Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври, пише Україна молода.

«Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

«Гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація»

Аби яскравіше уявити історичне тло, на якому Юрію довелося піднімати гуцульське різьбярство по дереву до рівня, здатного здивувати Європу, зауважимо, що народився він лише на вісім років пізніше від Тараса Шевченка.

І якщо майбутній автор знаменитого Кобзаря вже в 14–рiчному віці із закріпаченої Кирилівки потрапив в аристократичне Вільно, а невдовзі — в стольний Петербург, то Юрій Шкрібляк упродовж усього життя не бував далі Косова.

У це провінційне містечко, розташоване за 12 кілометрів від Яворова, майстер ходив на ярмарки, аби щось продати зі своїх виробів і купити найнеобхідніший товар, передусім — солі. Усе решту, що потрібне було для невибагливого прожитку, давало власне натуральне господарство.

«Юрій був унікально обдарованою людиною, народним генієм у повному сенсі цього слова, — гаряче переконує «УМ» мистецтвознавець, доцент Прикарпатського національного університету, праправнук видатного різьбяра Василь Корпанюк. — Тільки уявіть собі: гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація, що впродовж життя оточувала Юрія Шкрібляка. Він був неписьменний і ніякої професійної науки, звісно ж, не вивчав, але яким Божим даром був наділений! Це — абсолютна досконалість, якої не можна навчитися: неймовірне чуття форми, пропорцій, пластики».

Талантів вистачило на два роди

Той факт, що кревною спорідненістю із зачинателем гуцульського, а якщо ширше, — й українського класичного різьбярства нині може похвалитися чимало сучасників — не дивина. У сім’ї його батька Івана, знаного в Яворові бондаря, було вісімнадцятеро дітей.

Нащадки самого Юрія по чоловічій лінії обзавелися своїми сім’ями, а донька Катерина на рівні генетичного коду передала дещицю різьбярського таланту Шкрібляків ще одному шанованому в селі роду Корпанюків. Катерину, талановиту вишивальницю, посватав і забрав на своє обійстя у яворівському присілку Широкий Іван Корпанюк.

Їхні сини — Юрій і Семен — так захопилися різьбярством, що майже кожної неділі та у свята (в інші дні не відпускала щоденна робота) ходили крутосхилами до вуйків Шкрібляків, аби помилуватися їхніми вже готовими виробами. Як над ними чаклували майстри–віртуози, хлопці могли лише уявляти, бо у свята ніхто з побожних гуцулів і гадки не мав братися за інструмент.

Згодом вони зробили різці і самотужки досягнули такої філігранної техніки, що піднялися на один щабель визнання зі своїм славним дідом Юрієм.

Цьогоріч, за постановою Верховної Ради, на державному рівні в Україні відзначатиметься не тільки 190–річчя від дня народження класика різьбярства, а й 120–річчя його внука Юрія Корпанюка, одного з двох уже згадуваних синів доньки Катерини.

Шкріблякам — від цісаря

До епохи Юрія Шкрібляка гуцульські майстри також управно володіли різцем, створюючи симпатичні ужиткові речі — ­скрині, ліжка, мисники, посуд, топірці, пістолі, сідла та архітектурні оздоби — двері, лиштву, сволоки.

Юрій же, ніби за Божественним повелінням, узявся за обробку деревини з іншої, високохудожньої, сторони. Він не тільки самостійно опанував токарство, різьблення, випалювання, а й виготовив різні за розмірами і конфігурацією долота та стамески, сконструював оригінальний верстат.

Усе це, зрештою, відкрило нові можливості щодо пошуку невідомих доти форм виробів із дерева, прикрашених густою мережею заглиблених штрихів, що значно посилювало декоративну виразність. І хоча в його творчості домінували геометричні мотиви, майстер інколи доповнював їх стилізованими зображеннями людських постатей, квітів, чого раніше ніхто на Гуцульщині не практикував.

