Будемо відверті, що при вислові “українська народна лялька” кожен другий українець уявляє собі оберегову ляльку-мотанку з солярним хрестом на обличчі. Завітавши днями до Музею Іграшки, що у Києві, я побачила зовсім іншу картину. Ігрові ляльки з досить усміхненими личками. А ще багато діток, які з привеликим захопленням їх розглядають та слухають екскурсію.
Тож, сьогодні мова піде про ігрових ляльок, які мають свої різновиди та особливості. Детальніше про них розповість Тетяна Пірус, яка вивчала поширення ляльок на Поділлі. Старші люди охоче розказували, як вони їх створювали і з яких матеріалів.
“Усі розповідали, що найпростішими у виготовленні були два види ляльок: “жованка” і “немовлята”. Ляльки “жованки” (ще їх називали “куклами”) призначались для зовсім маленьких дітей до одного року. Виготовляли їх так: у шматок конопляного полотна клали пережований кусень хліба, часом додаючи туди трохи цукру, замотували його та міцно обв’язували ниткою. Іноді обв’язували одним із кінців цього ж шматка полотна. Таку “куклу” робила мати і давала її для смоктання, коли дитина плакала. Особливо часто “куклу” давали дітям в бідних сім’ях в голодні роки. Часом дитина засинала з нею. Минуло вже багато років, відколи “жованки” вийшли з ужитку.
Ляльок “немовлят” робили, коли потрібно було заспокоїти “забавити” дитину. Брали шматок тканини (однотонного світлого чи білого кольору), на середину клали згорнуту з різних клаптиків кульку або часом – картоплинку. Зав’язували вузлом. Утворювалась “голівка” і “тулуб”. Потім брали більший шматок тканини і згортали ним це “немовля”. Від розмірів тканини залежали розміри ляльки. Її було можна швидко зробити і швидко розібрати, коли вже не було в ній потреби. Ляльки з хусток робили дуже часто. Цей процес займав менше однієї хвилини. Такий простий і, водночас, геніальний народний винахід.
Хустка “з тороками” була в пригоді, коли робили ляльку “немовля” з волоссям. Для цього треба було майстерно прилаштувати кінці ниток, а потім загорнути голівку ляльки іншим кінцем хустки. З великих “тернових” хусток також виходили гарні ляльки “немовлята”, але робили їх дуже рідко, бо “тернові” хустки були дорогими, і матері не дозволяли використовувати їх для ігор. Зазвичай, жінки одягали великі “тернові” хустки на Різдво, Великдень, весілля, родинні свята, а потім ховали у скриню”.
Поширеною на Поділлі, зі слів Тетяни Пірус, також була лялька – “малюк”. “Для створення її тіла дитина брала, наприклад, свою кофтинку, скручувала і замотувала маминою хусткою або просто шматком тканини квадратної чи прямокутної форми. Потім міцно зв’язувала мотузочком (“повивачем”), щоб не розв’язувалась. Таку “ляльку” пеленали, гойдали, співали їй колискових. За свідченням більшості опитаних “личко” у такої “ляльки” було “чистеньке” і “біленьке”, на ньому не було ніяких зображень. Кількість ляльок “малюків”, які використовувались у грі була різною, як і їхні розміри”.
“Ляльки “немовлята” і ляльки “малюки”, насамперед, виконували ігрові функції, зокрема під час сюжетно-рольової гри, оскільки вони були різноманітні за величиною, формою та кольором. Для дітей віком 3-5 років, які активно використовують режисерську гру, важливим є наявність у ляльки виразного обличчя, рук та ніг. Сучасними науковцями виявлено психологічне значення частин тіла у сприйманні дитиною образу іншої людини або ляльки” – наголошує дослідниця.
“Більшість літніх жінок, згадуючи своє дитинство, розповідають, що вони з подругами робили ляльки, у яких було усміхнене, серйозне чи сумне обличчя, залежно від того як намальовані губки. Обов’язково малювали очі, ніс, ротик, брови. Для цього використовували сажу, хімічний олівець, буряк, червону глину. Часом вишивали деталі обличчя нитками або дрібними чорними намистинками, очі робили з ґудзиків. З хутра кожуха робили волосся, приклеювали його тістом або крохмалем, часом пришивали.
