Вироби цього майстра побачили ще на Країні мрій, але тоді чомусь не підійшли. Пощастило вдруге. На День Незалежності прогулюючись Андріївським узвозом в око впали вже знайомі розписані у традиційному стилі тарілі. Прототипи яких століття тому жінки виставляли на хатніх мисниках для прикраси небагатого побутового інтер’єру.
Сергій Денисенко, художник-кераміст з Василькова
А невідомий майстер тарілей виявився досить-таки відомим та ще й з багатої на традиції сім’ї. Сергій Денисенко є двоюрідним братом знаної гончарки Лесі Денисенко-Єременко, про яку Рукотвори вже писали. Разом вони походять з родини Денисенків, де ще з діда-прадіда мало не усі чоловіки займалися гончарством.
– У мене в майстерні є горщик прадіда і горщик діда, також багато робіт свого батька, – хвалиться Сергій Денисенко. – І щодня вони у мене перед очима. Маю з ними певний внутрішній контакт.
Та зв’язок нащадок родини Денисенків має не тільки з гончарями, а й козаками. З розповіді пана Сергія, по бабусиній лінії він корінням ще й з козаків походить. А доказом тому свідоцтво бабусі, яке видали їй ще за царя, де писалося, що вона «козачка Жишкун». Бувають моменти в житті гончаря, коли кров войовничих нащадків у ньому прокидається і досі.
– У мене старший син вчиться в академії і трішки захоплюється лицарством, майструє для цього лати, то недавно каже мені: «Тату, ану вдягни обладунки». Я й вдягнув, то так зразу важко стало. А коли ще шолома натягнув й щит взяв, то взагалі до долу похилило. Але коли меч взяв до рук, то зразу відчуття тої ваги пропало і виникло бажання битися. Зразу прокинулася козацька кров. А от гончарна кров кожен день у мені живе. (сміється)
Тяга до глини у пана Сергія ще з дитинства. В нього у ранньому віці виявилися непересічні здібності до гончарювання. До цієї гливкої суміші тягнеться вже й син майстра.
– Я думаю, що це призначення нашого роду по мистецтву йти. Син старший, наприклад, зараз навчається в академії на магістратурі, малює офорти. Але саме цікаве, що він теж потягнувся до глини. Каже: «Тату, я хочу гончарювати». Так що в кожної людини є своє призначення, його треба тільки розпізнати.
Творчий шлях гончаря Сергій Денисенко розпочинав на колишньому Васильківському майоліко-керамічному заводі, розквіт якого припадає на 60-70 роки минулого століття. Головним художником там працював його батько Михайло Денисенко й згодом місце батька посів син. На заводі він розробляв зразки для ужиткових речей – миски, чашки, кухлі. Через спілку художників вони брали замовлення на виробництво садово-паркової й інтер’єрної пластики – оформляли палаци одружень, будинки культури.
Васильківський майоліко-керамічний завод був заснований як гончарна артіль ще у 1928 році. У цей час гончарів почали обкладати податками й з них почали робити куркулів, то щоб вийти з такої ситуації, вони об’єдналися в художню артіль. Так само це було й в Опішному. А на околицях Василькова теж було багато гончарів. В кінці 19 на початку 20 століття там їх налічувалося до 150. Тоді на гончарний посуд був великий попит, він продавався в межах всього Союзу.
– А зараз практично всі заводи, які пов’язані з керамікою – майолікою, порцеляною – стоять. Так склалися умови, що різко подорожчали енергоносії, технології на заводах застаріли і затрати були несумісні зі збутом. Раніше посуд був дешевим і його могла собі дозволити купити кожна сім’я.
Закриття заводів у 90-х роках вдарило по багатьох майстрах. Хтось змінив професію, а хтось продовжував творити, але вже самотужки. Попри занепад керамічної промисловості в країні, працюючи на себе багато майстрів змогли глибше проявити свої творчості здібності й задатки, які були приспані під час монотонного копіювання заводських шаблонів. За словами Сергія Денисенка, сьогодні у майстрів необмежені можливості для творчого самовираження, а це тільки збагачує кераміку новими формами й віяннями.
– За таких умов у майстра немає рамок для творчості. Він сам собі їх ставить. Кераміка на стільки багата технологічно, на стільки вона багата своїм формотворенням і навіть жанрами, що всього одразу й не осягнеш. Ось дивіться, є виключно гончарство, є розписна кераміка, де можна і гончарні речі розписувати і формовані. Розписувати можна різними способами – є і ангоби, якими можна декорувати, і підполив’яні і надполив’яні фарби. Чисто технологічні можливості в кераміці надзвичайно великі. Кераміка ніколи задні ряди не пасла.
