У Кодексі Мендоса зображено навчання прядінню 3-4-річних дівчаток, у 5 років дівчата вже мали володіти цим вмінням, а у 14 вони сідали за ткацький станок і працювали повноцінно, витикаючи крайки. Чи не тому невдовзі саме прядіння і ткацтво стали більш значущим у плані гендерної ідентифікації жінки, ніж, скажімо, готування їжі чи виховання дітей? Одягом сплачували податки, його використовували як гроші. Тобто чим більше може виткати/вишити жінка, тим заможнішою стає її родина.

Ниткою крізь всю історію

Ткацтво збереглося у Мексиці ще з V тисячоліття до нашої ери. Традиційний крій і візерунки були ніби законсервовані через ізоляцію індіанців від «цивілізованого» світу. Мистецтво вишивання і ткацтва якимось дивом пережило колапс Класичної культури Майя і завоювання у XVI столітті. Коли на береги Америки прийшли конкістадори, то організували серед місцевих індіанців примусові роботи, на яких майя ткали, а потім вимушено здавали одяг за цінами, які були нижче собівартості. А далі ці ж речі продавали тим же індіанцям за високою ціною. Самі білі гребували носити індіанський одяг, імпортуючи свій гардероб з Європи та Азії. І лише з 70-х років ХХ століття текстильні вироби майя почали виходити на не-індіанський ринок у зв’язку зі сплеском туристичного інтересу до країни.

Одяг слугував (та й досі слугує у деяких регіонах) способом ідентифікації людини, її сигнальною системою стосовно належності до тієї чи іншої етнічної групи. Традиційно, за візерунком на жіночій туніці можна сказати, до якого поселення належить жінка, який має вік, ранг і статус.

Коли дівчинка народжувалася, їй дарували якийсь текстильний виріб: спідницю, блузу чи рушник. Коли жінка помирала, вона забирала із собою в могилу знаряддя для ткання та вичісування вовни. Ткацтво і рухи «туди-сюди», які здійснюються під час нього, асоціювалися із сексуальністю та статевою зрілістю жінки. Можливо саме тому у Кодексі Мендоса до, власне, ткання допускаються дівчатка тільки після 14-ти років. 

Асоціація між ткацтвом та сексуальністю була настільки сильна, що ті жінки, які займалися створенням та оздобленням багатої парчі, вважалися привабливішими і досвідченішими у сексуальному плані, ніж звичайні ткачихи. Сам процес намотування нитки на веретено, перетворення з «нічого» у «нитку» означав процес запліднення і вагітності, адже як жінка з дитиною набирає у тілі, так і на веретені «наростає» нитковий «живіт». 

У індіанців Нахуатль є навіть загадка: «Що на танцювальному полі запліднюється, а потім розростається дитиною? — Веретено». Там, де вагітність — там і секс та сексуальне задоволення, і тут знову тісні асоціації із суканням та ткацтвом. У різдвяних святкуваннях чіапаських майя є такий обряд. Молоді чоловіки переодягаються старими жінками і вчать молодих дівчат, як треба прясти. При цьому вони на прикладі процесу прядіння дуже вульгарно і хтиво розказують, як старанно треба жінкам виконувати свої жіночі обов'язки, аби зробити чоловікам приємно.

Традиційний текстиль в умовах глобалізації

Мексиканські жінки створюють спідниці, блузи, туніки, пончо, скатертини, ковдри, сумки, шалі, серветки... Для виготовлення текстильної продукції використовують бавовну і вовну. Зараз для фарбування ниток і тканин застосовують анілінові барвники, проте у деяких регіонах, як от у штаті Оахака, традиція використання природних барвників досі збереглася.

Нині у ткацтві використовуються три різних техніки. Найпоширенішим є ткання за допомогою педального станка. Так тчуть великі килими і серветки, як от у Театлан дель Балє. Для плетіння светрів та інших вовняних виробів використовують спеціальну рамку і систему кілочків. Також досі інколи можна зустріти давній станок telar de cintura, який виглядає як дві рейки, між якими натягнуто основу. Одна рейка кріпиться до дерева чи стовпа, інша за допомогою ременя фіксується на попереку майстра, і ткач дає натяжку основі за допомогою ваги свого тіла. Саме так тчуть традиційні блузи та шалі у штаті Чіапас.

Окрім ткання, жінки у Мексиці вишивають. З візерунків це або давні геометричні малюнки зі стилізованими тваринним і рослинним орнаментом, різноманітні ромби, зигзаги тощо. Або більш сучасні зображення крупних яскравих квітів і пташок. У деяких регіонах замість вишивки на традиційний одяг наносять розпис аніліновими фарбами, повторюючи ними візерунки для вишивки. Досі існує традиція, коли під час сієсти жінки збираються у тіні десь біля церкви і вишивають. Проте все частіше їх захоплює вишивка по куплених у магазинах заготовках із примітивними малюнками, що зображають, скажімо, мультяшних героїв. Так поступово забуваються особливості давньої вишивки.

