Бог зліпив людину з глини, і залишився у нього невикористаний шматок. «Що ще зліпити тобі? – запитав він. — Зліпи мені щастя», – попросила людина. Нічого не відповів Бог і лише поклав людині в долоню шматочок глини, що залишився.

Цю легенду про осадову гірську породу скульптори і сьогодні люблять розповідати, уявляючи, як ліплять нове життя. І в мить, коли здається, що ідеал вже близько, завжди знаходиться новий шматочок м'якої і пластичної маси для ще однієї мрії.

Від профанацій до мистецтва 

Невеличке донецьке містечко Слов’янськ завжди вважалося центром кераміки. На околицях міста – величезні поклади глини. Причому сировина дуже якісна. Колись на цій землі влаштував виробництво фарфору знаменитий російський фабрикант Кузнєцов. Продукцію його підприємства постачали навіть на імператорський двір. За радянських часів керамічне місто стараннями відповідальних працівників перетворилося на машинобудівний центр, а про минулу глиняну славу нагадував лише завод високовольтних ізоляторів, у виробництві яких використовувалася глина. Сьогодні про слов'янську глину не просто згадали, її гідно оцінили італійці, які вклали свої гроші в спільне підприємство з виробництва керамічної плитки.

На нещодавньому конкурсі «Сім чудес міста» місцевий ринок глиняних виробів опинився серед переможців разом зі Святогорською Свято-Успенською лаврою, пам'ятником Артему і слов'янською сіллю.

У більшості приїжджих місто дійсно асоціюється з цим базаром: після розпаду Союзу і початку ринкової епохи в Слов'янську, як гриби після дощу, почали відкриватися тисячі дрібних підприємств, з'явилися умільці-бізнесмени. Особливо після того, як на підприємствах міста припинили виплачувати зарплату. Виготовленням посуду зайнялися не лише професіонали-керамісти, а й вихователі дитячих садків. «Більшість із тих, хто вирішив так заробити, не мали навіть елементарної вищої освіти, – розповідає Анатолій Левіт, екс-мер Слов'янська (2002—2006 рр.). – Але багато хто знав, який треба скласти рецепт суміші і яким чином включити піч. А ось поняття про те, що таке бухоблік, не мали».

За підрахунками пана Левіта, таких дрібних фірм сьогодні в Слов'янську і на околицях налічується близько шестисот. Вони пропонують посуд, вази, скарбнички, свічники, попільнички, прикраси для акваріумів. Загалом, всілякі «корисні дрібнички». Ціни на це добро – фантастично низькі. Посуд – від двох гривень, вази – від трьох, сувеніри – від однієї. Заради справедливості варто зауважити, що така продукція не завжди високої якості. Але і вона знаходить своє місце на привокзальному ринку.

А ось чого точно не зустрінеш на вокзалі, так це авторських робіт учасників ІІІ Симпозіуму художньої кераміки «Україна Соборна». У перші два тижні червня Слов'янськ перетворився на творчу майстерню для найкращих керамістів країни. І хоча цей симпозіум – захід мало розрекламований, але все-таки значущий. І насамперед для самих майстрів, яким дали час і засоби відірватися від реальності і просто творити.

Майстри глиняних справ

На території Слов'янського курорту (тут є лікувальні грязі, солоні озера і ропа – все це ефективно застосовується при лікуванні захворювань нервової і серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, наслідків травм хребта) два тижні плідно працювали митці.

Щоправда, потрапивши в приміщення колишньої пральні, спочатку складно уявити, як тріщини на стелі, облуплена штукатурка і поламані вікна можуть на щось надихати майстрів? Але, оглянувши роботи, розумієш – так можуть працювати люди, зголоднілі за справжньою творчістю. Чи не так: «Митець має бути голодним»?

На донецькому симпозіумі державною підтримкою і «не пахне». Принаймні, грошовою. Захід – виключно приватна ініціатива. Тому митці навіть і не намагалися на щось скаржитися, добре хоч у такому форматі на них хтось звернув увагу. А придумали і здійснили унікальний проект брати Левіти. «Симпозіум, який ми придумали десять років тому як абсолютно творчий проект, утретє підтвердив, що мистецтво не знає кордонів і поділу, – упевнений один з організаторів Анатолій Левіт. – До нас, на схід України приїздять художники із заходу, центру, півдня і півночі, і дістають такий заряд енергії від роботи і спілкування між собою саме в Слов'янську, якого їм, за їх же словами, вистачає на роки творчості. А це означає, що ми вкотре досягли своєї мети».

