Бог зліпив людину з глини, і залишився у нього невикористаний шматок. «Що ще зліпити тобі? – запитав він. — Зліпи мені щастя», – попросила людина. Нічого не відповів Бог і лише поклав людині в долоню шматочок глини, що залишився.

Цю легенду про осадову гірську породу скульптори і сьогодні люблять розповідати, уявляючи, як ліплять нове життя. І в мить, коли здається, що ідеал вже близько, завжди знаходиться новий шматочок м'якої і пластичної маси для ще однієї мрії.

Від профанацій до мистецтва 

Невеличке донецьке містечко Слов’янськ завжди вважалося центром кераміки. На околицях міста – величезні поклади глини. Причому сировина дуже якісна. Колись на цій землі влаштував виробництво фарфору знаменитий російський фабрикант Кузнєцов. Продукцію його підприємства постачали навіть на імператорський двір. За радянських часів керамічне місто стараннями відповідальних працівників перетворилося на машинобудівний центр, а про минулу глиняну славу нагадував лише завод високовольтних ізоляторів, у виробництві яких використовувалася глина. Сьогодні про слов'янську глину не просто згадали, її гідно оцінили італійці, які вклали свої гроші в спільне підприємство з виробництва керамічної плитки.

На нещодавньому конкурсі «Сім чудес міста» місцевий ринок глиняних виробів опинився серед переможців разом зі Святогорською Свято-Успенською лаврою, пам'ятником Артему і слов'янською сіллю.

У більшості приїжджих місто дійсно асоціюється з цим базаром: після розпаду Союзу і початку ринкової епохи в Слов'янську, як гриби після дощу, почали відкриватися тисячі дрібних підприємств, з'явилися умільці-бізнесмени. Особливо після того, як на підприємствах міста припинили виплачувати зарплату. Виготовленням посуду зайнялися не лише професіонали-керамісти, а й вихователі дитячих садків. «Більшість із тих, хто вирішив так заробити, не мали навіть елементарної вищої освіти, – розповідає Анатолій Левіт, екс-мер Слов'янська (2002—2006 рр.). – Але багато хто знав, який треба скласти рецепт суміші і яким чином включити піч. А ось поняття про те, що таке бухоблік, не мали».

За підрахунками пана Левіта, таких дрібних фірм сьогодні в Слов'янську і на околицях налічується близько шестисот. Вони пропонують посуд, вази, скарбнички, свічники, попільнички, прикраси для акваріумів. Загалом, всілякі «корисні дрібнички». Ціни на це добро – фантастично низькі. Посуд – від двох гривень, вази – від трьох, сувеніри – від однієї. Заради справедливості варто зауважити, що така продукція не завжди високої якості. Але і вона знаходить своє місце на привокзальному ринку.

А ось чого точно не зустрінеш на вокзалі, так це авторських робіт учасників ІІІ Симпозіуму художньої кераміки «Україна Соборна». У перші два тижні червня Слов'янськ перетворився на творчу майстерню для найкращих керамістів країни. І хоча цей симпозіум – захід мало розрекламований, але все-таки значущий. І насамперед для самих майстрів, яким дали час і засоби відірватися від реальності і просто творити.

Майстри глиняних справ

На території Слов'янського курорту (тут є лікувальні грязі, солоні озера і ропа – все це ефективно застосовується при лікуванні захворювань нервової і серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, наслідків травм хребта) два тижні плідно працювали митці.

Щоправда, потрапивши в приміщення колишньої пральні, спочатку складно уявити, як тріщини на стелі, облуплена штукатурка і поламані вікна можуть на щось надихати майстрів? Але, оглянувши роботи, розумієш – так можуть працювати люди, зголоднілі за справжньою творчістю. Чи не так: «Митець має бути голодним»?

На донецькому симпозіумі державною підтримкою і «не пахне». Принаймні, грошовою. Захід – виключно приватна ініціатива. Тому митці навіть і не намагалися на щось скаржитися, добре хоч у такому форматі на них хтось звернув увагу. А придумали і здійснили унікальний проект брати Левіти. «Симпозіум, який ми придумали десять років тому як абсолютно творчий проект, утретє підтвердив, що мистецтво не знає кордонів і поділу, – упевнений один з організаторів Анатолій Левіт. – До нас, на схід України приїздять художники із заходу, центру, півдня і півночі, і дістають такий заряд енергії від роботи і спілкування між собою саме в Слов'янську, якого їм, за їх же словами, вистачає на роки творчості. А це означає, що ми вкотре досягли своєї мети».

