Гончарством людина почала займатися, як тільки збагнула, що з глини можна робити безліч потрібних речей. Від неоліту і до сьогоднішніх днів принцип і засоби виготовлення предметів побуту з глини практично не змінилися. З появою заліза, пластику та термоскла глиняний посуд не втратив своєї актуальності. Функціональні можливості гончарних виробів в останні роки розширились, тепер це – не тільки екологічно чисто і здорово, а й вигідно та естетично. Сьогодні прослідковується тенденція до відродження традицій та орнаментики давніх майстрів. Зараз на карпатських сувенірних базарах і довколишніх торговицях ви знайдете все, що бажає душа – від простого штампування глиняних виробів у якості презентів із Прикарпаття і до справжніх шедеврів із авторськими автографами.
Нещодавно нам пощастило зустрітися із коломийською народною умілицею Надією Кахнікевич, яка вже три десятиліття років творить дива із гончарної глини. Вона радо дала нам майстер-клас і відкрила професійні секрети. Отож поговоримо про традиційне гончарство крізь призму сучасної народної творчості.
І. Одна сторінка з історії гончарства на Покутті
В Коломиї – центрі Покуття – гончарством займаються з доісторичних часів, якщо бути точним – з кінця мезолітичної доби, а це щонайменше 7 тисяч років до нашої ери. Високого розвитку досягнуло в добу трипільської культури.
У другій половині XIX століття коломийське гончарство сягнуло високого рівня розвитку, вироби гончарів продавалися далеко за межами краю, користувалися великим успіхом на різних виставках. У кінці XIX століття коломийське гончарство занепало. Якщо 1875 року було 200 гончарів, 1897 ця цифра впала до 47, а 1901 року налічувалося лише 30.
Динамічніший розвиток гончарства відбувся у ХVІІ столітті. А в ХІХ столітті став однією з найважливіших галузей української кустарної промисловості. Гончарні вироби продавалися на місцевих ярмарках, а часом розвозилися у досить віддалені райони.
Відродження гончарства прослідковується з другої половини ХХ століття, коли в Коломиї почав діяти керамічний завод, а у Станіславі – низка творчих об’єднань. 1981 року утворилася Коломийська філія Івано-Франківських художньо-виробничих майстерень Спілки художників України. На ній гончарні вироби родини Кахнікевичів репрезентували Коломию як осередок гончарства на Республіканській виставці в Києві, а 1983 року Кахнікевичам були присвоєні звання Народних майстрів.
ІІ. Родина Кахнікевичів-Біоскурських
Одна із найвідоміших гончарських родин – генерація Кахнікевичів-Білоскурських. Василь Федорович Кахнікевич – корінний коломиєць, понад 70 років присвятив гончарству, свої вміння і навички передав двом донькам – Надії та Марії.
Народився він 1917 року в Коломиї, у знаній гончарській родині Марії Білоскурської та Федopa Кахнікевича. Це їх ужиткові вироби продавалися на всіх базарах Прикарпаття. З-поміж сорока трьох коломийських гончарів Білоруські та Кахнікевичі славилися своєю майстерністю випалювання виробів. Багато відомих нині гончарів, зокрема Григорій Цвілик і Михайло Рощиб’юк, перейняли техніку Кахнікевичів як таку, що робить вироби з глини довговічними і витривалими.
Увесь процес творення проходить в майстерні, що славиться у колі народних умільців піччю, спроектованою і закладеною самим майстром. Цікаво, що Кахнікевичі створюють свої вироби від початку до кінця самі, зберігаючи традиційну технологію. Кожен виріб має спочатку обсохнути, потім до нього приробляють деталі (ручки, вушка, декор). Після першого випалу вироби покривають поливою і знову випалюють, тоді вони отримують свій золотаво-коричневий колір з багатьма відтінками: від темно-коричневого до червоного. Деякі вироби не поливані, а виконані в теракоті. Різниця у тонах залежить не від поливи, а від часу перебування в печі – ефект досягається лише вогнем.
