06 Гру 2014 16:37 Розмови

Килими з Богуслава в 70-х роках експортували за кордон

Килими з Богуслава в 70-х роках експортували за кордон

До Валентини Ткач і її матері Марії Вовкули у Богуслав, що на Київщині, ми збиралися давно. А вибралися у січні 2014 року. Це була нагода хоча б на півдня відволіктися від подій, які в ту мить розгорталися в центрі Києва…

Ткалі продають свої вироби у Києві, в основному на Андріївському узвозі. А творять килими у себе вдома, в Богуславі. Один станок займає одну велику кімнату. Інший – у майстерні на подвір’ї. Ще кілька стояли розібраними.

Майстрині кажуть, ткацтвом килимів у їхньому містечку займаються тільки вони. Хоча в 70-х роках минулого століття, коли в Богуславі працювала фабрика, у тканні було задіяно близько 400 людей. Готові килими відвозили в Москву, потім експортували за кордон. А керував фабрикою чоловік Марії Вовкули – Іван. Свого часу подружжя переїхало в Богуслав з Івано-Франківщини і привезли з собою ескізи для ткання.

Валентина ТкачВалентина Ткач: Всі килими робляться стоячи, сидячи незручно. Коли є натхнення, то мама в 6 ранку, вже чую, стукає (тче – ред.). Якщо є замовлення, то вона встає раненько. І до 7-8 вечора працює. А буває, йде раніше, щоб подивитися новини.

DSC_2565Марія Вовкула: 7-8 годин точно працюю. В обід сяду віддихнуть. І коли ноги сильно болять, то вже йду сідаю. Якщо без привички стати за верстат, то ноги будуть боліти. Я коли починала працювати у свого тата, то довго не могла стояти. Думаю, ніколи в житті цього не буду робить. А потім як втяглася, то вже й звикла. Ще не було 17 років, а я вже пішла на фабрику. І так все життя. Мені сподобалася ця робота. Мене навчив мій тато, а його чужі люди. Тоді було 17, а зараз 72 роки, а я не можу ніяк без цієї роботи.

Валентина Ткач: Я один килим два з половиною місяці робила. Очі втомлюються, що можу максимум пройти 20 сантиметрів за день. Це займає 4 години. Треба відволікатися і щось інше робити. Через те мало встигаю за один день.

Про матеріал

DSC_2512
DSC_2638
DSC_2587

Вовну беремо де прийдеться. В основному на базарах купуємо. Буває на Андріївському узвозі у Києві мені приносять, бо вже ж довгий час нас знають. Якщо подобається колір, ціна, то купую. Раніше нитки фарбувала. Але морока з тим фарбуванням. Воно й цікаво коли, наприклад, береш моток, вмочуєш у фарбу, щоб різні відтінки були, там світліше, тут темніше, вже виходять плавні переходи. Але це шкодить здоров’ю. Починає пересушувати в горлі, волосся випадає. Я перелякалася і покинула. Але якщо треба якийсь цікавий відтінок, то фарбую.

Різниця між регіонами

DSC_2659
DSC_2655
DSC_2663

Моя мама вчилася на Гуцульщині. Там інший орнамент. А київські килими ткалися технікою “кругляння”. Для мене було найцікавіше, коли в 2005 році “Мамаєва Слобода” замовила килими Київщини 16-го століття. Мене в ту мить ніхто більше не чіпав, ніяких інших замовлень і я тільки досліджувала цю тему. Якраз я закінчувала академію і взяла тему килимів 18-19 століття Центральної України і Наддніпрянщини. Наскільки встигла настільки й вивчила, і в той момент мені замовили ці килими.

DSC_2496
DSC_2507

Зробила 9 великих килимів, і ще ткала килимки на припічки, для ліжок з іншим орнаментом. Ми це робили 2 роки. Зараз відтворюю схожий мотив з іншими кольорами. Килим з мотивом Київщини нещодавно робила два з половиною місяці. Продаю за 7 тисяч гривень (ціна на початок 2014 року – ред.).

Хто купує килими

DSC_2755
DSC_2519
DSC_2726

Росіяни люблять замовляти. В них в Росії теж колись ткали. Дивляться на килим і кожен згадує свою бабусю. Замовляють з геометричними малюнками. Буває, люди не мають змоги купити килим, але приходять, можуть біля них довго стояти, розказувати, які вони гарні і йдуть з планами, що може колись собі замовлять. А в основному середняки цікавляться. Багатії рідко таке беруть. З інших країн американці, канадійці. Легше сказати, з яких країн не купували. Мотиви моїх килимів давні. Наприклад, ромб з зернинкою всередині йде ще з Трипілля.

DSC_2493
DSC_2484

Марія Вовкула: Я колись думала, попробую продавати у нас на базарі в Богуславі. То усі любуються, але питають, чого таке дороге. Кажу, що це ж ручна робота і не машинна вишивка, не синтетика. Але їм аби дешевше. То я постояла трохи, але дешевше не могла продавати, бо мені треба й нитку купити і робота коштує грошей, то після цього вже не стала ходити до нас на базар.