Цього року була дуже насичена програма. Митці працювали від світання до смеркання. Мінусом стало те, що з майстерні на випалювання роботи доводилося возити на досить далеку відстань поганими дорогами. Дещо, на жаль, розбивалося.

«Руки просто дорвалися до глини. Вдома я не маю можливості працювати – я відійшла від гончарних справ, – розповідає Лариса Антонова, яка раніше працювала головним художником на Будайському заводі художньої кераміки. – А тут я, як в раю». Майстер упевнена, що, незважаючи на спад у керамічному виробництві, керамічна культура, навпаки, прагне угору. Іншими словами, потенціал у наших майстрів є, а ось можливості реалізувати його – немає.

«На фоні інших митців можна відчути, чи просунувся ти в своїй творчості», – говорить Олександр Фоменко, кераміст із Слов'янська. Він представив декілька робіт, у тому числі й дві на морські теми. «Тут нам дали дуже якісну глину, кілька видів, – ділиться майстер. – Цей факт дозволяє творити. Кожен міг вибирати потрібну йому масу. У нашому регіоні взагалі багато хто бере глину для творчих робіт. Скульптури з неї прикрашають як Святогорськ, так і Донецьк».

«Недолік конкурсу – літературність тем і величина заданого масштабу (за умовами мали бути скульптури заввишки 140 мм. – Ред.). Це: я і море, дитинство, «Слово о полку Ігоревім», – говорить художник Андрій Ільїнський, твори якого зберігаються не лише в провідних музеях України, але і в приватних колекціях за кордоном. – На мій погляд, це знизило рівень окремих робіт. Деякі ескізи не треба було «розганяти» на величезний розмір. Ще один «мінус», незважаючи на вкладені в захід гроші і сили, – роботи може ніхто не побачити. Хотілося б, звичайно, побачити вставку робіт, може, і в Києві. Та що там говорити про це, якщо в Слов'янську мало хто знає, що в місті проходить симпозіум».

При цьому майстри не приховують, що раді зустріти на симпозіумі нових цікавих майстрів. Наприклад, Ольгу Гаврилову з Києва або Юрія Мусатова зі Львова. «Юрій Мусатов представив роботу у вигляді гойдалок, – продовжує Лариса Антонова. – Мені вона дуже сподобалася! Думаю, всі 25 митців, які беруть участь цього року в проекті, перебувають приблизно на одному професійному рівні, тому журі, швидше за все, буде складно обирати».

Але воно все-таки обрало. Першу премію Симпозіуму узяв відомий київський митець Марко Галенко за роботу «Спогади дитинства». Друга премія дісталася донецькому майстрові Георгію Беро («Міфологія»), третя – теж столичному скульпторові Андрію Ільїнському («Мета Марфі Зі»). Під час оголошення результатів конкурсу стало відомо, що роботи ще одного майстра побачать не лише вибрані відвідувачі підприємства «Керамічні маси Донбасу», але і столичні цінителі паркової скульптури. Річ у тому, що замість Гран-прі за серію робіт у всіх номінаціях журі вирішило посприяти проведенню в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва персональної виставки робіт полтавського художника Андрія Собяніна.

До речі, розповідали, що коли учасники конкурсу дізналися, хто судді, вони сильно захвилювалися. Роботи визнаних майстрів і «зелених» випускників вузів оцінювали відомий український кераміст, заслужений художник України Олександр Миловзоров, завідувачку сектором кераміки, старший науковий співробітник Національного музею українського народного декоративного мистецтва Ірина Бекетова, народний художник України Галина Мешкова, а також мистецтвознавець Тетяна Зіненко.

Симпозіум – це не єдина, хоча і найбільш помітна ініціатива пана Левіта. Саме його стараннями у Святогорську на базі реабілітаційного центру для дітей-сиріт «Смарагдове місто» відкрилася цілорічна школа кераміки, в якій з азами гончарного мистецтва щороку можуть ознайомитися п'ять тисяч дітей. У центрі є й гончарний круг, і піч на дровах для випалювання. Організатори сподіваються, що з їх допомогою діти-сироти зможуть знайти потрібну і прибуткову професію або хоч би захоплення.