З Сергієм Денисенком говорилося легко. Було відчуття, що людина на своєму місці, знайшла себе. Він творить за відчуттями, які підказують художнику – від палітри обраних кольорів до значення закладених в тарелі образів. Далі подаю частину нашої розмови такою, як вона була – із запитаннями та відповідями.
– Якщо порівняти 19-20 століття з сучасністю, то різноманітність форм збільшується чи навпаки збіднюється? Яка еволюція?
– Я дивлюся по молодих гончарах (а їх зараз багато), то вони молодці тим, що йдуть від першовитоків, намагаються дуже не відходити від тих зразків, що були колись. Але технологічні прийоми вже використовують нові, є багато засобів декорування, які в поєднанні з класичними формами дають хороший результат.
– А як щодо символічного наповнення?
– Зараз інформаційні можливості дуже великі. Ми можемо черпати інформацію з різних видів мистецтва й застосовувати це на практиці в декоруванні. Але тут треба бути обережним, бо є ризик впасти в еклектику, тобто намішати всього і зробити кіч або вінегрет. Але якщо є чисто національне відчуття, а у справжнього художника воно є, то він тут сам себе контролює, сам для себе відбирає, що своє, а що чуже. От для мене, наприклад, східний орнамент, яким би прекрасним не був, але воно на мене не працює, мене не зачіпає, душа моя тим не хворіє, не живе. А глянеш, наприклад, на Трипілля (хоча й кажуть, що може це не зовсім Україна), то мене всього аж проймає, а коли візьмеш в руки, то це взагалі фантастика. Я знаю точно, що то Україна. Бо там є отой дух, він передається якимись невидими шляхами. По території трипільська цивілізація ареал великий займала, але скажу, що то Україна також.
– Тобто своє за відчуттями перевіряєте?
– Так, за відчуттями. І що саме цікаве, от я спостерігаю за гончарами інших національностей. Форму вони роблять вже зовсім по-іншому, не можуть так, як українець. Вони можуть повторити роботу, але формотворення буде вже інше. Я це помітив. Наприклад, бачив, як один татарин намагався робити українське, трохи виходить, але всеодно форма у нього інша. Він йде вже більше до східних традицій. Наші теж, коли починають когось копіювати, то теж не виходить, як в когось. Тобто гени працюють на сто відсотків.
От дуже любить мої тарілі наша діаспора купувати, бо відчувають, що то у мене і є Україна. А вони ж сумують за рідним. І що цікаво, майже кожен канадець чи американець українського походження, який проходить повз мене, обов’язково підійде до моїх робіт і якщо не візьме, то подякує. Але в основному беруть.
– А щодо самої символіки, то на побутовому рівні відчуваєте її дію?
– Кераміка в той час мала й ритуальне призначення і ті орнаментальні мотиви мали певну символіку, але на сто відсотків ніхто не знає, як та символіка розшифровувалась, можна це тільки відчувати.
– Тобто позитивно відчуваючи символіку…
– Так, от дійсно, що позитивне відчуття, не з знаком мінус, а зі знаком плюс.
– Ви казали, що сюжети для своїх тарілей берете з писанок, з епосу… Звідки ще черпаєте?
– А того в принципі достатньо, а потім вже йде творча фантазія. Але тут головне відчуття міри. Буває малюєш собі, завантажуєш кольоровими і лінійними сюжетами площини і тут тобі на певному етапі щось каже «все». Ти зробив лінію, а другу біля неї не хочеться ставити – твір довершений. На іншій тарілі продовжуєш в іншому аспекті, а на цій вже все. От як Господь створив нас такими, як є, він ще й зараз працює над нами, творчість триває (сміється). Тут побудовано на інтуїції, на відчутті міри. А відчуття міри – одне з найбільших відчуттів, яке повинне бути в людині.
– Ви казали, що відтворюєте деякі вироби свого батька…
Так, у кожному випалі я повторюю по одній-дві тарілі свого батька. Я міг би не робити того, у мене багато й своїх ескізів, але в такий спосіб я підримую пам’ять про нього, про його творчість. У мене і портрет його і роботи всюди оточують. Щоразу ніби щось каже мені: «Зроби ще одну роботу і ще».
– Таким чином ніби у вас продовжується зв’язок з батьком, відчуваєте його підтримку. І батько продовжує творити у вас…
– Абсолютно. Ви знаєте, так воно і є. Ми багато чого не знаємо, але духовні зв’язки існують не залежно від нас. Просто ми не хочемо про це думати.
– Що відчуваєте, коли працюєте над виробами?
– Коли розписую, то відчуття спокою і внутрішнього комфорту. Я вже знаю, що таке щастя. Мені про це не треба багато розповідати. Це творчість.
Катерина Качур, “Рукотвори”