Зустрічаємося біля станції метро. Збирається ватага. Сідаємо в “маршрутку”. Півгодини дороги і вже не чути столичного шуму. Час зупинився. Попереду яруги, потічок… Мета нашої маленької подорожі – стара велика і струнка верба, яка свого часу впала під своєю вагою. Одна її частина якось вже стала основою для народних музичних інструментів. Інша – очікує на нинішню працю… Охочих створити свою бандуру чи кобзу веде Русалім з Київського кобзарського цеху. Каже, в цій місцині клен і верба мають особливі властивості. Саме ці породи дерева найбільше підходять для кобзарської справи.
Загальний вигляд місцини
“Тут верба найкраща. Вона якась енергетична, рожева на вигляд і звучання в неї просто прекрасне. І клен тут чудовий. Ми з клену більше робимо кобзу, щоб вона була дзвінка. А з верби робимо бандуру, щоб був такий бархатистий звук… Якщо верба на низині, то вона кряжиста, дуплиста, кручена. А коли вона в яру, то тягнеться, як свічка, догори. Тоді вона не кручена, рівнесенька і без сучків. Бува така верба, що з одної колоди можна зробити чотири-шість інструментів. А таких колод може бути і десять. Але тут треба з розумінням підійти, правильно розколоти і вчасно вибрати масу, щоб вона не потріскалася…”
Цього разу зробити собі музичні інструменти зважилися хлопці з Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Їх троє. Називають один одного Феліксом, Владом і “Джокером”. Двоє захотіли старосвітську бандуру. Останній вирішив робити гуслі. Каже, як побачив їх, то одразу лягли до душі. В роботі допомагають досвідченіші, крім Русаліма (Русалім Козленко), Юркович (Юрій Кочержинський) та Ждан (Ждан Безвербний).
З цією вербою Київський кобзарський Цех вже працює не вперше. З попереднього разу лишилася одна заготовлена основа для кобзи. Для решти інструментів слід відпиляти колоду довжиною у п’ять п’ядей, розколоти її спершу надвоє. Потім півколоди, що утворилися, ще наполовину. І вже потім можна формувати музичний інструмент. Виходить, що з однієї колоди цієї верби виходить по три-чотири заготовки.
Половину колоди розділяють навпіл ще раз
Щоб правильно розколоти, слід спершу визначити, чи є і куди йде тріщина. Сокирою позначається місце розлому і туди заганяються кленові кілки. Бо клен міцніший за вербу.
Важливо, щоб заготовки не потріскались, щоб дерево не було покрученим і без сучків. Хоча і сучки – це не вирок. Місця з ними засверлюються і туди вбивається “чопик”. На музичні якості це не впливає. Після того, як розкололи колоду і створили 3-4 основи для кобз чи бандур, з боків лишаються ще тонкі залишки з цікавим малюнком всередині. Хоч ікону малюй.
Тут, недалеко від міських кварталів, заготовляють основу інструмента. А от верхню його частину – “громовицю” – з цієї деревини вже не зробиш. Для того потрібна особлива смерека, за якою, стверджує Русалім, їдуть аж у Карпати.
“Навіть Страдіварі для своїх скрипок брав її з Карпат. Та смерека, яка нам потрібна, росте на верхів’ях гір, і зветься “колючою смерекою”. Їздили цього року і замовляли у лісників, які знають, де вона росте. То нам привезли… Бо ж можна робити з сосни “громовиці”. Але звучання трохи інше буде. Смерека найкраща. Особливо та, що за перевалом, де старіші ліси і вищі гори.”
Після того, як основу відкололи, до неї Русалім прикладає спеціальний шаблон у формі бандури, обводить його олівцем – малює форму майбутнього інструмента. Юркович, тим часом, бензопилкою формує його загальну форму. Нею ж спрощує вибирання деревини з основи бандури чи кобзи, тобто випилює спеціальні смужки, які потім легше обробити теслом. До речі, саме тесло в крамниці мало де купиш. Його можна тільки замовити у ковалів.
Заготовки набирають форми. Хлопці жартують, що вже скоро можна буде і грати. З-за хмар виходить сонце. Цінну вже оформлену деревину одразу переносять в тінь. На сонці дерево може потріскатися і робота буде зведена нанівець. Сформований інструмент варто тримати в холодному приміщенні подалі від світла – у підвалі, погребі чи гаражі.
Поряд з основною роботою йде тяганина з прикореневою частиною верби. Вона наполовину вгрузла у вогке піщане дно яруги. Дощі і весняний паводок підмили дерево. Щоб відпиляти, спершу копали ями з обох боків. А потім тривалий час працювали ручною пилкою. Та колоду всеодно не зрушили. І бензопилка не допомогла. Вирішили колоти прямо на місці. Верхню частину таки забрали, а от нижня не здавалася. Лишили її на майбутнє…
Увага молоді до кобзарської справи зросла за останні три роки, каже Русалім. Особливо після того, як вони почали брати участь у різноманітних фестивалях. Загалом, за цей час долучилося близько 50 людей.
“Спочатку ми спілкуємося, для чого людині це треба. А потім людина йде на заготовку, як ми сьогодні вийшли, і робить собі інструмент. Один хлопець каже, я приходжу і отримую задоволення від того, що працюю… Головне, щоби людина була зацікавлена в цьому. Дехто “відсіявся”. Он у мого вчителя Товкайла за 2 роки було 10 учнів. 9 відсіялося. Лишився я один.”
Після 5-6 годин роботи всі потомилися. Одна кобза, три бандури і одні гуслі знайшли своїх господарів. Далі тривала робота, результатом якої має стати повноцінний інструмент. Це може тривати від кількох місяців до кількох років залежно від наполегливості, кількості часу, присвяченого роботі…
Текст та світлини Богдана Гдаля