Кожна з історій, надісланих на конкурс, писана щиро та заслуговує на увагу, тому додатково публікуємо деякі з отриманих розповідей. Нагадуємо, історії переможців конкурсу знайдете за цим посиланням.
– Галина Добровольська, 32 роки, м.Київ
Купівля була зроблена у Києві у серпні 2015. Майстер – Любов Варава
Чи знаєте Ви, що таке любов з першого погляду?)
Це коли тобі років три чи може чотири, а у твоєї сусідки пухнастий кіт. І ти ще навіть не знаєш, як його звати, але вже сильно його любиш і хочеш мати такого ж 🙂
Багато моїх бажань – з дитинства. Я вперше потрапила в Карпати років в 11. Вони уявлялись мені малій казковими і таємничими. Черемош був виключно священною рікою, з якої пили воду отари овець, що їх женуть плаєм вівчарі – надлюди-маги, а гуцулки (Ксенії і Марічки, ну бо як інакше?) – справжніми красунями, майстринями і чаклунками.
Про що думає 11-річна дівчинка, що потрапляє на ринок в Яремче? Яка сорочка!!! Така тонесенька, білим по білому… Хочу таку! Ой, намисто з камінців! Можна мені таке? А це що таке кольорове?! Як-як? Гердани? Хочу! Ну десь приблизно так) В результаті я купила якесь колечко з нефриту (десь воно досі в батьків є, думаю), але любов! Любов зосталась.
Мрії мріються для того, аби рано чи пізно здійснюватись. Десь із півроку тому мені довелось познайомитись із людиною, завдяки якій одна з моїх багатьох мрій перейшла із розряду мріяних мрій в мрії здійснені. Я серфила черговий раз нет і фейсбук і натрапила на сторінку Майстра. В мене не було жодного шансу) Не закохатись в її роботи – неможливо. Я гортала альбом з фото, ставила лайки і думала – ось воно! Хочу!
Я не знала, яким він буде, мій гердан. Досі не розумію, як пані Любові вдалось зрозуміти, чого саме я хочу. Думаю, не просто їй було із мого «отакий сарафан, до нього має бути гердан, колір точно назвати не можу, але хочу піони» зробити те 3D чудо, яке в результаті я отримала в дерев’яній коробочці на день народження. Щоразу, виймаючи його, аби вдягти, я милуюсь неймовірними переходами кольорів, блиском бісеру, ніжністю квітів та філігранною роботою. Він вишуканий і точно зроблений з любов’ю, я це знаю напевне, бо він … теплий! Інколи мені навіть здається, що півонії на ньому пахнуть 🙂
– Катерина Сорока, 33 роки, смт.Чабани, Київська область
Мисник
Я дуже люблю глиняний посуд. Так сталось, що поступово у мене зібралась невеличка колекція кераміки і виникло логічне питання – як її зберігати? Я із задоволенням користуюсь всіма цими мисками, макітрами й горнятками, тому вони мають бути легкодоступними. І в той же час хотілося б бачити всю їхню красу.
Рішення довго шукати не довелось, все вже давно придумане. Мені потрібен мисник. Не просто полички для посуду, а справжній дерев’яний мисник.
На щастя, я знаю майстра, який не буде дивитись на мене квадратними очима, почувши це слово)
Отож, я дала розміри і приблизний “ескіз” в Майстерню колоритних меблів “Річ”- і ось напередодні нового року у мене на кухні з’явилась “обновка”.
Здавалося б: ну полички собі та й полички, ну, стало зручніше, та й по всьому. Але його поява дивовижним чином змінила саму атмосферу на кухні! Розміщений він традиційно: в кутку біля дверей навпроти “печі”. Тому одразу, як заходиш до кухні, тебе зустрічають ряди мисочок. Вони посміхаються своїми спірально закрученими і розмальованими серединками і надихають приготувати щось смачне. Сам мисник дуже доладний, всі кути заокруглені, полички — ідеально підігнані, при чому зібраний він без жодного гвіздка! До того ж, він пофарбований в мій улюблений зелений колір і прикрашений делікатним розписом, але фарба напівпрозора і не приховує фактуру дерева. А ще у нього є потаємна поличка, де можна надійно сховати щось від чужого ока.
Дуже тішить, що у нас є майстри, котрі здатні змайструвати скриню, колиску, лаву чи ослінчик, і зробити це так, що ці традиційні речі гармонійно впишуться в сучасний інтер’єр.
– Марина Дегтерьова, м.Мелітополь, Запорізька область
Дуже нерішуча я людина, щоб брати участь у конкурсах. Однак – є в мене така річ, котра “народилася” нещодавно, а історія її – з давньої давнини.
Мої пращури з Полтавської, Черкаської, Донецької областей.
Від прабабусі з Полтави дістались мені коралі – дрібненькі “різки”- п’ять низок. Це, мабуть, було намисто, та час зруйнував його первозданність. Розрізнені намистинки я зібрала докупи, та “була собі прикраса” – я дуже її полюбляла вдягати.
