14 історій про твори мистецтва надійшло на конкурс “Мої улюблені рукотвори”, організований інтернет-проектом “Рукотвори”. Тривало творче змагання з кінця січня до 15 березня 2016 року. Ми отримали роботи з Києва та Київської області, Львова, Вінниці, Рівного, Запорізької, Сумської та Луганської областей. Це чи не перший мистецький конкурс, де увага звертається не так на сам твір чи його світлину, як на глибину вираження свого ставлення до твору, своїх відчуттів та думок, які виникають під час візуальної та дотикової взаємодії з витвором мистецтва. А ще цікаво, як той чи інший виріб потрапив до власника, що змусило його придбати чи замовити, чим цей мистецький твір зачепив. Три найкращі історії публікуємо нижче, а ще деякі з надісланих читайте в окремому матеріалі.
Три кращі історії
1
Олена Тарасенко, м.Львів
Ведмедик «Писаночка», створений у травні 2015 року Олександрою Лозинською-Ярошевич
Коли я побачила її вперше?
Був гарний весняний день, я блукала великим виставковим залом Палацу мистецтв, саме у розпалі був фестиваль «Етнолялька» у Львові. Блукала і розглядала різні … речі. Ляльок, звірят, картини… Не сподівалася зустріти тут когось особливого, когось… СПРАВЖНЬОГО. І якоїсь миті вона просто впіймала мій погляд. Сиділа у оточенні двох сестричок і дивилася мені прямісінько у очі, спокійно, із легкою усмішкою. «Привіт, це я… У мене тут гарне товариство, правда ж? Але я трохи втомилася… Ти ж візьмеш мене на ручки? Візьмеш? І забереш додому?» – вона промовила це так просто і впевнено, наче була переконаною у тому, що каже. Що я її обов’язково заберу, не залишу тут, нехай у гарному місці, але ж це не ДІМ…
Я розгубилася, справді розгубилася. Не планувала того дня … таких важливих змін ні у своєму, ні у чиємусь житті. За хвилю оговтавшись, я попросила дозволу просто потримати її у руках, і мені люб’язно дозволили. Вона зручно вмостилася на моїй долоні, і, схиливши голову, розглядала мене. Виразні блакитні оченята, дивна напівусмішка, така, наче вона знає про тебе те, що ти не наважуєшся вимовити в голос, і крихітна родимка на правій щічці… Вона була неймовірно привабливою, приємно тяжкою… Вона була СПРАВЖНЬОЮ, ОСОБЛИВОЮ! Але…
Але я повернула її на місце і швидко пішла геть. Мені не хотілося думати про гроші…
Чи я про неї забула? Звісно що ні. Час від часу її дивна напівусмішка і блакитні оченята виринали у пам’яті. У мене навіть було кілька її фото. Не можу сказати, що я сумувала… але те, що я тоді не змогла її забрати, не давало мені спокою. А час минав, і я знала, що вона і досі не має ДОМУ. Відтак я наважилася, написала до Майстрині коротенького листа, домовилася про зустріч…
Коли привезла її додому, відчула… наче нарешті зробила те, що повинна була. Усередині панували відчуття схожі на ті, що відчуваєш, перегорнувши останню сторінку цікавої історії, у якій усе нарешті закінчилося добре… а попереду – нова, не менш захоплююча розповідь.
Вона оселилася у мене, та відчуття таке, що вона жила тут ЗАВЖДИ. Спокійна, витримана і розсудлива, вона стала гарним співрозмовником, уважним і вдумливим. Попри все, вона примудряється залишатися ОСОБЛИВОЮ, створювати навколо себе атмосферу маленької урочистості, небуденності. Так, я високо ціную її екстер’єр – вінтажний стиль, плюш ніжного медового кольору, те, що вона наповнена справжньою тирсою, тільце, лапки і крихітні вушка, оздоблені вишивкою, дзвіночок на кокетливому блакитному банті…
Вона – плюшевий ведмедик ручної роботи.
О, так, мало не забула! У її документі вказане її урочисто-офіційне ім’я – Писаночка. Але десь на другий чи третій день вона попрохала називати її Уляною.
