ЧАСТИНА ПЕРША. ТЕОРІЯ
Я ніколи не належала до «історичних реконструкторів». Проте випадок звів мене з кількома. Ці люди колупалися у старовинних швах і досліджували переплетіння тканин; шили за відтвореними середньовічними викрійками та освоювали техніку історичного ткацтва і лиття. Вони захоплювалися Ірландією, Швецією, Францією та Іспанією. Україна у колі їх інтересів з’являлася або до XIII ст. або після XVII – тих часів, коли з ситуацією на наших землях «все ясно» і в плані джерел і в плані звитяжності. А проміжок XIV-XVI ст. видається просто білою і нікому не цікавою плямою.
Новгородська ікона. Зразки верхнього жіночого одягу
Звісно, що ж реконструювати, якщо не лишилося практично ніяких матеріальних свідчень тієї доби! Тогочасні слов’яни видаються «нецікавими» з огляду на глибоко вкорінений у свідомості образ «гречкосія». Та чи не застарілий це продукт московської імперської пропаганди?
XV століття – це часи Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. У підручниках історії, починаючи від царської Росії та радянських часів, і аж до сучасної України, цей понад 300-річний період увагою оминається та описується як час бездержавності або навіть фізичної пустки – “всі мігрували за ліси в Московію”. Навіть у працях сучасних українських істориків цей період часто відсутній – за княжою добою одразу іде козаччина. Але це є неправдою і викривленням історичних реалій!
Є чудовий білоруський гурт Стары Ольса, що спеціалізується на музиці часів ВКЛ (в основному на шляхетській), героїчному епосі. Тексти їхніх пісень є історичними, витікають із XV – XVII ст., написані живою мовою шляхти-боярства того часу. І ці тексти можна без проблем зрозуміти – бо це наша мова.
Так мене зацікавив український лицарський період. Усвідомлення цього періоду як питомої частини нашої історії руйнує міф бездержавності-гречкосійності, відновлює тяглість традицій, словом вирішує проблему з гордістю за нашу героїчну історію.
Київське воєводство і культурні впливи
Не маючи ніяких конкретних джерел для реконструкції одягу представниці дрібної шляхти, я вирішила перш за все отримати хоч якесь розуміння того, яким було пізнє XV сторіччя на території України. І, зокрема, у Київському воєводстві.
Заперечуючи теорію «пустки», можна послатися на відомості Н.Яковенко про те, що Київська земля була досить-таки заможною станом на XV ст., ба навіть переживала певний культурний розквіт [Яковенко 2008, 2009].
Міська печатка Овруча, який входив до Київського воєводства. Один з небагатьох зразків жіночої світської моди
Інше питання: під якими культурними впливами перебувала ця територія? Наскільки я можу судити, реконструкторська думка вперто відносить тодішню територію України до російського культурного поля. Проте ще з первісних часів (і цей поділ зберігся донині!) очевидно, що територія сучасної України перебувала під впливом трьох різних історично-культурних центрів. Згідно із Л.Залізняком, Північно-західний регіон теперішньої України перебував у контактах з Південною Балтією, Південно-Західний – із Балканами, а Південний Схід тяжів до азійського світу кочовиків [Залізняк 1999].
Обраний мною регіон здебільшого тяжів до європейського заходу. Ці контакти були сталими починаючи від неандертальських стоянок Полісся, і впродовж історії наші землі входили до ареалу, де кристалізувалися культури, які пізніше стануть «типово європейськими». Зрештою, за часів цікавого нам зрілого середньовіччя, Південно-Західна Україна розвивалася під впливом Балтії, зокрема – Литви і Польщі. Як бачимо, культурні зв’язки є сталими через всю історію і аж до XVII сторіччя, коли у гру вступив Петро І, котрий, разом із наступниками, долучив Україну до Російської Імперії. До того ж часу Україна входила до Європейського, а не Російського, культурного простору.
