Мистецтво в Османській імперії здавна заохочувалося султанами і великими вельможами. Майстерність при дворі культивувалася і високо цінувалася. Деякі із султанів самі були вправними майстрами, як наприклад Сулейман Прекрасний (16 століття), який володів ювелірною справою.
Турецькі майстри були відкритими до всього нового і навчалися у приїжджих європейських митців, охоче переймали культуру інших народів. При дворі постійно проживали і творили сотні видатних майстрів із земель, що входили до складу Османської імперії. Різні культури, традиції, філософія і стиль життя змішувалися в одне, утворюючи неповторний дивовижний “мікс”. Кожен виріб, чи керамічна ваза, мініатюра, вироби з міді чи ювелірна прикраса несли в собі дух цілих цивілізацій, були наповнені символами і сакральним змістом.
Словом, народне мистецтво в Туреччині має міцні підвалини і безперервний розвиток. Тому, з яким би турецьким майстром не заводила розмову, практично кожен міг похвалитися родовідною своєї сім’ї і тим, що те чи інше ремесло у них передавалося з покоління в покоління.
Виготовлення амулетів від зурочення (Ізмір, західна Туреччина)
Так було і в сім’ї склодува Хюсеїна Кочака з Ізміра, одного з найдавніших міст узбережжя Середземного моря. Він з дитинства займається видуванням скла та виготовленням традиційних оберегів від зурочення – Назар Бонджук (Nazar Boncuk – тур.) – скляних намистинок різного розміру у вигляді концентричних кіл синього, білого або й жовтого кольорів з чорною цяткою посередині, яка символізує зіницю ока. Зображення цього амулету можна побачити в будинках, в магазинах, машинах, предметах інтер’єру, посуді, одягу, їх вплітають у всеможливі аксесуари, прикраси та навіть зображують на фюзеляжах літаків. Турецькі майстри виготовляють такі амулети протягом сотень років.
Такі форми риб почали робити 40-50 років тому
Талісмани від зурочення Nazar boncuk
Більшість турків справді вірять в захисну дію цього амулету
Одним з таких майстрів і був дідусь 30-літнього Хюсеїна. З онуком видатного майстра вдалося поспілкуватися під час Міжнародного фестивалю культури та мистецтв, який відбувся з 28 червня по 8 липня 2013 року у місті Бююкчекмедже в Туреччині.
З раннього дитинства Хюсеїн уважно стежив за тим, як працює дідусь, і так захопився, що вже з 9-річного віку батьки дозволили йому переймати від дідуся знання та навички – від пошуку кольорової гами до створення скляних форм. А ще Хюсейн має особливі руки – вміє ними лікувати людей: знімає головні болі, деякі захворювання очей. Люди вірять, що через його руки амулети, які він виготовляє, набувають особливих лікувальних властивостей і здатні з подвійною силою оберігати від негативної енергії. Мабуть, тому, за його словами, він зі своїми двома братами є найвідомішими майстрами з виготовлення амулетів у своєму місті. Хюсейн каже, дар лікувати передавався з покоління в покоління по чоловічій лінії. Він єдиний в сім’ї, хто ним володіє. І після 60 років він матиме право передати цей дар дітям
Гончарство
Аванос, центральна Туреччина
Кажуть, частково долю людини визначає її місце народження. Якщо вам судилося з’явитися на світ в турецькому Аваносі кападокської провінції Невшехір, то 90% того, що ви станете гончарем. Адже з давніх-давен це місто славиться своїми гончарними виробами, технологія виготовлення яких, тут запевняють, не змінюється з хетських часів. Глину добувають з берегів місцевої річки Кизилирмак (дослівно – Червона ріка), яка протікає через все місто. Тобто природа сама потурбувалася про долі місцевих мешканців, забезпечивши їх матеріалом для творчості. За даними місцевих майстрів, в Аваносі гончарством займається 50% населення при тому, що там мешкає 15 тисяч людей. Важко уявити таку кількість гончарів в українських реаліях, де, добре, якщо набереться з кілька сотень по всій країні.
Свої 23 роки Хілмі Кьорюкчю з Аваноса прожив за класичним для цього містечка сценарієм – разом з братом вони з дитинства допомагають батьку та матері створювати гончарний посуд та заробляти на життя. “Думаю, колись і я навчу цього свого сина” – розмірковує в голос Хілмі. Та водночас хлопець з гончарної провінції мріє про іншу роботу – кар’єру банкіра. Для цього зараз навчається в університеті.
