Як народні майстри пережили вторгнення росіян у 2022-му році

Навесні 2023 року на ярмарку в Музеї Івана Гончара захотілося розпитати, як майстри взагалі пережили велике вторгнення росіян. Дехто взагалі опинився в окупації. А хтось просто втратив здатність творити. Викладаємо це і у вигляді запису, і у текстовому вигляді.

– До 2022-го вже нічого не робилося, тому що відчувалося в повітрі вже таке напруження і було зрозуміло, що мабуть війни великомасштабної не оминути. І тому не працювалося зовсім. Звичайно, незважаючи на те, що начебто все це усвідомлювалося, але ну не можна було зрозуміти, як на початку 21 століття в центрі Європи може розгорітися ось така війна.

Звісно що нічого не робилося, тому що писанка, і все що пов’язано з писанкарством, воно пишеться тільки у спокійній атмосфері. Тоді, коли душа спокійна, коли можна працювати, не оглядаючись на те, що зараз прилетить. І бути спокійним за свою родину. А цього не було. То, звісно, довгий час не працювалося зовсім практично. Ну і перший місяць, то майже весь час були повітряні тривоги. Оскільки я з Василькова, то, зрозуміло, що в нас там був епіцентр, і такі події, які, звичайно, не сприяють ні творчості, ні взагалі нормальному життю. Але згодом, уже коли на початку квітня стало зрозуміло, що наші військові вигнали із території Київщини загарбників, трішки стало спокійніше. Ми змогли більш-менш нормально повернутися в свої домівки, бо змушені були виїхати на дачу, і там жити. Тому що там є погріб, куди можна було дітей заховати.

– Я як би заспокоювалась своєю роботою в майстерні, проводила дуже багато часу, щоб відволікти думки від війни. У мене син на війні був. Він ще до великого вторгнення вже там був. Ну і на жаль був важко поранений. Він зараз вдома.
– То ви якийсь період взагалі нічого не робили, так?
– Навпаки, я робила. Я цим якби рятувалася. А так, то з розуму можна зійти, як я його чекала. Дзвіночка чекала.

— У перші місяці я втратила своїх найкращих друзів і в мене от просто в один момент пропало бажання взагалі працювати. Ну я так зависла в якомусь такому просторі, коли ти не знав, що тебе чекає, як воно буде далі. Дякую людям що мене повернули до моєї творчості назад. Тому що ми не уявляли собі, що ми більше тим не будемо займатися. Ну бо в мене були такі думки, що мені здавалося, що я себе не зможу більше підняти.

То я навчилася жити з тим болем, який відчуваєш кожен божий день. І якраз творчість, вона допомагає жити далі і рухатися далі, бо напевно це те, заради чого взагалі ми воюємо, працюємо і так далі. Бо наші традиції, дякуючи нашим традиціям, себе можемо ідентифікувати, я це таку ціль вкладаю, коли роблю цю іграшку, щоби люди розуміли звідки вони і за що ми боремося, бо ми боремося за своє.

– На творчість якось це вплинуло в плані того, що може якісь інші теми більше проявилися?

– Ну так, проявилися! На жаль ми сьогодні не взяли з собою, бо в нас є ряд нових іграшок, якраз присвячених війні. Це труна Путіна (сміється) і двоє солдатів, які стукають, розрубують потім курку, точніше, орла солдат розрубує сокирою. – Яворівська труна Путіна? 🙂 Самовар і так дальше. Воно є в яворівському стилі. Просто ми так трошки приховали на пізніше ті іграшки, бо я спочатку хотіла продати їх. А потім всі казали, ні-ні, не роби це…

– І коли моя колега вже подзвонила, каже: “Сергію, прийдіть поміняйте мене, бо я забираю дітей, бо вже почалась війна, і ми тікаємо Ніжина, з дітьми”, бо в неї троє дітей. І ми поїдемо в село до матері у Велику Дорогу. Ну вона виїхала у Велику Дорогу, а я на роботу прийшов, дружину забрав з собою, і ми з дружиною там прожили два місяці не виходячи тої роботи, де я працюю. Це територіальний центр соціального захисту населення. Два місяці ми взагалі були вибиті. Я особисто був вибитий з колії. Дружина зі мною, діти поїхали, втекли. Ніжин бомбили періодично. Ніжин був в оточенні.