Розпочату справу успішно продовжили його сини Василь, Микола та Федір. Засвоївши уроки батька, вже визнаного Європою умільця, вони пішли ще далі — розвинули технічні та технологічні прийоми різьблення, урізноманітнили вироби інкрустацією з різних порід дерев, металу та бісеру.

Вишуканими роботами родини Шкрібляків захоплювався сам австрійський цісар Франц–Йосиф, котрий часто демонстрував прихильність до гуцулів та Гуцульщини. «Імператор після оглядин в Коломиї Першої промислово–господарської виставки в 1880 році так високо оцінив творчість яворівських різьбярів, що подарував старшому синові Юрія — Василеві — найдосконаліший на той час токарний верстат на підшипниках. Василь, між іншим, мав не лише талант до індивідуальної праці. На початку ХХ століття він став засновником промислової школи різьбярства на Буковині. І нині у Вижниці діє коледж декоративно–прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка, а на подвір’ї навчального закладу встановлено йому пам’ятник», — розповідає директор Яворівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Петро Лосюк.

Ускладнення після сувенірної лихоманки

Успіхи представників династій Шкрібляків–Корпанюків за більш як півтора століття слугували односельцям добрим прикладом для наслідування. І хоча більшість із них не досягли вершин мистецького визнання, та вміння орудувати різцем завжди давало гарантований кусень хліба. Так тривало до сімдесятих років ХХ століття, допоки Гуцульщину не охопила сувенірна лихоманка і не перевернула все з ніг на голову.

На фініші існування СРСР не надто талановиті ремісники стали головними дійовими особами в гірських селах, надовго «перекривши кисень» визнаним майстрам різьбярства. Далекі від художніх цінностей, але дешеві гуцульські сувеніри з дерева заполонили радянські промторги від Карпат до Курильських островів. Яворівський колгосп «40–річчя Жовтня» почав гриміти на весь Союз, пачками отримуючи з Москви перехідні червоні прапори. Та горяни вже мало тішилися кумачевими обрізками — в колгоспну касу звідусіль текли тугі фінансові потоки. Щорічні прибутки «40–річчя Жовтня» перед розпадом Країни Рад перевищували 7 мільйонів карбованців. Ці легкі «дерев’яні» рублі, як шрапнель, продірявлювали народне мистецтво, позаяк над кожною таріллю справжньому майстрові треба було працювати цілий місяць, а фінансову винагороду він отримував не більшу, ніж ремісники–халтурники за два–три дні.

Дурні сувенірні гроші швидко знецінилися, та від тодішнього жорстокого удару художня різьба по дереву на Гуцульщині повною мірою не оклигала дотепер. Та, на щастя, не все так безнадійно.

Про те, як яворівчани потроху реанімують класичне народне мистецтво, завдяки чому їхнє село перетворилося на столицю ліжникарства, та як тут починав свою трудову біографію майбутній Президент Віктор Ющенко — в одному з наступних матеріалів.

Довідка

Юрій Іванович Шкрібляк народився 28 квітня 1822 року в гуцульському селі Яворів, у віддаленому присілку Плоский. З юних літ, за прикладом батька, сам робив барильця, ракви — посудини для зберігання бринзи, прикрашаючи їх простим орнаментом. Згодом процес плаского (або сухого) різьблення довів до мистецьких вершин. Його вироби з дерева з незмінним успіхом експонувалися у Відні, Трієсті, Празі, Львові, Станіславі, Коломиї. Деякі з них дотепер прикрашають експозиції найбільшого в Європі Віденського музею народного мистецтва та інших відомих колекцій старожитностей.
Епідемія тифу в 1884 році забрала життя Юрія Шкрібляка. Львівська газета «Діло» тоді писала: «Зійшов зі світу надзвичайний талант… Був чоловік неписьменний, але з природи дуже інтелігентний, спокійний, відданий цілим существом своїм штуці. Все, що випускав із своїх рук, носило на собі знам’я довгої та витривалої праці, артизму та гармонії, композиції і викінченості».