Як і діти з реабілітаційного центру, художники з легкою душею розлучаються зі своїми творіннями. Нікого навіть не збентежив той факт, що їхні роботи залишаться на зеленому лужку на території заводу, на відшибі Слов'янська. По-перше, глині, обпаленій при температурі більш як 1200С, не страшні ніякі природні явища. А по-друге, майстри упевнені: кожен творець повинен віддавати свої роботи людям. Звичайно, якщо вони цього бажають.

Тетяна Катриченко, Віктор Ковальчук (фото), Главред

«Ми хочемо запропонувати кілька зозулиць різних розмірів. Найменша 5-7 см, а велика — близько 22 см. Але остання буде виключно як сувенір», — розповів ТСН один із авторів ідеї, президент Асоціації спортивного маркетингу України Олександр Кучерявий.

«Зозулиця має низький приємний звук і не буде дратувати, як африканські вувузели. Ми вже звернулися до комітету Євро-2012, поки все на рівні переговорів», — зазначив він.

Щоправда, не факт, що зозулиця прославиться. Делегат Федерації футболу України Стефан Решко сумнівається, що УЄФА дозволить проносити на стадіон глиняні предмети.

«Вони досить міцні, а осколки можуть бути досить гострими, щоб травмувати людину. У вболівальників нині відбирають навіть пластикові пляшки, бо й вони можуть завдати шкоди», — пояснив він.

Утім, Кучерявий стверджує, що ідей у них є ще багато.

«Якщо УЄФА не дасть добро (на зозулицю) — у нас є декілька проектів. Наприклад, щоб маленькі окарини стали розпізнавальним знаком уболівальника. Також — організувати майстер-класи з навчання грі на зозулиці або навіть робити їх своїми руками. А перед фіналом організуємо флешмоб, щоб всі фани одночасно загули в зозулицю», — сказав він.

«Вувузела» була визнана головним символом Чемпіонату світу з футболу в Південно-Африканській республіці.

Африканська дудка "вувузела" у дії

Саме слово «вувузела» увійшло до списку головних слів 2010-го року, який впорядкувала Міжнародна організація Global Language Monitor.

Українська правда

Символи є невидимими стовпами світу. Вони додають бажання жити, любити, підсилюють одвічні мрії, захищають і рухають вперед.

Хто їх відчув і навчився відтворювати — грає свою позитивну роль у великому оркестрі життя. Світло має властивість ширитися безмежно. Аби тільки очі були відкритими.

«Рукотвори»

До участі в Симпозіумі запрошуються науковці дотичних дисциплін та зацікавлена молодь.

У рамках МНС «Гончарна столиця України в світовій історії та культурі» відбудеться показ відеосюжетів та фільмів про Опішне.

Пройде презентація книг:

• щорічника «Бібліографія українського гончарства. 2005»;
• альбому «Опішненська миска початку ХХ століття (у колекції Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі)»;
• «Короткого академічного словника сучасних українських керамологів (культурна керамологія)»;
• монографії «Глиняні люльки ХVII–XVIII століть (за матеріалами Полтавщини)».

Робочі мови Симпозіуму – українська, російська, англійська.
Текст доповіді треба надати організаторам Симпозіуму під час реєстрації 01.07.2009.
Початок пленарного засідання 1 липня о 10 год.

Додаткова інформація на: http://www.opishne-museum.narod.ru

Світлина Тетяни Давиденко 

— Українці завжди трепетно ставилися до хати — вони її білили, прикрашали, розмальовували. Завжди там писанки висіли, скриня була, дзвіночки були на щастя, щоб ангел прилітав. А взагалі, дзвіночок – традиційна прикраса й оберіг. Тваринам завжди вішали дзвіночки на шиї не тільки, щоб не заблукали, а щоб вони відганяли злих духів, щоб не наврочили.

Ми робимо не тільки дзвіночки. А сюди на Узвіз я не все принесла, бо решта виробів важчі. Дзвіночки ж приваблюють покупців та й дозволяють трохи заробити.

Художній розпис хаток-дзвоників Людмили Дворяківської

А форми для розпису самі робите? 

Форми для розпису ми робили самі, але мій чоловік помер тим літом, а він викладав у ліцеї кераміку і там обпалювали. То тепер форми я замовляю місцевим гончарям. А тоді вже на їхніх заготівлях ми з дочкою малюємо. Вона теж художник.

