Майстриня з Київщини представила понад десяток вишитих рушників та з півсотні віночків - космацькі, закарпатські, одеські, вінницькі, черкаські. Більшість нових зразків черпала в поїздках по обласних музеях країни.

Урочисте відкриття виставки — 6 травня о 16:00. Однак виставка вже зараз діє для огляду.

Нагадаємо, попередня персональна виставка Надії Химиченко відбувалася в Музеї Івана Гончара, у червні 2010 року.

Велико Ключівське весільне вбрання, 1945 року

Колись весілля відбувалися з понеділка на вівторок, а то і навіть з вівторка на середу. Мати нареченої попередньо замовляла у плетільниці (а колись у Ключеві їх було кілька) весільний віночок. У перший день, перед весіллям, майстриня приходила додому до молодої й одягала її. Нареченій збирали на голові все волосся і брали дві маленькі пелюсточки волосся, зв’язували їх, мастили медом і фіксували «мухи» (так називалось це волосся). Потім на ті «мухи» клали «вишиванку», тобто вишиту смужку, а потім великі уплітки. Кожен елемент вінка одягався окремо, так що процес збирання молодої тривав щонайменше дві години. А вже в день самого весілля наречена йшла до шлюбу з вінком та розпущеним волоссям. До речі, дружки також одягали вінки з гусячого пір’я, однак відмінність у тому, що вінок нареченої був більшим і прикрашався барвінком.

Параска Кушляк каже, що на виготовлення одного такого вінка потрібне пір’я з трьох, а то й чотирьох гусок. 75-річна майстриня купує його у сусідньому селі Сопові.

Я беру декілька пір’їнок і пробую разом з жінкою скласти правильний пучечок.

– Ось так? – показую щойно складені пір’їнки.

Пані Параска трішки поправляє їх:

– Пір’їни повинні бути приблизно однакового розміру, пухкенькі, не все пір’ячко підходить.

Після цього пучечки обмотують знизу ниткою. В пучку вкладається по 5-6 пір’їн, а пучечків на одну «косицю» потрібно шість.

Пір'я повинне бути одинакового розміру, тому потребує ретельного відбору. Пір'я ліворуч не підходить, бо завелике. Треба відбирати більш пухке.

Параска Кушляк, майстриня весільних вінків

Косиця – це одна з квіток, з яких складається вершина підковоподібного віночка. В центрі такої косиці розміщується трясучка – серединка, оздоблена бісером, нанизаним на нитку. Другий ряд всіяний золотистими квітками – «драшпанами». Їх виготовляли з обгорток від шоколадних цукерок, з позлітки. Далі вінок прикрашений червоними трояндочками, які називають «ружками».

Нижня частина вінка, з камінчиків та бісеру, називається «вішивка». Елементи пришивають голкою або ж приклеюють.

Наречена

Наречений теж мав свій головний убір – капелюх. Колись він був з соломи – «соломйинка». На солом’янку клали вишиту смужечку, шили «звізду», а на неї клали тоненьку смужку кори солодкої яблуні, в яку попередньо ставили жито, цукор та гроші. Все це обвивали «золотом», тобто золотистим папером, зверху нашивали дев’ять червоних ґудзиків, а ззаду капелюха – три косиці. Потім свої вінки молодий та молода ховали у подушку – щоби ніхто не поцупив – і спали на них.

Пані Параска запропонувала і мені відчути себе ключівською нареченою. Спочатку одягаю вишиту сорочку, я б навіть сказала, плаття – його довжина сягає мені п’ят. Наступний елемент – спідниця, яка завжди традиційно зеленого кольору. Далі майстриня приносить червону хустку. Разом з жінкою частину хустки зверху скручую «рулетиком». А далі починається справді карнавальне дійство. Мені на шию одягають пучки різнокольорових ниток, які у Ключеві називають «фостом». Потім коралі і ще багато різних прикрас… І от завершальний акорд – вінок. Нелегко стояти з ним на місці… Доводиться притримувати руками, щоб не впав. А у давнину наречена змушена була спати у такому вінку.

… Шкода, що нема кому переймати майстерність пані Параски. Жінка каже, що люди цікавляться, але приходити вчитися не хочуть. Та й молодь давно в таких віночках не одружується. Нещодавно унікальний віночок Параски Кушляк придбала Ніна Матвієнко. Та прикро, якщо такі витвори стоятимуть лише у музеях…

Оксана Романенчук, Коломийські Вісти
Євген Гапич, світлини та підписи до них

— Усе життя пропрацювала бухгалтером і, вийшовши на пенсію, з усією енергією, що в мене накопичилася, зайнялася творчістю. Ось уже двадцять три роки вишиваю рушники, роблю весільні народні вінки. Звісно, це дуже копітка праця, але я не відчуваю втоми. Для мене творчість — це душевний відпочинок.

