Мало не рік я мріяв, коли вона залунає. Здавалося б вербова заготовка. Але вона стала якоюсь близькою ще тоді, коли на ній ще й не проглядався готовий інструмент. Та пальці вже перебирали уявні струни. Далі була творча подорож…
Передісторія
Років зо 5 тому, а може й більше я придбав гітару “Трембіта”. Перед тим зі своїм хорошим приятелем Ромком Мисюрою ми заходилися вигадувати пісні і наспівувати їх. Було в тому шось таке глибинне, щире. Слова були авторськими, але десь навіювали спорідненість з кобзарством, бо були про правду, вічні почуття, довколишній світ. Я загорівся гітарою, але вона після придбання так і простояла в куточку кілька років, доки не подарував її своєму одногрупникові Володі Ходаківському. Щоправда, струну раз чи кілька разів я таки порвав, налаштовуючи її. А так і не спромігся навіть акорди вивчити. Береш у руки, а воно “не твоє” і все. Потримав і відклав. Лише періодично витирав запорошеність, виймаючи її з кутка.
Та водночас була своєрідна зачудованість від звуку старосвітської бандури. От щось у ній було непояснюване. Ще перша “Країна Мрій” і її кобзарська сцена дозволила поринути в цей світ. Та й диски від проекту “Берви” із записами Миколи Будника та Тараса Компаніченка дали своє. До того ж, дізнався я, що кожен має сам зробити собі інструмент. Це таке собі перше випробування для людини, яка хоче з бандурою чи кобзою пов’язати свою долю. Але як його зробити, з чого почати, я не уявляв. Це було щось захмарне і майже неможливе. Але мрія виникла і набирала сили..
Як все “закрутилося”…
А потім, в Музеї Івана Гончара я познайомився з Русалімом Козленком з Кобзарського Цеху. Він же запросив мене на заготівлю деревини в Голосіїв. Там у великому яру упала стара верба і ватага вирішила дати їй нове життя через музичні інструменти. Я їхав туди як журналіст, але захотів зробити і собі. В мить, коли мені показали на частинку з колоди, з якої мала робитися моя заготовка, всередині виникло якесь незвичайно потужне і позитивне відчуття. Пояснити на словах його не можна, але можна відчути.
В день створення заготовки я дізнався, що інструмент робиться зазвичай рік-півтора. І мені цей термін здався якимсь до неможливості довготривалим. Але зараз скажу, що так і виходить, якщо ти живеш своїм життям, а над інструментом працюєш тоді, коли воно “саме робиться”. Тоді ж і є бажання.
Мені допомогли сформувати заготовку настільки, щоб її можна було транспортувати. Важила вона близько 10-ти кілограмів. Потім її завезли в Музей Гончара і тривалий час вона там сохла. Але я після того лише кілька разів за всю осінь прийшов попрацювати і за той тривалий час вербу покрутило. А отже роботи додалося. До того ж, зі слів Русаліма, з висохлою вербою важче працювати, аніж доки вона ще волога.
Робота з Юрковичем
Отже, до зими я попрацював над формуванням інструмента у Русаліма в Музеї Гончара. А далі мене до себе в науку взяв Юрко Кочержинський. Тепер я їздив крізь ліс до кінцевої трамвая у Пущі-Водиці, там ще сідав на маршрутку до Мощуна. Юркович мені зразу знайшов тонкі склеєні дощечки смереки для “верхняка”. Там ми згодом зробили семипелюсткове сонечко, яке прорізали лобзиком. А потім я тривалий час формував заготовку. Водії маршрутки іноді називали її великою ложкою.
Процес роботи
На початках важливо було не різати рубанком чи стамескою проти волокон, інакше, можна “зарізатися”, тобто, занадто сильно заглибитися а в деяких випадках навіть прорізати наскрізь. Спочатку заготовка має добрячий запас дерева, але маса знімається поступально з усієї поверхні. Всередині на початках деревина вибирається теслом, а потім вже стругом або стамескою. Останньою довше, але за умови відсутності опори чи місця, де можна закріпити заготовку, стругом працювати нелегко.
Без постійних підказок просуватися у роботі складно, адже немає відчуття міри та знань щодо конструкції інструмента. Те, що для мене було на певному етапі недосяжною задачею, майстер олівцем вирішував за лічені секунди.