Ми розпис робимо дуже яскравими відкритими кольорами, але вони гармонійні між собою. Ви ж бачите, воно хоч і яскраве, але не дике. Цей розпис – не Петриківка. Це художній розпис, під народний. Ось, наприклад, у людей в селі не завжди були пензлики, то жінка візьме розламає качан кукурудзи, вмочить у бурякову фарбу і абсолютно технічно наносить лінії. Так і у мене, не вималювано, а просто такими мазками. Але воно виходить гарненько.

Які сюжетні мотиви зображуєте? 

Та різні, от це, наприклад, називається «рядно». Чому? От тут іде дорога, людина їде собі, поглядує по сторонах – тут городи, там жнива, там ще щось. А тоді зимою згадує на інтуїтивному рівні це все і тче такі візерунки, які літом чи весною бачила.

Художній розпис Наталі Дворяківської

З дочкою ми робили скрині. От ця скриня (показує на світлину в інформаційній брошурі дочки – авт.) є у попереднього посла Норвегії. Також робимо обрядову символіку – сердечка весільні, яйця-мальованки, плакиточки (глиняні плоскі розмальовані фігурки, які вішаються на стіну, наприклад, ангели, людські подоби – авт.). Картини малюємо і на папері і на полотні, і на глині.

Участь у виставках берете? 

Якось брала участь. Але в основному дочка виставляється і майстер-класи проводить, бо я мама і бабуся, мені особливо немає коли.

То це ви навчили дочку?

Так, я навчила. Але у неї також освіта є, вона закінчила з відзнакою Київський художньо-промисловий технікум (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука – авт.).

Людмила Дворяківська, майстриня художньо-народного розпису

Творчість є основною вашою працею?

Я вже пенсіонерка, тому основна праця. А дочка веде студію «Оберіг» у клубі «Віночок». Вона з дітками обрядову символіку вивчає.

Доводилося й раніше бачити ваші вироби на фестивалях та ярмарках. Одразу впізнавалися і відчувалася рука однієї людини…

Ну, це ж характер. Людина не може повторити іншу людину, це дуже рідко. У дочки емоційніша творчість, напружена, яскрава. А в мене спокійніша. Хоча я її і вчила, але от бачте, почерк є почерк.

Між іншим мої знайомі бачили оці дзвіночки трохи нижче просто змальовані, скопійовані. Набагато гірші і написано «Дворяківська». Ви можете собі уявити? Якось була до одних підходила і казала, що так негарно робити.

Скільки років вже займаєтеся цієї творчістю? 

Як перебудова настала у 90-х роках, нас з роботи всіх звільнили і ми почали працювати на салони. І вийшли на таке мистецтво.

Якими фарбами малюєте? Гуашшю?

Ні, це темперні фарби, вони не розмазуються. Але якщо дітям, то можна й гуашшю з клеєм. А лаком не покриваємо, щоб воно свіженьке було, щоб техніка народного розпису збереглася. Та й глина ж дихає.

«Рукотвори»

Пані Олександра каже, що її чоловік — справжній турист. Він не може жити без степу, каміння, гір та річок. Така сильна любов до природи, — розмірковує дружина, — відзеркалюється у його манері творити – по-справжньому, у природніх приглушених кольорах. Бо ж в природі має бути все в гармонії, без крикливої хаотичності кольору та світла. 

— Ми просто візуалізуємо те, що читаємо, — каже Олександра. — А потім переказуємо один одному і починаємо міркувати, яким воно повинне було уявлятися тим словянам ще 7 тисяч років тому.

А на цій скульптурі, що зображено?

Це Дажбог – одне з втілень Сварога, тобто верховного Бога, а Верховний Бог у слов’ян – це Сонце, також, як Ра, у Єгиптян. Це чоловіче солярне божество, у нього є солярний символ сварги або свастики, як в міжнародному лексиконі вживається. І оскільки Дажбог був богом орачів і землеробів, то його основана функція, «щоб росло жито, пшениця і всяка пашниця». Ну, і ось такий він у нас вийшов, який тримає свій сонячний німб і внизу йде орач з воликами.

Бачу, у вас тут є й Мокоша, давня богиня плодючості…

Так, богиня вологи, плодючості і пологів, тобто це та дама, що допомагала породіллям. Все, що пов’язано з жіночим початком – це волога. І чому Мокоша, бо мокра. У християнстві вона трансформувалася в образ Параскеви п’ятниці. Чому у п’ятницю не можна шити, в’язати, тобто робити такі роботи, бо вважалося, що у цей день сама Мокоша не велить шити, бо через це у неї будуть поколені руки.