Також нині майже втрачене мистецтво створення унікальної бахроми на кінцях шалі. Це було не просто зав’язування ниток по краях виробу. Своєю бахромою жінки могли «писати» слова чи зображувати якісь фігури. На оздоблення шалі складною бахромою могло іти до двох місяців роботи.

Варто розрізняти ті вироби, які індіанці роблять для реалізації на сувенірному ринку «за дешево», і ті, які є традиційними і які жінки виготовляють для себе. Різниця кидається у вічі, навіть якщо придивитися до одягу на продавщиці і до того товару, який вона продає. Яскраві вишиті сорочки, які так чіпляють погляд на базарах, при ближчому розгляді виявляються неякісними і пошитими нашвидкуруч, конвеєрно. Якщо від’їхати від таких яскравих у текстильному плані штатів як Оахака та Чіапас, і потрапити на півострів Юкатан, то там народне вбрання продається вже вишите не вручну, а на машинці.

Оскільки займатися дуже кропіткою роботою в умовах засилля дешевого одягу жінкам більше не хотілося, у 70-их з’явилася організація Sna Jolobil, яка почала займатися відродженням давніх традицій. Вони вболівали за те, аби ткані речі можна було продавати дорого, а не за безцінь. Вони давали і дають гранти на навчання жінок ткацтву, підтримують всіляко ткацькі комуни, збирають колекції з найкращими зразками ткацтва і дають жінкам, аби ті вчилися. Паралельно відтворенню тонкого мистецтва виготовлення текстилю, у школах деяких індіанських спільнот введені спеціальні заняття, куди запрошують майстрів вчити дітей шити і вишивати. Усі вироби, зроблені маленькими дівчатками, забирають на реалізацію. За це діти мають змогу вчитися і харчуватися у школі.

Особливості мексиканського збуту

Однак попри запобіжні заходи, мистецтво створення традиційного текстилю у Мексиці занепадає. Це пов’язано із заповненням ринку фабричними виробами і тканинами, а сувенірного ринку – дешевою продукцією, виготовленою у Китаї, Перу, Таїланді. Рубі Роблес, який працює у «Центрі захисту прав індіанських жінок», розповідає про ситуацію із знеціненням ручної праці в Мексиці: 

«Нині виготовлення виробів декоративно-прикладного мистецтва є вторинною діяльністю після сільського господарства. Ринок таких виробів дуже-дуже великий, а вартість роботи є дуже низькою у порівнянні із затраченими зусиллями. Скажімо, я маю традиційний для свого регіону вишитий чоловічий костюм, на його виготовлення пішло близько 4 місяців роботи, а вартість його коливається від 700 до 1000 песо (550-800 грн). 

Жінки корінних народів поколіннями були посвячені у ці ремесла, але зараз продати ці витвори надто складно і невигідно. Традиційний текстиль є дуже непрактичним з точки зору туристів, і їм простіше придбати перуанський реглан, ніж спідницю, яку ще треба вміти замотувати спеціальним чином. Як варіант, який застосовують для захисту прав корінних виробників – це створення спеціальних кооперативів для стандартизації собівартості витворів. Однак вони не є панацеєю, бо виробники з різних регіонів чомусь побоюються об’єднуватися під одним дахом і співпрацювати одне з одним». 

Один з консультантів у такому кооперативі “Maya world” розказав, що за свої послуги магазин бере 100% націнку з вартості товарів. Можна уявити, що ті ж 100% накручує собі та людина, яка є посередником між кооперативним магазином та індіанськими спільнотами. Таким чином, навіть реалізовуючи товари у спеціальних кооперативних магазинах, індіанські майстрині продають товари дуже дешево.

Антрополог Фернандо Ома розповідає про те, що власниками ринків, на яких продаються традиційні вироби ручної роботи, є не мексиканці, а ліванці, араби й американці, які з тих чи інших причин надають перевагу реалізації на торгівельних площах дешевшої закордонного «ширвжитку».

Виткане відлуння давнини

Проте у деяких регіонах жінки досі виготовляють одяг так, як колись. На давньому різновиді станків жінки дуже рясно натягують канву і починають ткати старовинні візерунки. Робота настільки тонка, що важко повірити у те, буцімто все це зроблено руками.

У чіапаського ткацтва є кілька особливостей. Перш за все, жінки спеціалізувалися на певних видах одягу. Кожна з дитинства навчалася якійсь базі, яка передавалася від матері, а потім вже могла привносити щось своє у візерунки. Якщо матір чи родичка не вміли ткати, то доводилося платити гроші якійсь досвідченій жінці за навчання. Найвище досягнення для жінки – це, аби її вибрали на ткання одягу для святих у церкву. Річ у тім, що одяг святих покоїться на статуях у церквах сотнями років, і коли він «зношується», то старий зразок дають умілій ткачисі, аби вона скопіювала його. Таким чином обрані жінки отримують змогу вчитися древнім швам, технікам і візерункам, і ці речі передаються впродовж сотень років у незмінному вигляді, наче законсервовані.