У плані культурних впливів доленосним виявилося прийняття християнства, а потім обрання його греко-православної гілки, коли східне слов’янство стало відмежованим від античної спадщини. Через це наші землі тривалий час відставали від Європи, аж доки у XVI-XVII ст. на її землі приходить спочатку ренесанс, потім бароко. З кінця XV ст намітилася тенденція до наздоганяння Заходу. У цей час ми бачимо надзвичайне шляхтянське різноманіття. На території Київського нобелітету зустрічаються представники як православного, так і католицького віросповідання. Серед правлячої верхівки відбуваються постійні перетасовки православних і католиків, із набуттям «популярності» саме останніх (під впливом Польщі, після Кревської унії). Тут же відмічається значна поліетнічність: серед княжих слуг згадуються люди з молдавськими, німецькими, польськими, литовськими іменами» [Яковенко 2009, 153].
Таким чином ми бачимо, що територія Київської землі, хоч і перебувала у межовій зоні, однак з часів ВКЛ і їхніх стосунків з Польщею почала тяжіти до Заходу і мала змогу перебирати впливи європейської культури.
Яким мало бути вбрання?
Своїми роздумами стосовно вбрання того часу поділився Андрій Скиба, науковий співробітник відділу слов’ян Інституту Археології: «В археології протягом кількох останніх тисячоліть традиції зазвичай відчутно змінювались в діапазоні 1-2 століть. Штука в тому, аби знати, на який саме час припадає межа. Якщо судити з архітектури, то в Україні XV ст. загалом ближче до XIV, ніж до XVI (правда з XIV у плані інформації теж не легше). Що ж стосується вбрання, то тут, як видається, частіше змінювались деталі (різні бляшки, застібки, пряжки, ґудзики тощо), в той самий час самі типи одягу могли існувати триваліший час. Особливо коли йдеться про традиційний пласт. Найскладніше з середовищем, де могли поєднуватись традиційний і аристократичний пласти. Хоча, думаю, дрібна шляхта хай і в найдешевших варіантах, але наслідувала все ж таки аристократичні взірці – для багатьох це було єдиним, що свідчило про їхню приналежність до шляхетського стану».
Тяжіння до Західноєвропейського культурного простору дуже яскраво виражено на Галицько-Волинських землях та Польщі. Про це є візуальні свідчення. Перш за все варто сказати про дереворит, виданий у Чехії в «Угорській хроніці» і датований 1488 роком, на якому ймовірно зображено Луцький замок. Дереворит називається «татари женуть ясир».
Дереворит "татари женуть ясир"
На передньому плані зображено групу людей, зокрема – жінок з дітьми. Судячи з довжини одягу, це представниці нобілітету. Їхній одяг цілком відповідає європейському. З одного боку, автор міг зображувати своє уявлення про те, що носили на території Галицько-Волинського князівства. З іншого боку, це може підтверджувати вплив європейської моди на ці землі. Картинка дає нам уявлення про жіноче плаття, про пояс і складки ззаду, про головний убір.
Гравюра з Кодекса Бальтазара Бегема
Друга картинка – це гравюра з Кодекса Бальтазара Бегема, датована 1502 роком (сфотографовано у Музеї історії м. Львова). У Кодексі автор зобразив побут «простих мешканців Кракова». На жінці, зі слів керівниці Театру історичного танцю “A l’entrada” Наталії Довгопол – «типове італійське плаття». На голові у неї тонкий серпанок. Бачимо вузькі рукави, плаття пошите за фігурою із завищеною талією. Кравець кроїть червоно-чорну матерію.
Отже, перш, ніж почати шити, приходжу до наступних висновків:
– Україна-Русь не була від’єднана від європейських культурних процесів, католицтво після Кревської унії набирало обертів і було вірою «правлячої» верхівки, тож можна говорити про західноєвропейські культурні впливи у середовищі дрібної шляхти, яка прагнула «дотягнутися» до аристократії.
– Таким чином, впливи ці докочувалися і до моди. Київське воєводство було провінцією Литовської держави. Тут все ще лишалися сильні руські традиції, які, до речі, пройшли незмінно аж до українських етнографічних часів. Наша задача – знайти, що у костюмі лишалося «руським», а що – прийшло із заходу.
ЧАСТИНА ДРУГА. ПРАКТИКА.
