За словами місіонера-францисканця Бернардіно де Сахагуна, який у XVI столітті робив чи не перші в історії етнографічні записи, чотири найважливіших уміння мексиканських індіанок мали бути такими: підмітати дім, справляти підношення богам, готувати їжу та виготовляти текстильну продукцію. У доколумбовій Мексиці прядіння, шиття, ткацтво та вишивання були спрямовані виключно на обслуговування внутрішньосімейних потреб. Проте за часів колонізації економічна роль індіанки враз дуже зросла і зробила її ключовою фігурою у питаннях доброустрою та виживання спільноти. Все дуже просто: колонізатори зробили текстиль основним продуктом торгівлі. Виробляти цю продукцію належало саме жінкам.
У Кодексі Мендоса зображено навчання прядінню 3-4-річних дівчаток, у 5 років дівчата вже мали володіти цим вмінням, а у 14 вони сідали за ткацький станок і працювали повноцінно, витикаючи крайки. Чи не тому невдовзі саме прядіння і ткацтво стали більш значущим у плані гендерної ідентифікації жінки, ніж, скажімо, готування їжі чи виховання дітей? Одягом сплачували податки, його використовували як гроші. Тобто чим більше може виткати/вишити жінка, тим заможнішою стає її родина.
Ниткою крізь всю історію
Ткацтво збереглося у Мексиці ще з V тисячоліття до нашої ери. Традиційний крій і візерунки були ніби законсервовані через ізоляцію індіанців від «цивілізованого» світу. Мистецтво вишивання і ткацтва якимось дивом пережило колапс Класичної культури Майя і завоювання у XVI столітті. Коли на береги Америки прийшли конкістадори, то організували серед місцевих індіанців примусові роботи, на яких майя ткали, а потім вимушено здавали одяг за цінами, які були нижче собівартості. А далі ці ж речі продавали тим же індіанцям за високою ціною. Самі білі гребували носити індіанський одяг, імпортуючи свій гардероб з Європи та Азії. І лише з 70-х років ХХ століття текстильні вироби майя почали виходити на не-індіанський ринок у зв’язку зі сплеском туристичного інтересу до країни.
Одяг слугував (та й досі слугує у деяких регіонах) способом ідентифікації людини, її сигнальною системою стосовно належності до тієї чи іншої етнічної групи. Традиційно, за візерунком на жіночій туніці можна сказати, до якого поселення належить жінка, який має вік, ранг і статус.
Коли дівчинка народжувалася, їй дарували якийсь текстильний виріб: спідницю, блузу чи рушник. Коли жінка помирала, вона забирала із собою в могилу знаряддя для ткання та вичісування вовни. Ткацтво і рухи «туди-сюди», які здійснюються під час нього, асоціювалися із сексуальністю та статевою зрілістю жінки. Можливо саме тому у Кодексі Мендоса до, власне, ткання допускаються дівчатка тільки після 14-ти років.
Асоціація між ткацтвом та сексуальністю була настільки сильна, що ті жінки, які займалися створенням та оздобленням багатої парчі, вважалися привабливішими і досвідченішими у сексуальному плані, ніж звичайні ткачихи. Сам процес намотування нитки на веретено, перетворення з “нічого” у “нитку” означав процес запліднення і вагітності, адже як жінка з дитиною набирає у тілі, так і на веретені “наростає” нитковий “живіт”.
У індіанців Нахуатль є навіть загадка: “Що на танцювальному полі запліднюється, а потім розростається дитиною? – Веретено”. Там, де вагітність – там і секс та сексуальне задоволення, і тут знову тісні асоціації із суканням та ткацтвом. У різдвяних святкуваннях чіапаських майя є такий обряд. Молоді чоловіки переодягаються старими жінками і вчать молодих дівчат, як треба прясти. При цьому вони на прикладі процесу прядіння дуже вульгарно і хтиво розказують, як старанно треба жінкам виконувати свої жіночі обов’язки, аби зробити чоловікам приємно.
Традиційний текстиль в умовах глобалізації
Мексиканські жінки створюють спідниці, блузи, туніки, пончо, скатертини, ковдри, сумки, шалі, серветки… Для виготовлення текстильної продукції використовують бавовну і вовну. Зараз для фарбування ниток і тканин застосовують анілінові барвники, проте у деяких регіонах, як от у штаті Оахака, традиція використання природних барвників досі збереглася.
Нині у ткацтві використовуються три різних техніки. Найпоширенішим є ткання за допомогою педального станка. Так тчуть великі килими і серветки, як от у Театлан дель Балє. Для плетіння светрів та інших вовняних виробів використовують спеціальну рамку і систему кілочків. Також досі інколи можна зустріти давній станок telar de cintura, який виглядає як дві рейки, між якими натягнуто основу. Одна рейка кріпиться до дерева чи стовпа, інша за допомогою ременя фіксується на попереку майстра, і ткач дає натяжку основі за допомогою ваги свого тіла. Саме так тчуть традиційні блузи та шалі у штаті Чіапас.