Від рідної сестри мого діда з Черкаської області (с.Станіславчик) мені дісталися псевдо-коралі: смальта дуже гарного гатунку. Ця низка була якось “забута”, тому що була зроблена, вірогідно, “під хрест”, якого там вже не було… 99 намистин.
Знайома з історією нашої родини, я завжди була здивована, що ці крихітки жіночих прикрас пройшли крізь жорна історії нашої Країни. (Не буду розповідати про мою родину – ніякої “сторінки” недостатньо) Та в цей знов переломний час мені схотілося з’єднати ці частинки в єдине ціле.
Якось “соромлячись”, я шукала майстра, котрий зібрав би намисто з того “дорогоцінного піску”, що був… Через fb познайомилась з роботами майстра Світлани Шльонкіної (м.Дніпропетровськ). Мені дуже сподобалися її варіації українських прикрас. Її знання теми, сучасний погляд, гарний смак. Ризикнула написати і вона одразу ж відповіла, що згодна на такий “експеримент”. Я переслала фото “матеріалу”, потім самі намистинки… Едине моє і головне прохання було “не робити щось дуже обтяжене металевими деталями”, бо це не “копія уєздної прикраси”, а пам’ять про жінок нашої родини.
До того ж, в мене є донечка 4,5 рочків, тому для неї вже готове вбрання!
– Олена Отрох, 35 років, м.Бровари, Київська область
Майстер Тарас Мозговий (м.Харків), майстерня “Тарасові янголи”
Історія купівлі
Якось незадовго до нового 2015 року пішла я у цирюльню красу наводить. Не так щоб зовсім перед святом, бо, як відомо, в цей час жіночки штурмом беруть салони і магазини, так що десь приблизно тижні за два до. Рік був важкий, настрій був аж ніяк не святковий (та й на корпоратив я не збиралась і взагалі нікуди на свята на збиралась), але вступати в новий рік з безладом на голові не хотілось, бо раптом виявиться, що то зовсім і не забобони про те, як зустрінеш рік так і проведеш:). Ну і от прийшла я після роботи голодна і зла, залізла в крісло, налаштувалась на позитивчик,щоб від поганого настрою і, відповідно, енергетики волосся не вилізло потім. Майстер хвилин 40 скакала навкруги (політичну ситуацію доносила мені у вуха для “покращення” настрою) і потім наказала ще хвилин 40 сидіть з халабудою на голові. Сиджу я, значить, страждаю від голоду, нудьгую і приймаю сигнали позаземних цивілізацій фольгою на патлах і заразом раптом піймала й сигнал інтернету. Полізла у фейсбучик ліниво продивитись новини. І тут раптом натрапляю на фотку. А на фотці ВІН. Точніше їх там стояло багато з рученятками, складеними у молитві, але цей на чолі усіх! І з прапором! А на прапорі ще й тризубик! Я навіть не можу описать ті ємоції, які мене охопили! Зазвичай люди це називають мімімі, але особисто я кажу, що всередині мене починає муркотіть котик;) Так от, в ту секунду голосно замуркотіла ціла зграя котів:)) Так що буквально через хвильку (ну коли вже змогла клавіатурку розрізнять зволоженими очами) вже строчила майстру особисте повідомлення і допитувалась, як же купить це диво-дивне! Отже, ледве досидівши до кінця сеансу краси я поскакала, як лось норильский (куди та втома і голодуха й поділись), шукати по нашому містечку працюючий термінал самообслуговування одного відомого банку, щоб терміново поповнить картку для купівлі скарбів:) Пишу у множині, бо того вечора ще два на подарунки заодно вибрала, правда вони були зовсім інші. До речі, ці вироби я бачила й раніше і вони мені дуже подобались, але щоб так “бабахнуло” то перший раз (мабуть недарма за основу взято гільзочку:)) І от вже півтора рочки стоїть моє диво прямо напроти ліжечка на комодику в полі зору, і щодня дарує мені котика всередині і впевненість, що все обов’язково буде добре і Перемога буде за нами!;)
P.s. Ну думаю не варто зазначать, що я й після того у майстра ще дещо купувала і собі і на подарунки;) Aле то вже зовсім інша історія…
– Вікторія Пташинська, 16 років, м.Вінниця
Виріб придбаний у 2011 році на різдвяному ярмарку (автора не знаю)
