Митець з Донецька Федір Куркчі звертається насамперед до підсвідомого й відчуттєвого, аби звідти витягти те, що за якийсь час втілиться у глиняну інтерпретацію. Вся родина майстра горить творчістю: три доньки – поринули в кераміку, а син — живописець. М’яти в руках глину полюбляють навіть малі онуки. Дружина Олександра Куліненко стабільну професію викладача в університеті поміняла на хиткі творчі пошуки. Тепер разом з чоловіком вивчає прадавню культуру цієї землі, а те, що вдвох бачать внутрішнім зором, втілюють за допомогою різних підручних речей. Серед доробку мистецької родини фігурки Мокоші, Дажбога, архаїчні ляльки з глини та кукурудзи, рідкісні музичні інструменти та дитячі брязкальця-обереги.
Пані Олександра каже, що її чоловік — справжній турист. Він не може жити без степу, каміння, гір та річок. Така сильна любов до природи, — розмірковує дружина, — відзеркалюється у його манері творити – по-справжньому, у природніх приглушених кольорах. Бо ж в природі має бути все в гармонії, без крикливої хаотичності кольору та світла.
— Ми просто візуалізуємо те, що читаємо, – каже Олександра. – А потім переказуємо один одному і починаємо міркувати, яким воно повинне було уявлятися тим словянам ще 7 тисяч років тому.
А на цій скульптурі, що зображено?
Це Дажбог – одне з втілень Сварога, тобто верховного Бога, а Верховний Бог у слов’ян – це Сонце, також, як Ра, у Єгиптян. Це чоловіче солярне божество, у нього є солярний символ сварги або свастики, як в міжнародному лексиконі вживається. І оскільки Дажбог був богом орачів і землеробів, то його основана функція, «щоб росло жито, пшениця і всяка пашниця». Ну, і ось такий він у нас вийшов, який тримає свій сонячний німб і внизу йде орач з воликами.
Бачу, у вас тут є й Мокоша, давня богиня плодючості…
Так, богиня вологи, плодючості і пологів, тобто це та дама, що допомагала породіллям. Все, що пов’язано з жіночим початком – це волога. І чому Мокоша, бо мокра. У християнстві вона трансформувалася в образ Параскеви п’ятниці. Чому у п’ятницю не можна шити, в’язати, тобто робити такі роботи, бо вважалося, що у цей день сама Мокоша не велить шити, бо через це у неї будуть поколені руки.
Кажуть, що фігурки трипільських жінок допомагають навіть завагітніти…
Ми живемо в Донецьку, а ви самі розумієте, це регіон специфічний. Ми до Росії ближче і ці культурні українські мотиви буквально прослизують, і тим не менше у нас було замовлення для жінки, яка вже кілька років не може завагітніти. Вона сказала, зробіть мені з глини щось таке. І ми зробили їй Мокошу й подарували, гроші за це не брали, і таки сталося диво, хоча вона вже 5 років з чоловіком жили. А тепер настав час нам дарувати їй рожаницю, тобто воно подіяло. Ну, звісно у неї були там і лікування і церква, але я пов’язую це саме з цим. Я думаю, у що ми віримо, те й допомагає.
Ще розкажіть про давні інструменти — окарини, свищики, хихички. Знаю, що деякі українські гурти їх використовують.
Так, використовують. Навіть в Донецьку є ансамбль «Окарин» і ми їм зробили такі інструменти. Схожі на ці були у всіх європейських народів…
А в хихичок в середині дуже часто були вовчі зуби, тобто цей інтрумент схожий на брязкальце, яке давали дитині і вона сама відганяла від себе злих духів. Тобто, це річ шаманська. Ну і коли Федір прочитав про це років ще 20 тому, то почав їх робити. Ці брязкальця, або хихички (чомусь в Україні їх називали саме хихичками) користуються дуже великою популярністю. Вже сама їхня форма кулі універсальна – це форма всесвіту, це те саме, що яйце, тільки у більш виваженій формі.
Ми намагаємося не робити «шароварні» яскраві речі, але вони повинні подобатися людям. Якраз ми беремо такі архетипічні мотиви, які працюють на підсвідомому рівні. І як не дивно, ці речі беруть, хоча переважно людям не зрозуміло це. А що це? Ну і починаєш розповідати, що це таке.
Щодня робите вироби чи у вас є спеціально виведений час для такої праці?
Намагаємося щодня, але буває по всякому, бо маємо землю, стараємося жити натуральним господарством, на скільки це можливо в індустріальному місті. Творимо увечері та вночі, тому що зранку треба робити інші справи – соціальні, побутові, дитина мала, в школу треба.
Хто чим більше займається?
Федір займається керамікою, а я зараз намагаюся опанувати ляльку, але не шиту, а саме вузлову, там де не використовується голка. А ще ми придбали в селі мішок вовни, оце дивимося на валяні речі і може почнемо валяти щось, може якісь сумки, капелюхи.
Мистецьке подружжя Федір Куркчі та Олександра Куліненко
Творчість – основне заняття в сім’ї?
Останні три роки так. Я взагалі-то за фахом викладач університету, 12 років викладала літературу і культуру, але потім зрозуміла, що воно того не варте. Тобто воно варте в очах студентів, яким ти щось розповідаєш, але воно не варте з точки зору заробітків і морального задоволення. Тому останні три роки ми втрьох займаємося тільки цим, але як не дивно, це ще й якось годує.
Ми в пошуку весь час, ось намагаємося дощовиці робити. Федір — вулкан ідей, завжди щось робить, шукає, він не може зупинитися на чомусь одному. Нам усе цікаво-прецікаво.
А ця кукурудзяна лялька – також його робота. Коли у нас народилася дитина і в місті було дуже важко, була спека, то ми орендували в селі хатинку і поїхали туди на півроку, поки дитина не вилюднилася, як-то кажуть. І якраз була осінь і збирали кукурудзу, а глини не було. Федір сів і сам ці ляльки розробив — сам знайшов, сам скрутив. І ми тоді восени цілий ящик наробили тих ляльок, але найближчі три роки їх ніхто не купував. Всі казали, та це ж кукурудза, зовсім некоштовний дармовий матеріал. А потім минуло років 3–4 і напевно час вже підготував публіку, то був шалений успіх з ляльками. Ось восени на дитячому фестивалі «Орелі» ми давали майстер-клас зі створення кукурудзяної ляльки. Я такого успіху навіть не очікувала. Їх почали купувати. Очевидно ми змінюємося, суспільство змінюється і люди підростають і це вже не сприймається як кукурудза. Кажуть: «О, лялечка, на гойдалці», ніби мова про живу істоту.
“Рукотвори”