Шукаємо приміщення у центрі Києва Більше не показуватиX

“Зозулиці” родом з Василькова або подорож до майстерні Лесі Денисенко-Єременко

“Зозулиці” родом з Василькова або подорож до майстерні Лесі Денисенко-Єременко
25 березня 2012 19:55

Садибу гончарки Лесі Денисенко-Єременко на її провулку вирахувати не складно. Стареньку криницю та сіру бетонну електроопору біля подвір'я оживляють барвисті рослинні орнаменти. А у цегляну основу воріт вмуровані глиняні кахлі з козацькими мотивами.

Каже, у 90-х роках її батько — відомий художник Григорій Денисенко, з подібних кахлів для Спілки народних майстрів змонтував цілий виставковий камін. «Він, мабуть, і зараз там є, але не виставлений, — розповідає пані Леся. “Також мій батько робив серію панно з кахлів. Авторами замовлення були Прядко, Олійник, а тато вже виконував від кальки до образу, від моделі до форми і до самої випаленої та глазурованої плитки. Це вони якомусь магнату робили ще у 1997 році. У мене залишилися форми на це все діло...»

Гончарна майстерня — це колишній хлів на подвір’ї садиби. Навесні 2011 року пані Леся розписала її стіни та двері чудернацькими малюнками, «щоб веселіше було».

Переступивши поріг, потрапляєш ніби в інший вимір. Всередині розписані стіни, природній запах глини, з усіх сторін добрі “очі” керамічних теплих кухликів, мисок та зооморфних фігурок. Десь прикріплені кілька особистих світлин та зображення улюбленої тварини майстрині — кози.

«Тут енергетично виливаєш себе сильно. Може й не працюєш до півночіі, але на вечір вже готовченко», — розповідає пані Леся. Глина — це її життя, ідеї для втілень у ній приходять з космосу. За словами жінки, філософські думки та мудрість надиктовує їй саме глина. Воно й не дивно, коли говориш про гончарівну у шостому поколінні і коли гончарний рід Денисенків нараховує понад 200 років.

Зустрічають гостей і традиційні улюбленці — кіт та пес. У кота є й своє улюблене місце на поличці поміж глиняних тарілок, де він день у день спостерігає за тим, як крутиться гончарне коло.

По приїзді нам вдалося застати за роботою учня майстрині Ярослава Чабанюка. Він заливав бетонні форми трипільських берегинь рідким розчином глини. За рік роботи Ярослав вже випрацював свій стиль. Хоч і бере за приклад творчість Лесі Денисенко-Єременко та її батька, однак робить по-своєму. І на відміну від м’яких жіночих рис у виробах наставниці, у роботах Ярослава різкіший чоловічий характер. Саме однією з цих робіт ми ілюстрували матеріал про виставку в Експоплазі.

Леся Денисенко-Єременко (2009) та Ярослав Чабанюк (2012) на тому самому гончарному колі та робочому місці

«Мені подобається, що Ярослав по-чоловічому до цього підходить. Він по-своєму робить, а я його не збиваю, — відгукується про свого учня пані Леся. — Бо кожен повинен мати своє обличчя... Якось одна жінка сказала, що може впізнати мої роботи з-поміж усіх майстрів. То це самий такий нормальний комплімент і похвала».

22-річний Ярослав Чабанюк закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету імені Драгоманова у Києві. З дитинства брав участь з батьками у археологічних розкопках. Це і вирішило подальшу долю хлопця.

«Діти в дитячому садочку гралися, а я “трипілля” і “скіфів” розкопував. Є фотографія, де мені 4 роки і я на похованні “ямника”. Я там тримаю череп, щось колупаю, сміюся, задоволений, що череп знайшов...”.

До глини Ярослава, з його слів, потягло, між іншого, завдяки впливові археології. А частково через те, що не хотілося займатися суто історією, натомість щось руками робити. “Думав, чим зайнятися, щоб воно давало і матеріальні речі, щоб вони жили довго і давали віддачу... За допомогою однією жінки познайомився з Лесею... Було внутрішнє бажання гончарувати. Я класичний Овен, і якщо берусь за якусь річ, то доводжу до кінця. Може й не виходити щось, але поки певна річ не буде виходити абсолютно, я її не кину.

Зараз вчуся як у Лесі, так і у її батька — дивлюся на їхні гончарні форми, художні підходи. Пробував робити плесканці і орнаментацію, використовував ангоби... Пробую експериментувати з різними матеріалами, зокрема з гіпсом».

З гіпсу майстер робить різні форми, в які заливає глину. Там вона твердіє і зберігає форму. Це значно полегшує працю і допомагає створювати серійні форми однакових розмірів. У подібний спосіб пані Леся разом з учнем робили “зозулиці” для однойменного проекту. Кілька років тому саме до Лесі Денисенко-Єременко звернулися його ініціатори для втілення у глині пташки-свищика, неофіційного талісману Євро-2012.

Попередню розмову з Лесею Денисенко-Єременко 2009 року читайте тут.

Катерина Качур, Богдан Гдаль, «Рукотвори»

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter

Є один відгук

  1. Лев Сологуб коментує:

    Дякую Рукотворам за розповідь!

    А творчість пані Лесі дійсно ні з чим не сплутаєш!

Додати відгук

ОголошенняЯк замовити
Terra Incognita: подорожі, активний туризм, екскурсії Україною Творча майстерня Олександри Теліженко

Підпишіться на розсилкуЗгорнути
1131 людина вже підписалася
Що нового?Всі новини
Наші новини на Google+
Новини проектуДивитися всі
Свіжі відгуки
Рукотвори, 2009-2016.Власниками дописів, світлин або видива є його автори.
Вітаємо поширення змісту з обов’язковим посиланням на джерело.
Проект працює на двигунці Wordpress
Утнув та оздобив: Богдан Гдаль
Facebook livejournal RSS/Feed

Повідомте про помилку

Увага! Слід заповнити всі поля!
Email-адреса має бути справжньою!

Первинний текст:

Ваше виправлення:

Ваше ім’я:

Ваша email-адреса:

Надіслати
Закрити