Грузія на турецькому фестивалі, що відбувся поблизу Стамбулу в кінці червня на початку липня цього року, була представлена здебільшого срібними емалевими прикрасами Софі Ецадашвілі та роботами Катерини Гегучадзе – орнаментальний холодний батик на саморобному шовковому папері, гобелени з валяної вовни та олійний живопис. Кожна художниця у своїй сфері працює протягом вже 14 років, розробляє авторські ескізи, але з обов’язковим опертям на першоджерельні орнаментальні традиції.
Грузинські художниці з високопосадовцями турецького міста Бююкчекмедже
В Грузії дуже багато тих, хто щось творить руками. І у всіх все різне, навіть ляльки дуже різняться між собою. Кожен майстер має свій почерк, – розповідає Катерина Гегучадзе. – Коли довго працюєш з якимсь матеріалом, з’являються нові ідеї в техніці. Але попри це, по символіці, орнаментиці всеодно вгадується, що роботи походять, скажімо, з Грузії. Традицію не втрачаємо. Хочеш не хочеш, але традиція свого народу всеодно сидить всередині людини.
Колір
Традиційними для грузинів є пастельні неяскраві кольори.
А може бути й так, що коли подорожуєш, споглядаєш навколишній світ і водночас творчо працюєш, то кольори навколишнього світу, твій настрій обов’язково перейдуть і на твої роботи, тоді настрій роботи може виходити за межі традиції твоєї країни.
У індійців та африканців ідеальна схожість з нашими орнаментами. Ніхто знову не вигадує велосипед. Це все вже давно вигадано, а ми просто переставляємо місцями якісь орнаментальні основи, просто змінюємо композиції, в яких, до речі, і показується характер народу.
– І час.
– Так, час само собою. Тому що від часу все й залежить, все змінюється, людина змінюється. Тому наші роботи не схожі на старовинні. Тобто з одного боку схожість ніби і є, але коли придивитеся, то там величезна різниця.
Під час розмальовування батику користуюся папером для креслення, який підкладаю під тканину і з пам’яті роблю орнамент. Як вже казала, загальні основи орнаментів існують в різних мистецтвах різних народів, але композиційно – це моя авторська робота.
Коли подивитися на давні грузинські тканини та емаль, то там є кольори, з приводу яких досі не вірять, що вони зроблені нештучними барвниками. Але ж ми точно знаємо, що це природні барвники. Майстри просто знали, яку рослину взяти, щоб отримати цей колір. Це мистецтво частково втрачене, але 5-6 років тому почало відроджуватися. І зараз є молоді дослідники, що шукають рослини і з ними експериментують у пошуках того чи іншого відтінку. Але й залишилося кілька старих майстрів, що безперервно працювали з природними барвниками, досконало володіють цими знаннями й зараз ними охоче діляться.
Особливості грузинської орнаментики й символіки
Особливості як такої вже немає, бо особливість полягала в тому, що орнамент розповідав історію сім’ї чи однієї людини, в основному жінки. Тобто там можна було дізнатися, скільки їй років, коли і як вона вийшла заміж, скільки мала дітей – про це все було сказано в орнаментах – там кожна дрібна деталь щось означала. Зараз орнамент так вже не будується, а створюється по красі й як оку приємно.
Раніше, коли жінка сідала працювати з орнаментом, в переважній більшості вона вишивала свою біографію. Ці орнаменти були дуже дрібні, але у нас є такі знавці, що зараз можуть їх читати. Так робили до 19 століття. Ці речі досі збереглися. У мене, наприклад, є давній грузинський національний жіночий верхній одяг – чоха, або черкеска. І у вишивці, що на ній зображена, також можна прослідкувати історію жінки, що вишивала.
Давня орнаментика більш-менш збережена в районі Тушеті на північному сході Грузії. Там живуть горці, в них особливі традиції: дівчата до одруження дружать з чоловіками (ця дружба не переходила дозволену межу, але в принципі недалеко). То у вишивці там можна прослідкувати навіть зі скількома чоловіками дівчина дружила, чи любила вона кого-небудь, як вийшла заміж – насильно чи за бажанням, скільки надарували дарів весільні гості.
Наприклад, якщо там восьмигранна зірка, то це означало, що вона когось справді любила. Якщо ця зірка чорного чи темного кольору, то це означало невзаємна любов. Якщо там з одного боку кілька маленьких кинжалів, значить вона дружила з такою кількістю чоловіків. Знання про значення того чи іншого символу бабуся передавала внучці, і тоді вони чудово це все знали. Це зараз не знають. Або дуже рідко хто знає.
– Чому перервалася традиція?
Зокрема й тому, що вони спустилися з гір, а точніше в кінці 19 – на початку 20 століття їх “спустили”, вони вже не живуть в горах.
В орнаментах поясів дівчата зображували сокровенні думки. Їх вишивали з невидимого боку – зсередини пояса. Робили це просто для себе, у такий спосіб жінки розповідали про свою долю.
Старі майстри, слава Богу, ще є, і свої знання почали передавати не тільки членам своєї сім’ї, а й іншим зацікавленим.
У 2000 році декілька художників організували групу, яка допомагала старим жінкам відроджувати своє ремесло, тому що вони були все це закинули. Не знаю, чому. Якийсь такий період був, коли вони не працювали творчо – не було сировини, матеріалів, грошей. Це в 90-ті роки, після Радянського Союзу, тоді було важкувато.
