовсім “не з тієї опери”, яка не має стосунку до мистецтва і може бути лікарем, скелелазом чи гірняком, то це найбільша похвала. Бо якщо людина не розбирається професійно, то вона підключає інтуїцію. А часом буває так, що голова, розум можуть перебити серце і чуття. Тому треба тримати баланс.
Буває, що бачення приходить саме, а буває, що треба напрацювати. Не знаю, від чого то залежить, від планет, від настрою, від вибухів сонячної системи, але від чогось точно залежить, бо часом буває відчуття, що я нічого не придумую. Що через мене щось пройшло і я просто через руки видала інформацію, і все.
Про кризу творчості і відчуття самореалізації. Буває коли люди кажуть, що “проект виписався”. Я не можу це пояснити, як це відбувається. Це може відбутися кожної години. Але це може статися, якщо людина втрачає зв’язок з космосом, з Богом, з собою. Якщо є гармонія з самим собою, то ти знайдеш гармонію з іншою людиною, гармонію існування в певному середовищі. Всі культури, релігії ведуть до досягнення гармонії, спочатку з собою, потім з природою. А якщо є гармонія, то далі можна видати щось дуже цікаве.
Я не можу сказати, що в мене стовідсоткова гармонія з природою чи з собою, бо бувають моменти, коли щось роблю і кажу: “А навіщо я це роблю? Чи комусь це потрібно?” А потім струшуюся: “Так, стоп! Насамперед це потрібно мені! Якщо потрібно мені, то потрібно комусь!” Для творчої людини дуже важливо, коли її роботи сприймають. Коли вони комусь подобаються.
Як страждав Ван-Гог, який за все життя жодної картини не продав? Мені здається, це настільки важко для людини, яка хоче щось вкласти, комусь щось дати, подарувати чи продати. “Вихід” повинен бути! Якщо немає виходу то починає “вибухати все всередині”. В мене цей “вихід” через глину, в когось через танці, через пісню, хтось через сапку, через вирощування картопельки.
Зауваження до моїх робіт залежать від того, яка людина мені дає зауваження. Якщо я цю людину ціную і поважаю, то я прислухаюся, сяду і подумаю, чи дійсно це зауваження є справжнім і чи підходить до мене. Якщо підходить, то я прийму, якщо я розумію що мені це не підходить, я це не буду робити. Може це риса характеру. Але знову ж таки пропускаю це через себе, питаю сама себе. Було таке, що хотіли, щоб я робила погребальні урни. Я сказала, вибачте, але я розумію, що це потрібно, але це не до мене. Я це робити не хочу і не буду. Не дивлячись на те що мені можуть заплатити великі гроші. Ні за які гроші не хочу такі речі робити!
Я дуже люблю кіно. Це моя слабкість. Дуже люблю музику. Я без неї просто не існую. Постійно вмикаю і працюю з музикою. Може пробити, і буду слухати Маріо Ланцу, а можу шось зовсім сучасне. Можу Джо Кокера слухати. Ходила на його концерт і отримала величезне задоволення.
Я намолола сім мішків гречаної вовни. А насправді треба просто робити те, що ти любиш! І все буде приємніше, світліше!
Записав Богдан Гдаль, “Рукотвори”
Сторінка Зої Предко на нашому сайті та її вироби у крамничці.