Українська книга з глини

За слова у незвичній книзі слугує давня символіка

Зозулиця - глиняна пташка-свищик, що здавна славиться як амулет та музичний інструмент

Співавтори проекту "Зозулиця" (зліва направо): Ганна Карнаух, Олексій Колесник, Олександр Соколинський. Загалом в команді вісім співзасновників проекту

Олександр Соколинський, співатор проекту «Зозулиця»:
«На сьогодні йде засилля іноземної культури, я не вдаюся в подробиці, чи це східна чи американська, чи російська, але дуже мало нашої української. Тож хотілося б сказати, хлопці схаменіться...».

Представлена глиняна книга приблизно така сама, як була в Шумерів 3000 тисячі років до нашої ери у вигляді глиняних цеглинок-табличок, — переконують організатори, — з тою лише різницею, що замість шумерських знаків в українській книзі подана давня трипільська символіка.

Олександр Соколинський, співатор проекту «Зозулиця»:
«Кожна людина сама зможе прочитати цю книгу по своєму. Як Біблію, коли береш до рук, то не треба, щоб хтось тобі її перекладав, ти читаєш і йде розуміння того всього. Бо там закладений час, мудрість і світогляд».

Книга складається з двох сторінок символічного тексту

Витвір за 2 тижні створила гончарка в шостому поколінні з Василькова Леся Денисенко-Єременко. Саме ця майстриня розробила сучасний вигляд свищика-зозулиці у рамках однойменного проекту.

Леся Денисенко-Єременко, творець української глиняної книги

Леся Денисенко-Єременко, гончарка з Василькова:
«В цій книзі задіяна символіка землі; також вічний вазон, що малювався нашими дідами-прадідами, він був скрізь у мистецтві, в гончарстві — це дерево роду, або дерево життя; присутні люди, що на землі і ті, що вже у землі. Потім йде акцент на зозулицю — це та, що має ключі від вирію, а вирій — це не тільки той, куди птахи летять, а куди й душі летять до Бога. Змій — це символ мудрості й життя. Намальовані характерні для України калина й сонях. Це розповідь про те, як ми живемо... Навіть дещо нудто розповідати про ці речі, тому що ми всі живемо на цій землі, і кожен українець має хоч трішки відчувати і прочитувати ту символіку. Але ми відірвалися від землі української, тому дивлячись цю книгу, ми самі себе перепровіряємо, чи ще пам'ятаємо на генному рівні, хто ми».

Українську глиняну книгу автори проекту планують представити на інших подібних виставках, зокрема на виставках рекламної сувенірної продукції, щоб там показати, «як сьогодні можна роботи інформативні цікаві речі, але з глибинним почуттям історії».

Довідка

Пласкі глиняні цеглини-таблички відомі ще за часів шумерів (IV-III ст. до н.е., територія сучасного Іраку) вважаються першими праобразами сучасної книги. Проте лише в середині позаминулого століття археологи почали знаходити матеріальні свідчення їх існування. За допомогою клиноподібних знаків у таких книжках відображались основні віхи людського життя, легенди про створення Всесвіту, зібрання законів та правил, що регулювали тодішній лад, тощо.

Текст та світлини Катерини Качур, «Рукотвори»

«Трипільське коло» вирізнялося своєю розкиданістю, різнобарвністю та різнонастроєвістю. Кожен знаходив забаву до душі. Найпрацьовитіші долучали свою дещицю праці до творення глиняної хатини, активні стрибали чимдуж перед сценами. А занурені в себе ловили медитативні нотки у фолькових виступах.

Одним словом, чотири дні давали можливість торкнутися до давнини, скинути тягар буденності і просто знову побути дітьми, відкрито радіючи земним стихіям.

Світлини та текст Богдана Гдаля.

У програмі:

• Презентація фестивалю «Трипільське коло 2010. Вогонь»
• Прес-конференція із організаторами та учасниками Фестивалю
• Майстер-клас ліплення із глини від Івана Трачука
• Еко-фуршет

Організатори:
Галина Самчук, Олександр Іванов
Олена Березовська, керівник екологічного майданчику
Іван Трачук, майстер із глиняної реконструкції

Акредитація:
Надія Потоцька, прес-секретар Фестивалю,
098-770-83-53, pototska@gmail.com
www.tkfest.com.ua

У програмі:

• Презентація фестивалю «Трипільське коло 2010. Вогонь»
• Прес-конференція із організаторами та учасниками Фестивалю
• Майстер-клас ліплення із глини від Івана Трачука
• Еко-фуршет

Організатори:
Галина Самчук, Олександр Іванов
Олена Березовська, керівник екологічного майданчику
Іван Трачук, майстер із глиняної реконструкції

Акредитація:
Надія Потоцька, прес-секретар Фестивалю,
098-770-83-53, pototska@gmail.com
www.tkfest.com.ua

Сергій Денисенко, художник-кераміст з Василькова

А невідомий майстер тарілей виявився досить-таки відомим та ще й з багатої на традиції сім’ї. Сергій Денисенко є двоюрідним братом знаної гончарки Лесі Денисенко-Єременко, про яку Рукотвори вже писали. Разом вони походять з родини Денисенків, де ще з діда-прадіда мало не усі чоловіки займалися гончарством.