Іван Крайній, «Україна молода».
Передрук з ridna.ua, світлина з kosiv.info

Косівський митець Василь Бович відзначається унікальним стилем і використовує особливу техніку різьблення по дереву – графіку в дереві. Крім, власне, різьби, застосовується тонування, аплікація писанковою шкарлупою, декорування штучними кораликами та перлами.

У творчому доробку відомого гуцульського митця є чимало знакових творів. Багато з них зберігаються в українських музеях та приватних колекціях.

«Дідизна» – це особливе тематичне зібрання робіт, яке дозволяє зазирнути у духовні глибини наших предків. Твори, представлені на виставці, відзначаються піктографічною стислістю, втілюють архетипні образи язичницької віри, випромінють чисту енергія знаку-оберегу, знаку-символу.

Василь Бович багато років присвятив вивченню особливостей вірувань давніх українців, язичницькій і християнській символіці та втілив це у дереві. За словами митця, через свої роботи він прагне повернути співвітчизників до витоків духовного джерела та донести краплини української обрядовості, звичаєвої культури майбутньому поколінню.

Кияни та гості столиці матимуть змогу відвідати виставку щодня, крім неділі та понеділка, вхід вільний. Графік роботи арт-холу можна дізнатися за тел: 097 011 72 10

artvertep.com

Шковира Юрій Демидович народився 3 травня 1931 року в селі Ївахни Монастирищенського району Черкаської області. Закінчив геолого-розвідувальний факультет Криворізького Гірничорудного інституту, отримав призначення на роботу дільничним геологом на шахту «Нова» рудоуправління ім. К. Лібкнехта. Через деякий час перейшов до Київського геологічного управління, працював інженером-геологом на шахтах Криворіжжя, польовим геологом і начальником геологічних партій по всій Україні. Кандидат геолого-мінералогічних наук. У 1980–1996 роках працював доцентом кафедри геології Дніпропетровського держуніверситету (тепер – ДНУ).

Юрій Демидович активний краєзнавець. Живе він за Дніпропетровськом, у мальовничому селі Старі Кодаки над Дніпром. Цікавиться історією свого села, збирає матеріали з його історії, багато років регулярно відвідує засідання краєзнавчого клубу «Ріднокрай», що працює у Дніпропетровській обласній науковій бібліотеці. Щоліта з друзями мандрує історичними маршрутами України. На основі цих подорожей у співавторстві з М.Чабаном та Б.Матюшенком видав книгу «Забутою Україною».

Юрій Демидович – чудовий різьбяр по дереву, тонко відчуває матеріал, виготовляє як речі ужиткового характеру, так і декоративні настінні панно, невеликі скульптури, композиції. Його улюблена тематика – козацтво, він виконав численні роботи за ілюстраціями Володимира Базилевича до «Енеїди» Івана Котляревського. Його твори неодноразово бували на виставках, завжди збирали довкола численних поціновувачів.

• Лауреат обласної літературної премії ім. І.Сокульського. Член Національної Спілки письменників України (з 2005 року).
• Друкується в літературних журналах «Січеслав» і «Бористен».
• Автор книг «Нова Енеїда» (2002, Дніпропетровськ), «Спалахи пам'яті» (2002, Дніпропетровськ), «Таке життя» (2003, Дніпропетровськ), «Забутою Україною» (2006, Дніпропетровськ, у співавторстві з М.Чабаном та Б.Матюшенком), «Забутою Україною. Нариси і нотатки» (2008, Дніпропетровськ).

artvertep.com

Діжечка з врізаним дном і цільним остовом може використовуватися для зберігання рідких продуктів, на відміну від посудин точених або довбаних з цільної колоди, бо в них рідина буде просочуватися крізь пори в дні або в бічних поверхнях. У врізаному дні пори дна назовні не виходять, тому рідина не просочується.

Конструкцію діжечки в розрізі зображено на Малюнку 1, обручі умовно не показані.

Малюнок 1

Кришка може мати руків`я іншої форми або не мати його взагалі, або притискатися до посудини за допомогою клина, що вставляється в отвори у «вухах» остова, але нижче піде мова про те, як з`єднати дно з остовом, тобто, одержати, власне, посудину, а чим вона буде накрита – несуттєво.

