Прикраси – найкращий захист від злих сил у ладакців індійського Тибету / Рукотвори

У 2010 я вперше відвідала Ладак. І з цих відвідин винесла два найбільших враження: невимовна масштабність тутешніх місячних пейзажів і жива народна культура місцевих людей. Тут досі носили старовинні костюми, і найбільш визначним елементом цього костюму були прикраси.

Жінка з племені дрок-па, село Дха, Арійська долина. У такому головному уборі, оздобленому квітами та срібними прикрасами, старше покоління ходить до щоденної роботи.

Жінки племені дрок-па привозили за сто з лишнім кілометрів ріпу та картоплю до найбільшого міста Лє, продаючи її на базарі не інакше, як одягнувши на голову химерну композицію зі срібла й штучних та живих квітів (такі композиції, до речі, носили раніше й чоловіки). Фотографувати дрок-па не дозволяли, бо вірили у те, що з фотографією можна забрати і шматочок душі. Мешканці долини Нубра, як чоловіки, так і жінки, не виходили з дому без розкішних намист, браслетів та сережок, увінчавши свій образ головним убором гонда. Цей убір прийшов на заміну попередньому, дуже популярному у цих місцях жіночому уборі під назвою перак.

За ладакськими намистами трусяться руки. Любов ладакців до коралів робить намиста часто дуже подібними до українських, і одне з таких намист органічно доповнило мій український костюм. Отже, відвідавши Ладак вдруге, захотілося написати трохи про їхні прикраси.

Символіка каменю

Я не мала на меті фотографувати ювелірні вироби, але коли подивилася на знімки звичайних людей, то виявила, що всі вони, навіть найбідніші, носять прикраси з дорогоцінних або напівдорогоцінних матеріалів. Прикраси одягаються до роботи і до свята, і вони виконують подвійну функцію: свідчать про статус людини, а також є сильними амулетами від усього на світі.

Жінки з села Бейма чекають на зупинці на автобус

Жінка з тибетського кочового племені тцаг-шан, у кочів’ях поблизу озера Тцо Морірі, пряде нитку у “щоденних” прикрасах

Два камені домінують тут: коралі та бірюза. За ними за популярністю ідуть перли, ляпіс лазур, бурштин і кварцові кристали. Окремо стоять намистини з травленого агату, які місцеві люди називають дзі. Це все найчастіше оформлюється у срібло, значно рідше – у золото. Часом додаються елементи з кістки або бронзи.

Ладакці вірять як у силу кожного окремого каменю, так і у їх комбінацію. Також вірять у те, що кожна окрема людина може посилити або послабити камінь. Бірюза набула тут популярності з 7-9 століть, і вважалася навіть не каменем, а чимсь значно ціннішим. Її продавали по ціні золота, і у народний фольклор «бірюзовий» увійшов як епітет до всього прекрасного – і не важливо, бірюзове воно насправді чи не бірюзове. Дрібна бірюза використовувалася як готівка, крупну берегли, підносячи як цінний дар верховним ламам, або як викуп всіляким божествам і демонам – аби врятуватися від хвороб. Бірюза вважалася засобом номер 1 для виявлення отрути, тому нею декорували верхівку чайної чашки… якщо бірюза змінить колір – значить у чашці трунок. Бірюза слугувала очисником крові, оберігала від лихих снів, дурного ока та витівок демонів. Її вважали «живою» і такою, яка має свій власний період життя. Мертва бірюза втрачає колір, стає зеленкуватою, а потім навіть чорною. Вона може переживати скрутні часи разом із власником. Хороший камінь у здорового власника буде сяяти кольором.

Бірюзу носять на браслетах, намистах (у комбінації із коралями), перснях. Але головне її місце – на жіночому уборі перак.

Нині традиційні головні убори ладакців можна побачити хіба що на вітринах антикварних магазинів або на місцевих храмових святах.

Намисто зі срібла і бірюзи

Бірюза потрапила в Ладак давно, ще коли королі Нарі платили податок ладакським королям у вигляді цих каменів. Але ті камені відрізнялися дещо по кольору від глибоко блакитних каменів з Ірану. Народна легенда говорить, що «іранські» камені завіз до Тибету епічний герой Гесер-хан, вигравши там війну і отримавши такий викуп. Потім каміння зі скарбу Гесера розійшлося по всіх горах.

Намисто з коралями

Коралі – «жіночий» камінь, бо допомагають жінкам справитися із проблемними циклами, а також нормалізують кров’яний тиск. Майстриня Тсерінг, яка робить нескладні прикраси з намистин, розповідає, що це «теплий» камінь, сонячний, який треба поєднувати із «місячними» і «холодними» перлами. Перли відповідають за жіночу фертильність і гарні для очей. «Коралі до нас приходили з Італії до 18 сторіччя, я маю на увазі весь цей регіон: Тибет, Непал, Ладак. Колись у наших королів були гарні стосунки з Італією, гарні торгівельні зв’язки. Ми досі користуємося коралями тих часів, вони є на старих намистах. Чим червоніше – тим краще. Те, що ви бачите на нових – це китайська підробка».