– Спочатку був шок. Потім ми прийшли в майстерню. В цей перший день. Я побачила глину і зрозуміла що мені потрібно продовжувати ліпити. І я просто брала глину і ліпила. Ще в майстерні були коти, які дозволяли психологічно переживати це все. І насправді завдяки глині і котам, так би мовити, вийшла на стабільний емоційний стан, в якому могла працювати і проживати це все. Плюс ще глиною ми допомагали ЗСУ, і воно все в комплексі якось склалося…

До речі було здивування, коли перші майже тижні війни в нас якраз були готові вироби ми запропонували і їх розібрали повністю. І це був ще один з поштовхів, що потрібно працювати. Тобто, поки було світло, поки була глина, ми працювали.

– В нас місто Здолбунів. Воно невеличке. Воно навіть нас не торкнулося. Але… – Переживали дуже? – Так!

Але почала працювати більш з літа. Вже більше пішла на поле заготовлювати весь матеріал, щоб надалі могли творити щось і навчати діток, і з дітками.. Все-таки заняття з дітками, воно ще більше відволікало вже на якусь творчість.

– Особисто у мене ну ніяких таких страхів майже не було. Навпаки, в перший день воно якось ніби як знялось все напруження, яке було до початку. Ну і от місяць ми евакуювали людей по Києву, декілька разів виїжджали на Захід України. Людей возили.

– Я півроку нічого не робила, нічого не хотіла робити просто сиділа, і ну думала просто. І не було бажання щось робити на той час. Потім уже, з часом, я зрозуміла, що треба рухатися далі, тому що треба підтримувати і себе, і свою родину, і також підтримувати воїнів.

– Нічого не робив, ясне діло. Не до того було. Бо у нас там.. Я на Нивках живу, там обстріли були. Навіть потім в грудні “Шахед” залетів. Там біля нас і в будинок попали уламки з нього. Ну я нікуди не виїжджав. Через інтернет потроху продавав. Продажів мало було. То вже аж десь вересні почало потроху продаватися.

– Напружено прожили. Пауза була, звісно, Тому що трошки іншим був зайнятим. Не до творчості було одним словом в мене. Напередодні вторгнення з 23 на 24 лютого в мене пічка стояла, замовлення випалювалося. І воно в мене місяць постояло, поки я повернувся назад до пічки, до роботи. Так що таке. Ну нічого, працюємо далі. — А потім як себе вдавалося витягувати? – Ну от, власне, витягувати. Ну щоб переключатися трошки. – А по реалізації як купувалося? Чи купували люди в той період? – Ну це вже, скажемо так, в другій половині минулого року, ближче до осені. Тоді вже більше якийсь ну запит напевно був.

– Настрій зник а, по-друге, розгубленість в тому, що ж робити? Раніше було натхнення таке, що гориш, в руках горить, людям потрібно. Ти людям показуєш, ти посміхаєшся, щебечеш і людям відкриваєшся в повні, бо ти хочеш показати своє, наше, ну я кажу своє, бо воно домашнє, нашу традицію. А коли оце вже війна, то вона давно почалася і про неї чомусь часто забували. Але коли вона вже прийшла до нас прямо в хату, то дало дуже по руках, як кажуть б’є по руках і по голові. В тому плані, що не знаєш, за що хапатися, бо інші люди взагалі без дому залишилися, а нас Бог ще милував, ми ще в своїх хатах, в своїх селах, ми ще можемо жити працювати. Але я більше не на гончарство акцент роблю, вже гончарства в мене майже немає, а іграшку роблю. Іграшку зліпив, дитина там в кишеню взяла, та й воно вже тішиться. А посуд його, якщо кудись їхати, то за собою не візьмеш. Він залишиться на місці. Тому я оце на іграшку вже роблю натиск. Дітям подобається, батькам подобається, посміхаються, тішаться, особливо коли діти щасливі. Я коли бачу, як діти щасливі, коли там тато чи мама не хоче брати, бо воно пищить, а дитина взяла.. Якщо їй купили, у неї очі горять, просто горять очі, то я себе оцим і підтримую. Що ми майстри ми потрібні людям.

Ну отак на людях приїдеш трошечки, і бачиш, що знову розібрали. Людям подобається, знову натхнення з’являється, що ми потрібні людям в тому якому ми є плані. От оцим ми тішимо людей, люди цьому раді, значить ми маємо з тим жити, і для того жити.