Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври, пише Україна молода.

«Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

«Гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація»

Аби яскравіше уявити історичне тло, на якому Юрію довелося піднімати гуцульське різьбярство по дереву до рівня, здатного здивувати Європу, зауважимо, що народився він лише на вісім років пізніше від Тараса Шевченка.

І якщо майбутній автор знаменитого Кобзаря вже в 14–рiчному віці із закріпаченої Кирилівки потрапив в аристократичне Вільно, а невдовзі — в стольний Петербург, то Юрій Шкрібляк упродовж усього життя не бував далі Косова.

У це провінційне містечко, розташоване за 12 кілометрів від Яворова, майстер ходив на ярмарки, аби щось продати зі своїх виробів і купити найнеобхідніший товар, передусім — солі. Усе решту, що потрібне було для невибагливого прожитку, давало власне натуральне господарство.

«Юрій був унікально обдарованою людиною, народним генієм у повному сенсі цього слова, — гаряче переконує «УМ» мистецтвознавець, доцент Прикарпатського національного університету, праправнук видатного різьбяра Василь Корпанюк. — Тільки уявіть собі: гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація, що впродовж життя оточувала Юрія Шкрібляка. Він був неписьменний і ніякої професійної науки, звісно ж, не вивчав, але яким Божим даром був наділений! Це — абсолютна досконалість, якої не можна навчитися: неймовірне чуття форми, пропорцій, пластики».

Талантів вистачило на два роди

Той факт, що кревною спорідненістю із зачинателем гуцульського, а якщо ширше, — й українського класичного різьбярства нині може похвалитися чимало сучасників — не дивина. У сім’ї його батька Івана, знаного в Яворові бондаря, було вісімнадцятеро дітей.

Нащадки самого Юрія по чоловічій лінії обзавелися своїми сім’ями, а донька Катерина на рівні генетичного коду передала дещицю різьбярського таланту Шкрібляків ще одному шанованому в селі роду Корпанюків. Катерину, талановиту вишивальницю, посватав і забрав на своє обійстя у яворівському присілку Широкий Іван Корпанюк.

Їхні сини — Юрій і Семен — так захопилися різьбярством, що майже кожної неділі та у свята (в інші дні не відпускала щоденна робота) ходили крутосхилами до вуйків Шкрібляків, аби помилуватися їхніми вже готовими виробами. Як над ними чаклували майстри–віртуози, хлопці могли лише уявляти, бо у свята ніхто з побожних гуцулів і гадки не мав братися за інструмент.

Згодом вони зробили різці і самотужки досягнули такої філігранної техніки, що піднялися на один щабель визнання зі своїм славним дідом Юрієм.

Цьогоріч, за постановою Верховної Ради, на державному рівні в Україні відзначатиметься не тільки 190–річчя від дня народження класика різьбярства, а й 120–річчя його внука Юрія Корпанюка, одного з двох уже згадуваних синів доньки Катерини.

Шкріблякам — від цісаря

До епохи Юрія Шкрібляка гуцульські майстри також управно володіли різцем, створюючи симпатичні ужиткові речі — ­скрині, ліжка, мисники, посуд, топірці, пістолі, сідла та архітектурні оздоби — двері, лиштву, сволоки.

Юрій же, ніби за Божественним повелінням, узявся за обробку деревини з іншої, високохудожньої, сторони. Він не тільки самостійно опанував токарство, різьблення, випалювання, а й виготовив різні за розмірами і конфігурацією долота та стамески, сконструював оригінальний верстат.

Усе це, зрештою, відкрило нові можливості щодо пошуку невідомих доти форм виробів із дерева, прикрашених густою мережею заглиблених штрихів, що значно посилювало декоративну виразність. І хоча в його творчості домінували геометричні мотиви, майстер інколи доповнював їх стилізованими зображеннями людських постатей, квітів, чого раніше ніхто на Гуцульщині не практикував.

Розпочату справу успішно продовжили його сини Василь, Микола та Федір. Засвоївши уроки батька, вже визнаного Європою умільця, вони пішли ще далі — розвинули технічні та технологічні прийоми різьблення, урізноманітнили вироби інкрустацією з різних порід дерев, металу та бісеру.