Кахнікевичі володіють багатим арсеналом прийомів народного декорування. Вони зберігають не лише традиційні для стародавньої коломийської кераміки декор, процес виробництва, але й асортимент, який існував у Коломиї з давніх-давен. Це різних розмірів миски, збанки (баньки), бабники, кулешники, макітри, тарілки, горнятка. Майстри не створюють музейних експонатів, уся творча харизма направлена на функціональність та зв’язок із побутом, саме тим ці вироби і цінні.
Виробам Кахнікевичів притаманне відчуття форми, яке йде від діда-прадіда. Вони несуть красу, в якій у єдине органічно переплітаються форма, декор і функція.
Твори родини Кахнікевичів зберігаються в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, Львівському та Київському музеях народної архітектури та побуту Полтавському музеї кераміки.
Художнім виробам характерні стилізовані рослинні та геометричні мотиви: листочки, галузки, крапки, кривульки, колові та спіральні лінії, розписані зеленими та темно-коричневими фарбами на тонованому ясному тлі, або біло-зеленими фарбами на темному тлі. Композиція творів проста, складалася з невеликої кількості мотивів, легко розташованих на по верхні виробу.
ІІІ. Гончарка у п’ятому поколінні.
Із розмови з Надією Кахнікевич
Надія Василівна Кахнікевич.
Народилася 1947 року в м. Горькому (Росія).
Походить з давнього роду українських гончарів – родини Кахнікевичів та Білоскурських.
З 1982 року займається гончарством як самостійний і самобутній майстер. 1991 року – член Спілки народних майстрів України.
2007 року отримала звання заслуженого майстра української народної творчості.
Її роботи представлені у музеях народного мистецтва України та за її межами.
У творчості Надія Кахнікевич керується відчуттями й настроєм. Гармонія, багатогранність Природи і динаміка життя стали лейтмотивом її творчості.
– У Вашій майстерні в основному глиняний посуд із класичним покутським колоритом. Ви розмальовуєте за якою методикою чи маєте індивідуальний стиль?
Покутський розпис мені найближчий до серця. І справді, практично всі мої тарілки, глечики, макітри та горнята прикрашені традиційними квітами й хвильками та цятками зеленого, коричневого та білого кольорів. Наші предки використовували натуральні фарбники, виготовлені із екстрактів рослин, насіння, корінців, тому і на покутській писанці, і на гончарних виробах, зустрічаються кольори нашої флори. У вишивці та писанкових розписах кольорова палітра багатша. Одвічні символи вогню і сонця влились червоним, жовтим поміж кольорів землі й зелені. Гончарі ж не розмальовують самим фарбами, а додають фарбник у білу чи традиційну сіру глину, а тоді вже цією коричневою чи зеленою сумішшю розписують.
А де ви берете сировину?
У Коломиї здавна видобували глину. У басейні Пруту є поклади глини на невеликій глибині. Сам процес видобування глини – то велика наука. Всі роботи проводяться вручну і вимагають від людини ретельності та пильності. Наша глина дуже цінна: вона пластична, чиста, м’яка, збагачена різними мінералами. При археологічних розкопках та аналізу грунтових шарів, науковці дійшли висновку, що в доісторичні часи на території сучасної Гуцульщини у межигір’ї було море. І я охоче в це вірю, адже на власні очі бачила у наших ґрунтах ракушки і поклади солі. За Радянського Союзу в Коломиї діяв керамічний завод. Добування глини набрали неабияких масштабів, часом це робилося варварським методом. Як результат – для майбутніх поколінь залишилось дуже мало. Крім того, припрутські землі зараз приватизуються під забудови. Ми спільнотою гончарів краю б’ємо на сполох, адже під фундаментами людських будівель пропадатиме безцінна сировина, яку не можливо синтезувати чи замінити на штучну, але міська влада ось уже кілька років ігнорує нас.
– Розкажіть, будь ласка, трохи про сам процес створення цих виробів.