Перші кроки відтворення. Загальний силует
Використовувати метод історичної ретроспективи я вважаю доречним з огляду на те, що жіночий костюм по суті «консервував» традицію. Чоловічий костюм піддавався віянням, адже чоловіки, завдяки своїй участі у війнах, переймали від противника не лише зброю, військову стратегію і тактику, а й елементи костюма. На відміну від жінки, яка лишалася «хранителькою» традицій, чоловік був орієнтований назовні, відкритий до інших культурних впливів.
Обмотки на ногах панянки. Новгородська ікона
Якщо подивитися на український жіночий костюм простих верств, то можна зрозуміти, що до XVIII ст. йому, по суті, були властиві форми, які були поширені ще за часів Київської Русі. Етнографічна намітка та очіпок відповідали убрусу та повойнику. Руська паньова і спосіб її носіння вилилися у плахту, запаску, обгортку [Кокоріна 2008]. Попри «європейські» нововіяння у вигляді керсетки, юпки та «складної» за кроєм сорочки, до останніх часів побутує тунікоподібна сорочка, а також свитка, крій якої практично аналогічний крою руської однорядки. М.Маєрчик подає свідчення зі своїх етнографічних експедицій, згідно із якими жінки взимку подекуди «обмотували до колін ноги смужками тканини» [Маєрчик, 137] – це ж і є ті самі обмотки, які фіксуються за часів Русі, а потім на новгородських іконах XIV-XV ст.
Реконструюючи костюм, варто зважати, якою була естетика того часу, і що вважалося «красивим» з точки зору відносно заможної жінки. Що вона хотіла показати своїм одягом? Перш за все – естетика кольорів. Червоний колір споконвіку був сакральним для, не побоюся узагальнити, усіх культур (принаймні, аналогічні погляди на цей колір прослідковуються у культурах Європи, Азії, Африки та Америки). Слово «красивий» походить від слова «красний», червоний. Саме тому я обираю червоний колір як об’єднуючий для всього костюма. Інші ознаки статусу і статку – це золотий колір, а також багата фурнітура. Оскільки фурнітура XV ст. для Київських земель не збереглося, то відтворювати її на «хлопський розум» я не ризикнула.
Жінка фертильного віку досягала «максимуму» у своєму костюмі. Це був багатошаровий силует, який включав у себе нижній (натільний) одяг, плаття, верхній одяг, а також головний убір. По суті, для молодої заміжньої жінки чим більше елементів одягу – тим краще. При чому бажано, аби кожен шар одягу мав змогу «визирнути» з-під верхнього шару, демонструючи багатий декор, створюючи «сходинки» у силуеті. (детальніше про це можна прочитати у Маєрчик 2011).
Починаємо зі спіднього!
Сорочка. Певно, обґрунтовувати наявність «нижньої» сорочки сенсу немає. Традиція її носіння була настільки сильна, що навіть у XX ст., коли на заміну багатошаровому народному одягу прийшов одяг фабричний, жінки спершу носили по два плаття одночасно (!), бо вони звикли до наявності натільної сорочки під лицьовим шаром одягу [Маєрчик]. Сорочка пошита із домотканого льону, тунікоподібний крій. Цей крій наводить К.Стамеров (вар. 1) та Т.Ніколаєва:
Крій сорочки
Пошити та вишити сорочку Насті допомогли майстрині з "е-Коралі" (Львів)
Вишивка на сорочці виконана шовковими нитками технікою «низинка». Вишивка оздоблює низ виробу, краї рукавів та горловину. Ці місця оздоблювалися ще з часів первісних культур. Як показало дослідження традиційних мисливських племен Аляски, кінці одягу вважалися найбільш вразливими для «злих духів» з тої причини, що саме через ці місця могло попасти холодне повітря і спричинити хворобу. Аж до етнографічних часів одяг розглядали невід’ємно від тіла, по суті, тіло формували одягом [Маєрчик], одяг був оберегом, тому прикрашати «вразливі» частини, де закінчувався одяг, було
«Танцюючий воїн» з Мартинівського скарбу
важливо впродовж усієї історії східних слов’ян. Уже «танцюючий воїн» з Мартинівського скарбу зображений у вишиванці, із прикрашеною «душею».