“Мої друзі кажуть, навіщо тобі навчання, краще працюй. Однак в наші дні гончарна справа великих статків не приносить. Часто власники сувенірних крамниць в Аваносі скаржаться, що не можуть заробити достатньо коштів. А хтось і зовсім закриває цю справу. Навіть якщо я стану професійним гончарем і нароблю виробів, хто буде їх продавати? Тут багато проблем, які треба вирішувати. Тому більшість молоді не переймає це мистецтво, опановує інші спеціальності. І я після завершення навчання планую займатися чимось іншим, а гончарство буде просто хобі”, – ділиться планами на майбутнє молодий гончар.
За словами Хілмі, зараз кераміка стала менше користуватися попитом через засилля дешевого посуду з пластику. Однак, переконана, за будь-яких обставин завжди існуватимуть справжні естети та поціновувачі прекрасного.
Хітіт – в цій формі тримали вино. У такий спосіб його надягали на плече і наливали в келихи алкогольний напій. Перша реакція українців була – “та це ж майже наш Куманець!” 🙂
Цукорниця в традиційних турецьких кольорах – синьому і білому
У декорі будь-якої, а зокрема турецької кераміки вгадується характер народу. Оздобленням виробів в сім’ї Хілмі займається мама. Часто малює у стилі давніх наскельних розписів. Такі мотиви особливо популярні серед шанувальників кераміки, – каже гончар.
Окрім традиційного викручування виробів на гончарному колі, Хілмі з батьком та братом створюють спеціальні керамічні форми для масового виливання виробів. Це значно пришвидшує виробничий процес.
Кютах’я, Ізнік, західна Туреччина
Кютах’я – ще один відомий центр гончарства в Туреччині разом з Ізніком та вже згаданим Аваносом. Але перш ніж говорити про неї, кількома словами обмовлюся про Ізнік. Це місто розташоване не так далеко від Стамбулу і саме в ньому починається світова слава турецької кераміки. Саме тут виготовлялися всі ті дивовижні кахлі, що і досі прикрашають султанський палац, мечеті та будинки у Стамбулі. Завдяки високому вмісту кварцу кераміка Ізніка дуже міцна, не пропускає воду, вологу, не піддається хімічному і температурному впливу. Зберігається у відмінному стані віками.
Керамічні тарелі з Ізніку
Кераміку в Кютах’ї почали виробляти у 18-19 століттях після падіння керамічної справи в Ізніку як альтернативу ізніцькій. І вона має свої відмінності. По-перше, виробляється з нижчим вмістом кварцу, тобто відповідно з більшим вмістом глини, і по-друге, відрізняється від ізніцької мотивами і технікою розпису.
Кераміка з Кютах’ї
35-річна Хатідже Баль з Кютах’ї 15 років займається розписом кераміки. Ще під час навчання в університеті опанувала гончарну справу й вирішила повністю їй віддатися, полишивши навчання. Запевняє, ще жодного разу про це не пошкодувала. Зараз сама має 300 учнів, які від неї переймають навички цього витонченого розпису.
Хатідже вірить у спільне походження людини і глини – з землі. Каже, під впливом вогню глина стає гарною, так само коли людина горить якимсь почуттям – сумом, щастям – вона також стає красивою. Майстриня впевнена, за допомогою глини, керамічного мистецтва можна дати пояснення, що таке людина, тобто до визначення поняття “людина” можна прийти через розуміння глини й гончарного мистецтва.
На тарілці зображена світобудова, по центру якого знаходиться Бог у вигляді квітки.
Найулюбленіший колір керамістки – синій, а його оригінальний відтінок для своєї кераміки, каже, шукала шляхом експериментів протягом півтора року. Синього кольору і море і небо, цей колір символізує свободу. А ще Хатідже здається, що душа людини також синього кольору, тому що всі люди завжди прагнуть свободи. Можливо, через це синій колір такий популярний в Туреччині.
Декоруючи вироби, поєднує давню символіку з новими віяннями.
40-50% населення 200-тисячної Кютах’ї займається виготовленням та розписом керамічних виробів. Звідси постачають керамічні сувеніри в інші туристичні міста Туреччини, а також за кордон.