2
Лев Сологуб, 50 років, м.Київ
Виріб, описаний в історії, придбав 24 серпня 2007 року на святковому ярмарку у Львові в групи студентів-керамістів (імен не знаю).
Лев, гарячий, як хліб
Влітку 2007-го на Незалежності гайнув до Львова подивитися на давніх богів у вишиванках.
Я тоді сильно вишиванками цікавився та захоплювався вишивальниками, і пропустити таку подію, шо відбувалася вперше, просто не міг.
Тим вітром мене занесло на ярмарок майстрів біля Бернардинів.
Дрейфуючи, я здибав групку хипуватих молодиків. Вони мали б бути учасниками, бо в них були місце, стіл, стільці, якісь мешти… Якось виглядало, шо справи свої майстерські вони вже покінчили, але відлетіти ще не готові: там, відсвяткувати, таке-сяке… І раптом, посеред цього расслабону я побачив ЙОГО.
Він стояв на столі покинутим сиротою, поза увагою своїх «батьків», яких чекало шось приємне та збудливе. Мабуть, вони вважали його помилкою, не вартою уваги, послідом свого таланту….
Дійсно, не одразу було зрозуміло, ким він є. Ясно, шо звір. Але шо за звір? Грива лева, морда та вуха собаки або вовка. Ще було ясно, шо воно – скарбничка.
Я спитався. Отримав роздратовану відповідь : «ясношотолев». Коли хлопці зрозуміли, шо хочу його купити, роздратування змінилося щирим здивуванням : Шо? Чесно? Ну і старий!
Довго не могли скласти ціну – скіки ж ОТО може коштувати. Взяли 20-ку. Попередили, шоби брав обережно – лев гарячий, недавно з печі. І дійсно: коли я його взяв, він був таким гаряче-теплим, яким буває тільки свіжий після печі хліб. Саме оце тепло мене підкорило остаточно. Не можу його забути. Як тільки згадую, наче відчуваю те тепло.
Виявилося, шо хипарі – то львівські студенти-керамісти. Лева цього зробили з шамоту (тоді вперше почув це слово) і тоді ж десь випалили.
Як не дивно, а жодної вишиванки з того ярмарку не пам’ятаю.
А от гарячий, як хліб, лев гріє мене майже десять років, коли душа мерзне. Беру в руки, і стає тепло. Може б хтось сказав про самонавіювання, але кому яке шо?
Він став одним з тих перших левів, які започаткували мою лев’ячу колекцію. Зараз в цьому мегапрайді живе близько чотирьохсот осіб.
3
Вероніка Стрельченко, 36 років, м.Сєвєродонецьк, Луганська область
Картина подарована моїм вчителем з малювання Віктором Погорілим у 2002 році.
Невеличка картина з великою енергетикою
“Яблука – символ життя” – сказав мені мій вчитель з художньої школи, даруючи свою чарівну роботу.
Я була вагітна і прийшла до нього в майстерню зробити світлини на пам’ять про цей період.
Дуже зрадівши подарунку, я пішла додому, а наступного вечора потрапила у пологовий будинок
і вранці народила сина Андрія. Було це 17 березня 2002 року. Сину майже 14, а ми чекаємо на другу дитинку:
також хлопчик, з’явиться на світ влітку.
Всі роки картина мене радує, надихає і зігріває своїми гарячими кольорами та дарує енергію життя.
Буває, що не можу відвести від неї погляд, роздивляюсь кожен мазок, кожен колір, хоча бачу її щодня.
Я дуже полюбляю рукотоври, купляю багато прикрас ручної роботи, але таку історію має лише ця картина “Плоди літа” (старший синок потрапив до мене в животик саме влітку) художника Віктора Погорілого з міста Сєвєродонецьк.
Переможці конкурсу отримають подяки та подарунки від веб-проекту “Рукотвори”. Подарунки для переможців конкурсу виготовили знані керамісти Надія Ричок та Марина Галуза й Ярослав Бабяк (майстерня “Glynkar”).
Однак це ще не все! Всі учасники конкурсу також отримають подяки та невеликі сувеніри від проекту “Рукотвори” 😉
Рукотвори