Витинанкою майстриня займається вже більше десяти років. Розпочавши з традиційного народного витинанкарства, вона активно впроваджує свої творчі пошуки та вільно експериментує, сміливо комбінує та поєднує матеріали, від чого роботи від рівня узвичаєних технік переходять у ранг складних художніх аплікацій.

Вириванка відкрила Ользі Шинкаренко нові перспективи творчого пошуку, дала можливість втілювати мить живописної випадковості у досить стриманій галузі аплікативної графіки, наповнила свіжими барвами колорит, виявила модерні композиційні прийоми.

З 1994 року майстриня є дійсним членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Бере активну участь у всеукраїнських виставках образотворчого мистецтва, працює у Київському палаці дітей та юнацтва, веде студію декоративного розпису.

Докладніше про автора

Шинкаренко Ольга Володимирівна народилась на Кубані в місті Краснодар. З дитинства мріяла стати художником і, переїхавши на навчання до Києва, почала втілювати в життя свою мрію. Її одразу привабило українське народне мистецтво. Зацікавив колорит і прихована енергетика декоративно-прикладної творчості, висока ступінь образності стилістики. Ольга Шинкаренко починала свою мистецьку роботу з декоративного розпису, при цьому намагалась розробляти власний стиль, зі стилістичними особливостями наближеними до Київщини та Наддніпрянського регіону. В цей період вона відкрила для себе нову галузь народного мистецтва – витинанку. В ній художницю захоплював лаконізм високого рівня умовності та насичені відкриті кольори.

Витинанкою Ольга Шинкаренко займається вже більше десяти років. Розпочавши з традиційного народного витинанкарства, вона активно впроваджує свої творчі пошуки та вільно експериментує в цій галузі. Майстриня сміливо комбінує та поєднує матеріали з якими роботи від рівня узвичаєних технік переходять в ранг складних художніх аплікацій. Особливо вдалими тут показали себе останні творчі роботи в техніці вириванки. Так, хаотична пластика вільних і динамічних країв вириванок контрастно поєднується з чіткими та вивіреними лініями різаних витинанок, тим самим підсилюється художня напруженість твору, виникає відчуття тривожної мелодики. Вириванка відкрила Ользі Шинкаренко нові перспективи творчого пошуку. Вона дала можливість втілювати мить живописної випадковості в досить стриманій галузі аплікативної графіки. Наповнила свіжими силами колорит. Вириванка вплинула на формування нової стилістики майстрині та виникнення модерних композиційних прийомів. Декоративна стилізація стала більш розкріпаченою, наповнилась моментами експериментальної творчості.

Художня творчість Ольги Шинкаренко ніколи не залишала її осторонь суспільної діяльності. Вона з 1994 року є дійсним членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Приймає активну участь у всеукраїнських виставках образотворчого мистецтва. Провела ряд персональні виставок свого творчого доробку в Українському домі та в приміщенні НСМНМУ. Ольга Шинкаренко була неодноразово нагороджена відзнаками, грамотами та подяками за роботу внесену в культурний розвиток України. Зараз вона працює в Київському палаці дітей та юнацтва, де викладає дітям народний розпис. Усе своє знання та вміння, відчуття прекрасного Ольга Шинкаренко намагається передати юному поколінню громадян України.

Контакти художниці: +38066 6031356, oly-shi{равлик}ukr.net

Таке враження, що Ковальчуки перетворюють на мистецькі вироби все, що рухається, чи потрапляє під руку. Їхня оселя за Києвом на невеличкому хуторі Буча у напрямку Житомира (не плутати з Бучею під Києвом) «кишить» писанками, витинанками, інсталяціями та просто розмальовками на всіх можливих поверхнях. Ну і не без фундаментальних робіт з міді, дерева та каменю. А Ірина Пастернак ще й емалями «бавиться»... Розмова з Ковальчуками — це розповідь про те, як це все починалося, у що «вилилося» і куди тече далі... Пані Ірина взяла на себе ініціативу і відіграла роль офіційного речника родини, тому подаємо тут насамперед її розповіді :)

