Дві-три години дороги від столиці через Овруч, і ти немов поринаєш в казку. Вогні великих міст з їхнім шаленим ритмом стають якоюсь недосяжною примарою. Тиша і туман обволікують все єство тут, біля кордону з Білоруссю. Асфальтна дорога змінюється на насипну. Дихається якось особливо вільно. А довкола, мало не біля кожної дерев’яної хати над криницями мовчки стоять “журавлі”. Села оточують болота, а поліщуки живуть думками про вічне.
Напівпорожні села навівають двоякі думки. Та все ж до честі літніх людей, що вони й досі можливо найбільше з-поміж інших регіонів бережуть якусь духовну глибину. Вона проявляється і в піснях і в думках, і в побуті.
В кожній хаті готують в печі. Живуть на тому, що зібрали в лісі. Говорячи про Київ чи центральні регіони, додають: “там на Украйні”.
Після темноти бояться виходити з хати. Бо лихі люди зачастили до них останнім часом. Кажуть, ламали двері хат і крали старовину, ікони. До нас також ставляться підозріло, але приймають навіть на ніч. Вже не “сповають” так, як колись. Мовляв, зараз на того, хто просто вдень почне затягувати давні пісні, подумають, що або дурний або п’яний. А колись в ліс йшли – співали, одружувалися співали, дівували – співали. Та після Сибірів, Голодомору, радянської влади молодші все це майже не перейняли. Навіть тут знайти давнішні пісні і традиції вкрай тяжко, не те, що десь ближче до великих міст.
До слова, у кількох сусідніх селах Возничі, Мацьки та на колишньому хуторі Лісовці мало не у всіх одне прізвище – Левковські. А розрізняють себе вуличними прізвиськами. Кажуть, що вони – шляхта. Коли були пани, то вони їм не прислужували.
Репресії більшовиків торкнулися чи не кожної родини. Та як не парадоксально, але люди тужать за радянською добою. Бо Україна їм нічим не допомогла. Живі гроші отримують тільки в якості пенсії. Роботи ніякої. А в район потрапити в лікарню зазвичай зась.
Репортаж з дводенної етнографічної експедиції на Полісся (Овруцький район Житомирської області), в якій також брав участь Валерій Гладунець.
Текст та світлини Богдана Гдаля і Катерини Качур, “Рукотвори”