Ложкарство (Таракля, північно-західна Туреччина)
Ісмаїл Йилдиз з міста Тараклі, що на північному заході Туреччини, вирізає з дерева різне кухонне приладдя – ложки, лопатки, миски, а також створює пласкі форми музичних інструментів. Каже, його сім’я займається цим видом ремесла щонайменше 100 років. А його 71-річний батько досі і дня не проводить без цього заняття.
Плетіння з шишок (Аксекі, регіон Антальї, південний захід Туреччини)
75-літній Хасан Ердоган єдиний майстер в Туреччині, хто створює свої вироби з шишок. В минулому він страждав на хвороби дихання й постійно потребував кисню, за яким ходив до хвойного лісу. Й одного разу звернув увагу на шишки під ногами, яких у лісі зазвичай предостатньо. Й задумався, що би з них цікавого можна було зробити. Це сталося у 2000 році й відтоді він займається цим авторським ремеслом. Робить кошики, миски, тарілки, люстри. Речі служать як декоративно так і практично – ємності для печива, хліба, сухих продуктів, фруктів. Такі речі будь-якому сучасному інтер’єру нададуть непідробного екозабарвлення.
Або
Протягом фестивалю можна було бачити, як цей дідусь сидів і перебирав шишки – від маленької до великою, скручував їх проволокою й формував округлі форми для майбутнього виробу. Ремесло не тільки для душі, бо й приносить додаткові кошти. Та в магазини не здає, не хоче, щоб на ньому наживалися. Продає самотужки.
Водночас в місцевому університеті з цього року почав викладати це ремесло студентам. Шишки збирає у червні та липні. Тримає їх вдома в мішках. Йому 75 років, але, з усмішкою каже, що почувається на 45.
Турецький театр тіней (Стамбул)
Карагьоз (в перекладі – чорноокий) – головний герой турецького театру тіней – від його імені походить загальна назва цього театру. Перша згадка про Карагьоза і опис лялькової вистави відноситься до 1623 року. Спектаклі театру тіней грає одна людина, яка керує ляльками й по черзі озвучує всіх персонажів, змінюючи голос. Часто в сценаріях вистав відображається невдоволення широких мас управителями та існуючими порядками. Тіньові фігури зроблені з тонкої телячої чи верблюжої шкіри, розфарбовані яскравими фарбами (як правило, червоною і зеленою). Висота від 20 см до 1 м. Ляльки приводять в рух за допомогою паличок, прикріплених зі зворотнього боку. На підсвічений білий екран проектуються рухомі тіні фігур. Мистецтвознавці кажуть, з художньої точки зору тіньові фігурки Карагьоза поступаються вишуканішим яванським чи китайським. Та й сама вистава по змісту грубіша.
Карагьоз має воєнно налаштований вигляд, є хуліганом та забіякою, але й водночас втіленням народного гумору та природної кмітливості. Кажуть, що прототипом Карагьоза був досить реальний турецький коваль. Він жив в середині 14 століття при дворі султана Орхана і працював на будівництві мечеті. Дуже полюбляв потеревенити зі своїм другом каменерем Хадживатом. Один одному вони розповідали анекдоти, чим смішили інших робочих, тому робота йшла дуже повільно. Султан дізнався про це і вирішив стратити обох. Не за анекдоти, а за погану роботу. І стратив, а потім розкаявся, але було вже пізно. Щоб втішити султана, один з його приближених зі шкіри вирізав фігури Карагьоза і Хадживата і показав виставу, в якому друзі знову, як живі, розігрували свої анекдоти. Кажуть, це заспокоїло султана, і з тих пір спектаклі за участю Карагьоза та інших історичних персонажів показують по всій Туреччині.
Театр тіней і досі популярний серед турків. Діти дивляться ці вистави з раннього дитинства. Однак майстрів, що виготовляють зі шкіри персонажів, зовсім небагато й вони переважно похилого віку, – каже Сафіє Вераль, художниця зі Стамбулу. Вона разом з чоловіком все життя виготовляють іграшки для театру тіней, а також навчають цього мистецтва студентів в університеті. Під час Рамадану творче подружжя показує свої вистави на вулицях стамбульського туристичного району Султанахмет. Їхні ляльки для театру тіней продаються не тільки в Туречині, замовлення приходять із США, Німеччини, Італії, Англії. Турецький театр тіней “Карагьоз” знаходиться під захистом ЮНЕСКО.