— Над вінками працювала рік, а рушники років за чотири всі відшила. На один в середньому йде півроку. В обухівському рушнику спеціальні шви, коли його вишиваєш, то з обох боків виходить однаково. Малюнки на рушниках малюю сама. Я ще з дитинства любила малювати. І мама і баба – всі в мене вишивали, особливо вінки робили, навіть з кукурудзиння. Мати розповідала, що жінки просили її наробити до свят букетів, а вони їй за те буряки розсапають.

Зліва-направо: Тетяна Пошивайло, Надія Химиченко, Юрій Мельничук

Весільний віночок

У виставковій залі

В експозиції близько сорока авторських вінків Надії Химиченко. Живі і штучні квіти, пір`я, намисто, помпони, стрічки — усе від найніжніших до колоритних кольорів. Вінки настільки різні й фантазійні, що припадуть до смаку будь-якій, навіть найпримхливішій нареченій. Крім сучасних робіт, на виставці представлені весільні вінки, відновлені художницею за старовинним зразками: чи то з фотографій чи з оригіналів.

Оригінал і відтворений зразок

— Оцьому вінку сто років. Мені його привезли з села Зрайки Білоцерківського району. Я його відтворила. Зроблений він із парафіну, паперу, тканини, фольги, пір’я павліна і страуса – з усього, що знайшла.

Справа вгорі справжній весільний вінок художниці

Наречена Надія Химиченко зі своїм нареченим

— А це осьо я, наречена. Це суботній вінок — я в ньому запрошувала на весілля, а в цьому була на самому весіллі.

Рушники та віночки стали родинним захопленням — до Надії Омелянівни долучилися дочка, онуки й правнучка.

Юля Пугач, онука Надії Химиченко:
— Я з дитинства пам’ятаю: бабуся весь час щось робила. У нас і прабаба займалася квітками. Хто навчив цього всього прабабусю, ми не знаємо. Я росла у квіточках, у балабончиках, віночках. Творили з усього – із ниток, із квіточок, із дротиків, із паперу. Бабуся зранку встала і до пізнього вечора працює, тільки з одного переключається на інше. Правнучка теж вміє вишивати, у школі на гурток вишивки ходить. Бо як це так: всі в роду вишивають, а вона не буде?

Обухівський рушник

Тетяна Пошивайло, заступник директора Музею Івана Гончара:
— Колекція рушників Надії Омелянівни охоплює весь колорит Обухівського краю. Вона була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із древнім вишитим символом Дерева життя. Також на виставці можна побачити зразки давньої Обухівської вишивки і дівочі віночки з фондів нашого музею.

Частина рушників для заходу надана з приватної колекції етографічного комплексу «Мамаєва Слобода».

Виставка працює до 27 червня. Музей Івана Гончара, вул. Івана Мазепи, 29. Щодня, крім понеділка, з 10:00 до 17:30.

Довідка:
Надія Омелянівна Химиченко народилася на Вінниччині в 1934 році. Живе в Обухівському районі. Усе життя пропрацювала бухгалтером на різних підприємствах. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялася художньою творчістю — виготовленням весільних вінків, вишивкою, в тому числі й обухівського рушника. Надія Химиченко — постійний учасник художніх виставок, які проходять у Національному музеї народної архітектури та побуту України, виставляє свої твори за кордоном — у Латвії, Німеччині. Її роботи є у приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

Текст intv.ua та Рукотвори
Світлини Рукотвори

Колекція рушників мисткині охоплює весь колорит обухівського краю. Надія Омелянівна була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із прадавнім вишитим символом «Дерева життя». Недаремно цей рушник став своєрідним ідейним стрижнем всього суспільно-духовного життя Малишкового краю і основою герба міста.
Особливе місце на виставці належить також весільним віночкам в її виконанні. Адже український віночок є не тільки окрасою й оберегом,. його називають знахарем душі, бо він здоров’я береже, відгонить усю нечисту силу, надає наснаги і радості, він призначений забезпечувати дівчині надійний захист і справжню красу.

Надія Омелянівна Химиченко народилась 25 вересня 1934 року на Вінничині. Все життя працювала бухгалтером. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялась художньою творчістю. Розпочала із виготовлення весільних та дівочих віночків, потім захопилась вишивкою, у тому числі й обухівського рушника.
Вона є постійним учасником мистецьких ярмарків у Національному Музеї народної архітектури та побуту України, презентує свою творчість на святах в рідному Обухові, виставляє свої твори за кордоном — у Ризі (Латвія), в Гіфхорні (Німеччина). ЇЇ роботи є в приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

На виставці будуть представлені також зразки давньої обухівської вишивки та дівочі віночки з фондів НЦНК «Музею Івана Гончара».