Символіка витканої жіночої туніки huipiles така ж древня, як і сама культура майя. Сорочка за кроєм прямокутна, із геометричним малюнком. Від горловини ідуть ромби, які символізують рух сонця по небосхилу: від Сходу на Захід і у «підземний» світ. По краям блузи пускають символи дощу, жаби, хмари, квітучі вологі плантації. У ткацтво могли закладати символічне зображення Першолюдей, чи святих, чи монстрів, які колись населяли землю, чи ритуальних тварин.

Індіанці, для яких центр всесвіту лежав рівно у центрі їхнього села, де росло священне дерево сейба (а навколо цього дерева, як відомо, крутилася вся світобудова), ідентифікували себе, у першу чергу, приналежністю до рідного поселення. Навіть не народності чи племені, а саме поселення. Якщо індіанську жінку запитати «ти хто?», вона не скаже «я жінка» чи «я мати», вона назве себе за іменем своєї маленької общини. Сигналами приналежності до поселення слугувала мова і, як сказано було вище, — одяг. Таким чином у Мексиці традиційний одяг відрізняється не за регіонами, а за селами. Два сусідніх села можуть мати абсолютно різний одяг. 

Якщо пройтися базаром міста Сан Крістобаль, куди з’їжджаються люди із навколишніх сіл, то різноманіття костюмів просто вражає. Одні жінки будуть ходити у волохатій спідниці і вишитій шалі, інші – у чорних блузах, спідницях і накидках, вишитих фіолетовим, треті – у білих блузах з коротким рукавом, четверті – у рожевих кофтинках з рюшами та «колоніальних» спідницях. Середина Мексики — не отруєна ще впливом Штатів, які стискають лещата з півночі (кордон) та півдня (Карибське узбережжя, улюблене місце відпочинку американців) — досі ходить у народному вбранні щоденно, а не тільки з нагоди виконання того чи іншого ритуалу. Жінки, які тчуть або вишивають одяг, з легкістю пояснять, що ця блуза для роботи, а ця для свята. Що пояс треба зав’язати так, а складки у спідницю закласти у такий спосіб.

У Теотітлані-дель-белє (Чіапас) ткачі досі проходять весь цикл, і спеціалізація цього села стала туристичною атракцією. Вовну беруть із місцевих овець, або якихось інших, залежно від того, яка якість вовни потрібна. Отриману вовну сортують за якістю і кольором: білим, чорним чи жовтим.

Спершу наявну вовну подрібнюють, аби викинути звідтіля усе сміття. Потім її промивають у річці у спеціальних кошиках із дірками, які пропускають воду. Коли вода стече, вовну забирають додому і висушують на сонці. Опісля вовну чешуть, аж доки не утворяться прямі волокна. Ці волокна ділять на шматки для сукання. Зараз сукання «автоматизоване», але раніше жінки сукали пряжу ідучи на поле – «аби руки були в роботі». Пізніше сукальний апарат «вдосконалили» і почали використовувати веретено й спеціальну кам'яну чашу, у якій воно крутилося. Після закінчення всіх процедур нитки фарбують природним барвником. Ткання килимів, як і ткання гамаків на півострові Юкатан, традиційно було чоловічою роботою.

Свої візерунки майстри ховають від конкурентів. Проблема спеціалізації поселень у Мексиці дуже гостро відчувається. Бо коли у якомусь селі сотня домів тче килими чи скатертини, чи блузки, чи виготовляє певну кераміку або іграшки «алєбріхес», то пропозиція значно перевищує попит і – знову ж таки! – знижує вартість виробу.

Традиційний мексиканський текстиль досі живе, але прірва між «для себе» і «для грінгос» (так називають у Мексиці американців — авт.) зростає дедалі більше. Як і розуміння того, що простіше наплести фенічок, ніж вишити сорочку. А ще краще – почати реалізовувати китайські товари. Все одно «грінгас» не тямлять різниці. А собі одежину можна купити і на базарі. Майже за безцінь.

Настя Мельниченко для «Рукотворів»

Книга повно і всебічно висвітлює основні етапи розвитку української вишивки від часів її зародження до сьогодення, розкриває роль і місце цього виду декоративного мистецтва в оформленні одягу, житла, у використанні в храмових інтер’єрах, під час різноманітних свят і народних обрядів. У виданні широко представлено унікальні зразки вишивок, виконаних за малюнками Тараса Шевченка, Василя Кричевського, Ганни Собачко, представників авангарду початку ХХ століття, а також сучасних народних і професійних майстрів.