Окрім ткання, жінки у Мексиці вишивають. З візерунків це або давні геометричні малюнки зі стилізованими тваринним і рослинним орнаментом, різноманітні ромби, зигзаги тощо. Або більш сучасні зображення крупних яскравих квітів і пташок. У деяких регіонах замість вишивки на традиційний одяг наносять розпис аніліновими фарбами, повторюючи ними візерунки для вишивки. Досі існує традиція, коли під час сієсти жінки збираються у тіні десь біля церкви і вишивають. Проте все частіше їх захоплює вишивка по куплених у магазинах заготовках із примітивними малюнками, що зображають, скажімо, мультяшних героїв. Так поступово забуваються особливості давньої вишивки.
Також нині майже втрачене мистецтво створення унікальної бахроми на кінцях шалі. Це було не просто зав’язування ниток по краях виробу. Своєю бахромою жінки могли «писати» слова чи зображувати якісь фігури. На оздоблення шалі складною бахромою могло іти до двох місяців роботи.
Варто розрізняти ті вироби, які індіанці роблять для реалізації на сувенірному ринку «за дешево», і ті, які є традиційними і які жінки виготовляють для себе. Різниця кидається у вічі, навіть якщо придивитися до одягу на продавщиці і до того товару, який вона продає. Яскраві вишиті сорочки, які так чіпляють погляд на базарах, при ближчому розгляді виявляються неякісними і пошитими нашвидкуруч, конвеєрно. Якщо від’їхати від таких яскравих у текстильному плані штатів як Оахака та Чіапас, і потрапити на півострів Юкатан, то там народне вбрання продається вже вишите не вручну, а на машинці.
Оскільки займатися дуже кропіткою роботою в умовах засилля дешевого одягу жінкам більше не хотілося, у 70-их з’явилася організація Sna Jolobil, яка почала займатися відродженням давніх традицій. Вони вболівали за те, аби ткані речі можна було продавати дорого, а не за безцінь. Вони давали і дають гранти на навчання жінок ткацтву, підтримують всіляко ткацькі комуни, збирають колекції з найкращими зразками ткацтва і дають жінкам, аби ті вчилися. Паралельно відтворенню тонкого мистецтва виготовлення текстилю, у школах деяких індіанських спільнот введені спеціальні заняття, куди запрошують майстрів вчити дітей шити і вишивати. Усі вироби, зроблені маленькими дівчатками, забирають на реалізацію. За це діти мають змогу вчитися і харчуватися у школі.
Особливості мексиканського збуту
Однак попри запобіжні заходи, мистецтво створення традиційного текстилю у Мексиці занепадає. Це пов’язано із заповненням ринку фабричними виробами і тканинами, а сувенірного ринку – дешевою продукцією, виготовленою у Китаї, Перу, Таїланді. Рубі Роблес, який працює у «Центрі захисту прав індіанських жінок», розповідає про ситуацію із знеціненням ручної праці в Мексиці:
«Нині виготовлення виробів декоративно-прикладного мистецтва є вторинною діяльністю після сільського господарства. Ринок таких виробів дуже-дуже великий, а вартість роботи є дуже низькою у порівнянні із затраченими зусиллями. Скажімо, я маю традиційний для свого регіону вишитий чоловічий костюм, на його виготовлення пішло близько 4 місяців роботи, а вартість його коливається від 700 до 1000 песо (550-800 грн).
Жінки корінних народів поколіннями були посвячені у ці ремесла, але зараз продати ці витвори надто складно і невигідно. Традиційний текстиль є дуже непрактичним з точки зору туристів, і їм простіше придбати перуанський реглан, ніж спідницю, яку ще треба вміти замотувати спеціальним чином. Як варіант, який застосовують для захисту прав корінних виробників – це створення спеціальних кооперативів для стандартизації собівартості витворів. Однак вони не є панацеєю, бо виробники з різних регіонів чомусь побоюються об’єднуватися під одним дахом і співпрацювати одне з одним».
Один з консультантів у такому кооперативі “Maya world” розказав, що за свої послуги магазин бере 100% націнку з вартості товарів. Можна уявити, що ті ж 100% накручує собі та людина, яка є посередником між кооперативним магазином та індіанськими спільнотами. Таким чином, навіть реалізовуючи товари у спеціальних кооперативних магазинах, індіанські майстрині продають товари дуже дешево.
Антрополог Фернандо Ома розповідає про те, що власниками ринків, на яких продаються традиційні вироби ручної роботи, є не мексиканці, а ліванці, араби й американці, які з тих чи інших причин надають перевагу реалізації на торгівельних площах дешевшої закордонного «ширвжитку».
Виткане відлуння давнини
Проте у деяких регіонах жінки досі виготовляють одяг так, як колись. На давньому різновиді станків жінки дуже рясно натягують канву і починають ткати старовинні візерунки. Робота настільки тонка, що важко повірити у те, буцімто все це зроблено руками.