Вишуканими роботами родини Шкрібляків захоплювався сам австрійський цісар Франц–Йосиф, котрий часто демонстрував прихильність до гуцулів та Гуцульщини. «Імператор після оглядин в Коломиї Першої промислово–господарської виставки в 1880 році так високо оцінив творчість яворівських різьбярів, що подарував старшому синові Юрія — Василеві — найдосконаліший на той час токарний верстат на підшипниках. Василь, між іншим, мав не лише талант до індивідуальної праці. На початку ХХ століття він став засновником промислової школи різьбярства на Буковині. І нині у Вижниці діє коледж декоративно–прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка, а на подвір’ї навчального закладу встановлено йому пам’ятник», — розповідає директор Яворівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Петро Лосюк.

Ускладнення після сувенірної лихоманки

Успіхи представників династій Шкрібляків–Корпанюків за більш як півтора століття слугували односельцям добрим прикладом для наслідування. І хоча більшість із них не досягли вершин мистецького визнання, та вміння орудувати різцем завжди давало гарантований кусень хліба. Так тривало до сімдесятих років ХХ століття, допоки Гуцульщину не охопила сувенірна лихоманка і не перевернула все з ніг на голову.

На фініші існування СРСР не надто талановиті ремісники стали головними дійовими особами в гірських селах, надовго «перекривши кисень» визнаним майстрам різьбярства. Далекі від художніх цінностей, але дешеві гуцульські сувеніри з дерева заполонили радянські промторги від Карпат до Курильських островів. Яворівський колгосп «40–річчя Жовтня» почав гриміти на весь Союз, пачками отримуючи з Москви перехідні червоні прапори. Та горяни вже мало тішилися кумачевими обрізками — в колгоспну касу звідусіль текли тугі фінансові потоки. Щорічні прибутки «40–річчя Жовтня» перед розпадом Країни Рад перевищували 7 мільйонів карбованців. Ці легкі «дерев’яні» рублі, як шрапнель, продірявлювали народне мистецтво, позаяк над кожною таріллю справжньому майстрові треба було працювати цілий місяць, а фінансову винагороду він отримував не більшу, ніж ремісники–халтурники за два–три дні.

Дурні сувенірні гроші швидко знецінилися, та від тодішнього жорстокого удару художня різьба по дереву на Гуцульщині повною мірою не оклигала дотепер. Та, на щастя, не все так безнадійно.

Про те, як яворівчани потроху реанімують класичне народне мистецтво, завдяки чому їхнє село перетворилося на столицю ліжникарства, та як тут починав свою трудову біографію майбутній Президент Віктор Ющенко — в одному з наступних матеріалів.

Довідка

Юрій Іванович Шкрібляк народився 28 квітня 1822 року в гуцульському селі Яворів, у віддаленому присілку Плоский. З юних літ, за прикладом батька, сам робив барильця, ракви — посудини для зберігання бринзи, прикрашаючи їх простим орнаментом. Згодом процес плаского (або сухого) різьблення довів до мистецьких вершин. Його вироби з дерева з незмінним успіхом експонувалися у Відні, Трієсті, Празі, Львові, Станіславі, Коломиї. Деякі з них дотепер прикрашають експозиції найбільшого в Європі Віденського музею народного мистецтва та інших відомих колекцій старожитностей.
Епідемія тифу в 1884 році забрала життя Юрія Шкрібляка. Львівська газета «Діло» тоді писала: «Зійшов зі світу надзвичайний талант… Був чоловік неписьменний, але з природи дуже інтелігентний, спокійний, відданий цілим существом своїм штуці. Все, що випускав із своїх рук, носило на собі знам’я довгої та витривалої праці, артизму та гармонії, композиції і викінченості».

Іван Крайній, «Україна молода».
Передрук з ridna.ua, світлина з kosiv.info

Цього року Великодні звичаї та обряди, самобутні мистецькі вироби впродовж двох тижнів презентувала Яворівщина – мальовничий край на Львівщині, який здавна відомий своїми глибокими народними традиціями та самобутнім мистецтвом народних майстрів.

Запрошуємо вас ще раз оглянути виставку, пірнути в неповторний дитячий світ яворівської іграшки та ознайомитися з різьбленими виробами, а також вподобати собі чудові яворівські скрині.