Тетяна Кара-Васильєва – доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Національної Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Вона є провідним фахівцем у галузі народного та образотворчого мистецтва України, опублікувала 360 статей у вітчизняній та зарубіжній пресі з питань теорії та практики народного мистецтва, 23 наукових і науково-популярних книг, підручників і посібників, є співавтором 120 колективних монографій та наукових збірників.

Книга «Історія української вишивки» представляється на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, оскільки вона розкриває глибинні витоки нашої культури, її національну своєрідність, має глибоко патріотичний характер, що є важливим в умовах повнокровного національного відродження української духовності. Видання багато ілюстроване, написане яскраво, емоційно, воно розкриває генезис нашої культури, її ментальність, яскраву своєрідність творчого мислення її творців, а головне – усвідомлення народного мистецтва як феномену людського духу.

​uaculture.com
Світлина storinka-m.kiev.ua

Виставка відкриє відповіді на такі питання:

• як виглядала справжня вишиванка наддніпрянського лоцмана
• чим різняться вишивка наддніпрянська від інших регіонів України
• які техніки вишивання використовувались в нашому регіоні історично

Виставка триватиме тільки 2 дні!!!
Вхід вільний!

О 13:00 17 грудня відбудеться майстер-клас з автентичної вишивки від Галини Хмель-Дунай.

Попередній запис на майстер-клас обов'язковий:
artvertep@gmail.com або за тел. +38 (050) 361 62 82

Довідка:
Галина Хмель-Дунай народилась в м. Дніпропетровську, в Україні, вищу освіту отримала в Дніпропетровському державному університеті, за спеціальністю біофізик. Працювала в НДІ кардіології (Каунас, Литва), викладач ВНЗ, кандидат біологічних наук, доцент.
Серед багатьох її захоплень помітне місце займає старовинна українська вишивка. Можливо таку пристрасть визначила генетична пам’ять, її родові корені знаходяться на Полтавщині, де всі вишивають. Галина захопилась вишивкою ще в студентські роки. Найулюбленіші серед технік вишивки: мережки, гладь, ришел’є.
Серед робіт найбільше вишитих скатертин, сорочок чоловічих та жіночих. В останні роки пані Галина стала вивчати історію українського одягу, символіку орнаментів. Ці знання вона вкладає в створення українських автентичних строїв, образи певного історичного періоду та місцевості. Для створення костюмів використовуються автентичні тканини: вовна, бавовна, парча, тафта, оксамит.
Крім реконструкції старовинного українського одягу майстриня створює сучасні жіночі строї з використанням технік старовинних українських вишивок.

Більше на artvertep.com

Майстриня ручного шиття, мереживоплетіння та малярства. Лідія Бебешко володіє багатьма видами вишивальних технік і технологій, які використовує при виготовленні виробів інтерʼєрного, обрядового, одягового призначення: рушників, скатертин, доріжок, фіранок, картин, чоловічих та жіночих сорочок, спідниць, суконь, жіночих головних уборів тощо. Зібрала і графічно відтворила більше 500 орнаментів і композицій уманських хрещатих рушників ХVІІІ — ХХ століть, що лягли в основу її авторських робіт.

Походження

Народилась 19 лютого 1952 року в селі Реутенці Кролевецького району Сумської області. Мешкає в Умані Черкаської області.

Освіта

1997 — закінчила Ленінградський технологічний інститут холодильної промисловості (механічний факультет). За фахом – інженер-механік у галузі «Конструювання та експлуатація машин і апаратів харчової промисловості».
1999 — закінчила курси підвищення кваліфікації керівних кадрів (вишивка, мереживоплетіння), що діяли ще десять років тому при Національній академії культури і мистецтв України.

Досвід

"Працювала у конструкторських бюро Світловодська та Умані. З 1978 по 2004 роки — старшим викладачем Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Викладала дисципліни технічного циклу, безпосередньо пов’язані з моїм фахом: нарисну геометрію, креслення, теоретичну механіку, опір матеріалів, теорію механізмів і машин, деталі машин та ін.

Останні десять років роботи паралельно з перерахованими вище навчальними дисциплінами викладала спецкурси з народних ремесел і декоративного мистецтва. Отже, за десять років викладання таких навчальних предметів, як «Український рушник», «Вишивка Східного Поділля», «Спецкурс з народознавства» долучила до таїни народних рукомесел (вишивання, малярства, писанкарства, лялькарства та ін.) понад півтисячі студентів. Серед моїх учениць такі вже нині відомі майстрині, як Наталія Некраса (м.Черкаси), Наталія Сусла (м.Умань), Валентина Кіщук (Росія), Олена Поліщук (м.Ананьєв), Наталія Осіпенко-Мамчур (м.Умань) та ін.