Цього року була дуже насичена програма. Митці працювали від світання до смеркання. Мінусом стало те, що з майстерні на випалювання роботи доводилося возити на досить далеку відстань поганими дорогами. Дещо, на жаль, розбивалося.

«Руки просто дорвалися до глини. Вдома я не маю можливості працювати – я відійшла від гончарних справ, – розповідає Лариса Антонова, яка раніше працювала головним художником на Будайському заводі художньої кераміки. – А тут я, як в раю». Майстер упевнена, що, незважаючи на спад у керамічному виробництві, керамічна культура, навпаки, прагне угору. Іншими словами, потенціал у наших майстрів є, а ось можливості реалізувати його – немає.

«На фоні інших митців можна відчути, чи просунувся ти в своїй творчості», – говорить Олександр Фоменко, кераміст із Слов'янська. Він представив декілька робіт, у тому числі й дві на морські теми. «Тут нам дали дуже якісну глину, кілька видів, – ділиться майстер. – Цей факт дозволяє творити. Кожен міг вибирати потрібну йому масу. У нашому регіоні взагалі багато хто бере глину для творчих робіт. Скульптури з неї прикрашають як Святогорськ, так і Донецьк».

«Недолік конкурсу – літературність тем і величина заданого масштабу (за умовами мали бути скульптури заввишки 140 мм. – Ред.). Це: я і море, дитинство, «Слово о полку Ігоревім», – говорить художник Андрій Ільїнський, твори якого зберігаються не лише в провідних музеях України, але і в приватних колекціях за кордоном. – На мій погляд, це знизило рівень окремих робіт. Деякі ескізи не треба було «розганяти» на величезний розмір. Ще один «мінус», незважаючи на вкладені в захід гроші і сили, – роботи може ніхто не побачити. Хотілося б, звичайно, побачити вставку робіт, може, і в Києві. Та що там говорити про це, якщо в Слов'янську мало хто знає, що в місті проходить симпозіум».

При цьому майстри не приховують, що раді зустріти на симпозіумі нових цікавих майстрів. Наприклад, Ольгу Гаврилову з Києва або Юрія Мусатова зі Львова. «Юрій Мусатов представив роботу у вигляді гойдалок, – продовжує Лариса Антонова. – Мені вона дуже сподобалася! Думаю, всі 25 митців, які беруть участь цього року в проекті, перебувають приблизно на одному професійному рівні, тому журі, швидше за все, буде складно обирати».

Але воно все-таки обрало. Першу премію Симпозіуму узяв відомий київський митець Марко Галенко за роботу «Спогади дитинства». Друга премія дісталася донецькому майстрові Георгію Беро («Міфологія»), третя – теж столичному скульпторові Андрію Ільїнському («Мета Марфі Зі»). Під час оголошення результатів конкурсу стало відомо, що роботи ще одного майстра побачать не лише вибрані відвідувачі підприємства «Керамічні маси Донбасу», але і столичні цінителі паркової скульптури. Річ у тому, що замість Гран-прі за серію робіт у всіх номінаціях журі вирішило посприяти проведенню в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва персональної виставки робіт полтавського художника Андрія Собяніна.

До речі, розповідали, що коли учасники конкурсу дізналися, хто судді, вони сильно захвилювалися. Роботи визнаних майстрів і «зелених» випускників вузів оцінювали відомий український кераміст, заслужений художник України Олександр Миловзоров, завідувачку сектором кераміки, старший науковий співробітник Національного музею українського народного декоративного мистецтва Ірина Бекетова, народний художник України Галина Мешкова, а також мистецтвознавець Тетяна Зіненко.

Симпозіум – це не єдина, хоча і найбільш помітна ініціатива пана Левіта. Саме його стараннями у Святогорську на базі реабілітаційного центру для дітей-сиріт «Смарагдове місто» відкрилася цілорічна школа кераміки, в якій з азами гончарного мистецтва щороку можуть ознайомитися п'ять тисяч дітей. У центрі є й гончарний круг, і піч на дровах для випалювання. Організатори сподіваються, що з їх допомогою діти-сироти зможуть знайти потрібну і прибуткову професію або хоч би захоплення.