Найсильнішим і наймістичнішим каменем є дзі, травлений агат. Місцеві продавці переконані, що візерунки на справжніх каменях не є рукотворними. Давні знахідки з долини Інду дають камені різного кольору та візерунків: абстрактні, всілякі смужки, крапки. Більшість намистин, які особливо поціновуються колекціонерами, належать до пізньохарапського періоду і виготовлені у 1900-1000 роках до н.е. Сучасні ж дзі – це чорний камінь із білим візерунком. «Такий камінь коштує тисячі доларів, а те, що продається тут на базарах – лише скляна імітація, – каже Тцерінг. – Бо справжній камінь ніхто не продасть. Якщо його носити при собі, то буде сприяти неабияка удача і сила. Якщо він буде лежати в домі, то в цей дім прийде багатство і добробут», – розповідає майстриня.

«Ці камені знаходять в горах. Вони приходять з-під землі. Взагалі ті, хто знаходили справжній дзі, розповідали, що він рухався. Як би це пояснити… Це ніби священні комахи, що живуть під землею. Мало кому дано побачити їх. Щоб знерухомити їх, треба швидко зняти черевик або шкарпетку і кинути. Тоді дзі завмирає і кам’яніє». Віра про те, що дзі – це «священні» хробачки або комахи є дуже поширеною тут. Ладак (як і тибетці) вважають, що дзі живуть «гніздами». Для того, аби схопити їх, ще можна кинути в них порохом або плюнути. Хоча, на мій смак, легше влучити таки черевиком, ніж слиною… Ще, коли знаходять трохи ушкоджений камінь, то вірять, що це боги викидають непідходящі камені. До речі, сам камінь дуже гарний від злих духів. І коли він раптово у людини тріскається, то це означає, що він зіграв свою функцію і більше не може використовуватися.

Ювелірне розмаїття

Ювелірні вироби тут набули неабиякого різноманіття і форм. Хоч індійські дослідники свято вірять у те, що Ладак не мав ніякого візуального мистецтва в принципі, допоки його не «окультурив» Кашмір, проте Ладак входить у одну культурну «тибетську» зону Гімалаїв, куди, крім нього, входить ще Великий Тибет і Непал. Зазвичай всі культурні впливи, включно із мистецтвом обробки дорогоцінних металів і каменю, а також мода на той чи інший мистецький стиль, йшли від Лхаси через Непал і до Ладаку. Принаймні, тибетські, непальські та ладакські прикраси на моє непрофесійне око є значно більш спорідненими між собою, ніж прикраси тих же низинних регіонів індійських штатів Джамму і Кашмір (до якого відноситься Ладак).

Окрім традиційних перснів, браслетів, сережок та намист тут функціонували або функціонують форми, які нам незнайомі. Скажімо, тут теж працює принцип «багатство пана на його поясі», і хоч коштовні пояси, на яких колись носили мечі чи шаблі, вже відійшли в минуле, однак лишилися коштовні коробочки для амулетів – га’у, які свідчили і свідчать про статус власника. Так само до середини ХХ століття були поширені кресала, виконані зі срібла, золота, із багатими інкрустаціями і тонкими візерунками. Кресала ці настільки гарні, що я навіть не втрималася і купила одне таке, хоча не уявляю, навіщо мені кресало. Подібні за формою до кресал були гаманці, у яких носили монети, коли ще не було паперових грошей. На відміну від пана, багатство пані у неї на голові. Взагалі весь тибетський регіон відзначається химерними головними уборами, тільки десь ухил іде в перли (чим більше перлів на голові – тим заможніша жінка), а от в Ладаку – в бірюзу. Головний убір перак метрової довжини по формі нагадує кобру, її «голова» починається від лоба і спадає ззаду по голові і спині «тулубом». Ця «кобра» у атакуючій позиції, тому від «голови» відходять ще й чорні «вуха», які підсилюють ефект. Згідно з давніми віруваннями, жінки походять із підземного світу Іху, а там, як відомо, водяться всякі… змії та ящірки. Тож нічого дивного.

Традиційні головні убори ладакців

Жінки Ладаку у святкових прикрасах, убрані в перак. З лівого плеча звисає прикраса, яка символізує заміжній статус жінки. Листівка. Фотограф Ravinder Kalra.

Перак (від пер – місцева назва бірюзи) є символом жіночого статусу, добробуту сім’ї. Робити його було прерогативою чоловіків, оскільки в Ладаку на деякі види діяльності накладено статеве табу. У перак інвестують від покоління до покоління, прикріплюючи на коричневу або червону шкіряну основу все нові і нові камені бірюзи, аж доки такий перак не важитиме кілограми три… Хоч маленькі дівчата від п’ятирічного віку могли також одягати перак, але це була скоріше дешева імітація. Справжній перак отримувала у спадок від матері найстарша дочка, яка виходила заміж. Камені бірюзи ліплять близько одне до одного, рядами. У скрутні часи жінка могла продати кілька каменів з пераку, аби пережити безгрошів’я. Дружина правителя Ладаку носила на голові 450 каменів бірюзи. Описують, що раніше, лягаючи спати, жінки знімали тільки бірюзову частину, а «вуха» лишали, їх виплутували з волосся тільки на час миття голови (тобто раз на місяць). Цей убір я не бачила вживу на людях, бо ні тоді, два роки назад, ні зараз не потрапила на фестивальні дні, куди жінки їх одягають… Але ще в середині 80-их автор книжок про Ладак Рамеш Беді писав, що жодна ладачка не вийде з дому без цього убору, бо це вважалося б дурним тоном. А згідно з опитуванням Джона Кларка, дослідника прикрас гімалайського регіону, люди у 80-их свідчили, що саме вранці жінка вразлива до деяких лихих сил, тому вранці бути без нього ніяк не можна.