Історія створення однієї зі скульптур

Ірина Ковальчук-Пастернак: Робота завжди починається з того, що хтось щось запитує. До прикладу: “А чого ваші роботи на основі грецької міфології?” І тут попадається в руки класна книжка, де описується, що і в Україні є свій прообраз фортуни. Був цілий обряд на купальські свята: обиралася найгарніша дівчина, її одягали у вінок, викопували яму і в неї садовили. Дівчині зав'язували очі, щоб вона нічого не бачила, а довкола розкладали вінки. Потім до цієї дівчини підходили інші дівчата і вона їм роздавала ці віночки. Кому давала свіжий гарно заплетений вінок, в тієї буде в цьому році все добре, вийде заміж. А якщо давався зів'ялий, то треба було чекати наступного року. Тільки ми вирішили, що якщо це у нас Купалочка, то вона стоятиме не в ямі, а буде пливти на човні.

Процес і вихідні

Олександр Ковальчук: Працюю в майстерні, поки працюється. Коли голова не варить, то треба зупинятися. У нас вільний графік. У вихідні ми не завжди відпочиваємо.

Ірина: Дзвонить подружка і каже: свята неділя, приїжджай в гості. Кажу, зачекай, у мене зараз святе замовлення і коли воно закінчиться, у мене буде святий понеділок і вівторок і середа, і я до тебе приїду в будь-який день. У нас немає такого поняття як вихідні, коли є замовлення. Людині треба зробити вчасно і якісно, щоб вона до тебе ще звернулася.

Витинанки і писанки

Ірина: Коли Михась (син — авт.) був малий, то ялинка прикрашалася дуже просто. Я йшла в магазин, купувала кілограм цукерок у цікавих обгортках і він їх розвішував, як хотів. А зараз ми витинанок наробили багато. Був якось вільний тиждень, то я взяла пачку паперу А4, і тільки коли в обрізках «закопалася», то заспокоїлась. Оці витинанки тут і порозвішувала.

Ірина: А писанки — це в мене пустощі, бо довго їх малювати. Якось пролітаю повз спілку майстрів, а там така Любов Ктиторова каже: «Йди сюди, малюй писанки». Кажу, що не вмію. Вона показала, як то робиться, а я через рік сиджу і думаю, що б його зробити. Кажу сестрі, збираємося і малюємо писанки. Непогано були вийшли. І мене понесло...

Пошук нового матеріалу для творчості

Сиджу, не знаю, що робити. А потім дивлюся, валяється рамка зі склом, дзвоню подружці, питаю, а як на склі малювати? Сіла, щось намалювала, вийшло, поїхала далі... Як каже Галина Михайлівна з Музею Гончара: «Ірино, ти щось вмієш не робити»?

Ірина: Коли ми жили в Києві, це була одна тема: Саша робить велике, монументальне, гарне, а я роблю щось дрібніше. Щоб завжди у покупця був вибір. І місця не було, то я займалася мініатюрами, розписом яєць, картинок різних... А сюди переїхали, то і пічка є і шматки металу, й емаль... І літератури море. Начиталася, попитала у майстра і почала сама собі щось ліпити.

Як робиться скульптура з металу

Олександр: Для паяння твердими припоями на основі срібла і міді потрібен бензиновий чи газовий пальник і кольорові метали, такі як мідь чи латунь, мельхіор. Ці припої плавляться при температурі 800-900 градусів. Для здоров'я не дуже добре, бо дихаєш, виділяється фосфор і все таке, але хто не ризикує, той не п'є шампанського. Там, де розплавлений метал — там шкідливо. Емаль також має окисли металів, які випаровуються в печі. В ідеалі потрібно одягати респіратори. Коли це все було в квартирі, то більша частина цього діла була просто на балконі.