Вишивкою оздоблювався одяг за часів Русі. Як вказує Т.Ніколаєва з посиланням на П.Богатирьова («Вопросы теории народного искусства»), руські багато прикрашені опріччя та ожерелки у XIII-XV ст еволюціонували, зокрема, у вишивку, яка розповсюдилася і на одяг непривілейованих станів. Андрій Скиба вважає саме вишитий одяг характерною ознакою, яка відрізняла східних слов’ян від західного світу за часів середньовіччя.
Юрій Мельничук, заступник директора з науково-фондової роботи НЦНК “Музей Івана Гончара”, який завідує сектором «Тканина» і займається реконструкцією і відтворенням стародавніх швів, називає шви, які імітували лицьове ткацтво, найдавнішими. Серед цих швів він назвав, зокрема, низинку і застилання, якими і вишито сорочку. Візерунки – це традиційні візерунки Полісся , де, як відомо, символіка та обряди носять в собі ще архаїчні форми, сягаючи дохристиянського періоду. Джерело – перезняті візерунки з виставки «Традиційне народне вбрання Західного Полісся», що проходила в музеї І.Гончара, де було виставлено зразки вишивок XIX – поч. XX ст. Вишивка була зроблена шовковими вибіленими нитками і цей колір було вибрано чисто з моїх естетичних міркувань.
Плаття. Тканина. Для шляхти було важливим показати свій статок, і це втілювалося, зокрема, у підборі тканин.
Монгольська навала пошкодила одвічні торгівельні зв’язки, – але не зовсім. Ще з часів Русі дорогі тканини постачалися з Північного Причорномор’я, арабського Сходу, Візантії, пізніше – із західної Європи [Ніколаєва, 30]. Стосовно періоду, який нас цікавить, то торгівельні зв’язки були прослідковані М.Грушевським з посиланням на оригінальні джерела, скажімо, свідчення мандрівників того часу. Він згадує торгівлю Русі із Західною Європою, Орієнтально-візантійську торгівлю, зносини із Вроцлавом і Краковом як пунктами, які були проміжними на дорозі до південної Німеччини та Італії. Н.Яковенко вказує, що за династії Олельковичів, які у XV ст посіли київський стіл, Київська земля зазнала розквіту, «передусім завдяки пожвавленню транзитної торгівлі» [Яковенко 2009, 152].
У переліку товарів, які експортувала та імпортувала Русь, постійно фігурують ті чи інші тканини. Для підкреслення статусу я вирішила зупинитися на шовковій матерії з малюнком «дамаск», яку завозили з Італії. В.Безпалько підібрав ряд цитат з історичних джерел, де вказується наявність у XV ст тих чи інших тканин на території Русі. Зустрічається там і дамаск: «Дамаска – (вид узорчатой грубой шелковой ткани) адамашка: къ святомоу местоу… дали есмы трои двери от дамаскы чръвенои съ златом, и единь покровець, и наруквици от тоижде камхы дамаскы (Молдовица, 1462)».
Візерунок «дамаск»
Візерунок «дамаск» потрапив в Європу з ісламського сходу та Візантії. Там він був одним з п’яти базових технік ткання в ранньому середньовіччі. Анрі де Моран пише, що Венеція мала постійні контакти із Константинополем, і запозичала звідтіля техніки виготовлення тканин та візерунки, тому для тканин того періоду було властиве поєднання західних і східних мотивів [Моран 1982]. Таким чином, у IX ст він виходить за межі ісламського світу і в Європі появляється у XIII ст. З середини XIV ст слово «дамаск» зустрічається у Франції. До XIV ст цей тип тканини стає популярним у Італії. Спершу це одноколірний дамаск, потім двоколірний (як у моєму випадку). За часів середньовіччя у Італії дамаск ткали здебільшого із шовку, але була також і шерсть. Оскільки ми вже бачили, що вітчизняні модниці схилялися до італійської моди, а між Руссю та Італією й Візантією існували торгівельні шляхи, то така тканина із саржевим плетінням цілком буде доречною у одязі шляхтянки.
