Шукаємо приміщення у центрі Києва Більше не показуватиX

Іван Бобков: Гончарі-митці горшки не штампують

Іван Бобков: Гончарі-митці горшки не штампують
8 травня 2009 16:19

Закінчення інтерв’ю. Початок читайте у розмові «Іван Бобков: Історію гончарства тепер пишемо ми»

Один раз на півроку Іван глину — копає, подрібнює, замочує, проціджує, вистоює, висушує, вимішує. Над усім процесом ворожить сам. За раз готує приблизно півтори тони цієї масної речовини. З нею потім працює та вчить гончарювати інших. 

Кілька років тому у своєму інтерв’ю одному друкованому виданню ви казали, що в гончарів виникла проблема з сировиною: «елітні» поклади глини скуповують великі підприємці. Тож майстрам, які працюють на себе, доводиться брати глину деінде. А як зараз в Україні з глиняними покладами, чи достатньо цієї сировини? І де зазвичай майстри беруть глину для роботи? 

Ситуація з глиною ні в якому разі не стала кращою. Ті організації, фірми, які цим займалися, або підвищили ціни або зникли. А на їхню якість багато людей нарікають.

А все-таки де глину берете? Мені деякі гончарі розказували, що самі ходять і копають…

Так само і я. Київ взагалі на глинах стоїть, тільки треба їх шукати. А знайти глини, щоб якогось коника зліпити, можна… Але якщо робити речі більш вжиткові чи професійні чи якусь скульптуру, то треба її збагачувати породою іншої глини. Це треба додатково купувати або копати іншу. В цій глині, що я працюю, 6 видів глин з різних куточків України. А Донбас для нас закритий повністю. Закарпаття далеко…

А чому закритий Донбас?

Ті заводи, які працювали і нам постачали вагонами глину з Часів-Ярського кар’єру, купили товариші португальці. Вони з нашої глини роблять сантехнічну плитку, яку ми ж у них і купуємо в 10 разів дорожче. Інформація прямо на правах реклами. Наш кар’єр у Часів-Ярську єдиний у світі, якому за якістю глини жодного порівняння нема. Є дійсно в Іспанії подібна глина, але іспанці не дурні, вони її за конвертовану валюту продають, а в нас будь-ласка… Португальці взяли права на викуп цього кар’єру десь на скількинадцять років і одразу завод «Керамперліт» на Подолі закрився, а вузькоколійка вже іржею покрилася.  А я ще пам’ятаю, як вагони розвантажували і ми брали собі глину для роботи… Хоча іноді приїжджає якийсь з керамічного цеху привозить тону чи з-півтони глини… Ну, на «дружківці» (Дружківський кар’єр в Донецькій обл. – авт.) трішечки живемо.

Іван Бобков, художник-кераміст. Зліва - шматки кількох видів глини

Іван Бобков за роботою. Зліва - кілька кавалків різних видів глини

Скільки реально працює таких підприємств, що можуть постачати глину?

Нема. Було в Києві чотири, з них 2 заводи. Заводи вже не продають. Одна фірма зараз, будь ласка, можна поїхати купити, а інша теж — можна поїхати купити, але низька якість і невиправдана ціна. Ну, послугами інших я не користуюся…

А скільки в Україні загалом… 

Ну, в Україні можна в Опішню поїхати. Я чув, що там брали глину. Хоча знову таки, інформація мені пішла, що від нашої Спілки майстрів їздили в Полтавську область закуповувати глину на симпозіум, десь тони 3–4 треба, то вже забрали останнє, тобто чи є вона там ще чи нема, не відомо. Ну, в Косові нормально, там же глина в принципі під ногами… Та й не так багато підприємств і гончарів залишається, щоб на промисловому рівні добувати глину, а окремо кожному в принципі можна її знайти.

На скільки я знаю, з 14 гончарних заводів, які діяли в Україні за радянського союзу, зараз не працює жоден. Чим це можна пояснити і як взагалі справи з гончарною справою в Україні? 

Я нічого веселого вам не скажу… Жоден завод не працює і це страшенно бісить. Я був присутній, як бульдозерами рівняли у Вишневому завод… Зараз там цех по збірці холодильників і офісної техніки китайського виробництва.

Тобто можна сказати, що 2 роки тому зрівняли з землею останній гончарний завод в Україні? Чи це в Київській області?