Я знаю до цих пір живу 96-літню жінку, в якої була перерва у творчості 12 років. Ця жінка до такої міри зраділа й заплакала, коли ми прийшли до неї, принесли нитки й попросили зробити килим. Вона сіла і за два тижні нам зв’язала великий килим. Це було для неї другим народженням. І вона до цих пір працює!
Держава, Міністерство культури дуже підтримують майстрів – організовують багато виставок з безкоштовною участю для художників, забезпечують хорошою за якістю рекламою, були також виїзди за кордон. От ми минулого року півтора місяці були у Страсбурзі на днях Грузії, то наше проживання, переїзд оплачувало міністерство.
У 21 столітті важко знайти людей, які зголосяться носити одяг 19 століття, навіть якщо взяти по вазі. Тому наші дизайнери стараються його робити таким, щоб не виходячи сильно з традиційних рамок, залишати той же стиль.
Народне мистецтво
Найвідоміші у Грузії напрямки мистецтва – емаль, валяння вовни, батік, вишивка, в’язання. Народне мистецтво серед самих грузів досить затребуване. Майже в кожній сім’ї хтось щось робить, особливо бабусі. Тобто як тільки жінка стає бабусею, одразу починає щось творити, – розповідає Катерина і додає: “Мистецтво – це таке хобі, що якщо воно справжнє, то не дасть займатися ще чимось. Звісно, воно не дає стільки грошей, скільки потрібно, але мені краще жити цими грошима і робити те, що мені хочеться, ніж працювати, наприклад, в банку і не мати часу на творчість. Є категорія, яка може, але я і Софа не можемо. Я не грошима живу, а цим мистецтвом”.
Щоб заробити на прожиття, свої роботи художниці здають в галереї, а також приймають державні замовлення.
Перегородчаста емаль
У Грузії – це стародавнє мистецтво, і кажуть, що технологія виготовлення перегородчастої емалі залишилася тою самою, що й 12 століть тому. І навіть клей, якими перегородки кріпляться до пластинки, варять по давньому рецепту – зі шкірки айви.
Мистецтво перегородчастої емалі досягло свого розвитку в середні віки у Візантії. А так як в цей період грузинська культура перебувала під її впливом, то й емаль органічно перейняла кращі традиції візантійської школи. Хоча грузинські зразки завжди відрізнялися власним почерком.
Софі Ецадашвілі – одна з найвідоміших майстрів Грузії, що працює з емаллю. Додатковими матеріалами їй слугують срібло, золото, напівдорогоцінне й дорогоцінне каміння. Окрім прикрас, серед робіт художниці можна побачити мініатюрні народні інструменти, фігурки у традиційних костюмах, меблі, тощо.
Фото зі сторінки художниці на Facebook: Sofi Etsadashvili Enamel Jewelry
Фото зі сторінки художниці на Facebook: Sofi Etsadashvili Enamel Jewelry
Фото зі сторінки художниці на Facebook: Sofi Etsadashvili Enamel Jewelry
Фото зі сторінки художниці на Facebook: Sofi Etsadashvili Enamel Jewelry
Фото зі сторінки художниці на Facebook: Sofi Etsadashvili Enamel Jewelry
Софі Ецадашвілі чи не єдина емальєрка у своїй країні, що створює 24-х шарову емаль. Під час навчання в художній академії 18 років тому Софа захищала диплом по емалі, це були перші кроки відродження багатошарової емалі в Грузії, – розповідає Катерина Гегучадзе історію Софи замість самої авторки у зв’язку з мовним бар’єром. Інформацію для наукової роботи (як це буває) Софа шукала по бібліотеках, музеях, де розглядала давні тематичні експонати, в яких можна було розгледіти прошарки емалі. “У музеях все збережено, просто це ремесло не робилося якийсь час, було ніби застиглим” – каже Катерина. – У Софи є учні, послідовники і ми сподіваємося, що вони так само почнуть працювати – не одним прошарком, а хоча б трьома чи чотирма”.
Складість роботи з такою кількістю шарів емалі полягає в тому, що чим більше заносиш його в духовку (а кожне накладання шару вимагає його припікання в духовці), тим ризикованіше стає, бо під високою температурою робота може просто згоріти. Тому зазвичай зупиняються на одному шарі.
“Але Софа вже досконало відчуває свою пічку. Протягом 14 років без вихідних щодня працює з емалями. Це в мене буває, що настрою немає до роботи, а у Софи настрій завжди є, – розповідає про свою подругу-колегу Катерина.
Окрім самої емалі, для Софи особливе значення має каміння. Працює з будь-яким, інтегрує в емалеві прикраси. “Камінь сам підказує Софі, яким хоче бути. Вона особливо не змінює його форму. Тобто при створенні робіт йде не від композиції, а дослухається до каменю”.
Ціни на емалеві прикраси сягають до 700 доларів, є вироби і за 200-300 доларів. “Тобто це не та ціна, за яку чоловік не може подарувати жінці прикрасу чи й сама жінка не може дозволити собі купити”, – переконані грузинки. І таки недаремно, емалеві прикраси є найпоширенішими в Грузії, а також кілька останніх років їх можна знайти на виставках-ярмарках в Україні.
Катерина Качур, Богдан Гдаль, Рукотвори