Наприкінці вересня і протягом жовтня минулого 2015 року в приміщенні Чернігівського Художнього музею ім. Г.Галагана тривала виставка старожитностей колекціонерів Чернігова, а саме: Юрія Дахна, Наталії Черняк, Тетяни Жогалко та Ольги Костюченко. Подія відбулася в рамках семінару-практикуму “Відкриваємо автентичну Чернігівщину”, який став продовженням проекту «Відкриваємо автентичну Україну», ініційованого громадською організацією «Всеукраїнська академія автентики». Семінар пройшов за участі колекціонерів та музейників з Києва – Ігоря Перевертнюка, Володимира Щибрі, працівників Музею Івана Гончара та Центру української культури та мистецтв.
Серед експонатів виставки – автентичний одяг: сорочки, кохти, свитки, спідниці, фартухи, пояси, намітки; рушники вишиті, ткані і з вибійкою; ікони з фондів художнього музею, прикрашені божниками з приватних колекцій. А також зразки вишитих орнаментів, характерних саме для Чернігівського регіону.
Фото з фб-сторінки Олі Костюченко
Під час відкриття виставки 25 вересня 2015 року Рукотвори поспілкувалися зі співорганізатором події та майстром з вишивки і вибійки Ольгою Костюченко і ось, що вона нам розповіла.
Сорочки
Одразу кажеш, що це Чернігівщина, коли бачиш білі вишивки з вкрапленням червоного або червоного і чорного, а в Новгород-Сіверському районі бувають дуже яскраві червоні сорочки – червоні вишивки з білим. Оленка Дідик була вишила таку сорочку.
Фото з фб-сторінки Олени Дідик
На Чернігівщині дуже багато сорочок, в яких використовується рахункова гладь, або ще на Полтавщині кажуть “лиштва”. Нею вишивається вся площа рукава, причому візерунок дещо нагадує ткацтво. Ще є вишивки на рукавах сорочок, які нагадують паморозь на вікнах. Я в них просто закохана з дитинства. Також солов’їні вічка, мережки є, вирізувань дуже багато.
У нас не вишивалися пазухи. На виставці з усіх сорочок буквально тільки дві сорочки мають на пазусі невелику вишиту смужечку. А всі інші без вишивки. Там передбачався ще нагрудний одяг типу керсеток, кохт, безрукавок.
У нас найдовші сорочки в Україні, тому що це північний регіон і, думаю, що це обумовлено чисто природніми умовами.
Вибійка
Про вибійку дуже мало можу сказати, попри те, що цим займаюся з 2004 року. Відомості є лише у книзі Віри Зайченко.
Колекції і колекціонери
За словами Олі Костюченко, у своїй колекції вона має небагато автентичних предметів – божник з берегинями, частину плахти і рукав сорочки, пару хусток і вибійчаний рушник, але каже, всі вони прийшли до неї невипадковим шляхом.
Коли я працювала в навчально-методичному центрі культури і мистецтв, в нас була фольклорна експедиція по селах Бахмацького району. Там в одному клубі просто на підлозі, замість ганчірки, ми знайшли шматок плахти. Я кажу: та це ж плахта! А мені: нє, у нас такі рядна ткали. Та ну які ж рядна, якщо там китиці на куточках! Тож ту половину плахти просто довелося мовчки забрати, тому що люди реально не розуміли. Я її випрала. В нас в музеї таких плахт в колекції немає, це суто Бахмацький район, середина 19 століття.
Є ще рукав сорочки теж Бахмацького району, судячи з техніки орнаменту, ну і судячи з того, куди були експедиції нашого центру. Тому що цей рукав сорочки я випадково знайшла в нашому центрі культури і мистецтв – ним витирали вікна і батареї. Я теж просто мовчки забрала цю “тряпочку” і все. Її випрала, випрасувала і показую як зразок. Вона вишита доволі складною технікою – косою гладдю.
У мене пристрасть – хустки, але дуже давніх маю пару штук, бо купувати мені просто не по кишені.
А вибійчаний рушник мені подарувала вчителька з місцевої школи, просто знаючи мою пристрасть і те, чим я займаюся.
Юрій Дахно, колекціонер, майстер з вишивки. с.Москалі Чернігівського району
Моя наставниця Наталя Черняк побачила його випадково в лікарні. А чому вона звернула увагу, тому що сидить на ліжку чоловік і вишиває. В них зав’язалося знайомство і дружба. Що цікаво, в родині Юри вишивали саме чоловіки, не жінки.
Юра – колишній поштар, троє дітей, сільська хата. Але коли ми поїхали до нього відбирати роботи на виставку, то не думала, що він має аж стільки експонатів у своїй колекції. Людина збирає буквально все, що якимось чином відноситься до його району і до старовини – ліжка, предмети вжитку, якісь предмети письма, документи, фотографії, стародруки. Тут на виставці навіть не десята частина з того, що він має. Ми просто вражені були, людина в тому просто живе.
