Народна художниця України Анастасія Рак відсвяткувала своє 90-ліття. Попри поважний вік вона продовжує малювати.
Її живописом на склі захоплювалися в Німеччині, Канаді, Бразилії, Уругваї. Наші мистецтвознавці ставлять роботи Анастасії Рак в один ряд з полотнами Катерини Білокур і Марії Приймаченко. А французи називають її “українським Матісом” і беруть уроки, щоб помилуватися, як жінка без художньої освіти так вміло користується кольоровою гамою.
В свої 90 років художниця продовжує малювати. Фото: Володимир Рак
Анастасія Трофимівна зараз мешкає в Києві разом з сином Володимиром, художником, реставратором і співробітником Музею Івана Гончара. Здоров’я вже підводить, і жінка все рідше з’являється на своїх виставках. Але головне – у неї хороший зір (вдалося відновити, коли лікували катаракту). І зараз пенсіонерка не тільки читає без окулярів, але й не перестає брати до рук пензлика.
Школа живопису – Лохвицький базар
Настя народилася в сім’ї заможних селян в селі Васильки (Лохвицький район Полтавської області). Щонеділі батьки возили доньку на базар. Поки дорослі робили покупки, дівчинка йшла до народних майстрів.
Побачене одразу відтворювала – глиною на стіні, крейдою на дверях чи навіть палицею на піску.
– Мама росла в гармонії і поезії, батьки любили один одного, співали українські пісні. Природа також надихала на творчість, – розповідає син художниці Володимир Рак. – Ще до війни мама грала в сільському театрі Наталку Полтавку. Один хлопець так закохався в неї, що вирішив, що б там не було, а таки потрапити на прем’єру опери. Запізнився на паром через річку, тому добирався вночі на інший берег по дроту. Всі руки подряпав, але Наталку почув!
Анастасія Рак з Віктором Ющенко
“На Великдень”, 1999
“За Великоднім столом”, 2005
“Колядники з зіркою”, 1997
Сусіди насміхалися
Коли почалася війна, Настю забрали на роботи в Німеччину. Перед відправленням одягла на себе вишиту сорочку і всі прикраси, щоб показати німцям, які красуні живуть в Україні. Побачивши розфуфирену доньку, мама охнула: “Ти що робиш? Тебе ж там зґвалтують!” І натомість дала доньці лахміття.
На годинниковій фабриці в місті Карлсруе Настя не припиняла малювати. Коли наглядачка побачила її картину “Юнак і дівчина біля колодязя”, то забрала собі. А зранку вручила автору розкішну сукню, взуття і їжу. Невдовзі за свої роботи Настя навіть почала отримувати гроші.
Володимир Рак, син художниці
– На фабриці працював інженером художник Вільгельм Каплер, він попросив маму показати свої роботи, – продовжує Володимир Рак. – Дуже довго розглядав її “Букет” на темному фоні, а потім на знак захоплення віддав свій бутерброд з шинкою і взявся підшуковувати для її картин покупців. А мамі сказав: “Ти, Настя, – великий талант. Тільки не малюй українські мотиви”.
Коти, ангели, природа і натюрморти швидко розкуповувалися німцями. В Німеччині дівчина спробувала вперше малювати на склі, розписувати фарфор. Талановиту українку навіть хотіли удочерити, але вона рвалася додому, до батьків. І як тільки закінчилася війна, поїхала в рідні Васильки.
Віру в себе повернула Франція
На жаль, в Україні творити було ніколи та й не було для кого. Розкішних довоєнних базарів вже не існувало, людям заборонили цікавитися народною творчістю. Анастасія закінчила педучилище і пішла працювати вчителькою навчальних класів у сусіднє село.
– Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Василя, який повернувся з війни героєм, – говорить Володимир Васильович. – Батько був видним хлопцем, під два метри ростом. Не кожна дівчина наважувалася з ним заговорити. Тому як тільки він з’явився в селі, люди вже знали, що тільки Настя йому підходить у дружини. Така ж видна, розумна і талановита.