Про історію Богуславської фабрики

Раніше у підвалах Богуслава робили якісь хустки. А на місці фабрики робили спершу якийсь польський костюм. Але після війни поляки від нас пішли і далі тут створили фабрику. Заснував її Іван Нечипоренко. Він придумував малюнки. Ще була художниця Надія Скопець і це вони разом фабрику піднімали. А коли ми приїхали сюди в 70-му році, то відтоді почали випускати килими. Бо килимів тут не робили, тільки налавники.

DSC_2611
DSC_2629
DSC_2671

В Косові Іван (чоловік Марії Вовкули – ред.) був інженером-технологом. Йому запропонували працювати або в Коломиї або переїхати в Богуслав. Але через те, що Нечипоренко був його товаришем і вони разом вчилися, то він запросив сюди, мовляв, переїжджай до нас. І чоловік запропонував мені, сказав: “Може поїдемо в Богуслав, там і річка, і красиво?” Я згодилась, кажу: куда ти, туди й я. Так шо ми переїхали. Не пошкодували. Зразу було важко. Але зараз як я на Косівщину їду в гості, то мене на другий день сюди тягне. І Валя народилася вже у Богуславі.

DSC_2679
DSC_2680

Пані Марія розповідає, що на фабриці в 70-х роках працювало близько 400 людей. На старій фабриці було вдвічі менше. Нову побудували 1971-72 році. До сотні з цих 400 людей ткали вдома. Фабрика робила речі на державу, на експорт за кордон, на Францію, Японію, Німеччину, в Канаду. Але спершу все звозилося в Москву. В Богуславі ці килими купити було неможливо. “Люди дуже просили продати на місці, але їм відказували, що це можна зробити тільки в Києві. А зараз це нікому не треба” – говорить майстриня.

DSC_2642
DSC_2644
DSC_2736

Марія Вовкула: В 90-роках фабрику закрили. Мій чоловік помер, продукція нікуди не стала йти, ніхто її не бере, то рішили закрити все. А як закрили і не було господаря, то фабрику почали розкрадати. Станки, яких було сотні, розкрадали. Робочі механічні машини різали на металобрухт. Коли все всередині розтягли, тоді взялися за вікна, за двері, скло вибивали. Осталася одна коробка. Я ще сама в міліцію дзвонила, що поможіть, бо шкода було. Але вони приїхали, подивилися. Питають, чи ви піймали тих хто крав? Кажу, де ж я піймала? То вони розвернулися і поїхали.

DSC_2697
DSC_2540
DSC_2558

Станки ж порізали і розтягли, хто на сарай, кому де треба було. Вони були з міцного дерева – бука. Мій чоловік спеціально замовляв деревину із Заходу, бо тут такого дерева не було. Недешево тоді це обійшлося. І так було шкода, що все це пішло на дрова. А частину станків продавали по 10 гривень.

DSC_2829
DSC_2617

А ще фабрику підпалювали. Там на шпульках була намотана пряжа, бо крім килимових виробів робили скатерки, килими з бавовни, і ці залишки запалили. Ніби спеціально, щоб це все пропало і задаром купити. Коли все розтягли, тоді вже продали іншому власнику, шось там побудували і зараз щось тчуть, ніби з льону. Я лише раз там була. А ті люди, що там працювали, розбіглися, хто куди, хто на пенсію, а хто знайшов собі іншу роботу.

DSC_2486

DSC_2844
DSC_2882

Зараз у Богуславі лише дві жінки щось роблять з льону, тчуть тканину і шиють з неї костюми, сорочки (Олена Попова і Валентина Мащенко – ред.), і ще в Будинку культури роблять рушники. Вони також свого часу купили кілька станків по 10 гривень. А більше нема нікого.

DSC_2625
DSC_2707

Коли фабрику розбирали, то ми купили 10 станків. Зберігали їх в гаражі, але коли гараж обікрали, то забрали частину цих станків на столярку. А лишилися тільки боковушки. Саме те, що найважче зробити і воно їм не пригодилося. То я це й зберігаю. Майстри, які робили тоді станки, вже дуже старі, їм по 70-80 років. Вони не зможуть цим займатися. А зараз у нас є один зразок, по якому можна скласти інші.

DSC_2721

Почати все спочатку

Нещодавно з’явився чоловік, який запропонував допомогу, мовляв, знайде приміщення для станків і можна буде навчити людей на них працювати. В селі ж роботи немає. Багато хто згодився б це робити. То може шось получиться.

DSC_2796
DSC_2803

Валентина Ткач: Я не знаю, наскільки дорого запустити виробництво. Я тільки знаю, скільки станків я могла б поставити, і яка для цього треба площа. Один верстат займає 15 квадратних метрів. А ще моталки, а ще склад потрібен. Треба близько 200 квадратних метрів. А ще ж людей навчити. Я надіюся, що все вдасться.

DSC_2771
DSC_2777
DSC_2713

P.S. Ми майже рік тягнули з виходом цього матеріалу. За цей час Валентина Ткач ризикнула і самостійно орендувала невелике приміщення неподалік свого дому. На початку грудня 2014 року разом з кількома помічниками вже почала працювати на трьох верстатах. Планує реставрувати ще кілька і залучити до роботи нових людей з Богуслава. Бог в поміч!

Гостювали Катерина Качур і Богдан Гдаль, Рукотвори