Ювелірна справа (Ерзурум, східна Туреччина)
Мешканці східного турецького міста Ерзурум вже протягом двох тисяч років заробляють на прожиття, обробляючи чорний бурштин і перетворюючи його у вишукані прикраси. Камінь видобувають на глибині 60-150 метрів в горах, недалеко від кордону з Грузією.
Ювелір Метін Челебі з Ерзуруму, як і кілька тисяч років тому його предки, виготовляє витончені прикраси, обрамляючи напівдорогоцінний камінь у срібло та золото. Однак каже, зараз люди менше купують такі речі, натомість віддають перевагу біжутерії, яку виготовляють з чорного китайського пластику. А даремно! Вважається, що чорний бурштин має лікувальні властивості – нейтралізує негативну енергію і зменшує стрес (внутрішнє напруження). Та й по ціні доступно. Скажімо, найпростіші сережки-цвяшки коштують 20 лір (приблизно 80 гривень).
Гребінці з рогу (Денізлі, південний захід Туреччини)
Цим грошей не заробиш, однак і покинути справу, що передавалася з діда-прадіда в його сім’ї, Хюсеїн Мерттюрк вже протягом 20 років не може. Гребінці з ріг корів та кіз у неблагополучні часи війни захищали волосся від вошей, а зараз можуть служити гарним сувеніром. За ціну у 20 лір (80 гривень) майстер ще й перепрошує, каже, за менше віддати не може через часоємність виробничого процесу. На виготовлення гребінців йде щонайменше один рік-півтора: це час, який витримують зібрані з худоби роги у спокої. А далі йде сама обробка рогу.
Гребінці з ріг корів виходять чорними, а з кіз – жовтими з чорними плямами.
Машини для обробки ріг
Поруч з готовими гребінцями лежать шматки ріг
Продавці худоби за один кілограм ріг просять приблизно 1 ліру (4 гривні). Придбати доступно, а от довести до товарно-мистецького вигляду не кожен здатний та й з огляду не вище подані причини не кожен може собі це дозволити. Хюсеїн каже, він наймолодший по обробці рогу, а в самій Туреччині зараз не набереться і десятка таких майстрів.
Та й для Хюсейна це не основна справа, на життя заробляє виготовленням так званої холодної зброї – ножів, мечів.
Ляльки з морського каміння (Анкара, центральна Туреччина)
У літаках перевозити свої вироби Саліха Токат не зможе, а як і наважиться, то всього з десяток. Кожна її лялька важить майже кілограм, бо в основі зроблена з каміння, зібраного на турецьких берегах Чорного моря. Кам’яний кістяк ляльки художниця “одягає” у народні костюми та майстерні головні убори. За допомогою спеціального тягучого матеріалу, який готує з клею, формує об’єми та складки одягу. Секретів рецептури речовини не розкриває, натомість запрошує на свої майстер-класи.
Це мистецтво доволі молоде. Створювати такі ляльки в Туреччині почали всього 35 років тому. Але хто саме їх винайшов, Саліха не знає. Сама ж за це взялася років 12-13 тому. Як тільки побачила ці ляльки в одного майстра – загорілася навчитися. За словами художниці, це мистецтво не з легких і вимагає багато терпіння. Також ви повинні володіти багатьма видами
декоративного мистецтва, щоб вміти зробити ляльки “живими”.
Своїх ляльок Саліха зображує в традиційних строях, що презентують різні регіони країни, кожен з яких унікальний. Перш ніж приступити до роботи, художниця проводить дослідницьку роботу, вивчає костюми, регіональні особливості. На замовлення може зробити ляльки різних національностей. На створення однієї йде щонайменше тиждень. В Анкарі має свою майстерню, де й продає вироби.
У виставці-ярмарку в рамках фестивалю взяли участь близько вісімдесяти майстрів. Серед них як турецькі майстри, так і митці, які представляли культуру Угорщини, Грузії, Молдови, Македонії, Північного Кіпру, Нідерландів, Республіки Адигеї (Росія) та України.
14-й Міжнародний фестиваль культури та мистецтв тривав з 28 червня до 6 липня 2013 у містечку Бююкчекмедже, що в провінції Стамбул.
Катерина Качур, Богдан Гдаль, Рукотвори
Додаткова інформація www.orientceram.livejournal.com