Слід підкреслити, що викладала я за авторськими навчальними програмами, схваленими Науковою радою Вузу і науковою громадськістю України (презентувались на всеукраїнських науково-педагогічних форумах) та за власною методикою. Окрім цього, була співзасновницею і заступником директора (на громадських засадах) регіонального науково-методичного центру «Вивчення художніх ремесел у школі», що тривалий час діяв на базі технолого-педагогічного факультету УДПУ. Відповідно, працювала з учителями-практиками у напрямку впровадження народних рукомесел в цикли трудового і професійного навчання школярів. Читала лекції для учителів трудового навчання в Черкаському обласному інституті післядипломної освіти під час проходження ними курсів підвищення кваліфікації.

Рушник

Рушники та картини створювала творча майстерня Олександри Теліженко за її авторськими малюнками. Частина рушників — весільні, а інші — монументальні, присвячені конкретній темі, як-то «Роксолана», «Тріумф жінки»... На втілення однієї великої роботи йде до чотирьох місяців.

«Один рушник — це як одна енергетична органічна одиниця і вишивається він однією людиною. Звичайно, енергія автора помішана на енергію рук майстра. Воно не вишивається з двох боків, це має бути єдиний почерк і стиль, енергія та думка, яку людина закладає», — каже Лариса Теліженко, невістка Олександри Теліженко і комерційний директор в однойменній творчій майстерні.

Основа кожного представленого рушника — «древо життя». Це класичний центральноукраїнський рушник, але інтерпретований, переломлений через свідомість автора. На якому зображені традиційні символи, але вже в авторській подачі.

Олександра Теліженко, заслужена художниця України

Олександра Теліженко, заслужена художниця України:
«Я працюю з колективом, тому що головний закон народного мистецтва — це колективність. Я художник — придумую, малюю, працюю з автором, веду авторський нагляд.

Вишивка — це як молитва, і вишиті вручну твори працюють, творять енергетику навколо людини, творять середовище, заряджають на добро.

Рушник — оберег і благословення. В ньому є триєдині світобудови... Це така велика академія: тут тобі й Велесова книга й вся наша історія. Рушникова мова — це мова символів, це орнамент, а орнамент — це наша прадавня космічна грамота. Згадаймо Кам'яну могилу, Велесову книгу, Трипілля. І ніколи нікому не вірте, що ми навчилися писати в Х столітті з приходом візантійської грамоти — в Кам'яній могилі 14 тисяч років до того вже були письмена. І вони дуже схожі на орнамент: ті значки, символи й були початками нашого письма. Це наша прадавня грамота, але грамота не побутового земного (хтось комусь щось сказав чи порахував), а це була мова з вищими божественними силами, небом. І вона нікуди не ділася, ми її забули, треба просто нагадати.

Рушник працював на початку першого тисячоліття, як свідчать науковці, він працював після прийняття християнства, він працював під час і після руїни, а в козацькій державі розцвів. А 20 століття суцільна боротьба, в цей період рушник чорно-червоний-білий — драма, крик, а тепер ось трохи інший час, і рушник намагається висвітлитися, розквісти кольорами».

Лялька

Доповнюють рушникову експозицію понад десяток вишитих картин, теж створені за ескізами пані Олександри, і більш, ніж

Лариса Теліженко, майстриня-лялькарка

два десятки авторських ляльок Лариси Теліженко. Частину з них Лариса створила ще 2006 року, а добру когорту — впродовж останніх трьох місяців, зокрема такі композиції як: «Різдво на порозі», «Благовіщення», лялька «Покрова»...

Лариса Теліженко, лялькарка, заступник директора у творчій майстерні Олександри Теліженко:
"Основа кожної ляльки — старовинне домоткане полотно, якому 50-100 років. Тобто це давня тканина, дуже пластична, енергетична й природня. Я люблю з нею працювати саме тому, що вона насичена різними енергіями. Інші тканини, які застосовуються, теж натуральні — льон, вовна. Нитки також натуральні, в деяких роботах використані навіть домотканні нитки.

Наступного року творча сім'я Теліженків планує відкрити загальну спільну виставку, де окрім вишитих композицій пані Олександри та ляльок Лариси, представлять витинанки пана Миколи та модний одяг в етностилі Олесі Теліженко.

Виставка триватиме до 20 грудня 2011 року. 

Катерина Качур, «Рукотвори»
Світлини Богдана Пошивайла та Богдана Гдаля 

Майстриня моделює і конструює сучасний молодіжний одяг з використанням українських етнічних мотивів. У комплект молодіжного одягу входить вишита блузка, спідниця, ткана крайка та гердан або силянка. Створює композицію таким чином, щоб узір для вишивки на блузку був основним, а його елементи використано для вишивання спідниці, тканої крайки та виробу з бісеру.

Походження

Народилася 1949 року в селі Королівка Коломийського району Івано-Франківської області. Мешкає в місті Коломиї.

Освіта

Закінчила Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В.Стефаника. Працює викладачем Коломийського індустріально-педагогічного технікуму.

Досвід

Постійно бере участь у щорічних етнофестивалях, які проходять в містах Коломия, Івано-Франківськ, Косів, Рахів, Вижниця. Член Спілки дизайнерів України.