Як і діти з реабілітаційного центру, художники з легкою душею розлучаються зі своїми творіннями. Нікого навіть не збентежив той факт, що їхні роботи залишаться на зеленому лужку на території заводу, на відшибі Слов'янська. По-перше, глині, обпаленій при температурі більш як 1200С, не страшні ніякі природні явища. А по-друге, майстри упевнені: кожен творець повинен віддавати свої роботи людям. Звичайно, якщо вони цього бажають.

Тетяна Катриченко, Віктор Ковальчук (фото), Главред

«Ми хочемо запропонувати кілька зозулиць різних розмірів. Найменша 5-7 см, а велика — близько 22 см. Але остання буде виключно як сувенір», — розповів ТСН один із авторів ідеї, президент Асоціації спортивного маркетингу України Олександр Кучерявий.

«Зозулиця має низький приємний звук і не буде дратувати, як африканські вувузели. Ми вже звернулися до комітету Євро-2012, поки все на рівні переговорів», — зазначив він.

Щоправда, не факт, що зозулиця прославиться. Делегат Федерації футболу України Стефан Решко сумнівається, що УЄФА дозволить проносити на стадіон глиняні предмети.

«Вони досить міцні, а осколки можуть бути досить гострими, щоб травмувати людину. У вболівальників нині відбирають навіть пластикові пляшки, бо й вони можуть завдати шкоди», — пояснив він.

Утім, Кучерявий стверджує, що ідей у них є ще багато.

«Якщо УЄФА не дасть добро (на зозулицю) — у нас є декілька проектів. Наприклад, щоб маленькі окарини стали розпізнавальним знаком уболівальника. Також — організувати майстер-класи з навчання грі на зозулиці або навіть робити їх своїми руками. А перед фіналом організуємо флешмоб, щоб всі фани одночасно загули в зозулицю», — сказав він.

«Вувузела» була визнана головним символом Чемпіонату світу з футболу в Південно-Африканській республіці.

Африканська дудка "вувузела" у дії

Саме слово «вувузела» увійшло до списку головних слів 2010-го року, який впорядкувала Міжнародна організація Global Language Monitor.

Українська правда

Майстриня творить усі різновиди гончарного посуду — глечики, тарелі, горнятка до кави та чаю, вази, підсвічники; прикраси. Методом плетіння з глини створює унікальний посуд, оздоблений різноманітними орнаментами. Часто звертається до теми Трипілля, як у формах виробів так і в їхньому оздобленні.

Походження

Народилася 15 лютого 1964 року в місті Маріуполь. Виросла в селі Трипілля на Київщині. Звідти й походить увесь рід майстрині. У Трипіллі мешкає переважно влітку, а на зиму переїжджає до Києва.

Освіта

Має вищу технічну освіту, багато років працювала конструктором в інституті ім. Патона. Потім займалася бізнесом. Та коли захопилася глиною (приблизно у 1996 році), світ відкрився з нового боку. Прийшло розуміння важливості та необхідності для себе пізнання нового та вічного.

Досвід

«Кераміка — основне для мене заняття. В ній я відкриваю вічність. Багато читаю спеціальної літератури, і по Трипіллю також. Вважаю — це основою всієї світової кераміки. Вчусь самостійно.

Кераміка — дивовижний світ, в якому зійшлись усі стихії — Земля з Вогнем, Вода з Повітрям. Цей магічний настрій я і намагаюсь передати в своїх творіннях, ще й стан гармонії, яку шукаю».

Ярмаркова діяльність

Бере участь у багатьох фестивалях та ярмарках, зокрема «Країна мрій», Пирогів, «Трипільське коло», «Київська Русь», «Мамаєва Слобода» та ін.

«На ярмарках продаю свої роботи з рук в руки. Бо то найкраще, коли люди бачать майстра, розмовляють з ним та розуміють, що він хотів сказати, отримують відповіді на свої питання».

Горнята, тарелі, кухлики, макітри, великі амфори — виготовляє Володимир Слубський й розписує загадковими орнаментами. А їхні зразки митець черпає із далекої минувшини. Досягнення давніх гончарів-трипільців вражають своєю формою і вишуканою графікою. Навісні і хвилясті лінії, кола, ромби, спіралі, завитки — символи, якими давні люди позначали сили природи. Це підтверджувалось яскравими фактами в історичній Буші (нині — державний заповідник «Буша»), де знайдено залишки трипільської кераміки. Саме це надихнуло гончара на відродження фантастичних форм і вишуканих орнаментів, які важко порівняти із сучасною комп'ютерною графікою.