У чіапаського ткацтва є кілька особливостей. Перш за все, жінки спеціалізувалися на певних видах одягу. Кожна з дитинства навчалася якійсь базі, яка передавалася від матері, а потім вже могла привносити щось своє у візерунки. Якщо матір чи родичка не вміли ткати, то доводилося платити гроші якійсь досвідченій жінці за навчання. Найвище досягнення для жінки – це, аби її вибрали на ткання одягу для святих у церкву. Річ у тім, що одяг святих покоїться на статуях у церквах сотнями років, і коли він «зношується», то старий зразок дають умілій ткачисі, аби вона скопіювала його. Таким чином обрані жінки отримують змогу вчитися древнім швам, технікам і візерункам, і ці речі передаються впродовж сотень років у незмінному вигляді, наче законсервовані.
Символіка витканої жіночої туніки huipiles така ж древня, як і сама культура майя. Сорочка за кроєм прямокутна, із геометричним малюнком. Від горловини ідуть ромби, які символізують рух сонця по небосхилу: від Сходу на Захід і у «підземний» світ. По краям блузи пускають символи дощу, жаби, хмари, квітучі вологі плантації. У ткацтво могли закладати символічне зображення Першолюдей, чи святих, чи монстрів, які колись населяли землю, чи ритуальних тварин.
Індіанці, для яких центр всесвіту лежав рівно у центрі їхнього села, де росло священне дерево сейба (а навколо цього дерева, як відомо, крутилася вся світобудова), ідентифікували себе, у першу чергу, приналежністю до рідного поселення. Навіть не народності чи племені, а саме поселення. Якщо індіанську жінку запитати «ти хто?», вона не скаже «я жінка» чи «я мати», вона назве себе за іменем своєї маленької общини. Сигналами приналежності до поселення слугувала мова і, як сказано було вище, – одяг. Таким чином у Мексиці традиційний одяг відрізняється не за регіонами, а за селами. Два сусідніх села можуть мати абсолютно різний одяг.
Якщо пройтися базаром міста Сан Крістобаль, куди з’їжджаються люди із навколишніх сіл, то різноманіття костюмів просто вражає. Одні жінки будуть ходити у волохатій спідниці і вишитій шалі, інші – у чорних блузах, спідницях і накидках, вишитих фіолетовим, треті – у білих блузах з коротким рукавом, четверті – у рожевих кофтинках з рюшами та «колоніальних» спідницях. Середина Мексики – не отруєна ще впливом Штатів, які стискають лещата з півночі (кордон) та півдня (Карибське узбережжя, улюблене місце відпочинку американців) – досі ходить у народному вбранні щоденно, а не тільки з нагоди виконання того чи іншого ритуалу. Жінки, які тчуть або вишивають одяг, з легкістю пояснять, що ця блуза для роботи, а ця для свята. Що пояс треба зав’язати так, а складки у спідницю закласти у такий спосіб.
У Теотітлані-дель-белє (Чіапас) ткачі досі проходять весь цикл, і спеціалізація цього села стала туристичною атракцією. Вовну беруть із місцевих овець, або якихось інших, залежно від того, яка якість вовни потрібна. Отриману вовну сортують за якістю і кольором: білим, чорним чи жовтим.
Спершу наявну вовну подрібнюють, аби викинути звідтіля усе сміття. Потім її промивають у річці у спеціальних кошиках із дірками, які пропускають воду. Коли вода стече, вовну забирають додому і висушують на сонці. Опісля вовну чешуть, аж 
доки не утворяться прямі волокна. Ці волокна ділять на шматки для сукання. Зараз сукання “автоматизоване”, але раніше жінки сукали пряжу ідучи на поле – “аби руки були в роботі”. Пізніше сукальний апарат “вдосконалили” і почали використовувати веретено й спеціальну кам’яну чашу, у якій воно крутилося. Після закінчення всіх процедур нитки фарбують природним барвником. Ткання килимів, як і ткання гамаків на півострові Юкатан, традиційно було чоловічою роботою.
Свої візерунки майстри ховають від конкурентів. Проблема спеціалізації поселень у Мексиці дуже гостро відчувається. Бо коли у якомусь селі сотня домів тче килими чи скатертини, чи блузки, чи виготовляє певну кераміку або іграшки «алєбріхес», то пропозиція значно перевищує попит і – знову ж таки! – знижує вартість виробу.
Традиційний мексиканський текстиль досі живе, але прірва між «для себе» і «для грінгос» (так називають у Мексиці американців – авт.) зростає дедалі більше. Як і розуміння того, що простіше наплести фенічок, ніж вишити сорочку. А ще краще – почати реалізовувати китайські товари. Все одно «грінгос» не тямлять різниці. А собі одежину можна купити і на базарі. Майже за безцінь.
Настя Мельниченко для “Рукотворів”