Ще один вечір. Спогад і тихе зітхання. На столі купа нудних паперів і завдань, які потрібно вирішити не пізніше завтрашнього дня, а я все ще думками у далекому минулому, там, де пахнуть мандаринки та свіжовипечений хліб. Коло мене стоїть філіжанка з кардамоновою кавою, а прямісінько над робочим столом висить предмет моєї сьогоднішньої меланхолії – улюблений теплий рукотвір, м’якенька іграшка на ялинку (яку я, до речі, ще жодного разу не використала за призначенням) – сова У-у, мій давній талісман, який кожного разу спостерігає за роботою та дає свої мудрі поради. Наша дружба з Совенятком розпочалась давно, коли п’ять років назад із мамою я йшла на різдвяний ярмарок у передсвятковий вечір. Всюди розносились запахи солодощів, ялинок, дощику та інших приємних дрібничок. Та поміж усіх дорогих іграшок мою увагу привернув столик із звичайнісінькими хендмейдовськими прикрасами, що стояв подаль від усієї цієї метушні. Маленька Я зачаровано розглядала десятки різноманітних сов, зроблених із фетру та ще чогось дуже м’якого та затишного (ніколи не вміла розрізняти різноманітність матеріалів). Вже тоді я була ярим колекціонером цих розумних істот, тож коли мама побачила мій захват, дозволила вибрати й собі щось. Мої очі бігали з полиці на полицю, всі іграшки були такі однакові, та в той самий момент зовсім різні. Аж ось, я побачила моє маленьке Совенятко – пташенятко з косоокими очима, якого ніхто не хотів купляти. Дорослі пояснили б це так, що краплинка клею не потрапила на одне око і воно так і залишилося «у вільному плаванні». Та я думаю інакше: мій допитливий друг так хотів скоріше пізнати цей світ, що намагався дивитися одразу в усі боки. Саме через це, його очі так і залишились по різним сторонам. Цей маленький дефект змусив моє дитяче серденько боляче защеміти й мені не залишалося нічого, як забрати його з собою. Із року в рік це дивне створіння кочувало моїми пеналами, спостерігало за моїми помилками на диктантах, самостійних і контрольних. А тепер кожного вечора він зосереджено слідкує за тим, як я працюю, п’ю трішки заміцну каву, пізно лягаю спати та продовжую вірити в диво.
Я знаю, кожного вечора він розгортає свої маленькі крильця і летить до країни снів – обирати для мене найкращі, найтаємничіші та найцікавіші марева. Цей маленький витвір став для мене не просто іграшкою, він став моїм талісманом. А мої колишні однокласники при зустрічі й досі цікавляться самопочуттям містера У-у.
– Ірина КОЗЛОВА, 55 років, м.Конотоп Сумської області
Таріль Марини Курукчі, придбана у Києві у лютому 2016 року.
Сонячна кераміка Марини Курукчі
«Справжні чудеса – тільки ті, що створені власноруч. Щойно усміхнений вусань із “Нової пошти” вніс у мої двері дбайливо запаковане справжнісіньке диво, подарунок від моєї золотої донечки Антоніни – неймовірно гарну керамічну таріль ручної роботи від майстра Марини Курукчі – й трохи літніх смаколиків! Стільки щастя! Спасибі, доцю!» – так засвідчив Фейсбук мої радісні відчуття. Я тримала в руках цей вишуканий виріб, і розуміла, що його тихе сяйво відтепер назавжди оселиться у моєму домі.
Уперше я побачила керамічні вироби Марини Курукчі у господі донечки – глечик, два кухлики, таця… від них віяло затишком і теплом, а кава з кухликів здавалася особливо смачною. Які особливі речі – подумалось мені. В орнаментах відчувалися східні ноти, і донечка розказала мені, що автор виробів керамістка Марина Курукчі відтворює традиційні кримськотатарські візерунки, передає стародавню символіку рослин і кольорів. Ще тоді я подумала: як хотілося б мати таку річ…
Мабуть, моя донечка, з її чутливою душею, без слів зрозуміла це моє бажання, і от – я маю такий чудовий подарунок!
Як обережно й зворушено тримала цю таріль у руках наша бабуся, моя мама – їй вісімдесят один рік, вона бачила багато чого за своє велике й гідне життя… Її руки тримали у дитинстві алюмінієвого казанка зі щедрим даром солдатської польової кухні; її руки урочисто ставили на святковий стіл для дітей і онуків опішнянську макітру з варениками; її руки торкалися коштовної кришталевої вази – ювілейного родинного подарунку… Тепер мама проводила рукою по плавних вигинах барвистих стебелець, листочків, пелюсток сонячної тарелі – і посміхалася.
Ось воно, – подумалось мені, – єднання мудрих трьох жіночих поколінь родини, символічно відтворених пані Мариною в орнаментах тарелі: поважний і гідний схил віку, енергійний, невгамовний його зеніт (ну себто я, аякже!), високий політ і натхнення доньчиної квітучої молодості… і, як символ наступних жіночих поколінь родини, онучок і правнучок – рясні ряди квітучих пуп’янків наокіл.
Щирий уклін майстрині за світло й тепло, які вона дарує. Нехай злітають із її рук нові дивовижні квіти, хай множаться на радість світові тарелі, кухлики, глечики, таці як знак миру, достатку, добробуту, родинної любові.
Дякуємо усім учасниками конкурсу. Всі, хто проявив активність і надіслав свої історії, отримають від проекту подяки і подарунки 😉
Рукотвори