На початку квітня після звільнення містечка Бородянка фотограф “Суспільного” Єлизавета Серватинська сфотографувала кухонний куточок, який дивом лишився висіти після обвалу приміщення кухні одного з будинків. Це зображення відразу розтягли на меми, демонструючи цією шафкою стійкість людей під час війни. Лише потім на цій шафці пильні глядачі побачили півника, якого впізнали.
Виявилося, що це півник, створений на Васильківському майоліковому заводі. Йому відразу приписали авторство народного художника Прокопа Бідасюка, який в 40-х роках 20 століття також працював на цьому заводі. Як підтвердження цьому, дослідники подавали підпис під роботою на виставці “Добрі звірі”, яку в 2019 році в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві презентував галерист Павло Гудімов.
Однак пізніше завдяки одному з художників Васильківського майолікового заводу Сергієві Денисенку стало відомо, що це робота подружжя Валерія та Надії Протор’євих, а не Прокопа Бідасюка. А крім того, у пана Сергія, який все життя присвятив Васильківському майоліковому заводу, захотілося розпитати, наскільки взагалі реально відновити це виробництво.
Сергій Денисенко
Чиєї роботи той півник, який став відомим завдяки тому, що зберігся на кухонній шафці зруйнованого будинку в Бородянці?
На 99% це робота Валерія Протор’єва. Бо раніше, коли ми підписували роботи, давали їх на виставки, то ми її вказували як роботу Валерія Семеновича. Вказувати його як роботу Бідасюка – це була помилка на виставці Павла Гудімова. Звідси й плутанина. Цей півник із заводських зразків. На ці роботи обов’язково були паспорти, тому що кожен зразок затверджувався на художній раді.
У Бідасюка взагалі було дуже мало зразків у виробництві. Всі ті декоративні елементи цього півника, вони притаманні творчості Валерія Протор’єва. Прокіп Бідасюк був майстром гіпсомодельної дільниці. Він навіть не числився на заводі як художник. Декілька його куманців пішли у виробництво, і то ще у 50-х роках. А півник зроблений на початку 60-х. Його випускали аж до 80-х років. Всього їх було створено близько кількох тисяч.
Розкажіть, будь ласка, трохи про долю Васильківського майолікового заводу. В якому він зараз стані і чи можливо відновити його роботу?
Завод припинив свою роботу в 2004 році. До 2021 року діяла окрема дільниця декоративних розписів. Набори, тарілки розписували. Зараз вже лишилося всього може 5 художників з цього заводу. І вони вже у поважному віці. Мені, наприклад, вже 67 років.
Тобто, можна щось відновити, що буде називатися Васильківським майоліковим заводом, але цього недостатньо?
Щось може називатися заводом, але явище існує, коли існує певна традиція. Коли існує безперервна традиція. А коли традиція перервана, то воно може називатися тією назвою, але то буде щось інше. Справа навіть не в кількох людях-художниках. Бо керамічне виробництво – це великий комплекс. І тим паче, час не стоїть на місці, розвиваються технології, все йде вперед. А ті технології вже застаріли.
Окремі зразки можна було б відтворити, якщо б зберігся фонд. У нас було гіпсомодельне виробництво. Якби збереглися ті форми і моделі, то ті зразки можна було б відтворювати. Але якщо їх немає, то це практично неможливо. Гіпсові моделі, форми, вони повинні зберігатися в якомусь сухому приміщенні, бо гіпс піддається дії вологи, морозів.
У 2004 році завод остаточно припинив своє існування. Тоді збереглася лише одна дільниця мальованого посуду під керівництво пана Руденка, яка працювала ще до 2020 року і зберегла дух Василькова. Частина дівчат-малювальниць лишилася, вони володіли фляндрівкою, то майоліковий завод, один цех яким керував Фурманов, і він давав дівчатам волю, вони робили там фляндрівочки.. Вони розписували стандартні майолікові набори, макітри, мисочки і можливо ще чашки. Потім розписували вазочки, маленьку сувенірку, кухлики, миски. Можливо по кольоровій гамі воно не так збереглося, бо технології помінялися, але дух лишився. Але і вони закрилися.
Всі приміщення заводу зараз здані в оренду. Кераміки там більше немає.
Завод з’явився, бо зорі зійшлися в одному місці і в один час. Туди у 50-му році прийшли Валерій і Надія Протор’єви, туди у 49-му прийшов мій батько Михайло Денисенко. Технологічну основу заклав Бібік Михайло Никифорович теж з села Олешні, батьків земляк, пізніще ще Володимир Коваленко і Неллі Ісупова працювали. Васильківська майоліка і пластика виникла завдяки оцим художникам.
Бо були стовпи – мальований посуд і декоративна скульптура. Оце ж оці півники, баранчики, олені. В основному їх робив Валерій Семенович Протор’єв. І батько мій робив також Денисенко Михайло Іванович, і Володимир Миколайович Коваленко. Але в зооморфній пластиці, то основна скрипка була за Протор’євим.
Яка основна причина, що майоліковий завод почав занепадати?
В Україні порцелянових заводів була маса. Якщо у нас працювало 450 працівників, то, наприклад, на Коростенському, на Баранівському заводах декілька тисяч працювало. В Полонному 2 заводи було. 5 чи 6 заводів тільки на Житомирщині. Майже в кожній області був порцеляновий завод. В Київській, в Полтавській, в Дрогобичі. Але вони всі лягли набагато раніше, ніж Васильківський. В 90-х був катастрофічний стрибок цін на газ і на все, і це згубило ланцюжок від виробника до споживача. Наш завод ще можна було спасти. Але недолугість чиновників зіграла роль.
Мені найбільше болить, що при кожному заводі був музей. У нас була велика зразкова кімната. І не знайшлося жодної людини, яка б сказала, що ці всі музеї передаються державним музеям. А так всі ці колекції розійшлися по руках. Яку би багатющу колекцію української порцеляни при цьому мав Мистецький арсенал, до прикладу.
Наскільки сильним був вплив радянської пропаганди у роботах?
До декоративного мистецтва вплив був менш дотичний, ніж в образотворчому мистецтві. Якщо в образотворчому це була пропаганда, то тут це торкалося лише робіт, які йшли на виставки. А побутові речі пропагада не чіпляла.
А цензури не було?
Стилістична цензура була. Уникали віянь Заходу. Наприклад форма. Якщо Європа пішла в напрямку простоти форми, геометричності, то у нас притримувалися більш менш традиційних форм. І декори теж були основані на традиції. А російських впливів взагалі не було. Бо російського гончарства 19 століття не існувало. Було лише фабричне виробництво.
Хто зараз продовжує традицію Василькова?
Традицію васильківської кераміки продовжую я, Леся Денисенко, але до заводу вона не має стосунку, бо вона там не працювала. Вона самобутня. Батько її відмовляв від роботи художника, бо вважав її непрестижною. Але вона все одно до цього повернулася.