Мистецтво в’язання відоме в Україні з найдавніших часів. Техніка, основою якої є в’язання вузлів, з’явилася ще у первісному суспільстві для створення виробів, необхідних у повсякденному житті, зокрема сітей. У XІV – XVII століттях на західноукраїнських землях ремесло в’язання й його підвиди (філе, макраме, в’язання дротами, в’язання гачком, фриволіте) існувало як допоміжне у цехах шапкарів, рукавичників, поясників, канатників. Але наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ століття цей вид мистецтва набуває особливої динаміки, розмаїття та самобутності, особливо у виготовленні за допомогою гачків та спиць компонентів народного строю.
От і київська майстриня Олена Дзіядевич захопилася художнім в’язанням і не простим, а з етнічними мотивами. По вовну для сардаків і кептарів вона вирушає в міні-експедиції до Карпат. Із цих цупких ниток гуцули виготовляють ліжники й верети. За тамтешнім звичаєм, нитки на добу-другу лишають у гірському потоці, причавивши каменем. Після такого прання вовна, що майже не зношується, ще і вбирає стрімку енергетику води…
– Чи робите Ви ескізи перед початком роботи?
– Роблю замальовки. Усі речі мають регіональні візерунки – гуцульські, подільські. Покупцям не завжди важливі регіональні особливості, аби пасувало. Зараз ми дотримуємося вимог моди, а вона програє одягу, який колись носили наші родичі.
Іноді робиш-робиш річ, стилізуєш під аплікацію чи вишивку, а виходить зовсім неочікуване. Річ має власний характер, як дитина: мовляв, ти мене задумала, а я така!.. Мої діти по 4 роки носять чоловічі сардаки. Їх хоч зараз випери, розвісь і продавай: як нові. Трикотаж рідко виходить із моди, його любить молодь. Хочеться, щоб кожен мав на собі ще й національну ознаку, якийсь оберіг.
– Які символи використовуєте для оздоблення?
– Найчастіше зображую рослинні орнаменти. Роздивляюся підручники, альбоми українських національних костюмів і стараюся відтворити за фото те, що робили майстрині в давнину. Обираю візерунки не з конкретних регіонів, а просто ті, які сподобалися.
– Обравши орнамент, ви адаптуєте його для вив’язування, спрощуєте?
– Відтворити орнамент стіжок до стіжка – це неможливо. Тому спрощую. Скажімо, роздивляюся візерунок із трикутничків. Якщо плету кутиком донизу –це жіночий символ, кутиком догори – чоловічий. На такі деталі я звертаю увагу, щоб речі не виходили суперечливими й не викликали лукавої усмішки в людей, котрі добре знаються на знаках і символах.
– Чим принципово відрізняються жіночі й чоловічі сардаки, кептарі у вашому виконанні?
– Перш за все це кольори. Для чоловіків – темніші, хоч і багатьом жінкам подобається чорне та біле. Застібки в них із різних боків. Жіночі речі оздоблюю хвилястими, округлими лініями, чоловічі – загостреними.
– Чи складаєте візерунки самотужки?
– Беручись за нову модель, проглядаючи альбоми, я вибираю з візерунків, котрі робили на сорочках. Адже грубіші матеріали для свиток чи кожухів оздоблювали аплікаціями, шнурами тощо. Буває, на фото чи схемці узори виглядають дуже гарно, а виплетеш зразок – якийсь хаос виходить. Тоді щось міняю в картинці чи вигадую все сама.
– Весняні, літні речі теж виготовляєте?
– В’яжу дуже добре і гачком і спицями. Для літніх речей потрібні тоненькі, як голки, спиці. Ця праця дрібна і клопітна. Тільки на машинці зручно в’язати. За той же час можна зробити чоловіче пальто великого розміру. Найдорожчі пальта коштують 2000 гривень. А як за кофтинку, на яку теж пішов місяць, правити 2000? І зноситься швидше, і люди не куплять. Тож таке роблю собі чи в подарунок. А взагалі „світських” речей нав’язала вже досхочу.
– Розкажіть про колористику Ваших речей.
– Вона традиційна. Звісно, я не фарбую нитки березовим листям чи лушпинням цибулі, але підбираю відтінки, які давали природні барвники. У речі для дорослого може бути два-три, максимум чотири кольори. Дитячі ж більш різнобарвні. Це подобається і діткам і матерям.
– Робите колекції чи працюєте за індивідуальними замовленнями?
– Можна сказати, що й колекціями, коли в одній кольоровій гамі – кілька виробів. На замовлення створюю рідше. Більшість людей хочуть приміряти річ, обдивитися. Якщо сподобалося – купив. А замовлення – певний ризик: щось не так ляже, не припасується, а майстрині вже зобов’язаний.
– Які ціни на Ваші вироби?
– Пов’язки на голову коштують 40 гривень, рукавички – 60, дитячі костюмчики – 250-500. Великі речі – залежно від розміру й оздоб. Велика річ потребує біля місяця роботи. Купую вовняні нитки, обов’язково додаю бавовну чи льон, щоб форму тримало. Кожна покупка додає мені енергії й нових ідей.
– Хто є Вашими клієнтами?
– Переважно це люди, які самі щось творять. Замовляли вироби для дітей Олега Скрипки, дарувала свій кептар Євгенові Сверстюку на 80-річчя. Майстри часто купують на ярмарках. На Дні Києва якось підійшла жінка у всьому в’язаному, з ніг до голови. Каже: сама можу все зробити, але хочу щось купити у вас. І придбала берет.
– Який маєте режим робочого дня?
– Зранку спроваджую сім’ю вчитися і працювати й сідаю до роботи. Роблю перерви, щось готую, працюю до вечора. А коли от-от закінчу річ, такий кураж починається! Можу сидіти 14 годин без перерви. Тільки коли хворію, не дозволяю собі працювати, щоб погана енергетика не передавалася.
– Чи набридало вам коли-небудь в’язати?
– Може, тоді, коли це було не творчістю, а додатковим заробітком… Один полковник із авіаційного училища сказав мені: якщо робота не йде, це не ти винна, це для поганої людини. І так можна людей тестувати. Для хороших робота дуже швидко йде.
– Як гадаєте: продукцію, повністю зроблену вручну, має продавати сам майстер чи можна і в магазинах? Чи зміниться від цього щось суттєве?
– Якби такі речі продавати в магазинах, майстер би більше зробив. Адже щодня стояти на ярмарку майстер не може. Колись були художні салони, тепер їх майже нема. З іншого боку, є ще спілкування покупця та майстра: купуєш річ і вона для тебе оживає. Буваючи на виставках, завжди дивлюся, хто продає, і тоді речі для мене завершені.
Життєпис майстрині
Олена Дзіядевич в’яже та вишиває змалку. Рукоділлю навчалася самотужки. Працювала 23 роки бібліографом у науковій бібліотеці авіаційного училища, вчилася за спеціальністю „Туризм”, а потім захопилася художнім в’язанням. І вже майже чотири роки займається цим мистецтвом – створює вироби, пропонує їх на Андріївському узвозі та на ярмарках у Музеї в Пирогові.
Більше вив’язаних виробів дивіться на іменній сторінці майстрині: http://wool.kiev.ua/
Аніта Грабська, для Рукотворів