Зараз же пераки носять на свята, а багато з них перекочувало у антикварні або ювелірні лавки.

Серед інших форм, не притаманних нам, якщо не рахувати скроневі прикраси, які колись таки у нас були популярними – є браншіл, символ заміжжя, який носиться на лівому плечі. По суті це є срібна довга прикраса, зроблена із багатьох ланцюжків та дзвоників, що сплітаються в ажурні візерунки і спускаються аж до пояса.

Жінка дрок-па у святковому вбранні. Листівка. Фотограф Nick Eakins

Зазвичай сережки у Ладаку – це різноманітні кільця. Серед сережок поширеною є форма, яка була дуже популярною у прикрасах і у нас, і називалася «лунніцою» – форма півмісяця. Така форма найпопулярніша у жінок Балтистану – мусульманського населення Ладаку арійського походження. Ще трапляються форми «колтів» – круг із трьома фігурними кулями однакового розміру. Часто сережки пласкі, з ажурними візерунками і прикрашені крихітними бубенчиками, що звисають на ланцюжках. Чоловіки Ладаку носять по одній сережці, без прикрас або прикрашену простим орнаментом і одним-двома каменями, найчастіше – бірюзи. Але часто чоловіки мають проколотим і інше вухо, куди вставляють «гвіздочок» якогось каменю. Це пов’язано з тим, що, згідно із відголосками добуддистської релігії бон, яку багато в чому всотав місцевий буддизм, людина без пірсингу у вухах скоріш за все переродиться якоюсь малоприємною твариною, скажімо, віслюком.

Браслети, як і персні, масивні, срібні, акцент більше не на камені, а на металі. У браслети інкрустують найчастіше три великі камені. Їх носять чоловіки, жінки і діти. Дитячі прикраси відзначаються простотою. Практично у кожного дитяти на зап’ястку тонкий металевий браслет, а на шиї – просте намисто в один ряд.

Мені дуже хотілося дізнатися, хто саме виготовляє прикраси на продаж. Прості намисті і сережки для себе робить кожна ладакиня. Їх ніхто не навчає, але відчуття «місцевого дизайну» у них в крові. Дехто виносить свої вироби на продаж. Найчастіше використовують скляні імітації каменів. «Майже весь товар сюди, в Ладак, приходить від тибетців Непалу і Китаю. Ось тут, – показує Тцерінг – сережки мого власного дизайну, я знаходжу гарні намистини і цікаво їх поєдную. Але буває спускаються люди з довколишніх сіл, у них ще з молодості позалишалися прикраси, а от грошей нема. Колись вони одягали ці намиста на весілля або свята при храмах. А зараз пропонують мені викупити їхні речі, допомогти. Але в основному на ринках місцева сувенірна продукція, як і прикраси – китайського виробництва».

Намисто з перлів та срібла. Традиційний дизайн племені неґі, штат Хімачал Прадеш, передгір’я Гімалаїв.

Працівники елітних салонів ювелірних виробів значно менш охочі до розмов, і «здавати» контакти ювелірів не поспішають. «Це зроблено тут, у Ладаку. Де саме? У селах. У яких саме? О, це далеко від Лє, далеко…» – похитує головою продавець, вочевидь побоюючись, що я поїду і куплю намисто напряму. І навіть запевняння в чисто журналістському інтересі продавців не переконують. У продавця Захура брат – ювелір. Але на прохання познайомити він теж скрутно похитує головою: брат живе аж на Гоа. «І робить ладакські прикраси?» – питаю я. «О, серед його клієнтів американці, французи, росіяни… Який вони замовляють дизайн – такий він і робить. Оскільки я маю магазин тут, у Ладаку, то він освоїв ладакський дизайн».

Кажуть, що раніше ювеліри працювали прямо на вулицях, і технологія виробництва лишалася незмінною з незапам’ятних часів. На жаль, жодного ювеліра ні в Лє, ні в Шрінагарі, ні в Джамму я не бачила, можливо вони «перекочували» у внутрішні двори. Відомо лиш, що ювеліри працюють за попереднім замовленням, отримуючи приклад для відтворення, або ж пропонуючи власний дизайн. Замовник оплачує порційно, раніше забезпечував майстра ще й їжею.

Як би там не було, але ладакські прикраси, поки вони ще не відійшли у минуле, поки ще живуть у своїх власників і оберігають від злих сил, – це те, що справді надихає і захоплює, навіть тих, хто далекий від ювелірного мистецтва. А так, просто поціновувач прекрасного. Жінка. Або навіть чоловік.