Кажуть, що фігурки трипільських жінок допомагають навіть завагітніти…

Ми живемо в Донецьку, а ви самі розумієте, це регіон специфічний. Ми до Росії ближче і ці культурні українські мотиви буквально прослизують, і тим не менше у нас було замовлення для жінки, яка вже кілька років не може завагітніти. Вона сказала, зробіть мені з глини щось таке. І ми зробили їй Мокошу й подарували, гроші за це не брали, і таки сталося диво, хоча вона вже 5 років з чоловіком жили. А тепер настав час нам дарувати їй рожаницю, тобто воно подіяло. Ну, звісно у неї були там і лікування і церква, але я пов’язую це саме з цим. Я думаю, у що ми віримо, те й допомагає.

Ще розкажіть про давні інструменти — окарини, свищики, хихички. Знаю, що деякі українські гурти їх використовують.

Так, використовують. Навіть в Донецьку є ансамбль «Окарин» і ми їм зробили такі інструменти. Схожі на ці були у всіх європейських народів…

А в хихичок в середині дуже часто були вовчі зуби, тобто цей інтрумент схожий на брязкальце, яке давали дитині і вона сама відганяла від себе злих духів. Тобто, це річ шаманська. Ну і коли Федір прочитав про це років ще 20 тому, то почав їх робити. Ці брязкальця, або хихички (чомусь в Україні їх називали саме хихичками) користуються дуже великою популярністю. Вже сама їхня форма кулі універсальна – це форма всесвіту, це те саме, що яйце, тільки у більш виваженій формі.

Ми намагаємося не робити «шароварні» яскраві речі, але вони повинні подобатися людям. Якраз ми беремо такі архетипічні мотиви, які працюють на підсвідомому рівні. І як не дивно, ці речі беруть, хоча переважно людям не зрозуміло це. А що це? Ну і починаєш розповідати, що це таке.

Щодня робите вироби чи у вас є спеціально виведений час для такої праці?

Намагаємося щодня, але буває по всякому, бо маємо землю, стараємося жити натуральним господарством, на скільки це можливо в індустріальному місті. Творимо увечері та вночі, тому що зранку треба робити інші справи – соціальні, побутові, дитина мала, в школу треба.

Хто чим більше займається?

Федір займається керамікою, а я зараз намагаюся опанувати ляльку, але не шиту, а саме вузлову, там де не використовується голка. А ще ми придбали в селі мішок вовни, оце дивимося на валяні речі і може почнемо валяти щось, може якісь сумки, капелюхи.

Мистецьке подружжя Федір Куркчі та Олександра Куліненко

Творчість – основне заняття в сім’ї? 

Останні три роки так. Я взагалі-то за фахом викладач університету, 12 років викладала літературу і культуру, але потім зрозуміла, що воно того не варте. Тобто воно варте в очах студентів, яким ти щось розповідаєш, але воно не варте з точки зору заробітків і морального задоволення. Тому останні три роки ми втрьох займаємося тільки цим, але як не дивно, це ще й якось годує.

Ми в пошуку весь час, ось намагаємося дощовиці робити. Федір — вулкан ідей, завжди щось робить, шукає, він не може зупинитися на чомусь одному. Нам усе цікаво-прецікаво.

А ця кукурудзяна лялька – також його робота. Коли у нас народилася дитина і в місті було дуже важко, була спека, то ми орендували в селі хатинку і поїхали туди на півроку, поки дитина не вилюднилася, як-то кажуть. І якраз була осінь і збирали кукурудзу, а глини не було. Федір сів і сам ці ляльки розробив — сам знайшов, сам скрутив. І ми тоді восени цілий ящик наробили тих ляльок, але найближчі три роки їх ніхто не купував. Всі казали, та це ж кукурудза, зовсім некоштовний дармовий матеріал. А потім минуло років 3–4 і напевно час вже підготував публіку, то був шалений успіх з ляльками. Ось восени на дитячому фестивалі «Орелі» ми давали майстер-клас зі створення кукурудзяної ляльки. Я такого успіху навіть не очікувала. Їх почали купувати. Очевидно ми змінюємося, суспільство змінюється і люди підростають і це вже не сприймається як кукурудза. Кажуть: «О, лялечка, на гойдалці», ніби мова про живу істоту.

«Рукотвори»