Надгробки у візантійському стилі
Хочу навести ще одне свідчення популярності італійської моди серед русинок, щоправда, це свідчення стосується XVI ст. Відродження прийшло на територію України пізніше, воно докотилося сюди наприкінці XV ст разом із ідеями гуманізму. Тоді почався період захоплення усім «італійським». І ось ця мода знайшла своє вираження, окрім архітектури, ще й у львівських надгробках XVI ст, де русинки і полячки зображені одягнутими за італійською модою. Такими є надгробок Катерини Рамулової авторства Себастіана Чешека. Про її одяг В.Любченко пише: «На ній сукня, яка щільно облягає стан зверху, а широка спідниця до п’ят зібрана в акуратні складки…» [Любченко, 31]. Форму рукавів, які тісно облягають руки, але на манжетах мають зібрані у складки «манжети», демонструє надгробок Катерини Дрогойовської [Любченко, 35]. Саме ці оздоби рукавів надихнули зробити невеличку червону оздобу по краях виробу, а також при носінні плаття «демонструвати» вишиті манжети натільної сорочки.
Сукня королеви Маргарет
Крій. Обираючи крій для плаття, я керувалася наявними і згаданими вище зображеннями: дереворитом «Татари женуть ясир», овручською печаткою та гравюрою з Хроніки Бергема. Перш за все, на деревориті чітко видно складки ззаду.
За основу крою було взято кілька зразків. Зокрема, золоте плаття цариці Маргарет (раннє ХV ст.) На відміну від цариці Маргарет, моя шляхтянка не мала змогу роздобути стільки дорогої матерії, тому задня частина і складки у ній формувалися за допомогою клинців. Відомо, що плаття могли шити із багатьох частинок, жоден клаптик старалися не викидати, тому клинці у мене зроблені із залишків матерії.
Навіть плаття Маргарет мало підкладку з льону, аби вберегти матерію від зношування. Існують інші знахідки, які підтверджують використання підкладки з дешевшого матеріалу задля збереження дорожчого. Тому сміливо роблю підкладку з льону.
Намітка. Серпанок – особливо коштовний вид тонкої матерії, витканий із льону. Т. Ніколаєва пише, що його використання була характерним саме для Наддніпрянщини. Спосіб повивання голови довгими шматками тканини відомий від часів Русі і до початку XX ст. Раніше було відомо багато видів замотування голови, але до наших часів дійшло тільки два з етнографічного Полісся. Волосся фіксувалося за допомогою льняної кибабки та браного чепця. Такий тип чепця (сплетений з чарунками – «сіточкою») можна побачити на італійському головному уборі:
Італійські головні убори, браний чепець той самий (сіточкою), який зберігся у нас, тільки під наміткою
Браний чепець, кибабка
Настя у власноруч відтворених намітці та костюмі
Намітка зроблена з тонкого льону, довжиною 4 метри, шириною – 45 см, вишите «чоло». Спосіб пов’язання намітки відповідає зображенню на деревориті 15 ст, наведеному вище. Довгі та пишні «хвости» відповідають статусу заможної жінки.
Чоло вишите за допомогою трьох швів. Перш за все, це так звана «ляхівська мережка». За словами Ю.Мельничука, цей тип мережки зустрічався ще на давніх персидських вишивках, тому є дуже древнім. Другий шов – заволікання, один з найдавніших швів, що імітує ткацтво, шиється по чисницях і не порушує цілісності полотна (дякую Тетяні Срібній за консультацію). Низ оздоблено «козликом».