Фото з фб-сторінки Олі Костюченко
Фото з фб-сторінки Олі Костюченко
В колишньому магазині у нього музей, причому це все навалено, складено, тому що немає можливості це все гарно оформити в якусь експозицію. Одяг, сорочки, рушники тримає у себе в хаті. Люди цим не заробляють. Просто живуть своєю працею, з землі. Дружина в школі працює вчителькою.
Він про кожну роботу може розповісти, де він взяв, хто подарував чи у кого купив, чиє ім’я, село, а ще знає родовід тієї людини, може прослідкувати хто родичі, хто де похований, хто роз’їхався. Людина просто унікальна. Недавно він заочно закінчив педагогічний університет історичний факультет – це допомогло йому більш-менш впорядкувати свою колекцію. Не все звичайно, бо я не знаю, скільки там років треба, щоб все впорядкувати.
Було дуже багато зазіхань на ці речі, бо є речі унікальні, дійсно неоціненні. Хочеться якось допомогти, щоб було продовження цього. Тобто хата це добре, але така неймовірна колекція має ж якось жити далі.
Наставниці
Найперша моя наставниця – Черняк Наталя Василівна, зараз їй 76 років. Вона була моєю сусідкою. Ми жили у п’ятиповерховому будинку, квартири через стінку були. Моє спілкування з нею почалося з дитинства. Завдяки цій жінці вишивальна традиція Чернігівщини зберігається. Вона навчила велику кількість жінок вишивати.
Віра Зайченко. Мені хочеться сказати, що і вона моя наставниця. Ми товаришували родинами.
– Скільки вишивальниць в Чернігові постійно працюють в традиційній вишивці?
Всього кілька, разом зі мною.
– Так мало. А в чому причина, як думаєш?
Важко сказати, можливо, люди не бачать подальшого життя цим речам. От ми зробили виставку, це старовинні речі, розкішні, але це речі з колишнього, минулого життя. І вони ніяким чином із сучасним життям не пов’язані. Можливо розуміння прийшло, що це традиція, це треба зберігати, а далі, що з цим робити, вони не побачили. Що можна якось трансформувати, все це переробляти і відтворювати вже в сучасних речах. І що це класно, цікаво.
А взагалі, хто знає Чернігів і тут працює, то знають, що тут дуже важко працювати, а з цим тим більше, тому що однодумців дуже мало, людей, які б розумілися або які б просто підтримували.
– І завдяки чому тобі вдається триматися?
А завдяки вам, я кажу чесно. Якби я не виїжджала на ярмарки в Музей Івана Гончара і просто в Київ… Також я вдячна Олексі Долі, який мене з вибійкою витягнув, тому що вибійкою я займаюся з 2004 року. Тобто коли у 2005 році в стінах цього музею (Чернігівський художній музей ім. Г.Галагана – ред.) була моя перша персональна виставка, то там уже були повноцінні вибійчані роботи. Тоді у спілці майстрів ніякого інтересу до цього мистецтва не виникло.
А вже після фільму “Майстер-клас з Наталкою Фіцич”, коли приїхала сюди знімальна група на автобусі з написом Перший національний канал, було багато галасу. І пішов дуже великий резонанс. А Чернігів місто маленьке, всі один одного знають. Передачу знімали у 2011 році, на початку 2012 року показали.
В останні роки у мене вже з’явилися однодумці, учениці, ми об’єдналися і почали разом працювати, відкрили свою майстерню, проводимо майстер-класи. А також вишиваємо на замовлення, робимо вибійчані торбинки, подушки, спідниці, штори, декоративні тканини для вікон.
Фото з фб-сторінки творчої майстерні КУДЕЛЯ
Під час відкриття виставки старожитностей її співорганізатор та майстер з вишивки і вибійки Ольга Костюченко зазначила:
Оля Костюченко
“Ця виставка – проект, який би розкрив Чернігівщину. Одним із перших завдань проекту було вивчити, показати і донести людям, саме нам чернігівцям, що ж таке справжня традиційна вишивка Чернігівщини. Не червоно-чорні троянди, а це дуже давні білі сорочки, вишиті білими нитками з геометричними орнаментами, “побиті морозом”, таким самим морозом, яким побиті наші шибки взимку.
Наступним етапом є відтвореня – відтворення сучасних колекцій одягу, створення предметів побуту, використовуючи давні вишивки, давні знання.
Третій крок – це навчання людей, підготовка нового покоління. Тому що, на жаль, зараз є криза в нашому місті. Трішечки ми розгубилися, ми переключилися на бісер, на вишивку західної України, на вишиту ікону. А хотілося б всіх повернути до своєї традиційної вишивки”.
Дивіться видиво із семінару-практикуму “Відкриваємо автентичну Чернігівщину”, який 3 жовтня відбувся в Чернігові. За відео подяка KOZAMEDIA.
Світлина з фб-сторінки Олі Костюченко
Ще трохи світлин з виставки
Катерина Качур, Рукотвори