Матеріалом для діжечок може бути деревина липи, верби, осики, тополі. Я використовую липу і вербу. З осики і тополі діжечки робити не пробував, але в літературі стверджують, що виходить добре. Деревина повинна бути добре висушена.

Після довгого використання діжечки для зберігання рідини, в остові можуть з`явитися тріщини, для того, щоб виріб був придатний для використання і надалі, при виготовленні на посудину натягують обручі. З ними діжечка, маючи тріщину, працює, як діжка, зроблена з клепок.

Обручі краще робити з клена, береста, або іншої твердої і гнучкої деревини, бо на маленьку діжечку великий і товстий обруч не посадиш, а якщо деревина обруча буде слабка, то він може розірватися.

Розміри основних  конструктивних елементів діжечки показані на Малюнку 2. Більші величини розмірів – для виробів більшого розміру, менші — для менших.

Дно. Нижня площина дна завжди повинна бути вище нижньої торцевої поверхні остова, тобто діжка, коли стоїть, не повинна опиратися на дно. Діаметр дна не повинен перевищувати найбільший внутрішній діаметр паза.

Зовнішня поверхня  діжечки має бути трохи конічна, щоб можна було натягувати обручі, опускаючи їх донизу від меншого діаметра до більшого. Внутрішня поверхня остова  від нижнього торця до паза має бути циліндрична, вище паза – як захоче майстер.
Якщо товщина стінки остова буде замала, то наш виріб може тріснути вже при виготовленні.

Інструменти. Для перших спроб можна користуватися звичайними столярними і різьбярськими інструментами, тільки для нарізання паза, в який вставляється дно, треба буде зробити спеціальний інструмент, що зображено на  Малюнку 5. Пилку (різець) цього інструмента можна зробити з шматка полотна від ножовки по дереву, зубів на пилці повинно бути не менше 5.

Робимо діжечку вручну, як наші далекі пращури.

Виготовлення остова

• Відрізати заготовку з колоди, помітити її нижній і верхній торці. З боку нижнього торця будемо ставити дно.
• Розмітити площини, перетин яких утворює вісь за допомогою косинця (Малюнок 3).
• Розмітити чистову лінію нижнього торця (вісь має бути перпендикулярною до чистової поверхні нижнього торця).
• Обрізати нижній торець заготовки по чистовій лінії.
• Побудувати верхню і нижню точки осі (Малюнок 3).
• Побудувати за допомогою циркуля лінії зовнішньої і внутрішньої поверхонь остова (див. Малюнок 3).

Малюнок 2

Малюнок 3

• Обробити внутрішню поверхню остова до отримання чистових розмірів. Спочатку внутрішній об`єм вибираємо за допомогою свердла, потім – різцем. Можна в кінці скористатися стругом, але для перших спроб, можна обійтися і без нього. Пам`ятайте, що поверхня від нижнього торця до паза має бути циліндрична, вище паза – як захоче майстер.

Отримаємо виріб приблизно такий, як на Малюнку 4.

Малюнок 4

Нарізання паза для дна.

Цю операцію виконаємо  за допомогою інструмента, зображеного на Малюнку 5. Пилка на інструменті призначена для нарізання паза. Від її товщини залежить ширина паза. Відстань від широкої дошки інструмента до пилки визначає відстань паза від торця остова.

Нарізання паза
Вставити інструмент в остов з боку нижнього торця пилкою до внутрішньої поверхні, рухаючи інструмент по колу, притиснувши його широкою дошкою до торця остова, нарізати паз (Малюнок 6). Глибину паза контролювати шаблоном, або звичайним сірником.

Малюнок 5

Малюнок 6

В результаті наших дій одержимо остов, як на Малюнку 7.