Символіка

Олександр: Художник має доносити все позитивне, що напрацювали предки. Завжди вибираю таку символіку, яка б допомогла в житті й творчості. Це і трипільські і язичницькі символи. Їх спочатку вивчаю, шукаю, що вони значать. Особливо, якщо це на подарунок за кордон, то має бути просякнуто українським духом... І хочу, щоб завжди була якась загадка, містика, чарівність.

Про емаль

Ірина: Хвилини 3 емаль запікається. Видно коли вона вже немов скляна. Пічка вносить свої корективи. Те, що я викладаю — це одне, а виходить зовсім інше. Навіть сам пан Бородай, який є відомим українським емальєром і багато років працює з емалями, каже, що не знає кінцевого результату. У мене, як художника по вишивці, все має бути чітко, вишивка це просто математика. А тут процес непередбачуваний... Температура випікання у пічці — 850 градусів. І коли витягаєш, воно ще розпечене червоного кольору і в руки взяти не можна. Лише коли температура падає до певного рівня, тоді видно, чи вийшло. Я отримую кайф, коли виходить класно.

Син Михайло

Ірина: Спочатку зробив перстень для мами. Це йому було чотири з половиною роки, коли він перший раз проявив цікавість. Цей перстень мені дуже подобається і вийшов такий, начебто його зі скіфської могили десь викопали. Ніби тисячу років пролежав. Розумієте, в нього було бажання. Я його не заставляла ніколи щось робити. Він живе з нами і бачить все. Куди йому дітися?

Навчання у Вижниці

Я народилася в Києві, але поїхала до Вижниці, бо тоді була система розподілу. Бойчука було єдине у Києві училище оформлювачів. І вчителька каже, ну, підеш ти в оформлювачі, так їх по Києву, як собак не різаних. А художників по вишивці немає, але треба 5 років відкантуватися у Вижниці. Я й поїхала...

Навчалися ми на одному курсі, я чула про нього (теперішнього чоловіка — авт.), але познайомилися через 3 роки після завершення навчання. Іду по Андріївському узвозу, дивлюся, пейзажі такі знайомі — гори, ялини — ще й аквареллю намальовані. Я стояла, на них дивилася і накінець почала піднімати очі вгору. О! І той, хто малював, знайомий. А потім виявилося, що він ще й сусід, знімав в сусідньому будинку квартиру. І слово за слово...

Життя в столиці

Поки Саша дійшов до того, що він майстер по металу, то 6 років працював вантажником. А коли перестав ним працювати, то так високо оцінив те, що вміє малювати... В однокімнатній квартирі місця для майстерні не було зовсім. В мене було місце тільки де яйця малювати і їх розвісити, щоб просушити, а от картинку не було де малювати, тому що треба розкластися... А де ж їсти? То ми так, поїли і все розклали знову. Я чого це розказую, бо після таких речей ти дуже цінуєш те, що маєш і робиш зараз. Є з чим порівнювати.

В квартирі роботи спаювалися бензином, а випари куди йдуть? До того ж, стукання постійні... Сусіди ставилися до нас нєжно і трєпєтно. Ми жили на першому поверсі, але чули, як вони нас люблять. І так 5 років поспіль. Зараз майстерня 15 квадратних метрів... Це небагато, хоча після балкону Саша бігав і кричав: «Невже це моє?!»

Про Узвіз і Країну Мрій

Продаю на узвозі. Підходять: how much (скільки коштує — англ.). Кажу оце 50 гривень, а це три. Купують за три. Тому зараз на узвозі одні китайські магнітики. Я робила магнітики у вигляді писанки, так мене не зрозуміли. А коли я прийшла на Країну Мрій, то мене «побили» за ці яйця, бо не вистачило. Прийшли в перший день скупили, а коли виявилося на другий день, що їх більше немає, то шкандаль був. А хтось каже: так це ж не метал. Кажу, якби це був метал, то воно б 20 гривень не коштувало.