Ляльки, що використовувались в сюжетно-рольових іграх, відрізняються як своїми розмірами, так і технікою виготовлення, кількістю вбрання та його кольоровою гамою. Умовно цей вид ляльок можна назвати лялька “партнер”, оскільки ляльки виступали учасниками сюжетно-рольових ігор разом з дитиною”.
З чого робили ляльки?
Як виявила Тетяна Пірус, матеріалом для виготовлення ляльок слугували не лише тканини, клоччя, “драння”, але й природні матеріали. “За розповідями бабусь, вони ліпили ляльок “з болота”, коли в дитинстві “пасли гусей та кіз на долинах, на мочарах”. Ляльку “з болота” ліпили так: спочатку окремо тулуб, окремо голову, на якій витискали риси обличчя. “Одягали” таку ляльку, обкладаючи її листками з дерев та трав. З болота робили також “ліжечка” для ляльок, вкладаючи їх спати. Влітку та восени робили ляльок з соломи, з осоки, з кукурудзи, з капусти, з трави, з квітів, з сіна тощо”.
“З кукурудзиння робили ляльки, які могли “рухати” руками, “хлопців” та “дівчат” з пишними косами. З качана кукурудзи робили ляльку: зав’язували хустинку, одягали спідничку, кофтинку. Робили ляльки також з полущеного качана кукурудзи, прив’язуючи до тулубу палички (“ручки” і “ніжки”). На Вінничинні в усіх районах лише з кукурудзи та кукуридзиння робили більше 10 видів ляльок.
Виготовляли ляльки також із соломи. Особливий інтерес становили обрядові парні ляльки для дорослих з Погребищенського району. Їх завжди робили дві – чоловічу та жіночу. “Солом’янки” чи “солом’янки” зберігались подалі від людських очей, вони служили для захисту сім’ї. Про них відомо також і в південних районах Вінничини.
Сьогодні по всіх українських селах Поділля зустрічаються нетипові ляльки. Хоча вони і мають помітні відмінності від загальнопоширених, разом з тим зустрічаються досить часто. Їх можна виділити в окрему групу. Ми залишаємо відкритим питання про те, чи відображають ці ляльки народну традицію, чи вони створені внаслідок сучасних впливів або зусиль окремих аматорів з народу”.
Отже, підбиваючи підсумок свого дослідження, Тетяна Пірус виокремила у традиційній культурі Поділля щонайменше 5 видів ляльок за їх функціональним призначенням: 1) “жованку” (“куклу”), 2) “немовля”, 3) “малюка”, 4) ляльку-“партнера” та 5) обрядові ляльки.
Чи виготовляють традиційні ляльки у наш час?
“Лялька “жованка” вийшла сьогодні із вжитку та збереглася лише в спогадах. Лялька “немовля” найпростіша у виготовленні для гри дітей 3-5 років. Сьогодні маловживана. Лялька “малюк”, яка зображує дитину, загорнуту в пелюшку і використовувалась в сюжетно-рольовій грі у дітей 3-5 років для зображення дитини, має поширення сьогодні. Лялька “партнер”, яка зображує дорослу людину або ровесника у режисерській або сюжетно-рольовій грі, має риси обличчя, руки, ноги, зараз витіснена фабричними ляльками” – каже дослідниця.
Зі слів пані Тетяни, для Поділля не характерні ляльки із зображенням хреста чи переплетіння ниток у вигляді квадрата чи ромба на обличчі. “Наявність в регіоні таких ляльок сьогодні – це штучне копіювання ляльок з інших регіонів України сучасними майстрами. А щодо обрядових ляльок, то нами виявлено один їх вид – “солом’яники”. Вони використовувались як сімейний оберіг”.
А критеріями, за якими ляльки можна відносити до традиційної культури українців, як зазначає Тетяна Пірус, є: 1) використання традиційних для народної культури матеріалів для виготовлення ляльок, 2) збереження традиційної технології виготовлення народної ляльки, 3) належність ляльок до одного з визначених видів за функціональним призначенням та 4) наявність обов’язкових ознак, властивих кожному виду залежно від його функціонального призначення”.
Катерина Орлова-Гузова для “Рукотворів”