09 Лют 2011 15:09 Розмови

Наталка Фіцич: На комерційних каналах, щойно почувши про культуру, кричать: “Ні-ні-ні-ні-ні!”

Наталка Фіцич: На комерційних каналах, щойно почувши про культуру, кричать: “Ні-ні-ні-ні-ні!”

22 січня на Першому національному стартує новий проект «Майстер-клас із Наталкою Фіцич», присвячений народним ремеслам. Її автор і ведуча, генеральний продюсер продакшн-компанії «Закрита зона», розповіла «Телекритиці» про ідею та формат проекту, а також ситуацію з культурними програмами на українському телебаченні.

– Наталко, розкажіть, будь ласка, про що ваш новий проект.
– Проект про культуру, про народних майстрів, які бережуть і передають наступникам давні українські ремесла. Формат почасти ігровий: у кожному новому випуску я йтиму до когось із майстрів – ліжникаря, коваля, гончаря – і проситиму навчити мене їхньої справи. У процесі навчання подаватиметься історія майстра, загальні відомості про ремесло тощо.

Хронометраж програми – 22 хвилини, що дає можливість показати майстра і встигнути перелічити хоча б основні позиції процесу ремесла. Хоча викувати щось чи сплести ліжник – це значно довше, ніж 22 хвилини. Зйомок ми робимо набагато більше, а потім, у кінцевому варіанті, збираємо найцікавіші моменти. Ми вже відзняли п’ятнадцять випусків і продовжуємо зйомки.

– Чим зумовлений саме такий вибір теми?
– Я давно займалась народними ремеслами – років із п’ятнадцяти полюбила робити щось своїми руками. До того ж, подібних телепроектів на українському телебаченні немає. А майстри, особливо старші, які зберігають передане від діда-прадіда вміння, відходять. І якщо їхнє мистецтво не зафіксувати сьогодні, більше такого шансу нам може не трапитись…

Наприклад, ми готували сюжет про Івана Тимошенка з Лубен – останнього майстра в Україні, який виготовляє гребінці з коров’ячого рогу. Йому вже за вісімдесят. Я так розумію, що після зйомок проекту я стала єдиною жінкою в Україні, яка вміє пиляти роги 🙂 Невдовзі по зйомках у діда Івана трапилась оказія – він відрубав собі пальці на руці. Тепер уже ніхто не зніме його ремесло.

Часто я спостерігаю, як на святах чи народних гуляннях, куди приходять майстри, біля них, як у вулику, починають крутитись діти і дорослі, які хочуть спробувати писати писанки, щось виткати, вишити. На щастя, інтерес до подібних речей повертається. Й мені цікаво показати це в екранному форматі, адже така програма приверне увагу і людей, обізнаних із народною культурою, і тих, хто нічого про неї не знає, але хотів би дізнатись.

Ми розповідатимемо не тільки про національні українські ремесла, але й про творчість інших народів, які живуть в Україні – кримських татар, росіян (уже зняли ткалю-росіянку на Луганщині), караїмів, циган, євреїв. Адже ці народи віками жили в Україні, їхня культура перепліталась з українською, співіснувала і взаємодіяла з нею. Ми намагатимемось охопити Україну від Луганської області до Львівської, від Чернігівської до Криму, усі місця, де збережено народні ремесла. Наприклад, Луганщина: здавалося б, чи багато ми знаємо про народні ремесла цього краю? А вони там є, причому дуже цікаві.

– Як ви знаходите героїв для програми?
– Нас консультує етнограф Олексій Доля, який уже років із двадцять займається народними ремеслами. Він організовував містечка майстрів для «Країни мрій» та інших етнофестивалів, дуже добре знає цю тематику і людей, які цим займаються. Часто він бере участь і у зйомках програми.

– Які ремесла будуть для вас пріоритетними?
– Оскільки це телебачення, на екрані цікавіше виглядають більш рухливі, дієві, динамічні ремесла: ковальство, гончарство, ліжникарство. Та ми зніматимемо і більш «сидячі» – писанкарство, вишивання. Просто для них треба шукати особливі художні прийоми.

– Хто ввійшов до команди цього проекту?
– Його виробляє продюсерський центр «Закрита зона». Це та сама команда, що робила «Відкриту зону»: режисер Сергій Цимбал, оператори Юрій Радик і Олексій Олександров та інші.

– Чому саме Перший національний?
– Пробували потрапити на інші, але на комерційних центральних каналах, щойно почувши про культуру, кричать «Ні-ні-ні-ні-ні!» або «Нам це не цікаво!». Або варіант: «Нам дуже цікаво, але ми переживаємо, що нашому глядачеві це не буде цікаво». Я так не вважаю. Як на мене, глядачеві це потрібно, а телеменеджери часто не розуміють цінності такого іміджевого продукту. Самі не знають, що таке культура, тому неспроможні зацікавити нею глядачів. Шоу-бізнес – це не культура. Культури – не лише традиційної, але й класичної, сучасної, – немає ні на центральних, ні на менш комерційних каналах.

Є програми на каналах «Рада» і «Глас», є щось на Першому національному – і все. 90% культурних подій не потрапляє сьогодні на екрани телевізорів і взагалі в медіапростір. Де наші програми про книги? Є нашумілі книги, про які глядачі українських каналів можуть навіть не дізнатися, хіба що інформація передаватиметься з уст в уста. Де огляди театральних прем’єр? Де трансляції концертів класичної музики? Народних етноколективів?

Я не претендую на те, що охоплюватиму всю культуру. Ми беремо лише один аспект – первинне народне мистецтво. Тому для інших журналістів, що працюють із тематикою культури, роботи в цій царині просто маса.

– Телеменеджери покладаються на рейтинги, а оскільки існує думка, що проект про культуру рейтинговим бути не може, відповідно, зацікавленості немає. Ви згодні з тим, що культура не може принести високих показників?
– Вочевидь, так. Всякі «гоці-дроці» зберуть більше рейтингу, піпл сидітиме біля екранів, жуватиме чіпси і казатиме «ги-ги-ги». Та є ще потреба у формуванні певного іміджу – і каналу, і країни, і держави. У підтримці патріотизму. Такі програми є не тільки в Європі – ввімкніть російське телебачення, побачите, що там вони теж наявні. Хай би вже наш медіапростір орієнтувався на російський і в цьому, але ні, він бере з російського тільки найгірше, ігноруючи найкраще. У Росії є дуже потужний канал «Культура», на центральних програмах є культурні й освітні програми, але саме цього українське телебачення й не запозичує.

– Якому глядачеві адресований проект? На яку аудиторію розраховуєте?
– На найрізноманітнішу. Мені здається, це буде цікаво і батькам, і дітям – абсолютно різній аудиторії. Я сама в захваті від того, якими оригінальними і незвичними бувають майстри.

– Ставите собі за мету якісь рейтингові показники?
– Я не ставила. Такого продукту на екранах або немає, або дуже мало, а часто програму про культуру ставлять на першу ночі. Про які показники може йтися? Якби були інші подібні проекти, їх можна було б порівнювати за показниками. Але порівнювати нема з чим. Для мене річ не в показниках, я дивлюся на проект набагато ширше і сподіваюся, що Перший, який поставив проект на прайм вихідного дня (субота, 18.40), розцінюватиме його як іміджевий продукт. Такий проект і має виходити на національному каналі, який пропагує народну культуру.

Тетяна Веремчук, Телекритика