Є невелика частина людей, які йдуть на Узвіз, щоб щось знайти. Але вони йдуть туди тільки на великі свята. І ми просто туди приходимо сказати «добрий день» клієнтам, стараємося принести нові роботи. Або на Країні Мрій. Ти приходиш туди, як на виставку. Чому було тяжко в дощові два дні? Те, що не купують це одне, та нема ж кому й показати. Це ж жах якийсь! Мені ж треба теж вислухати щось на зразок: «так це ж геніально» або «а як у цієї риби очі світяться». Це ж диво! Але хто це бачив?

Як працювалося за радянських часів

Олександр: Художником-оформлювачем на залізничній станції Нікополь я працював рік чи два. 120 в мене була зарплата. І коли я їхав поступати до Вижниці, то мені залізниця безкоштовно квиток дала.

Ірина: А я спершу на фабриці в Києві працювала. Хоч там була 15-м художником і нікому не була потрібною, але мене гнітило, що треба було прийти і відсидіти від дзвінка до дзвінка. Там був такий «комсомольський прожектор» для тих, хто спізнюється. Газета така. А перевірки влаштовували, щоб жодну нитку не винесли. А вантажник каже, я зараз винесу рулон тканини і ніхто не помітить. Іде, несе на плечі рулон тканини, питають, ти куди, а він, а отуди в підсобку. То йди!

Раніше було малюєш-малюєш, а грошей тобі платять, щоб тільки купити проїздний. А більше грошей не було ні на їжу, ні на одяг... Питаю, за що я у вас працюю? Кажуть: ти панімаєш, ти плохо работаєш, і вообщє там стоїт очєрєдь на твайо мєста. А художнік-графік сказал, што ето фігня і он такіх сто штук нарісуєт. Питаю: мені вже писати заяву? Я вже йду, беріть художніка-графіка. Я хочу подивитися, де він буде через 2 тижні і де ви мене будете шукати.

Про плагіат і творче начало

Я бачила, що багато людей лямзили мої малюнки, але це значить, як казав Олег Пінчук, що щось значу. Але якщо вони з розумом вкрали, то їх переосмислять і зроблять по-своєму. А якщо тупо вкрали, то більше нічого не придумають, а я придумаю. В мене є ще звідки брати...

На додачу подружжя ще показує корені дерев, гілки, які чекають свого перетворення у якихось персонажів. Є ще й справжній африканський огірок. Пан Олександр хоче зробити з нього повітряну кулю-світильника з мандрівниками... 

Богдан Гдаль та Катерина Качур, «Рукотвори»

Протягом свята майстри витинанки проводитимуть майстер-класи, проведуть науково-практичну конференцію з мистецтва витинанки.

11 вересня в рамках проведення конкурсу на центральній площі міста для всіх охочих працюватиме «містечко майстрів», а також відбудеться відкриття пам’ятника українській витинанці, нагородження майстрів та святковий концерт.

Джерело: УНІАН
На світлині витинанка Миколи Теліженка.

Експозиція ювілейна до 60-ліття майстра, яке він відсвяткував у березні. Тоді ж ця виставка, але з більшою кількістю картин виставлялася в Черкаському краєзнавчому музеї, звідки й походить митець.

Сергій Проскурня, режисер, продюсер:
«Під час персональної виставки Миколи в Черкасах, яка відбулася у березні цього року, народилася така метафора: той янгол, який згортає небо в Кирилівській церкві, це одна історія, а Микола Теліженко, який розгортає небеса, це зовсім інша історія. І він отими місячними ножицями може з того синього українського неба зробити будь-яку витинанку, але що б він не робив, це завжди буде витинанка, де місяць і зорі і цілий космос, тому що це його органіка, його природа».

За словами Миколи Теліженка, в Музеї Гончара планувалося представити більше картин, але стихія природи частину робіт зіпсувала, “дощі залили майстерню, стеля впала і біля сотні робіт затопило”.

Попри це, велика музейна зала не пустувала. Витинанкові твори дивували багатством сюжетів та різноманітними технологічними прийомами.

"Криниця", 2010

Микола Теліженко, заслужений художник України

Одних тільки ножиць для створення подібних мистецьких композицій замало, тут вже в хід йдуть різні різці й долота. А сам папір майстер не тільки ріже, а й просто рве, морщить, зіжмакує, випалює, тощо.

