У Національному музеї у Львові триває персональна виставка відомої львівської художниці Ольги Парути-Вітрук «Текстиль».
Виставка поєднала роботи різних років. Проте, переходячи із залу до залу, не складно помітити, що це саме персональна виставка, адже усі роботи позначені впізнаваним авторським почерком.
Ольга Парута-Вітрук, художниця
«В образотворчості Олі Парути-Вітрук відчуваються впливи модерністичних течій початку двадцятого століття, характерні для місцевого середовища пластичні візії Романа Сельського і Карла Звіринського, висока культура і витончене відчуття ритмічного укладу тканих виробів, створених руками народних майстрів», – написав про художницю мистецтвознавець Орест Голубець.
Справді, у переплетені її гобеленів легко прочитується і традиція львівського текстилю, і традиція українського народного ткацтва, і пошуки теперішнього часу. Усі ці складові щедро приправлені авторським самобутнім баченням світу та мистецтва.
ZAXID.NET зустрівся із художницею, щоб дізнатись, чого вона очікувала від такої етапної виставки та на які роботи слід чекати глядачам у майбутньому.
Зазвичай такі великі персональні виставки приурочені до ювілеїв чи інших не менш поважних подій. А як щодо цієї?
Вона так само була запланована до ювілею, проте я була змушена її відкласти на пару років через певні обставини. Але я дуже її хотіла!
Я мала багато виставок, але завжди спільно з іншими художниками. Але, оскільки я належу до художників, які із задоволенням показують свої роботи глядачам, то я хотіла показати свою творчість максимально. Все-таки на групових виставках зазвичай є змога виставити одну чи дві роботи, а мені хотілося, щоб люди побачили якомога більше.
Крім того мені самій хотілося підбити певні підсумки, і, можливо, почати якийсь новий етап.
Роботи у музейних залах, звичайно, сприймаються інакше, ніж у майстерні. Чи з’являється на такій виставці дистанція до власних робіт?
Так, звичайно. Це одночасно і можливість подивитись на себе збоку, і можливість побачити реакцію глядачів.
Коли дивишся на себе збоку, то які роботи подобаються найбільше?
Останні, звичайно. Хоча на виставці є і мій перший творчий гобелен 1986-го року. Я тішуся, що він там висить, що він може там висіти. Як і міні-гобелени того ж часу.
Проте подобаються найбільше таки останні роботи. Там є експеримент, який я дуже хочу продовжувати. Я хочу, щоб у кожній роботі відбувався пошук чогось нового.
Зараз на виставках часом навіть важко визначити вид мистецтва, не те, що техніки. Чи є майбутнє у класичного гобелену?
Переконана, що є. Я кілька разів була на бієнале у Лодзі, одній із найбільших текстильних виставок у світі. Звичайно, там видно, як активно експериментують художники. Ані у Львові, ані у Києві і близько немає таких експериментів. Проте і там є місце для класичного гобелену.
Звичайно, ніхто зараз не буде робити живопис як у 16 столітті. У текстилі – те саме. Але традиції, витончена техніка, гарна колористика завжди захоплюють.
Хоч я вважаю, що пошук має бути. Час міняється і потрібно разом із ним міняти техніку, спосіб вираження тощо.
Мені не дуже цікаво працювати у класичній техніці. Я бачу дуже багато авангардових робіт, де використовують нетрадиційні матеріали. Мені вони подобаються, але робити щось тільки тому, що так модно, я теж не хочу. Воно має бути для мене органічним. Якщо я відчую, що хочу щось зробити, то обов’язково зроблю.
Але основою для мене є те, що я виросла на народному мистецтві. Мій тато, Володимир Вітрук, був колекціонером. Ми обійшли усі Карпати у пошуках творів народного мистецтва. Для мене ці народні речі залишаються найсильнішими.
Думаю, що найважливішим для мене є те, щоб я робила авангардові речі, але щоб по ним відчувалось, що їх робила я, а не японка чи француженка.
Я як раз хотіла запитати про етнічну складову, адже львівське ткацтво завжди мало народну основу. Зараз українська етніка є дуже модною. Чи має шанс львівська школа зараз у зв’язку із цим вийти на новий рівень?
Я вважаю, що національна ідентичність завжди була і буде в тренді. Інакше не може бути.
Якщо говорити про мене, то я не думаю про те, що зараз є модним. Я хочу, щоб все, що я роблю, було насамперед моїм. Хоча, звичайно, я живу в певному часі, я ж не існую в ізоляції.
Що побачать глядачі на наступних виставках?
Хочу спробувати поєднувати різні техніки ткання, аплікацію, печворк. Робити все окремо, працювати строго у якійсь техніці, мені не цікаво. Мені би хотілось поєднувати різні техніки, різні матеріали. Буду максимально намагатися шукати чогось нового. Так мені зараз виглядає.
Катерина Сліпченко, zaxid.net