Від 2 до 5 метрів завдовжки та З0-50 см завширшки була намітка – український старовинний плат-рушник, яким жінки завивали голову. На Поліссі й у Карпатах баби ходили в ній подекуди й до середини XX ст. Перекинуті за спину кінці намітки сягали талії, а бувало й до землі. Намітку не носили вдома, а тільки виходячи “на люди”: до церкви, на свята й на ярмарок, на весілля, хрестини, поминки, похорони. Жінки дітородного віку носили білі намітки. Літні – сірі, жовті й брунатні, чорні – якщо були в жалобі. Робили з найкращих сортів льону, рідше – конопель. На кінцях оздоблювали тканими або вишитими візерунками, торочками, мереживом, плетенням.
Було до 30 способів вив’язувати й укладати намітку на голові. Найпоширеніший – коли один кінець зазвичай пропускали під підборіддям і драпірували в дрібні фалди над плечем, а другий спадав на спину. Могли обидва кінці зав’язувати ззаду у великий бант. Інколи вив’язували два банти по боках або над лобом. Щоб намітка тримала форму, під нею клали луб’яний обруч – кибалку, а також очіпок або хустку. Подекуди вив’язану намітку фіксували довгими шпильками. Тоді її можна було не зав’язувати щоразу, а надягати й знімати, як шапку. Іван Кртляревсвкий в “Енеїді” згадує про “квітку, що баби колють на намітку”. Її робили з воску, клаптиків тканини або гофрованого паперу.
Намітка свідчила, що жінка заміжня. Перший раз вона вдягала намітку на весіллі. Молодійй завивала голову після вінчання хрещена мати або спеціальні “баби-закосяни”. На материну весільну намітку баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку – щоб була доброю господинею і щоб її вік був довгий. Зберігали таку намітку все життя. Жінці після смерті її клали в труну або пов’язували на могильний хрест. Наміткою нібито можна було розігнати хмари й відвести від села бурю.
Олена Чебанюк, журнал “Країна”, №9 (112) 7 березня 2012 року