Микола Теліженко, художник:
“Я можу збагачувати витинанку різними прийомами — папір зіжмакати після того, як вирізав, а можу зіжмакати перед тим, як різати, і по тому вже витинати. У мене є ще така технологія як випалинка — обрізую контури, потім беру свічку і їх обпалюю, дуже цікаво виходить. А он там картина зроблена способом “вириванка”, коли в сільської бабусі не було ножиць, вона просто нігтиками і виривала. Тобто безліч є технік. Папір треба просто любити і поважати”.

Тетяна Пошивайло, мистецтвознавець, заступник директора НЦНК “Музей Івана Гончара”:
«Ми зараз бачимо трансформацію такої техніки як витинянка. Як з народної техніки, яка виникла із живопису, досягнути отаких вершин професійності! Кожна картина Миколи Теліженка — це як окремий музичний твір — можна отак стояти і, вдивляючись, слухати, налаштовуватися на вібрації твору».

У кожному творі майстра прочитується українська тематика. Цю тему Микола Теліженко обрав свідомо: “Для мене головне Україна — чи це будуть легенди, чи це будуть думи, чи козацька тематика. Україна — в серці і назавжди. Хай це буде навіть оголена жінка, але вона українська”.

"Павутиння літа", 2010

У створенні композицій перевагу надає чорному кольору. Зазвичай використовує фінський та італійський папір. Перед вирізуванням замальовує ескізи, а тоді переносить їх на папір. “Буває навіть на сірниковій коробці ескізи роблю, бо не маю під рукою паперу, сидячи в тролейбусі чи маршрутці” — розповідає митець.

Повністю приклеювати вирізаний твір до основи Микола Теліженко не радить, “бо витинанка повинна дихати”. Митець її злегка фіксує клеєм у двох-трьох місцях. “Якщо витинанку тупо наклеїти, то це вже буде аплікація. А якщо ж витинанку ще й гарно освітини, то за рахунок утвореного простору вона ще й тінь утворить”.

Витинанку, як і писанку, ідентично повторити ніколи не вдасться, — стверджує майстер. Можна хіба що композицію взяти за основу, бо кожного разу перо чи ніж поводиться по-різному.

Катерина Качур, «Рукотвори»
Світлини Катерини Качур та Богдана Пошивайла

Витинанка як вид мистецтва виникла порівняно недавно – після винайдення паперу. Прабатьківщиною її вважається Китай. На теренах України вона відома з середини XIX століття як хатня прикраса. Її виникнення пов’язане з появою на селі паперу, а також переходом від курної хати до чистої. Жінки, бажаючи привнести в хатній побут елементи краси і барвистості, вирізували орнаментальні мережані смужки, прикрашаючи ними покуть, мисники, полиці.

Микола Теліженко здійснив справжній прорив у розвитку витинанки, піднявши її від хатнього рукомесла до образотворчої монументальності. Фаховий митець, що чудово володіє тонкощами композиції, ритму, символіки, маючи розвинену фантазію, він створює в техніці витинанки серії полотен, в яких вирішує складні історичні теми: «Холодний Яр», «Велесові перевесла», «Трипільські ритми» та інші. Для нього немає технологічних обмежень в роботі: однаково віртуозно володіє ножицями, різцями, долотом, рванням, морщенням, застосуванням кольорових підкладок та накладок, залежно від того, чого потребує вирішення задуму. Перевагу надає чорному кольору.
Його твори-визнане явище на тлі сучасного декоративного мистецтва, оцінене як мистецтвознавцями, так і широким загалом. Митець має численних послідовників. Його твори, завдяки високому рівню абстрагованості, звучать динамічно і сучасно, а тому чудово вписуються в новітній інтер’єр.

Олеся Теліженко з книги «Жива традиція»

Вхід на відкриття виставки вільний!

Триватиме виставка з 12 липня по 12 серпня 2011 року