Таку легенду почула від старожилів відома колекціонерка борщівських сорочок Віра Матковська. У своїй приватній збірці вона має понад півтори тисячі вишитих жіночих та чоловічих сорочок, запасок, спідниць, кожушків, безрукавок чи не з кожного села Борщівщини. Невелику частину своєї колекції 23 вересня мистецтвознавець презентувала в Музеї Івана Гончара на обрядодійстві “Весілля Свічки”. У ці півтори сотні раритетних елементів жіночих й чоловічих костюмів колекціонерка вбрала учасників свята.

“Я привезла і чорні і кольорові вишиванки, а діти захотіли тільки кольорові вдягати” — бідкається колекціонерка. А чи не тому, що десь на підсвідомому рівні дівчатка відчували відголоски тої легенди?

Найдавніші пам’ятки у збірці датовані кінцем ХІХ століття. Це зразки весільних і святкових жіночих сорочок. Унікальність вишиванок Борщівщини полягає у нитках та техніках, якими вони оздоблені. Лише на Придністров’ї, зокрема, в селах Борщівського краю, здавна вишивали чорними та червоними вовняними нитками кучерявим швом. Шили сорочки зі старанно вибіленого конопляного полотна.

Віра Матковська, колекціонер:
«Я коли в Борщеві жила, то на базарі бабки разом з яйцями продавали й сорочки. Вони були брудні, дуже не пралися довгі роки, вважайте їм більше ста років, а ще ж вони лежали в скринях, колись одягалися. Це барвники натуральні, його попереш, і воно все тече. А коли вже з'явився Vanish (мийний засіб — ред.) для кольорового одягу, то я тоді наловчилася в пральну машинку його додавати і при температурі 30 градусів все чудово переться.

Зараз такого ніхто не вишиває, за які гроші це можна вишити. Дівчина, яка таке вишивала, хотіла прийти в церкву, щоб там бути найгарнішою. Раніше не давали відшивати сорочку, бо ж як, ти прийдеш в такій самій? Мусила сама собі створити і щось придумати, це творчість. А тепер у нас на Тернопільщині беруть 5 копійок за хрестик».

Віра Матковська, колекціонер

Виставка в Музеї Івана Гончара (вересень, 2011)

Раритетні зразки сорочок Борщівського району Тернопільщини

У кольористиці орнаментів борщівської сорочки переважали темні кольори

Весільне вбрання нареченої також було вишите чорними нитками

Дівчата у колекційних сорочках

Попри немалу ціну за роботу колекціонер працює над відновленням вишивального промислу на Борщівщині — залучає до праці жінок з наддністрянських сіл, даючи їм замовлення відшивати давні узори на сучасних чоловічих сорочках та жіночих блузах, які потім роздаровує своїм друзям і знайомим. Ратитені сорочки з колекції Віра Матковська також дає у вільне користування. Їх безоплатно використовували у концертах артисти Тернопільської філармонії, студенти та самодіяльні колективи – учасники народних вертепів Тернополя й Борщова. За зразками вишивки зверталися дослідники українського традиційного мистецтва, художники, майстри народної вишивки, музейні працівники. Власне в цьому перевага приватної колекції, що в такий спосіб вона може прислужитися людям.

Віра Матковська, колекціонер:
«Спочатку Юлія Тимошенко прорекламувала ці сорочки, потім Анна Герман, і тепер, коли я купляла сорочки, то менше як за три тисячі бабка не хоче сорочку віддавати. Я купую і вже знищені сорочки, мені головне, щоб було саме вишиття. Буває, що в одній сорочці до п'яти технік вишиття — і низинка, і в'язання, і хрестик, і колодка, і бісера вкраплення.

Всі гроші, які є в сім'ї, йдуть на збирання. Я жодного разу не була на курорті, у мене немає бриліантів — все йшло на костюми. Мене підтримує чоловік і діти виросли з тим».

Віра Матковська є засновницею фестивалю борщівської сорочки, який цього року у місті Борщів на Тернопільщині відбувся вже вп'яте. “Всі села приїжджають в таких костюмах, які ще збереглися і які може далі й не побачите, — застерігає Віра Матковська, — бо бабки заповідають хоронити себе тільки в таких строях. А яка розумніша, то для внуків чи дочці лишає”.

Всю більш ніж тисячну колекцію вбрання Віра Матковська витягнула зі скринь і показала в минулому році на Борщівському фестивалі. З її слів, експонати зайняли половину спортивного залу.

