Спосіб виготовлення виробів зі скла відомий в Україні понад тисячу років. Принаймні, вже у скіфських похованнях археологи знаходили скляні намиста із вкрапленням різнокольорових барвників. Назва цього промислу – гутництво – походить від слова «гута», що означає скловарну піч. Вироби зі шкла не були буденними речами, а використовувалися як святкові мистецькі прикраси.
У радянські часи гутництво набуло розвитку та розквіту, однак після 90-х років, як і багато інших галузей, цей промисел поступово занепав. Так, байдужість влади призвела до закриття двох найпотужніх заводів – у 2002 році закрився Київський завод художнього скла (який діяв з 18 чи 19 століття), а 2008 року остаточно ліквідували Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику, внаслідок чого художники залишилися на вулиці.
Попри складність ситуації, багато митців шукають шляхи для розвитку цього мистецтва. Серед них і подружжя Василь Білоус та Романна Гудима-Білоус зі Львова. Вони продовжують традиції українського гутного скла та навчають цьому сучасну молодь. Беруть участь у виставках та мистецьких заходах, як-от цьогорічний весняний ярмарок у Пирогові.
Мистецьке подружжя Василь Білоус та Романа Гудима
Скільки років вже працюєте в гутництві?
Романна: Працюю з 17 років, зі шкільної лави працювала одразу на виробництві. У нас була славнозвісна Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, а зараз ця фабрика закрилася і я без роботи.
А чому закрилася?
Романна: Тому, чому закрився і ваш Київський завод художнього скла. Це все від нашого такого життя. Повинна влада, як-то кажуть, трішки більше приділяти уваги і підтримувати, тому що якщо мистецтво загине, тоді вже нічого не треба нашому наступному поколінню.
Василь: А щоб майстра навчити, то не один рік треба, мінімум 5–6 років. І то, я от 30 років працюю в гуті і весь час вчуся. А в середньому 5 років потрібно тільки для того, щоб хоча б поняття про це мистецтво мати. А деякі люди взагалі не годяться для гути – з 5 чоловік тільки один годиться для цього.
Що потрібно, щоб людина навчилася гутництву, з чого їй починати?
Василь: Для початку любов до цього… Ну, а потім спеціальне місце, бо цього в хаті не зробиш, це не кераміка. Спеціальна піч треба, а це немалі гроші коштує, тисячі, а то й десятки тисяч доларів.
Романна: На Заході без проблем – захотіла купила машину, а захотіла придбала пічку – це нормально. Там є ширші можливості для того, а в нас з цим дуже важко. За кордоном все набагато простіше. У нас у Львові відбувалися симпозіуми по склу. Вже 8 їх було. Організовував ректор нашої академії Андрій Андрійович Бокотей. Симпозіуми проходили міжнародні на високому рівні, люди приїжджали зі світу з новими думками, було дуже цікаво. Коли ми були перший раз, то нас запросили дивитися слайди. Якщо взяти Америку, там пічка нормальна, в гарних умовах спокійно людина, як-то кажуть росіяни, «бєз напряга» попрацювала, пішла до басейну… Все доступно, у нас це складно. Ми робимо тільки перші кроки.
На якому рівні за якістю знаходиться наше скло, порівняно, скажімо, з європейським?
Романна: Ну, наприклад, чеське шкло ідеальне, там висока якість.
Василь: А я ось був в Туреччині на симпозіумі, то я би не сказав, що ми задніх пасли. Там були з Мурано (острів за 1,5 км від Венеції, де розташовані найбільші скловиробництва Італії – авт.), з Німеччини майстри. І наші роботи так само цікаві були, але зараз я не знаю, яка доля тої гути буде.
Тобто гутників в Україні не так вже й багато?
Василь: Небагато, зовсім мало і з кожним днем їх все менше й менше стає.
Романна: Одиниці, пальців вистачить перерахувати. Стара школа вмирає, а молоді не мають навіть де навчитися.
Василь: Заводи позакривали, а людям треба ж за щось жити і міняють професію. Коли людина змінює професію, то потім якщо вона вернеться, то вже не той професіоналізм. Наприклад, якщо піаніст довго не грає на піаніно, то потім йому дуже важко навчитися. Деякі взагалі не вертаються, за кордон їдуть.
Романна: В Україні в 50–60-ті роки до 90-х років гута сильно стояла… Цікаво було за Союзу приїхати на якісь міжнародні виставки в Київ і всі заводи виставлялися – і Стрийський і Київський, і Львівський.
А де молодим людям зараз можна навчитися гутництву, є такі вищі навчальні заклади?
Романна: Я колись закінчувала наш Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, зараз це академія мистецтва. Колись нас не допускали до печей, зараз студенти мають базу (власне ось чоловік працює в Академії), де вони можуть робити і курсові і дипломи. Але студенти цього всього самі не роблять, їх не можуть на довго туди пустити. Скажімо, шкла зварили 50 кілограм і все, то сьогодні один дипломник, завтра дві курсові і все. Так що великих можливостей немає. Якщо хтось має приватну пічку, то може там навчитися.
Які теми у своїй творчості піднімаєте?
Романна: Ось захопилися темою «Подих віків», це авторська техніка, вона нам подобається. Ця техніка має успіх. Ми колись назвали це композицією «Розкопки Херсонесу» і часом кажуть, що ми ці речі нібито тільки що викопали і привезли. Ну і треба зважити на прохання старих клієнтів, які хочуть, наприклад, одну вазочку мати, але з венеційської нитки, з якоїсь точної класичної форми. Нам цікаво експериментувати.
Василь: Ми не обходимо так само життя наше, все-таки хочеться відобразити політику та інше. Ось, наприклад, у нас є композиція «Розстріляне відродження», так само «Скнилівська трагедія»…
Інтерес українців до скла зростає?
Романна: Ви знаєте, скільки людей, стільки інтересів. Є такі дійсно люди, які люблять культуру і мистецтво, а є такі, які купують, щоб перепродати.
Василь: Але ми більше робимо для душі, бо воно нам подобається. Я себе не уявляю без шкла – я старатимуся робити до тих пір шкло, поки у мене вистачить здоров’я, сили і наснаги.
«Рукотвори»