22 Кві 2011 11:32 Огляди

На Коломийщині виготовляють унікальні вінки з гусячого пір’я

На Коломийщині виготовляють унікальні вінки з гусячого пір’я

Переплюнути бразильських карнавальниць? Легко! У селі Великий Ключів вже віддавна виготовляють такі головні убори, які можна вважати витвором мистецтва. Вінки з гусячого пір’я майстрині Параски Кушляк – річ по-справжньому унікальна. В ньому втілені давні шлюбні традиції та оригінальність оздоблення. Важить такий віночок майже кілограм. Ми навідалися до майстрині і навіть приміряли стародавній весільний одяг та головний убір.

Велико Ключівське весільне вбрання, 1945 року

Колись весілля відбувалися з понеділка на вівторок, а то і навіть з вівторка на середу. Мати нареченої попередньо замовляла у плетільниці (а колись у Ключеві їх було кілька) весільний віночок. У перший день, перед весіллям, майстриня приходила додому до молодої й одягала її. Нареченій збирали на голові все волосся і брали дві маленькі пелюсточки волосся, зв’язували їх, мастили медом і фіксували «мухи» (так називалось це волосся). Потім на ті «мухи» клали «вишиванку», тобто вишиту смужку, а потім великі уплітки. Кожен елемент вінка одягався окремо, так що процес збирання молодої тривав щонайменше дві години. А вже в день самого весілля наречена йшла до шлюбу з вінком та розпущеним волоссям. До речі, дружки також одягали вінки з гусячого пір’я, однак відмінність у тому, що вінок нареченої був більшим і прикрашався барвінком.

Параска Кушляк каже, що на виготовлення одного такого вінка потрібне пір’я з трьох, а то й чотирьох гусок. 75-річна майстриня купує його у сусідньому селі Сопові.

Я беру декілька пір’їнок і пробую разом з жінкою скласти правильний пучечок.

– Ось так? – показую щойно складені пір’їнки.

Пані Параска трішки поправляє їх:

– Пір’їни повинні бути приблизно однакового розміру, пухкенькі, не все пір’ячко підходить.

Після цього пучечки обмотують знизу ниткою. В пучку вкладається по 5-6 пір’їн, а пучечків на одну «косицю» потрібно шість.

Пір'я повинне бути одинакового розміру, тому потребує ретельного відбору. Пір'я ліворуч не підходить, бо завелике. Треба відбирати більш пухке.

Параска Кушляк, майстриня весільних вінків

Косиця – це одна з квіток, з яких складається вершина підковоподібного віночка. В центрі такої косиці розміщується трясучка – серединка, оздоблена бісером, нанизаним на нитку. Другий ряд всіяний золотистими квітками – «драшпанами». Їх виготовляли з обгорток від шоколадних цукерок, з позлітки. Далі вінок прикрашений червоними трояндочками, які називають «ружками».

Нижня частина вінка, з камінчиків та бісеру, називається «вішивка». Елементи пришивають голкою або ж приклеюють.

Наречена

Наречений теж мав свій головний убір – капелюх. Колись він був з соломи – «соломйинка». На солом’янку клали вишиту смужечку, шили «звізду», а на неї клали тоненьку смужку кори солодкої яблуні, в яку попередньо ставили жито, цукор та гроші. Все це обвивали «золотом», тобто золотистим папером, зверху нашивали дев’ять червоних ґудзиків, а ззаду капелюха – три косиці. Потім свої вінки молодий та молода ховали у подушку – щоби ніхто не поцупив – і спали на них.

Пані Параска запропонувала і мені відчути себе ключівською нареченою. Спочатку одягаю вишиту сорочку, я б навіть сказала, плаття – його довжина сягає мені п’ят. Наступний елемент – спідниця, яка завжди традиційно зеленого кольору. Далі майстриня приносить червону хустку. Разом з жінкою частину хустки зверху скручую «рулетиком». А далі починається справді карнавальне дійство. Мені на шию одягають пучки різнокольорових ниток, які у Ключеві називають «фостом». Потім коралі і ще багато різних прикрас… І от завершальний акорд – вінок. Нелегко стояти з ним на місці… Доводиться притримувати руками, щоб не впав. А у давнину наречена змушена була спати у такому вінку.

Шкода, що нема кому переймати майстерність пані Параски. Жінка каже, що люди цікавляться, але приходити вчитися не хочуть. Та й молодь давно в таких віночках не одружується. Нещодавно унікальний віночок Параски Кушляк придбала Ніна Матвієнко. Та прикро, якщо такі витвори стоятимуть лише у музеях…

Оксана Романенчук, Коломийські Вісти
Євген Гапич, світлини та підписи до них