З пишністю відкрили Васильківський. Він був закритий тимчасово. Але там нема жодного художника… Я не хочу казати про те, що може не знаю, але я спілкувався з майстрами. Завод раніше об’єднував всіх художників, потім він розвалився, люди пристосувалися в себе на подвір’ї щось робити. І знову завод відкрили. Казали: «Ідіть до нас працюйте». Що працюйте? Якихось півників ідіть до нас лить чи що, шароварщину якусь… Люди не пішли, бо в принципі своїми руками вже щось могли. Ніхто не пішов. Він там собі щось животіє, але офіційно працює.

Слов’янський завод працює, але ми бачимо по підземних переходах вишневого кольору продаються його (заводу – авт.) напівгарбузики, якісь свинки, козачки — це жах… А Опішнянський майоліковий завод хоч і працює, але він штампує горшки трьохрубльові. Люди в повному обсязі не зароблять, бо там грошей нема. Але виходиш з Опішнянського заводу і поряд стоять лотки з Слов’янським ширпотребом (ВАТ Слов’янський керамічний комбінат, Донецька обл. – авт.).
І той, хто проїжджає по трасі, думає: «О, тут завод, Опішня, клас! (Бо Опішнянська кераміка одна з найкращих. В нас взагалі кераміка представлена у всіх епохах, на всіх рівнях, майже у всіх областях, а Опішнянський дуже потужний був). І що? Людина зупиняє машину, виходить і купує — вишневого гарбузика.

В такому разі, щоб зберегти традиції гончарства, краще, коли гончар сам працює у своїй майстерні чи коли масово штампує півників на заводах?

Не знаю. В такому питанні я би не сказав, що і так і так воно гарно. Наприклад, я при школі працюю, це дає мені можливість зробити щось собі — або творчу роботу або виставку… Якщо є замовлення, якщо є робота, то все нормально. Якщо ж нема, то я отримую якусь зарплату і ми проживемо. А майстер, який працює тільки на себе, повинен бути готовим до того, що треба і за матеріали платити і працювати в борг. До того ж це все може не продатись і будуть важкі часи. Ну, і третій варіант, коли майстер нічого такого не робить, іде на завод і йому дядя Петя каже: «А давай ми будемо сьогодні гарбузики лить». Якщо людина має клепку, то це буде страждання, а якщо людині просто заробити 200–400 грн, то він іде і все нормально. Але я так не можу.

З вашої біографії мені відомо, що ви крім української, вивчали також європейську, африканську, азійську, американську традиційну кераміку. Якщо порівнювати гончарні ремесла цих цивілізацій, то чи є у них щось спільне/відмінне?

Ну, прошарки часу, історії кожної країни, континенту свої, тут нічого не можна сказати, тому що там свої люди будували свою культуру, своє мистецтво і вони мають право казати, що їхнє їм найбільше подобається… Але я не люблю, коли порівнюють, те краще те гірше. У кожного є шикарні моменти.

Художник-кераміст виліплює "опішнянського" лева

Художник-кераміст виліплює "опішнянського" лева

Азійська культура мені дуже цікава. Я впевнений, що оті леви опішнянські, полтавські прийшли до нас зі сходу. А Дмитро Федорович Головко (Д.Ф.Головко — український художник кераміки; дійсний член Міжнародної академії кераміки у Женеві – авт.) і в Опішні навчався і по всіх країнах їздив, і це вперше у нього така думка виникла щодо левів. Ну, і леви ж у нас не бігають по лісах, але леви — це характерний полтавський взірець кераміки майоліки…

Тим більше, що я коли у Франції на симпозіумі був, то зробив лева, і мені французи (а вони ж мають право, бо в Україні не були) казали: «Як людина тонко відчуває японську, китайську культуру, як гарно він навчався». Бо ж є резюме, що у мене є освіта, я закінчив інститут, і ясно, що я знаю ці культури, бо нас навчали по семестрах… І так мені переклали, а я: «Та ні, це наш традиційний. Я вам Україну привіз, для чого мені Китай чи Японію копіювати?» І вони так подивилися і це була та ластівка, коли я  вирішив, що поєднання між Опішнянськими і Східними левами існує.

А щодо культур, то я Болгарську поважаю і дуже люблю… В Угорщині Маргит Ковач, майоліка — шикарно. В Росії — товариш Врубель (Михайло Врубель – видатний російський художник, письменник і кераміст – авт.), теж питань нема. Але в Росії, я навіть казав друзям, що єдиний початок наших відносин з цією Північною країною може бути через любов до культури, бо з політикою ми вже вирішили, все зрозуміло. Але Скопінська кераміка… Я можу сказати, що тут мені Росія подобається. І от з цього можна почати діалог, щоб просто майстри до майстрів їздили пояснювали, що відбувається.