Виставка триватиме до 27 червня 2010 року.

”Я свою весільну сорочку дві неділі вишивала, — розповідає 85-річна Марія Кучер із села Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині. — Такі гарні в мене були полики (рукави від плеча до ліктя. — ”ГПУ”). Розшила їх квітками. І на грудях по квітці вишила. Спідниця широка на мені була, знизу підтичка з вишитою ляхавкою (частина сорочки, що виглядала з-під спідниці. — ”ГПУ”).

19-річна Марія Степанишина (праворуч) зі своєю подругою Надією Тракалюк, село Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині, 1965 рік. Надія у весільній сукні зі штапелю. Замовляла її у сільській швейній. Вінок і фату купувала на базарі (фото з сімейного архіву Марії Степанишиної)

За односельця Олексу Марія Кучер виходила заміж за німецької окупації — у листопаді 1941-го.

— Зверху в мене був жукет, на ногах хромові чоботи, на шиї — три разки баламутів (намисто з білих камінців. — ”ГПУ”). Вони у мене ше є. Скільки людей хотіли у мене їх купити. А я кажу: де ви бачили, щоб я продала — у мене діти є. Мені їх дала моя мама, а їй — її мама. А я онучкам кожній дам по разку баламутів.

Вінок на голову робила сама — викапувала із розтопленого парафіну.

— На ярмарку продавали вінки, але дівчата навчилися самі їх робити. Брали парафінову свічку, розтоплювали, різали нитки з котушки. Кінчик нитки мачали у парафін і чекали, доки застигне. Тоді знов мачали, і знов — получалася ціла балабушка. Далі брали другий кусок нитки і так само мачали. Як назбирали 10 штучок, скрутювали дротиком. Це середина квітки. Пелюстки і листочки вирізали з бумаги, мачали у парафін, застигали і стояли рівно. Вінок був великий, ішов через усю голову і зав’язувався під розплетеними косами. Я уже була віддана, а своїй сусідці ше робила вінок. Позичила їй і жукет, в якому віддавалася, тоді не було ні в кого нічого: война.

Під розплетеним волоссям дівчата прив’язували до вінка багато кольорових стрічок.

— Я як кончила школу у 1961 році, то помню, шо сусідка Надя ше віддавалася у спідниці і сорочці, — згадує 62-річна Марія Степанишина, також із Гордіївки. — А десь у 1965-му в магазинах появився штапель, криндишін, то весільні плаття шили з нього. Шили простенько: короткі в зборочку-”тетянку” чи в складочку. Появилася фата. Зразу була довга, а тоді по плечі.

У 1970-х у моду ввійшли гіпюр та парча — весільні сукні шили з них.

— Я виходила заміж 1974-го, але тоді ніде нічого не було, — пригадує начальниця вінницького міського РАЦСу Галина Левицька, 57 років. — Ледве знайшла якесь готове плаття. Біле, цупке, коротке, приталене. Я його перешивала. Фату теж не могла знайти. То купила три, і три вінки. Зробила з тих вінків один і фату в три яруси пустила — наліпила як собі хотіла.

У 1980-х у моду ввійшли весільні капелюхи. Ззаду до них чіпляли фату.

— Ой, надивилася я на таких наречених, — сміється. — Капелюх має пасувати — до обличчя, фігури, наряду. Але у нас народ який — як модно, то й годно. Одного разу в тій шляпі прийшла товста, опецькувата та ще й невисокого зросту наречена. У неї було велике декольте і ця шляпа з крилами. Ще й фата причеплена. Виглядала вона в тому всьому, як ступа.

Весільне вбрання, що побутувало в українських селах 100 років тому, також і взимку: на Волині (1), Київщині (2), Поділлі (3), Покутті (4), Слобожанщині (5) та Херсонщині (6)

За Горбачова в СРСР з’явилися закордонні весільні сукні.

— Почали привозити сукні зі шлейфами, — пригадує Левицька. — Вони були розшиті бісером, а двометрові шлейфи позаду нареченої несли діти. Але при наших дорогах, пилюках, особливо коли іде дощ, шлейф був незручним. Наречені не знали, як його тримати, коли кругом грязно: накидати на руку чи держати у пальцях.

Шлейфи не прижилися.

— Мою весільну сорочку собака порвав, — махає рукою Марія Кучер. — Після весілля я випрала шмаття, повішала на мотузку на дворі, а він схопив і порвав.

Джерело: gazeta.ua