Дах над головою, піч, яку заклав ще мій батько, гончарний круг, стелажі для підсихання виробів на різних етапах їх виготовлення, фарби, традиційна глазур та ще кілька пензлів і різців – ось все, що мені потрібно для гончарства. У нас в родині займаються цим з діда-прадіда, я – гончар у п’ятому поколінні, тому ліплю й розмальовую так, як відчуваю. Маленькою допомагала батькові: місили глину, опановувала гончарний круг, ліпила статуетки та іграшки, згодом навчилась глазурувати, розмальовувати. Єдине, що мені не одразу дозволив батько – випікати. Бо це справді клопіткий і відповідальний процес. Коли виріб готовий, відстоявся на полиці певний час, майстер береться до печі. Зазвичай ми використовуємо соснові дрова, бо вони горять чисто, дають багато грані, не дивлять, від них залишається мало попелу. Тому і вироби випечені на хвойних мають рівномірний, теплий відтінок.
– Як відбувається процес ритування?
Ритування або гравіювання у гончарстві – унікальна давня традиційна методика, єдина у світі. Після першого випалювання підсушений виріб покривається глиною, потім розписуються білим, зеленим, жовтим, рідше -синім. Для закріплення глазурується і випалюється вдруге. Часом люди плутають і називають глазурований посуд лакованим. Це зовсім різні речі. Глазур виготовляється із органічних речовин, тому не є шкідливою.
– 1983 року ви з сестрою отримали звання народних майстрів. Як відбувалась атестація на звання і як ви йшли до цього?
За рік до того ми з сестрою почали працювати у Коломийській філії Івано-Франківських художньо-виробничих майстерень Спілки художників України під керівництвом Ганни Григорівни Вінтоняк. Там працювало 16 народних майстрів: вишивальниці, писанкарі, різьбярі, ін. Замовлень було надзвичайно багато і вимоги до майстра високі, тож ми мали стимул рости у творчому плані. Відтак ми з сестрою здобулися на ряд творчих робіт, які здобули високу оцінку на виставках у художніх салонах. Потім вирішили подати на розгляд у колегію до Києві. Експертна оцінка наших враховувала стиль, естетику і якість виробів.
– Зараз стала популярною кераміка з так званої чорної глини. Ви виготовляєте такі речі?
Є процес створення посуду із задимленої глини, коли витворюється чорна кераміка. Це зовсім інша технологія. На початковому етапі виріб декорується (оздоблюється тисненим орнаментом розписуються, потім задимлюється у печі, зашліфовується, підчищається і вже тоді випалюється. Є ще безліч методик, які дозволяють експериментувати з відтінком виробу. Я особисто люблю затемнити глину, тож перед випіканням замочую виріб у молоці. Тоді виходить такий насичений колір між коричневим, теракотовим і багряним.
– Кому з дітей Ви хочете передати своє уміння?
У мене всі діти мають нахил до образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, та, на превеликий жаль, сьогодні жити з мистецтва вкрай важко. Обидва сини знаються на гончарстві, але старший Ярослав працює у іншій сфері, а молодший Сергій – таки вирішив цим займатися, тепер має власну майстерню. Доньки Леся, Галина, Тетяна теж пробують себе у якості народних умільців. Старша донька Леся (по чоловікові Крачковська) – художниця, має персональні виставки, її роботи були відібрані у президентські виставки. Також вона любить ліпити з глини. Вона полюбляє інтерпретувати класично українські образи, експериментувати. А син вправляється більше у виготовленні посуду.
– Як зараз між собою співпрацюють народні умільці?
Ми часто зустрічаємося на фестивалях народної творчості, виставках, вернісажах. Мені особисто цікаві і регіональні тенденції, і сучасні мотиви. Я часом теж пробую створити щось незвичне, але все одно повертаюся до класичної покутської кераміки, бо вона мені рідна, домашня. На замовлення можу зробити розпис з античними мотивами чи сучасний орнамент. Але загалом стою на тому, що давні традиції треба підтримувати і розвивати, нехай для дехто вбачає у традиційних етномотивах примітивізм, для мене ця простота – сутність нашого гуцульського менталітету. Нас не відгородили мегаполіси від гір, річок, лісів і неба, наше око все ще милує геніальна краса Природи, то для чого робити вигляд, ніби ми розучились захоплюватися усім цим?!
Наталка Сандецька, Євген Гапич (фото), для “Рукотворів”