Малюнок 7

Виготовлення дна

Дно повинно заходити в паз, тобто, його зовнішній діаметр має бути на 5...7мм ( це залежить від розміру нашої посудини) більший, ніж внутрішній діаметр остова, але не більший за внутрішній діаметр паза. Дощечку для дна краще зробити з тієї ж колоди, що і остов. Її можна спочатку виколоти, а потім обробити рубанком. Якщо використовуєте готову дошку, то вона має бути зроблена шляхом розпилу вздовж колоди.

Розмітка дна
Встановити остов на дощечку, як на Малюнку 8, окреслити олівцем внутрішній контур остова на дощечці, поставити риски на дощечці і на остові. Це треба для того, щоб можна було при з`єднанні готового дна і остова, їх вірно зорієнтувати одне відносно одного, бо в житті внутрішня поверхня остова ідеально круглою не буде, а верхня і нижня площини дошки дна можуть бути непаралельні.
Накреслити на дощечці лінію на відстані 2,5…3мм від лінії (залежить від розміру нашого вироба), якою було окреслено внутрішню поверхню остова. Ця лінія окреслює діаметр дна, дивись Малюнок 9.

Малюнок 8

Малюнок 9

Обрізати дощечку по лінії «Діаметр дна». Бічна поверхня, яка утвориться після цього повинна бути перпендикулярною до верхньої площини дощечки, на якій є риска (Малюнок 9). Одержимо деталь,зображену на Малюнку 10.

Малюнок 10

Розмітити лінію, відносно якої зріжемо фаски дна (кут 90…110°,  Малюнок 2) за допомогою рейсмуса. Рейсмус базувати відносно верхньої площини заготовки (там де риска). Відстань, на якій проводиться лінія має дорівнювати приблизно половині товщини заготовки дна (див. Малюнок 11).

Малюнок 11

Зняти фаски на заготовці дна (див. Малюнок 2). Одержимо дно (див. Малюнок 12).

Малюнок 12

З`єднання дна і остова.

Занурити заготовку остова (Малюнок 7)  у воду нижньою частиною на глибину не менше,як 2/3 її висоти,  витримати у такому стані приблизно добу. Заготовка остова збільшиться у діаметрі.
З`єднати дно і заготовку остова так, щоб дно увійшло в паз, а риска на дні співпадала з рискою на заготовці остова (не переплутайте  верхню і нижню сторони дна).

Увага! Дно повинно входити в остов досить щільно, це в ідеальному випадку. Якщо після того, як ми з’єднали дно з остовом, дно трохи хитається, це не страшно, бо коли остов всохне, то він затисне дно. Якщо дно завелике і зовсім не хоче входити в остов, то можна трохи пошліфувати дно по зовнішньому діаметру, але не перестарайтеся.
Торці остова з’єднаного виробу можна помастити клеєм, про всяк випадок.

Помістити наш виріб у місце, де немає протягів і прямого сонячного проміння, поставити виріб так щоб під дно проходило повітря, і витримати в такому стані не менше двох місяців, чим довше – тим краще. Остов повинен всохнути і щільно затиснути дно.

Якщо все зроблено добре, то наша діжка не повинна протікати, коли остов добре висохне.

Якщо, не дивлячись на всі старання, діжечка протікає – не страшно, бо по-перше, наберіться терпіння і почекайте ще, може, остов недостатньо усох, по – друге, якщо щілина досить велика, її можна залити воском або парафіном  з зовнішньої сторони посудини. Тільки заливайте щілину, коли виріб буде готовий. Після цього Ваша діжечка буде цілком придатна для використання.

Обробити зовнішню поверхню діжечки (див. Малюнок 2) після того, як вона досить висохне. Одержимо виріб, приблизно, як на Малюнку 13.

Малюнок 13

Робимо кришку, яку забажаємо.

Обручі

Обручі робимо з висушених пагонів. При виготовленні обов`язково треба видалити серцевину і шар деревини, що поряд з нею. Заготовка обруча  повинна мати більшу довжину, ніж готовий обруч. Заготовку обруча треба розпарити для того, щоб зігнути.
Технологій розпарювання  існує декілька, тому кожен може вибрати на свій смак, зараз ми їх розглядати не будемо.
Кінці обруча з`єднуються за допомогою замка, дивись Малюнок 14.

