Іван Іванович Гончар з села Коболчин Сокирянського району Чернівецької області носить своє прізвище не просто так. Окрім того, що є справжнім спадковим майстром гончарем, ще завідує районним музеєм гончарства, який сам власне й створив. Зустрілася з майстром на Всеукраїнській виставці “Український сувенір – 2010”, яка відбулася у листопаді цього року в Українському домі у Києві.
Першим гончарем у нас був Господь. Він виліпив з глини людину. А потім вже гончарство розвинулося.
За давніх віків першими гончарями були жінки. Чоловіки потім вже приєдналися. По історії знаємо, що чоловіки більше займалися полюванням на звірів, а жінки вдома поралися і займалися гончарством.
257 гончарів було в моєму селі до і після війни. Але поступово люди йшли в колгоспи. Гончар не міг вдень працювати в колгоспі, а увечері дома, тому що фізично це дуже виснажливо. Через те гончарство поступово затухло. У мене в селі зараз працюють до п’яти гончарів.
Я з роду гончарів, у мене батько працював гончарем і брати. Зараз моє завдання відновити гончарство – навчити дітей, дорослих, показати людям, що ця творчість потрібна.
Іван Гончар, майстер з Чернівеччини
Моїм завданням було створити великий гончарський музей. І я це зробив, створив Районний музей гончарства села Кобальчин Чернівецької області – єдиний на Буковині. Я можу сказати, що такого типу музею, як у нас, немає ніде в Україні. В музеї знаходяться старовинні вироби майстрів гончарів; їхні кола, приладдя, гончарні ножики, миски, в якій вони розтирали поливу чи ангоби. Є сила силенна портретів гончарів, які колись жили і працювали, а тепер з них беруть приклад вже діти. У мене вчаться внуки, правнуки дійсних гончарів. Це те, що в крові.
Я веду гурток при музеї гончарства. Займається там десять дітей. Я можу й більше навчити, але не можу за браком часу. Я ще й керівник місцевого народного хору. У нас при музеї працює ще гурток ткацтва.
Пробував працювати з глиною я ще з дитинства, років з восьми. Потім я по школах пішов, закінчив музично-педагогічне училище, потім фізкультурний інститут. 25 років працював вчителем музики, фізкультури і малювання.
Серйозно взявся за гончарство, коли пішов на пенсію. Мені вже 71 рік, але глина тримає. Мені кажуть, що я не відповідаю своєму віку, то оце вона, глина допомагає мені тримати себе у формі, я постійно рухаюся. Ми весь час шукаємо глину, копаємо її, збиваємо, перестругуємо.
Глина – це божий дар для людства. Ми ходимо по грошах. Тільки глину треба вміти перетворити в глечик, сувенір, вміти продати його.
У нас в сім’ї всі їдять з гончарного посуду. Чому наші батьки і діди були здоровими, зуби хороші мали? Тому що вони їли з глиняної миски, дерев’яною ложкою, спали на глиняній печі, ходили босими, був зв’язок з природою, космосом. Зараз багато людей вже це зрозуміли і від алюмінієвих каструль повертаються до екологічно чистого гончарного посуду.
Глину і їдять і п’ють. В ній є всі необхідні для організму речовини.
Глина використовується скрізь – і в авіації і в космосі. Колись я чув, що японці глину навіть в моторах використовували.
Чорнодимлена кераміка
Буваю на ярмарках у Пирогові, Чернівцях, Полтаві, Опішні. В Румунії торік чотири рази був, там теж ціниться натуральна глина. Замовляють багато. От я зараз роблю замовлення для одного ресторана в Кам’янець-Подільському. У них страви подаватимуть у посуді виключно з гончарської глини. 24 найменування посуду: салатниці, посуд для різних страв.
У глиняному посуді страви довше не киснуть. На ярмарках в основному беруть горщики, особливо макітри для тертя маку, горщики для чинахи (печеня – авт.), для борщу.
Колись носили воду в отаких баньках (на світлині – правий верхній виріб – авт.). Її закривали качаном від кукурудзи, викопували ямку, клали цю баньку з водою, закривали землею і вода в ній стояла свіжою холодною цілий день. Ще нашу баньку називають «український холодильник».
Колись у нас для молока робили глечики з «пупом». Спеціально посередині виліплювали виступ. Казали, що в таких глечиках гарно збирається сметана. Господині їх навіть спеціально замовляли.
Мій батько робив так і я це перейняв: коли сідав за роботу до глини або до гончарного кола, обов’язково перехрещувався сам, перехрещував коло і казав таку промову: «Допоможи мені, Господи, цілий день працювати з результатом». І Господь допомагав.
Щоб стати гончарем, потрібне тільки бажання. А любов може з’явитися навіть вже в ході роботи.
Глина дуже затягує. Я буває так працюю, що навіть їсти не хочу йти.
За день я найбільше можу зробити десь 100-120 горщиків. На виготовлення одного горщика йде півтори-дві хвилини, а є ще й електричні кола. Тоді гончар вже не думає, автоматично руками працює. Ви ж бачите, я з вами розмовляю, а руки роблять. Сильний гончар форму посуду придумує находу, ескізів не робить.
Горщик
Працюю в місцевій традиції. Переді мною зараз велике завдання –відновити чорнодимлену кераміку. Навчити цього дітей, поробити печі.
Беру участь у в різних проектах, можливо виграємо гроші. Бо все впирається в гроші. Треба щоб держава допомагала нам. Щоб я не стругав стружком глину в 70 років, а щоб мені допомогли купити агрегат, глином’ялку або вакуумний прес, та й тоді все швидше піде. А то ми говоримо в пусту: треба розвивати, треба розвивати. Гончар сам не може це купити, тому що прес коштує десь 50 з лишнім тисяч. Це якщо великий, а малий десь тисяч 20 гривень. Ці агрегати у нас колись випускав Слов’янськ, а зараз там, як і скрізь, все розбито. А от за кордоном їх випускають в Німеччині, Франції, Австрії, Японії.
Я щоб мав зараз японське гончарне коло, то це просто казка, це лялька. Правда, він з мотором, але й таке треба показувати людям, ми повинні рости. Я б поруч поставив електричне і ножне коло, показав, як працювати на цьому і на тому. Але електричне коло коштує біля двох тисяч доларів. А де гончар візьме такі гроші? Хоч би один бізнесмен, багаті люди, які мільярдами перекидаються, сказав: ану, дамо цьому чоловічку, скільки йому потрібно. Хай він закупить, хай він продовжить навчати дітей і показувати мистецтво людям.
Я писав листи і до Тимошенко і до Януковича, коли він прем’єр-міністром був. До кого я тільки не писав – відповіді нема. Відповідь на місцеві органи. Та добре, що в нас голова держадміністрації, Козак Василь Васильович, відгукується на любі питання, допомагає. Завдяки йому у нас і музей створений.
Текст та світлини Катерини Качур