Випалює художник свої роботи тільки у власноруч виготовленій печі дровами. Він вважає це мистецтво — породжене вогнем. Сучасні електричні печі не мають таких можливостей. Із них виходять красиві керамічні вироби, але холодні, як «снігова королева», а тут бувають яскраві, блідо-ніжні, приємно теплі, із переливами, обціловані пекучим полум'ям горна. У складному ланцюзі взаємин із глиною пан Володимир оволодів гончарним колом. Та великі форми потрібно виготовляти вручну. Доводиться бути одночасно і робітником (добуває глину і готує її до роботи) і скульптором, і технологом (готує фарби) і художником, і пічником і теплотехніком.

Походження

Народився 1 липня 1955 року в селі Довжок Ямпільського району Вінницької області.

Освіта

1976—1981 — навчався в Ростовському художньому училищі імені Грекова.

Досвід

В аматора-кераміста Володимира Слубського поєднання мистецького таланту з глиною — це поклик минулого і його єднання із сучасним, тому що в роду митця гончарів не було. Не славилось гончарями і рідне село майстра Довжок (давня назва — Кетроси). Хоч воно і розкинулось на кам'яних схилах, які покриті різними видами глини (Щоправда до 40-х років ХХ століття в селі працював великий цех по виготовленню червоної черепиці. Випалювали її у печах).

І ось пану Володимиру самостійно вдалося вивчити властивості місцевої глини. Ще в дитинстві його приваблювали пташки-свищики. Їх у село привозили цигани із інших регіонів України. Діти, долаючи страх (тому що їх батьки лякали циганами), потайки забирали з дому курячі яйця і вимінювали їх на різнокольорових півників, коників, загадкових птахів-свищиків.

Виставки

• З 1986 року брав участь в симпозіумах каменярів «Подільський оберіг», що відбувалися на Вінничині. Також був учасником обласних і республіканських виставок.
• З 2003 року активно працює над відродженням трипільської кераміки.
• З 2005 року — член національної спілки майстрів народного мистецтва України.

В пошуку нових образів та форм працює в декоративній скульптурі, при цьому намагаючись зберегти в основі українські традиції. Випробувавши різні техніки, сьогодні Наталія Зайцева зупинилась на ліпленні з шамотної маси, в якій їй подобається парадоксальне поєднання грубості та витонченості.

Походження

Наталя Зайцева народилась 21 серпня 1979 році в Києві. У столиці досі працює та займається творчістю.

Освіта

• У 2004 — закінчила Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука по спеціальності «Декоративно-прикладне мистецтво», майстер художньої кераміки.
• У 2009 — вступила до Інституту мистецтв Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв України.

Досвід

• 2005 – 2008 — співробітник Культурно-інформаційного центру при Посольстві України у Франції.
• 2006 – 2008 — викладач кераміки та образотворчого мистецтва Української дитячої школи мистецтв в Парижі (Франція).
• З 2008 — майстер виробничого навчання відділення декоративно-вжиткового мистецтва Державної художньої середньої школи імені Т.Г. Шевченка.
• 2009 — Учасниця Міжнародного керамічного симпозіуму «Біле дерево» (Славське, Україна)

Виставки

• 2008, вересень-жовтень  – галерея «Communic’Art», переможець міжнародного конкурсу «Природа в мистецтві» (Франція, Париж)
• 2009, травень – участь у виставці «Глиняна казка», яка відбулася в «Українському домі» у Москві

Основним напрямом роботи Анастасії Косяченко є фігуративна пластика, працює також в асоціативній кераміці, якій властиві елементи стилізації реальних форм. Характерним для її робот є поєднання чистої глини та фактури ангобного розпису і поливи.

Походження

Народилася 8 червня 1984 року в Києві. Тут мешкає та творить.

Освіта

У 2007 році закінчила Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука по спеціальності «Декоративно-прикладне мистецтво», майстер художньої кераміки.