Ще одна затримка була з “баранцем” або бароковим завиванцем на вершині грифу. Я не знав, як до нього підступитися. Та “очі бояться, а руки роблять“. Баранець це своєрідна ювелірна робота, тому над ним радять працювати маленькою круглою стамескою. Але я однією стамескою довбав і основу і сам гриф. Ще для випуклих поверхонь слід мати плоску стамеску.
Технологічно були такі етапи:
- Заготівля (робота теслом і сокирою)
- Формування основи (робота рубанком зовні, а всередині стамескою або “стругом”)
- Випилювання верхняка та малюнка на ньому
- Склеювання основи з верхняком (коли всередині вже все вишліфувано, і дві частини щільно прилягають одна до одної)
- Остаточне формування і делікатне шліфування найтоншою наждачкою
- Лакування (перед тим ґрунтування яєчним білком)
- Вирізання струнотримача з латуні чи міді, кілочків з акації, “кобилки” (підструнника) з клену та поріжка (на грифі) зі сливки
- Натягування струн.
Більше, аніж просто майстрування
Але цінність була не лише в технологічному процесі. Спілкуючись з майстром, ти ніби всотуєш його розповіді про кобзарство і його сподвижників. Тому світ Георгія Ткаченка та Миколи Будника відкривався під час роботи. Традиція ставала живою і нерозривно пов’язаною з тією миттю.
І яким же було щастя, коли я відчував, що невдовзі інструмент народиться. Спершу якось ми пробно натягнули одну струну, а потім одного дня наприкінці серпня ну так захотілося все доробити, що словами не передати. І ввечері після тривалої роботи ми натягнули всі струни, які я перед тим купив біля станції метрополітену “Либідська”. Вже вечоріло. Ми сфотографувалися, я подякував. Попрощалися, а на маршрутку я так і не пішов. Захотілося сфоткати інструмент біля місцевого ставочка під вечірнім сонцем. А потім я ще сидів на зупинці транспорту і собі щось тихенько бренькав з усмішкою.
На цьому історія не завершується, а, мабуть, навпаки. Бо вивчитися гри – це не менше праці, аніж зробити саму бандурку. Однак ця пригода дала змогу зробити кілька висновків: 1) що можна багато зробити, аби тільки дуже захотіти і почати, 2) що світ не без добрих людей, а навпаки повен казки і глибини, 3) що варто прислухатися до свого серця, і воно виведе на свою дорогу…
І ще одне, що мені сподобалося у цій всій історії. Інструмент робив не я один, та у кожного він був особливим. Ніби повторював характер свого господаря. І за певними нюансами форми і за вирізом на верхняку, і за невеликим погрішностями чи асиметричностями, і за малюнком деревини. Я, до прикладу, свою бандуру не дошліфував і місцями, якщо придивлятися, є до дрібні ямки, то смужки від наждачки, десь дрібна асиметрія, десь ще шось… Але я люблю цей інструмент. І я наповнююсь, пробуючи грати на ньому, попри те, що прискіпливий конструктор міг би на ньому знайти купу “невідповідностей”.
І кобзарювати, як казав Юркович, цей інструмент почав ще до його втілення. Бо кожна поява на людях навіть заготовки викликала добрі усмішки, запитання, ставала початком цікавої розмови. Звернути увагу могла і продавщиця в аптеці і жінка, яка купувала квитки у водія трамвая, якийсь чоловік в транспорті чи просто бабці на зупинці. А бувало, що люди, які перед цим їхали мовчазними, вигукували щось на зразок: “Ану заграй-но“.. Тому для мене це позитивна пригода і відкриття якогось нового позитивного шляху, а може просто один з його проявів.
Ну, а найголовніше і за що я найбільше вдячний, то це за товариство. За цих світлих людей, які продовжують собою цю традицію. Весь цей час, що мав стосунок до майстрування і опосередковано до Кобзарського Цеху, я часто був позитивно вражений якоюсь глибинністю, щирістю і відкритістю цих людей. Тому велике дякую, за те, що відкрили мені цей Світ!
P.S. Всі технологічні нюанси я не розповідатиму, бо їх багато, та й все не охопиш. Якщо хочете дізнатися щось -питайте у відгуках. А щоб все осягнути, слід просто взятися і робити… під наглядом майстра.
Богдан Гдаль, “Рукотвори”