Малюнок 13

Конструкцію обручів зображено на Малюнку 15 і Малюнку 16. Це – обручі, зняті з готового виробу, і кінці їх уже зрізані, заготовки обручів мають бути довші.

Малюнок 15

Малюнок 16

Натягуємо обруч за допомогою інструмента, зображеного на Малюнку 17.

Натягування обруча

Розпарити заготовку обруча.
Зігнути заготовку обруча на тому місці виробу, де ми його розраховуємо розташувати, і розмітити місце на заготовці обруча, де повинен замикатися замок.
Вирізати замок (Малюнок 15, Малюнок 16).

Зігнути заготовку обруча на виробі вище місця, де буде розташовано обруч і замкнути замок,дивись Малюнок 14,  після цього пальцями натягнути обруч якомога нижче і без нахилу.

Натягнути обруч, як показано на Малюнку 18. Поставити інструмент на верхній край заготовки обруча і злегка вдарити по інструменту рукою, перемістити інструмент вздовж обруча і знову вдарити по інструменту рукою, таким чином обходити обруч по колу до тих пір, поки він не займе належне місце, або не розтягнеться так, що далі не зможе рухатися. Слідкуйте, щоб обруч не перекошувався.

Увага! Пам`ятайте вислів — « сила есть — ума не надо» — і все буде добре.
Зрізати кінці заготовки обруча (див. Малюнок 14, 17), що занадто виходять за коло обруча.

Малюнок 17

Малюнок 18

Готова діжечка матиме приблизно вигляд, як на Малюнку 19. Діжечка на Малюнку 19 має два верхні подвійні обручі. В такому випадку замок треба розташовувати там, де перехрещуються перше і друге кола обруча.

Малюнок 19

Ось і все! Якщо щось не вийде з першого разу – не впадайте у відчай, проаналізуйте причину невдачі і зробіть нову спробу.
Успіхів вам!

Матеріал підготував Володимир Іншаков
Світлини та графіка автора

А поки пропонуємо поринути у світ творінь майстрів очима нашого фотооб'єктиву.

"Ті, що несуть Сонце"

"Писанкове дерево"

Яворівська іграшка

Писанка, розписана яворівським стилем

Адреса Музею Павла Тичини:  Київ, вул.Терещенківська, 5, кв.1, 3

Світлини Катерини Качур

Матеріали:

— дерев'яна заготовка іграшки;
— акрилові фарби (червоного, зеленого, жовтого, синього, білого кольорів);
— пензлик;
— ганчірка (для витирання небажаних плям фарби);
— склянка води (для миття пензлика).

По живому (не лакованому) дереву робимо жовтою фарбою основу, на яку далі накладатимемо інші кольори.

Спочатку беремо червону фарбу і по жовтому тлу мазками малюємо так, як показано нижче на світлинах.

Далі переходимо до зеленої фарби і накладаємо мазки щільно до червоних.

Крапками синього кольору довершуємо композицію.

Повторюємо подібну послідовність на усіх частинах іграшки.

За бажанням, можна додати білих цяток для настрою.

За правилами яворівского розпису, жовтим кольором роблять основу малюнка, червоним і зеленим кольорами малюють листочки. Синіми і білими крапками закінчують композицію.

За тлумаченнями майстра, червоний колір – означає ягоди, зелений – листя дерев і травичка, синій колір – небо і вода, жовтий колір – сонце.

Семен Тлустий з яворівською іграшкою

Провів майстер-клас Семен Тлустий
Світлини Катерини Качур

Символи є невидимими стовпами світу. Вони додають бажання жити, любити, підсилюють одвічні мрії, захищають і рухають вперед.

Хто їх відчув і навчився відтворювати — грає свою позитивну роль у великому оркестрі життя. Світло має властивість ширитися безмежно. Аби тільки очі були відкритими.

«Рукотвори»