Прикраси. У Грушевського йдеться про те, що на територію Русі на початку XV ст завозили бурштин: «Шафарі посилали фляндрські сукна і бурштин, зі Львова діставали, в промін або купном, футра, шовкові матерії й коріннє — як і давнїйше» [Грушевський 1993]. Бурштин також могли постачати з Польщі, зокрема Гданська, який був транзитним пунктом на шляху з Русі до Європи. Завдяки королю Казимиру, Гданськ свого часу отримав у розпорядження багаті на бурштин землі. Майстри балтійського бурштину почали працювати з матеріалом у XV ст. Відомі торгівельні зв’язки Гданська зі Львовом [Любченко]. Тому, на мою думку, за умови того, що ми не маємо достатньо матеріалів для відтворення комплексу прикрас шляхтянки, можна допустити, що для виготовлення використовувалися, серед всього іншого, срібло, бурштин, річкові перли.
Хрестики
Форма хрестика нагадує тогочасну. С. Кутасов називає типи хрестиків, які побутували у XV ст. Він пише, що продовжують існувати хрестики із простими кінцями та такими, які розширюються (як у моєму випадку). Він наводить типи хрестиків кінця XIV-XV ст, серед них є подібні до обраного мною. Ну а спосіб носіння хрестика на «намисті» була запозичена із надгробка К.Дрогойовської [Любченко].
Пояс. Побутування неширокого тканого поясу фіксується з часів Русі. Також існують знахідки текстильних поясів, які носили у Новгороді можливо у X-XIII століттях.
Давньоруські плетені пояси
Як бачимо, ці пояси неширокі. Є знахідки п’яти текстильних поясів XVI століття, здійснені І.Кукушкіним у Вологді. Ці пояси показують різну техніку виготовлення поясів: «смикання на пальцях», ткання на дощечках. Круглі «смикані» пояси належали чоловічому костюму, тоді як пласкі ткані на дощечках пояси Є.Шишкарева відносить саме до «необхідного елементу жіночого костюму». Також пояси складалися із ниток двох-трьох кольорів, а плетення давало «простий діагональний візерунок». Зразки поясів, знайдених у Вологді, були виткані із грубої шерсті. Тож для свого пояса я вибираю товсту шерстяну нитку і два кольори: червоний та чорний. Ширина – 2,5 см. Сміливо допускаю існування текстильних поясів на території України, оскільки ця традиція у нас дуже міцна і поширена у всіх без винятку регіонах.
Тканий пояс
Т.Ніколаєва вказує на побутування жіночих поясів, оздоблених литими «наклепками». В той же час В.Мурашева зауважує, що поясні набори відносяться саме до чоловічого костюму, і існує тільки дві знахідки елементів поясного гарнітуру, які належали до жіночого поясу. Гадати з приводу жіночого поясного гарнітуру я не можу, оскільки просто не вистачає даних. Тому я взяла «типові» ромбічні накладки, які зафіксувала заклепками на витканому з шерсті поясі.
Стосовно поясної сумки. Є дані, згідно з яких жінки носили особисті речі у сумочці під одежею. Я не ставила за мету відтворити «правильну» сумку, а просто пошила сумку подібну до тої, яка зображена на малюнку до «Декамерона». Сумка виконана у техніці лицьового ткацтва, з шерсті.
Ліворуч - пошита Настею поясна сумка, праворуч - гравюра, по якій сумка шилася, хоча зображені там зразки не відповідають моді ВКЛ
Зразки візерунків тканої тканини XV ст
Лишилося вирішити питання із тим, що наша шляхтянка одягала на ноги. Важко було обрати між шерстяними панчохами та обмотками, але обмотки скоріше могли використовуватися за холодної пори. Про всяк випадок вирішую створити обидва варіанти. Стосовно обмоток, то у цій справі допомагають наявні балтські матеріали XIV ст: шерсть, ширина 8 см, довжина 3 метри, ткані смужки із малюночком «ялинка». Втілити задумку допомогли майстрині з ткацтва Олена та Марічка Тіменик.
Обмотки на ноги
Панчохи пошиті із шерсті. Довелося брати фабричну, сірого кольору. Раніше жінки носили панчохи скроєні по нозі, підв’язавши під коліном їх тасьмою або шкіряними поясками. Викрійку таких панчіх знайти нескладно, адже кроїлися вони, скоріш за все, по всій Європі подібно. Я користувалася викрійкою, знятою із жіночих шосс XV сторіччя, пошивши із двох елементів: носок та п’ятка з халявою.
