У Полтаві 14 лютого відкрилася персональна виставка Володимира Маркар’яна, на якій знаний різьбяр представив свої роботи з ручної вибійки на тканині, які об’єднані спільною назвою «Диво вибійкове».
Майстер художнього різьблення вже 2 роки як опанував давнє українське мистецтво – вибійку на тканині. Нині пан Володимир відроджує це призабуте ремесло і створює власні шедеври.
Як розповів Володимир Маркар’ян, перш ніж узятись за вибійку виношував ідею з півроку, спілкувався на форумах в інтернеті, читав книжки-дослідження, де згадувалось про промислову вибійку на Полтавщині, зокрема були і фотографії (з Миргородського повіту, село Олефірівка).
Василь Покотило та Володимир Маркар’ян (праворуч)
Від форм для пряників до узорів на тканині
– Я вже давно виготовляю дерев’яні форми для пряників, замовляють їх з усієї України, так що уже є не лише Тульський пряник, а й Полтавський, – сміється майстер. Майстра навідувала думка, чи можна ці форми використати для вибійки. – А потім мене надихнула майстриня з Пирогова, запропонувавши спробувати відтворити вибійку. Як каже пан Володимир, його дуже зацікавив невідомий, забутий напрямок.
– Адже я робив близько 6 років пряничні форми і дійшов висновку, що і форми для пряників і для кахлів, а також для вибійки традиційно робили різьбярі. – Тож вирішив спробувати.
Дерев’яні форми для вибійки
Як розповів автор виставки, вибійка на тканині – це стародавня техніка, прийшла до нас зі Сходу, Індії та Китаю. Але перші згадки про неї – ХІ століття Київська Русь. Найбільшого розквіту набула вибійка на тканині у ХІХ столітті. У той час виникають чимало майстерень з вибійки. “Два роки тому знайшов в інтернеті фото «Земська майстерня з вибійки (с. Олефірівка на Полтавщині). Це фото є на моїй виставці, назва якої «Диво вибійкове», бо, по-перше, я дивуюся, коли вирізую форму, а потім, коли роблю відтиск на тканині. Тож на виставці я відтворив вибійки ХІХ століття, а ще розробив власні тканини «Київська Русь», «Заспівали козаченьки», «Босфор» та інші”.
Вибійку робили зазвичай на лляній чи бавовняній тканині. У давнину це було непросто, а нині така тканина є, її неважко знайти.
– Фарбу раніше майстри робили власноруч. Традиційні українські – стримані кольори. Чорного уникали. Щоб зварити синю фарбу, брали барвник індиго, перетирали з олією, брали пір’ячко, воно опускалось в олію. Коли трохи присмалиться пір’їна, то фарба готова, – поділився знаннями майстер з вибійки і різьблення.
Нині усе простіше. Володимир Вартанович бере лляну олію, художню фарбу проварює і фарба готова. Вмочає дерев’яну форму у фарбу, наносить її на тканину, після того, як висохне, тканину треба випрати – і все.
Вироби з вибійки, які колись були поширені – хустки, рушники, спідниці, скатертини, серветки, шпалери тканинні, штори.
Вибійка – древніша за вишивку, останній сплеск вибійки – після Другої світової війни, коли була бідність, а люди хотіли прикрасити свій одяг і предмети ужитку. Тож ішли до різьбярів, ті наносили при замовнику узор на тканину.
– Усе це природне, гармонійне, автентичне, від нього віє енергетикою, – це мені навіть знайомі кажуть. – О, так таким чином можна і шарф створити, – уже радять ті, хто бачили вибійку.
Найбільша в Україні колекція вибійкових рушників знаходиться в Полтавському художньому та краєзнавчому музеях. Вибійковим рушникам присвячено чимало досліджень. У Великих Сорочинцях Преображенська церква , де хрестили Миколу Гоголя, до 60-х років минулого століття була прикрашена вибірковими рушниками. Але куди вони ділись, невідомо. Я б хотів реконструювати рушники для церкви в Сорочинцях.
Хто дарував теплі слова, а хто – мед
Друзі та колеги, поціновувачі народного мистецтва прийшли привітати автора робіт.
Наталя Свиридюк, майстер народної ляльки, побажала пану Володимиру наснаги і далі розвиватись у царині народного мистецтва, щоб «в душі майстра жили оці чудові образи, оці птахи, що на його роботах».
А учні спеціальної школи з вадами психічного розвитку, де Володимир Маркар’ян проводив майстер-класи та читав лекції з історії Полтави, передали вітання через вчительку, вона ж у свою чергу підсолодила презентацію в буквальному розумінні – подарувала митцю баночку меду – до пряників.
А викладач Олександр Бабенко побачив у вибійках колеги традиційні древні образи українців, анімалістку:
– В усій Україні вибійка забута, добре, що Володимир її відродив, – каже пан Бабенко, майстер з килимарства. – Вибійка заміняла вишивку, передувала вишивці. Завдання вибійки у давні часи – поширювати традиційну українську вишивку.
Сам Володимир Маркар’ян поділився планами: вони удвох із другом Василем Покотило хочуть відродити народний вибійковий костюм.
Роботи Володимира Вартановича можна побачити до 6 березня у Літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського (Полтава, пр. Першотравневий 18).
Ніна Король, газета «КОЛО», Вартан Маркар’ян (фото)