Досвід

• 2007–2009 — працювала в творчій майстерні „Художня кераміка”
• З 2008 — майстер виробничого навчання факультету художньої кераміки Київського індустріального коледжу
• 2009 — учасниця Міжнародного керамічного симпозіуму «Біле дерево» (Славське, Україна)

Виставки

• 2003—2008
  • учасниця Всеукраїнських виставок Національної спілки художників України
• 2005
  • учасниця виставки „Великдень”, Львів
• 2009
  • участь у виставці «Глиняна казка», яка відбулася в «Українському домі» у Москві

Громадська діяльність

Входить до Спілки молодих художників і мистецтвознавців

Творячи декоративні тарілі послуговується технікою пастелажного ангобного підполив’яного розпису. Орнаментальні елементи бере з писанкарства та народного епосу. Свого часу творив й вжиткові речі, але вже тривалий час для творчих експериментів обрав саме тарілі. Їх колись тримали жінки на мисниках для прикраси скромного хатнього побуту.

Походження

Народився 1 червня 1954 року у Василькові на Київщині. В цьому краї мешкає й працює протягом життя.

Освіта

1970-74 — Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша
1976-81 – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв)

Досвід

Обирати майбутній фах п.Сергію не довелося довго. Ще в дитинстві виявився хист до спілкування з глиною. Після здобуття мистецької освіти працював художником, а згодом й головним художником на колишньому Васильківському майоліко-керамічному заводі. Там розробляв зразки для ужиткових речей – миски, чашки, кухлі.

1991 – Член Національної спілки народних майстрів України
1994 — Член Національної спілки художників України

Виставково-ярмаркова діяльність

Звітувати про творчий доробок довелося на багатьох місцевих, обласних та всеукраїнських виставках. Бере активну участь у гончарських симпозіумах, які відбуваються, зокрема, в Чигирині та в Опішному. З виробами буває на ярмарках у Пирогові, на Андріївському узвозі, на різних етно-фестивалях.

Твори зберігають в музеях України та в приватних колекціях в Україні, Канаді, США, Іспанії, Німеччині, Франції.

З глини відтворює знайдені під час розкопок трипільські знахідки віком V-IV тис. до нашої ери. Це чоловічі і жіночі фігурки, керамічний столовий та ритуальний посуд, розфарбований давніми символами та знаками, різні статуетки з врізним та нанесеним фарбою орнаментом.

Своїм заняттям Олексій Трачук шукає і знаходить зв'язки українського народу із трипільською культурою, шукає аргументи й підтвердження теорій у археологічних розкопках. Бо ж знахідки — це письмена, які не горять.

Походження

Народився на Вінниччині в селі Капустяни Тростянецького району в 1948 році.

Освіта

Закінчив Переяславський педагогічний університет ім. Г.Сковороди та Київський інженерно-будівельний інститут. За освітою інженер-будівельник та вчитель історії й українознавства.

Досвід

З 1998 року активно цікавиться Трипіллям. Має шестирічний досвід розкопок біля Ржищева. Також займається студійною діяльністю — відтворює знахідки трипільської доби й навчає цього інших. Товариство Коло-Ра, яке очолює Олексій Трачук, веде 6 друкованих видань. Туди часто дописує й сам голова.

Ярмаркова діяльність

Із трипільськими сувенірами Олексія Трачука можна побачити чи не на всіх ярмарках та виставках, які відбуваються не тільки в Київській області, а й по всій Україні.

Символи є невидимими стовпами світу. Вони додають бажання жити, любити, підсилюють одвічні мрії, захищають і рухають вперед.

Хто їх відчув і навчився відтворювати — грає свою позитивну роль у великому оркестрі життя. Світло має властивість ширитися безмежно. Аби тільки очі були відкритими.

«Рукотвори»

До участі в Симпозіумі запрошуються науковці дотичних дисциплін та зацікавлена молодь.

У рамках МНС «Гончарна столиця України в світовій історії та культурі» відбудеться показ відеосюжетів та фільмів про Опішне.

Пройде презентація книг:

• щорічника «Бібліографія українського гончарства. 2005»;
• альбому «Опішненська миска початку ХХ століття (у колекції Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі)»;
• «Короткого академічного словника сучасних українських керамологів (культурна керамологія)»;
• монографії «Глиняні люльки ХVII–XVIII століть (за матеріалами Полтавщини)».

Робочі мови Симпозіуму – українська, російська, англійська.
Текст доповіді треба надати організаторам Симпозіуму під час реєстрації 01.07.2009.
Початок пленарного засідання 1 липня о 10 год.

Додаткова інформація на: http://www.opishne-museum.narod.ru

Світлина Тетяни Давиденко