У гончарстві, як далеко ми знаходимося від Європи? На якому щаблі хто де знаходиться? 

Знову спорт, але я скажу: вибачте, товариші європейці, ми кращі.

Чим?

У них нема емоційного ситуативного стресу чи якогось навантаження, у них все добре. Я співпрацював і спілкувався з митцями німецької художньої школи… У них дитина пальцем ткнула в щось і щось на стіні намалювала, дитину в художню школу і ось так носять до обіду з обіду — і йогурти йому, будь ласка, і звичайно апельсиновий сік. Персональний японський гончарний круг за 1000 доларів, лампочка, світло, там все є. Поряд два-три викладача стоять, я це все бачив… У нас нічого нема, ночами сидять, ніхто не їсть, «галіну бланку» в окропі розводять і п’ють, щоб тільки попрацювати… І от на цьому, в цьому ми виграєм. Нам нема що втрачати. А їм є, бо як же це — школу закриють, круг заберуть. Поламається круг і все. І вони такі «солоденькі». В них нема культурного виховання, що треба робити ось так і ні в якому разі не по-іншому. Це дуже небезпечна тенденція… Але ж ти навчи цю дитину робити і хай вона потім робить. Ні, вона щось потикала, їй випалили, висушили і стоїть виставка, фотографії, публікації – «Крістіна Албахер, 11 років» – страх, жах, дивишся, ну що...

Іван Бобков, художник-кераміст

Іван Бобков, художник-кераміст

Так само з американцями, у них це хобі. Вони отримують за це нормально грошей, сидять колупають собі… У нас це культура, у нас це історія, у нас це все переплетено — зараз вже й політику добавили і життєві наші складнощі — це все пов’язано. Я не можу звідси зараз піти додому і закритися, забути про це, бо я знаю, що мені треба повертатися, я цим живу. А у них попрацювали собі і все… І тому вони програють.

Це якщо закінчити цей ідеологічний підтекст, а чисто технічно професійно – нас менше, але ми краще підготовлені. Я впевнений в цьому. І виграємо  симпозіуми постійно, ми й будемо вигравати.

До речі, під найжалюгіднішу роботу мистецтвознавець може накатати таке резюме, що людині тільки в ніжки поклонитися. Але коли зробиш горщика, то скажуть: «Ха, що, рємєсло?!» Буває таке, що той горщик найскладніше зробити, бо треба лінію тримати, там має бути силует, щоб стрункіший був… Ну, я не знаю... Японія... Юрій Нечай зробив-зробив. Я Францію зробив-зробив.

Дуже непогані гончарі в Іспанії. З ними є про що поговорити, вони класно точать. Технічні моменти є цікаві, там є чому повчитися. Але на їхніх матеріалах з їхнім інструментарієм можна конкурувати.

Тут вузький такий момент, мене вчили на арабському, африканському гончарному кругах — вони ручні. Єгиптяни й оці всі хлопці руками крутять, не ногами. Ви розумієте, що для мене, як для людини, яка звикла на одному працювати… А там руками — стій там і крути рукою… І в них шикарні речі виходять. Якщо поставити мене на їхній круг, я звичайно не зроблю. Хоча я зробив, в принципі ганьби не було, але я зрозумів, що це зовсім інша справа. Воно просто інше.

Розмовляли Катерина Качур та Богдан Гдаль

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter

Є один відгук

  1. Галина коментує:

    Образлива назва для українських майстрів. Зробити глиняний горшок — це як гарна стрижка: щоденно має гарний вигляд без додаткових зусиль.

    Прикраса без гарної гончарної роботи — ось це ганьба.

Додати відгук

ОголошенняЯк замовити
Terra Incognita: подорожі, активний туризм, екскурсії Україною Творча майстерня Олександри Теліженко

Підпишіться на розсилкуЗгорнути
1131 людина вже підписалася
Що нового?Всі новини
Наші новини на Google+
Новини проектуДивитися всі
Свіжі відгуки
Рукотвори, 2009-2016.Власниками дописів, світлин або видива є його автори.
Вітаємо поширення змісту з обов’язковим посиланням на джерело.
Проект працює на двигунці Wordpress
Утнув та оздобив: Богдан Гдаль
Facebook livejournal RSS/Feed

Повідомте про помилку

Увага! Слід заповнити всі поля!
Email-адреса має бути справжньою!

Первинний текст:

Ваше виправлення:

Ваше ім’я:

Ваша email-адреса:

Надіслати
Закрити