Слідом за чоловіком-військовим вона поїхала на Далекий Схід і лише в 1960-х повернулася в Україну. Сім’я оселилася в Кривому Розі. Анастасія влаштувалася вихователькою в дитячий садок.
Виставка Анастасії Рак в Музеї Гончара
“Дівчино моя, напій же коня”, 2001
– Чому першу виставку своїх робіт Анастасія Рак організувала тільки у віці 68 років? – питаю у сина.
– До цього мама малювала тільки для рідних, знайомих. Стимулу показувати свої картини не було. Сусіди навіть підсміювалися: “Он, дивися, художниця пішла. Кому потрібне твоє мазюкання? Город бур’янами заріс – йди краще посапай!”
Але діти – Василь, Володимир і Світлана – трепетно ставилися до маминого хобі. Саме вони організували її першу виставку. А коли на Дні української культури в Парижі французи побачили роботи українки в Музеї людини, затримали виставку на цілих вісім місяців і запросили Рак провести майстер-клас.
– Декілька тижнів мама вчила французів малювати, – продовжує син. – Вони називали її “українським Матісом” за дивовижне поєднання кольорів на склі.
У Франції мама зрозуміла, що її “мазюкання” цікаве іншим, Париж їй повернув віру в себе. Варто мені було на кілька хвилин залишити маму в готелі, як її обступали натовпи людей з проханням щось намалювати. З 2000 року вона активно почала творити, повторила по пам’яті свої ранні роботи, перейшла від ніжних кольорів до інтенсивніших тонів.
“Кінь Майор”, 2007
Привіт з Німеччини
Була в Анастасії Рак багаторічна мрія – повернутися в Німеччину, знайти свого наставника Каплера чи його рідних і хоча б одну свою роботу воєнного періоду.
– На цю поїздку у нас банально не було грошей, – зітхає Володимир Васильович. – Мама стала молитися. І скоро нас самих знайшли! В 2007 році подзвонили з фонду “Взаєморозуміння і примирення”, запросили на п’ять днів в Німеччину. Ми там влаштували невелику виставку живопису на склі і відправилися на пошуки сім’ї Каплер. Фабрику годинників, де мама працювала в молодості, я одразу впізнав за її малюнками. До речі, зараз в тому приміщенні картинна галерея!
Опитавши всіх мешканців невеликого німецького селища з прізвищем Каплер, українцям вдалося знайти доньку художника – Фрінгільду.
“Не дивися на мене, стару бабу, дитино! Згадай 20-літню дівчину, яка з твоїм татом на фабриці трудилася і часто бувала у вас вдома на званих обідах”, – почала розмову Анастасія і дала Фрінгільді свою архівну фотографію.
Жінка, нічого не мовивши, побігла в дім. А через кілька хвилин повернулася з точно таким же фото. Залишилося від батьків. На жаль, робіт Анастасії Рак в домі Каплерів не залишилося, а ось картини батька збереглися.
– Дивлячись на них, я зрозумів, чому Вільгельм з академічною освітою так захоплювався роботами звичайної селянки. Він не вмів так працювати з кольорами, як мама, – запевняє син художниці. – У неї абсолютне бачення художника. Кажуть, що з тисячі живописців можна знайти лише одного вмілого кольориста. Ось вона й без інститутів ним стала. Ні – народилася!
Йди та дивися!
З 28 листопада до 20 грудня в Музеї Івана Гончара (Київ, вул.Лаврська, 19) триватиме виставка робіт Анастасії Рак.
Її картини є в музеях Лохвиці, Полтави й інших обласних центрах, в Санк-Петербурзі. А також в приватних колекціях Віктора Ющенка, екс-міністра культури Василя Вовкуна, письменника Івана Драча. А закордонні поціновувачі мистецтва викладають за її роботи тисячі доларів.
Текст Олесі Кучеренко, Комсомольска правда в Україні
Світлини Катерини Качур, Богдана Пошивайла