Панчохи
Стосовно взуття, то варто звернути увагу, яке саме взуття було поширено на території Великого князівства Литовського. Бубенко проаналізувавши взуття, знайдене під Вітебськом, а також наявні зразки іншого взуття з території Русі, виділив два основних типи: м’яке (зшите з одного або двох елементів крою) та жорстке (багато елементів крою, додаткові деталі) взуття. М’яке взуття – це «наші» постоли (поршні), черевики, а жорстке – це туфлі і чоботи, але вони входять в обіг уже з XVI ст. Дослідник відмічає, що постоли були найдоступнішим, а отже найбільш поширеним взуттям у місті не тільки за давньоруських часів, а й до недавніх. І це актуально не лише для території Білорусі.
Але цікавими для мене є саме черевики – взуття, скроєне з двох частин: верху-боку-задника і підошви. Це взуття, судячи із розмірів знахідок, носили, здебільшого, жінки та діти. Перед черевиків прикрашався різьбою або вишивкою. При чому, якщо вірити вітебським знахідкам, вишивка була характерною саме для жіночого взуття, чоловіки ж обходилися без декору, або обмежувалися мінімальним. Верх черевиків пришивався до внутрішньої боковини «встик», а підошва прироблювалася потаємним швом.
Під кінець скажу, що не претендую на абсолютну правду, а лиш допускаю ймовірність існування такого костюму. На мою думку, помилкою є зацикленість на певних формах одягу. Знахідки взуття у Вітебську, знахідки текстилю у Переяславі – все це вказує на те, що одяг побутував різних форм, з різними декору, кольорами, комбінаціями елементів. Розмаїття було неабияке. Варто лише збагнути, де проходила верхня планка уявлень модниць у той чи інший час. Де пролягали рамки моди. Все, що до цих рамок – неабиякий простір для фантазії.
Настя Мельниченко у власноруч відтвореному вбранні русинки-шляхтянки кінця ХV століття
Список літератури:
- Акторыя книги Полавского городского уряда 18 века. Справы поточныя 1664-1671 годов. – Чернигов: 1912. – 81 с.
- Безпалько В. Упоминание тканей в письменных памятниках староукраинского языка XIV-XV вв: http://www.kitabhona.org.ua/forums/viewtopic.php?f=10&t=108
- Бубенько Т.С. Кожаная обувь средневекового Витебска 12-18 вв.
- Гиляровская Н. (сост.) – Русский исторический костюм для сцены – 1945
- Грушевський М. Життє економічне, культурне, національне 14-17 віків. Том 6//Історія України-Руси. – К. 1993.
- Залізняк Л. Первісна Україна між Європою та Азією//Первісна історія України. – К., 1999.
- Залізняк Л. Українці: витоки та історичні долі. – К., 2011.
- Зоценко В., Попельницька О., Наперсний хрест-релікварій, зібрання Національного музею історії України –
- Ефимова, Алешина, Самонин – Костюм в России XV – нач.XX века. 2000
- Кокоріна Г. Гендерний аспект формування українського національного костюма//Народний костюм як виразник національної ідентичності. – К., 2008.
- Кутасов С. Нательная христианская пластика 10-15 веков.
- Любченко В. Львівська скульптура 16-17 століть. – К. 1981.
- Маєрчик М. Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу. – К., 2011.
- Моран де, Анри, История декоративно-прикладного искусства. – М., 1982.
- Мурашева В.В. Древнерусские ременные наборные украшения (Х-ХІІІ век). –
- Ніколаєва Т. Історія українського костюма. – К., 1996.
- Стамеров К. Нариси з історії костюмів. – К., 1978
- Шишкарева Е., Текстильные изделия из раскопок средневековой Вологды//Русская культура на рубеже веков: Русское поселение как социокультурный феномен. – Вологда, 2002. – с.88-98.
- Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К. 2009.
- Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні 16-17 ст. – К., 2002.
- Яковенко Н. Українська шляхта з кінця 14 до середини 17 ст. Волинь і Центральна Україна. – К., 2008.
Настя Мельниченко, для “Рукотворів”