Виставка у місті Борщів (вересень, 2010)

Про колекціонерку

Колекціонувати вбрання Віра Матковська почала ще в інституті. «Якось ми поїхали в Карпати і на студентські гроші я придбала собі гуцульську плахту, з того часу збираю». А дані на персональному сайті колекціонерки оповідають далі: «Після закінчення інституту Віра з чоловіком Анатолієм отримали скерування у Тернопільську область. По приїзді молоде подружжя потрапило на місцевий мистецький фестиваль “Золота осінь” у Борщові й, за словами Віри, “ахнули”: такого дива їм ще не доводилося бачити. Самодіяльні мистецькі колективи красувалися у традиційних костюмах: що не село – свої сорочки, ніби однакові, але такі різні! Віра сама вишивала, бо ще мама привчила її з сестрою до цього, але Тернопілля зачарувало її. “От тоді все й почалося”, – говорить вона, коли її питають, як стала колекціонером».

Віра Матковська, колекціонер:
«Ми з чоловіком вже п'ять років в Тернополі живемо і просимо владу, дайте нам 5 метрів землі, дайте нам п'ять сотих, ми знайдемо таких інвесторів, які побудують будинок, у нас там буде один поверх, а в інвестора всі інші під готелем чи рестораном. Ми ж зможемо робити якісь заходи і люди прийдуть вчитися, щось побачити. То була б візитівка Тернополя, тому що то ж їхнє традиційне з давніх-давен. А вони продають землю під бари, під ресторани... І вже так п'ять років. Приходять на виставки глави адміністрацій і кожен обіцяє, а через півроку його вже перезняли».

Катерина Качур, «Рукотвори»
Додаткові інформація та світлини: www.matkovska.com

Основна мета заходу − популяризація традиційного українського народного мистецтва вишивки та його інтеграція в сучасний одяг та ужиткові вироби. Організатори зльоту відкриють широкому загалу цінність і творчий потенціал інтерактивного веб-ресурсу «Спілкування за вишиванням»; нададуть відвідувачам можливість ознайомитись із краєзнавчою та мистецтвознавчою літературою з історії народного одягу та технік народної вишивки; привернуть увагу громадськості до сучасних майстрів та їх діяльності, спрямованої на збереження та примноження українських традицій вишивання.

У програмі зльоту:

• Відкриття і презентація для ЗМІ — 12.00.
• (прес-конфенція для ЗМІ – о 12.00)
• віртуальна презентація веб-проекту «Спілкування за вишиванням»;
• книжкова виставка краєзнавчої та мистецтвознавчої літератури з фондів бібліотеки ім. Н. Забіли для дітей;
• виставка традиційних рушників, сорочок та предметів народного текстилю (з короткими доповідями-презентаціями їх походження та призначення);
• виставка сучасних вишитих робіт (представляють автори);
• майстер-класидля всіх бажаючих від досвідчених майстринь-форумчанок:- «Вишивання верхоплута і курячого броду» – автор Юлія Гончарова
  — «Створення ляльки-мотанки» – автор Світана Цисар
  — «Прутик одинарний, прутик подвійний, підгин прутиком» – автор Наталя Гонта
  — «Мережка через чисницю з настилом і прутиком» – автор Леся Демчук
       (Участь у майстер-класах – безкоштовна)

Також на вас чекають конкурси на знання української традиції, виступи творчих колективів, вручення призу глядацьких симпатій авторові роботи, яка найбільше сподобалась відвідувачам.

До участі у заході запрошуються майстри та аматори любителі української традиційної вишивки, учасники інтернет-спільноти"Спілкування за вишиванням", представники ЗМІ та всі бажаючі.

Вхід вільний для всіх бажаючих з 12.00 до 17.00.

Акредитація ЗМІ та довідки за телефоном: +38 097 158 35 97 та за е-мейлом zlit2011@ukr.net.
Координатор заходу Тетяна Серебреннікова

Організатори:
— Централізована бібліотечна система Голосівського району міста Києва (директор Г. Станіславчук)
— Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Голосіївського районної в місті Києві державної адміністрації
— Веб-спільнота «Спілкування за вишиванням» http://vyshyvanka.ucoz.ru/forum (адміністратор Є.Омельчук)

15 років тому у вітрині однієї з галерей на Андріївському узвозі Інна побачила батик і — закохалася. Відтоді займається розписом різних тканин, постійно удосконалюючи свою техніку.

«Дуже люблю квіти. От візьмеш квітку до рук і кожен раз дивуєшся, яка ж талановита у нас найголовніша майстриня-природа, як у неї все гарно, з яким смаком кольори підібрані, отже мені залишається тільки перемалювати. А 2010 року в Києві на виставці «Золоті руки майстрів-2010» познайомилась із сутажною вишивкою і прикипіла до неї, адже гарний одяг і гарні прикраси для жінки це дві невід`ємні речі. Звісно що, можливо на підсвідомому рівні, але використовую українську символіку, адже у нас кожна крапка, коло чи хвилька щось означає. Купила книжку по писанкарству, намагаюся розібратися з символікою глибше».