Допоможуть  Вам рукотворити студенти Художньо-професійного училища №14 міста Яворова.

В програмі заходу:

• майстер-клас з розпису яворівської іграшки — з 12:00 до 16:00;
• закриття виставки «Великодня Яворівщина» — 15:00-16:30;
• «Великодні забави»: веснянки, гаївки, риндзівки – гурти «Царина» та «Левеня» — 16:00-17:00;
• гостина пасками  та писанками з шоколаду – з 16:00 до 18:00

Вхід у Музей для дорослих — 15 грн, для дітей та пенсіонерів — 3 грн

А поки пропонуємо поринути у світ творінь майстрів очима нашого фотооб'єктиву.

"Ті, що несуть Сонце"

"Писанкове дерево"

Яворівська іграшка

Писанка, розписана яворівським стилем

Адреса Музею Павла Тичини:  Київ, вул.Терещенківська, 5, кв.1, 3

Світлини Катерини Качур

Семен Тлустий з братом

— Ми цю пластмасу витіснимо з ринку і китайців тут не має бути з їхніми шкідливими іграшками. Наші ж іграшки зроблені з осики, бо це така деревина, яка відганяє лихого. Бо ж кілком осиковим кого вбивають? Вампірів, упирів. І тому дітям давали такі іграшки з дитинства, щоб ніяке лихе до них не підсувалося. І через те іграшка з осики має силу оберегу.

— Чи вистачить осики для відродження забавки?

— Якраз осика такий матеріал, що його ніде в будівництві не використовують. Вистачить нам осики ще на сто років. А ми стільки хіба проживемо? Мені 52 роки вже. (сміється)

— Досить яскраво розмальовані вироби. Які кольори й орнаментику використовуєте при розписі? 

Дівчинка з яворівською забавкою

— Наш розпис другий в Україні. Перший – Петриківський, а другий – Яворівський. Орнамент називається «вербівка» – малюнки у вигляді вербових гілочок. У Яворові було дуже багато верб, які росли на піску. То люди робили ці забавки, продавали їх і на тому й жили. Бо землі не були родючими через пісок.

У розписі є чотири кольори – зелений, червоний, синій і жовтий. Червоний, то плоди, ягоди. Зелений – травичка, листя. Синій – небо і водичка. А жовтий – сонце. Все — більше кольорів ніяких не беру. Я навіть сорочку собі замовив під кольори. І свій солом’яний бриль теж таким орнаментом оздобив.

— Самі розписуєте вироби чи хтось вам допомагає? 

— Іграшки я зараз сам розписую й сам шаблони роблю, бо майстрів ще тільки готую. Зараз навчаю дівчаток, які будуть малювати. Вони ж не будуть біля циркулярки стояти. А от хлопчики і чоловіки займатимуться заготівлею виробів. І вони таким чином місце роботи матимуть, зі мною по виставках їздитимуть. Я їм вже навіть форму готую — вишиваночки з Яворівським орнаментом.

Сила яворівських іграшок

Я незалежний ні від кого, бо маю досвід, освіту. Ну і до того, мабуть, Бог дав мені чуйку в 50 років забавками бавитися. Бо в житті чого я тільки не робив. Старі речі відворював, яким 500-1000 років, ресторани під старовину з братами оформляємо, церкви будуємо і помірковану оплату берем за це і через те нам Бозя помагає.

— Коли ви започаткували серійне виробництво іграшок?

— Зовсім недавно, у 2008 році. Я одного чоловіка знайшов, який мене спонсорує, який має гроші. Він буде у мене замовником номер один, який теж реалізацією займатиметься.

— Як вам взагалі ведеться з цим бізнесом на українському ринку? 

— Ворогів вже маємо, прихильників маємо. Все маємо. Але ми не здамося і всерівно ті коники будуть мати життя. І в кожному обласному центрі ми хочемо мати представництво забавки.

— А зараз десь представництво маєте?

— В салонах у Львові наші забавки вже є. У Києві домовленість ми вже провели. Нам дадуть місце там, де людно. Нам багато не треба – два метри стінки і ми робимо таку експозицію, що можна понад 100 іграшок виставить.

«Рукотвори»