Чи кожен в наш час здатний на вигляд відрізнити молоду заміжню жінку від дівчини? Якщо немає обручки, то навіть не раджу намагатися – всі на одне обличчя й вбрання. А ще кілька століть тому таку делікатну проблему вирішували за наявності головного убору. Весільний обряд покривання голови молодої очіпком та наміткою символізував її перехід у стан заміжньої жінки. Після цього щойно одруженій було непристойно й вважалося навіть гріхом з’являтися між люди із зачіскою дівчини, тобто простоволосою – із заплетеними чи розпущеними косами, прикрашеними квітами та вінками.
Весільні головні убори
Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Національного українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
– Коли дівчата носили вінки, квіти, а жінки мали інші убори і це залежало від віку, тобто в різні періоди життя це були якісь інакші убори, то таким чином творилося оте багатство, цікавість. Людина пізнавалася, з якої вона місцевості, якого майнового стану, соціального статусу, вікової категорії. Це як багатство у світі, рослин, тварин. Що ж ми уніфіковано повдягалися? Надзвичайно цікавішими для всього світу, для інших народів ми є не сучасними піджаками і штанами, а отими різноманітними вбраннями, які у кожного регіону були свої. Різні намотані тюрбани, чалми і от наші намітки, які мають різні-різні варіації, це надзвичайний декор і краса.
Найпоширенішими з жіночих головних уборів – намітка, хустка, очіпок – хоч і ховали повністю волосся, але у всі часи по-різному вдягалися в будь-яких куточках України. Як саме це робили, нещодавно показували в Музеї Івана Гончара у Києві. Дослідники українського костюму з наміток, очіпок, плат та хусток віртуозно відтворювали справжні шедеври давніх головних уборів жінок. З першого разу техніки вив’язування, особливо, наміток, видаються складними й кумедними. Не менш дивні й їхні місцеві назви, як-то: «по-марушці», «кругло», «в молодицю», «до церкви», «по-жиб’євськи» та інші.
Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
– Уявіть собі, зимою, коли холодно й мороз, жінка так вив’язувала намітку, що в неї одні очі тільки виглядають й таким чином не обморожувалася, у неї не було проблем з обвітреною шкірою. Вона утеплювала себе так, щоб ніде не простудитися і бути в порядку. Якщо це спека, то так само з льону намітка холодить, тобто жінці в голову не жарко, як скажімо зараз з непокритою головою ми ходимо по палючому сонцю. І через те, це не тільки краса, а й здоров’я.
Жінка у вив'язаній намітці. Характерно для Полісся
Якщо для сучасної дівчини чи жінки покривати голову у такий спосіб є щонайменше не модним. То для студента Університету культури та мистецтв Ігоря Перевертнюка вив’язування хусток і наміток є звичною справою. Перед виступами він вбирає голови дівчат, які разом з ним є учасниками фольклорного ансамблю «Кралиця». Цього мистецтва Ігор навчився в експедиціях по селах Рівненської, Волинської й Житомирської областей. У спілкуванні з місцевими дідусями й бабусями молодий дослідник довідується про давні традиції, звичаї й побут українців.
Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся:
– Ще слава Богу в селах Полісся є старожили, які можуть показати, як це все робиться. Звідки я це все взяв? Це не з книжок, а саме від людей. Їжджу сам автобусами, електричками. Приходжу в село, питаю в людей, де у вас такі люди, які співають, які мають традиційний одяг. І знаходжу цих людей або не знаходжу. Купую, фотографую, якщо не продають, записую пісні. Це так приблизно відбувається.
Захопився Ігор етнографією ще з восьми років. У пошуках скарбів спочатку обходив своє й сусіднє села, а як став дорослішим почав їздити, куди заманеться. Мандрує переважно сам, бо витримати усі пригоди й умови такої поїздки під силу не кожному.
Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся:
– Досить часто доводиться спілкуватися з неприємними людьми, ночувати на вокзалах, бо у нас сполучення не таке ж, знаєте, що на будь-яке село автобус їде щопівгодини. Автобус може йти раз в тиждень. Буває, що заночую у людей в селі, в яких записував пісні. А так приходиться ходити і до 20 кілометрів. Тому не хочеться брати людей, яких доведеться просто тягнути.
Жінка у хустці
За спостереженнями Ігоря, у популярних колись намітках тепер вже ніхто не ходить. Хіба що літні жінки покривають голову хустками та для кращого їх тримання збирають волосся у кибалки. Давні звичаї люди згадують радо, а от їх повертати поспішає не кожен.
Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся:
– Колись весь домашній одяг виготовляли вручну. Ніхто не платив пенсій, на роботі великих грошей також не платили і не було за що купувати тканину на одяг, через то мусили все робити самі. І тому за тим особливо ніхто не жаліє. За рахунок того, що в нашій країні глобалізація ще не всюди дійшла, воно ще трішки збереглося в селах. Наприклад, якщо взяти Німеччину, ту саму Литву, Фінляндію, то там давно-давно такого немає. І воно вже давно еволюціонувало у зовсім європейську, можна сказати, таку гламурну традиційність.
У свою чергу мешканці більшості українських сіл у давніх традиціях також не надто освідчені, а тим більше показати спосіб вив’язування наміток зможе хіба що кожен сотий.
Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся:
– Десь на дві тисячі людей чоловік двадцять, а може бути, що і десять, можуть показати, а чоловік сто-дві можуть знати, що це таке було. Тому що я от приходжу і жінкам-чоловікам набагато старших за себе розказую, що я бачив в їхньому селі, а вони кажуть, а ми навіть назв таких не знаємо, а що це таке? 70 років це вже молодші, а от такі під дев’яносто – за дев’яносто жінки, з якими мені доводиться працювати і приємно працювати, бо вони дуже багато знають. Спочатку на контакт йдуть не всі, а вже потім коли розговорюєшся, я починаю розпитувати, а як ви бабусю в молодості… Бабця починає згадувати і звичайно розгортається цікава бесіда.
Раїса Недашківська, актриса
Своє рідкісне вміння Ігор демонстрував у Музеї Івана Гончара, проводячи разом з іншими дослідниками майстер-клас з виготовлення традиційного вбрання для жіночих голів. Що з того вийшло, дивіться на світлинах.
А взагалі, ідея популяризації українських традиційних головних уборів жінок в наш час не нова. За словами Юрія Мельничука, він вже тричі консультував видавництво «Марки України», коли те кілька років тому випустило три блоки марок, присвячені цій темі. В сучасному театрі також є актриси, небайдужі до традицій. Раїса Недашківська, відома актриса театру і кіно, полюбляє носити осучаснені намітку з очіпком. Це їй надзвичайно личить та є добрим прикладом для наслідування.
Світлини та текст – Катерини Качур, Рукотвори
Світлина Раїси Недашківської – Дзеркало тижня