«Сутажна вишивка з’явилася на початку ХIV століття у Франції, – розповідає історію виникнення техніки вишивки Інна. – Долучилися до цього і голландці.  Почала широко використовуватися в часи Петра І. За допомогою цієї техніки розшивали жіночі бальні сукні, чоловічі жилети. Але чомусь на деякий час цю техніку забули. Відродили її на початку ХХ століття ізраїльські дизайнери. Вони створили велику колекцію, до якої входили і одяг, і взуття, і сумочки, і різні аксесуари. Й сутаж потроху почав входити у моду».

Походження

Народилася 1 квітня 1977 році в смт. Нова Ушиця на Хмельниччині. Ще змалечку з батьками переїхала до міста Хмельницького, де проживає й понині.

Освіта

З дитинства мала хист до малювання (в родині гарно малюють і мама і брат), тому батьки ще в другому класі віддали Інну до Хмельницької дитячої художньої школи, яку вона успішно закінчила в 1989 році.

Життя склалося так, що освіту собі вибрала не пов’язану з творчістю (вища економічна освіта), та малювати не переставала ніколи. Постійно вивчає нові види декоративно-прикладного і образотворчого мистецтва, шукає нові шляхи для самовдосконалення.

Досвід

Пробувала себе в таких техніках: різьблення по дереву, художнє випалювання, розпис по склу і кераміці, акварель, графіка, настінний розпис, батик (холодний батик, вільний розпис), сутажна вишивка, пластика…

Виставково-ярмаркова діяльність

Інна Сидорук співпрацює з місцевим осередком обласної спілки народних майстрів. Брала участь у багатьох виставках, що організовувала спілка та інші організатори виставок та ярмарок («Хмельницький вернісаж», «День народного майстра» в Кам’янець-Подільському, всеукраїнське свято козацької звитяги «З твоєї присвятої волі вовіки буде слава золота» с.Пилявиці, «Золоті руки майстрів — 2010» (Київ), «Барвиста Україна» (Київ) та інші… ).

Майстриня вже провела 7 персональних виставок в м. Хмельницькому. Крім того, виставлялась в таких містах як Київ, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Меджибіж та інші. Неодноразово нагороджувалась подяками, дипломами, ювілейними подарунками від організаторів свят, ярмарок, виставок.

Статті про творчу діяльність можна знайти в багатьох газетах, а саме: газета «Проскурів», «Подільські вісті», «Подільський кур’єр», книга Є.Семенюк, В.Дмитрик, М.Кульбовський «Хмельницький в іменах». Неодноразово брала участь в деяких передачах хмельницького телебачення: «У колі домашніх турбот», «Щира розмова з Н.Паляницею».

Художні роботи не повинні припадати пилом, тому майже всі роботи майстриня або продає або дарує близьким людям. Багато робіт знаходиться в приватних колекціях видатних людей нашого міста та країни, а також за кордоном.

Ідея вишивати картини, що світяться, виникла у Тетяни Протчевої випадково. Шість років тому на виставці народних мистецтв у Японії вона познайомилась з іншою майстринею, що подарувала їй нитки на пам’ять.

«Нитки були білого кольору, і про їх властивості я нічого не знала. Але вночі я побачила, що вони світяться. Потім була виставка в Ізраїлі, і там я відвідала святі місця. Це мене надихнуло. Коли я повернулася додому, я відчула, що готова вишивати ікони. І вирішила застосувати в роботі нитки, що світяться», – розповіла майстриня.

Тетяна Протчева, майстриня вишивки

Картини з секретом

Винахід Тетяни Протчевої не залишився непоміченим – цього року його занесли до Книги рекордів України. Але вишивки, що світяться, – це не єдине, чим майстриня збирається здивувати відвідувачів музею. В експозиції також присутні вишиті картини-ілюзії – зображення з певним оптичним ефектом. Так, до Дня Незалежності майстриня вишила прапор України, який можна побачити з закритими очима.

«Я застосувала в цій роботі властивості людського зору і мозку. Зосередившись на цій помаранчево-фіолетовій картинці, а потім заплющивши очі, можна чітко побачити наш блакитно-жовтий прапор», – пояснює Тетяна.

«Мистецтво популярне, якщо сучасне»

Окрім цього, майстриня вишиває багато одягу та аксесуарів. Наприклад, в музеї представлені вишиті краватки, метелики та чоловічі хустинки для фраків. Тетяна Протчева вважає, що для того, щоб популяризувати мистецтво вишивки, треба наблизити його до сучасності.

«Ідея саме такої форми подачі вишивки належить моєму синові, – каже вона. – Одного разу він сказав мені: «Мамо, вишивають багато людей. Але щоб привернути увагу не тільки старшого покоління, але й молоді, вишивку потрібно осучаснити».

У майбутньому Тетяна Протчева планує також відкрити сувенірну крамницю в Києві.

Музей вишивки працює на вулиці Академіка Курчатова, 23-А в Києві.

Євгенія Олійник, radiosvoboda.org
Світлини Катерини Орлової-Гузової