— У мене в майстерні є горщик прадіда і горщик діда, також багато робіт свого батька, — хвалиться Сергій Денисенко. — І щодня вони у мене перед очима. Маю з ними певний внутрішній контакт.

Та зв'язок нащадок родини Денисенків має не тільки з гончарями, а й козаками. З розповіді пана Сергія, по бабусиній лінії він корінням ще й з козаків походить. А доказом тому свідоцтво бабусі, яке видали їй ще за царя, де писалося, що вона «козачка Жишкун». Бувають моменти в житті гончаря, коли кров войовничих нащадків у ньому прокидається і досі.

— У мене старший син вчиться в академії і трішки захоплюється лицарством, майструє для цього лати, то недавно каже мені: «Тату, ану вдягни обладунки». Я й вдягнув, то так зразу важко стало. А коли ще шолома натягнув й щит взяв, то взагалі до долу похилило. Але коли меч взяв до рук, то зразу відчуття тої ваги пропало і виникло бажання битися. Зразу прокинулася козацька кров. А от гончарна кров кожен день у мені живе. (сміється)

Тяга до глини у пана Сергія ще з дитинства. В нього у ранньому віці виявилися непересічні здібності до гончарювання. До цієї гливкої суміші тягнеться вже й син майстра.

— Я думаю, що це призначення нашого роду по мистецтву йти. Син старший, наприклад, зараз навчається в академії на магістратурі, малює офорти. Але саме цікаве, що він теж потягнувся до глини. Каже: «Тату, я хочу гончарювати». Так що в кожної людини є своє призначення, його треба тільки розпізнати.

Творчий шлях гончаря Сергій Денисенко розпочинав на колишньому Васильківському майоліко-керамічному заводі, розквіт якого припадає на 60-70 роки минулого століття. Головним художником там працював його батько Михайло Денисенко й згодом місце батька посів син. На заводі він розробляв зразки для ужиткових речей – миски, чашки, кухлі. Через спілку художників вони брали замовлення на виробництво садово-паркової й інтер’єрної пластики – оформляли палаци одружень, будинки культури.

Васильківський майоліко-керамічний завод був заснований як гончарна артіль ще у 1928 році. У цей час гончарів почали обкладати податками й з них почали робити куркулів, то щоб вийти з такої ситуації, вони об’єдналися в художню артіль. Так само це було й в Опішному. А на околицях Василькова теж було багато гончарів. В кінці 19 на початку 20 століття там їх налічувалося до 150. Тоді на гончарний посуд був великий попит, він продавався в межах всього Союзу.

— А зараз практично всі заводи, які пов’язані з керамікою – майолікою, порцеляною — стоять.  Так склалися умови, що різко подорожчали енергоносії, технології на заводах застаріли і затрати були несумісні зі збутом. Раніше посуд був дешевим і його могла собі дозволити купити кожна сім’я.

Закриття заводів у 90-х роках вдарило по багатьох майстрах. Хтось змінив професію, а хтось продовжував творити, але вже самотужки. Попри занепад керамічної промисловості в країні, працюючи на себе багато майстрів змогли глибше проявити свої творчості здібності й задатки, які були приспані під час монотонного копіювання заводських шаблонів. За словами Сергія Денисенка, сьогодні у майстрів необмежені можливості для творчого самовираження, а це тільки збагачує кераміку новими формами й віяннями.

— За таких умов у майстра немає рамок для творчості. Він сам собі їх ставить. Кераміка на стільки багата технологічно, на стільки вона багата своїм формотворенням і навіть жанрами, що всього одразу й не осягнеш. Ось дивіться, є виключно гончарство, є розписна кераміка, де можна і гончарні речі розписувати і формовані. Розписувати можна різними способами — є і ангоби, якими можна декорувати, і підполив’яні і надполив’яні фарби. Чисто технологічні можливості в кераміці надзвичайно великі. Кераміка ніколи задні ряди не пасла.

З Сергієм Денисенком говорилося легко. Було відчуття, що людина на своєму місці, знайшла себе.  Він творить за відчуттями, які підказують художнику — від палітри обраних кольорів до значення закладених в тарелі образів. Далі подаю частину нашої розмови такою, як вона була — із запитаннями та відповідями. 

— Якщо порівняти 19-20 століття з сучасністю, то різноманітність форм збільшується чи навпаки збіднюється? Яка еволюція?

— Я дивлюся по молодих гончарах (а їх зараз багато), то вони молодці тим, що йдуть від першовитоків, намагаються дуже не відходити від тих зразків, що були колись. Але технологічні прийоми вже використовують нові, є багато засобів декорування, які в поєднанні з класичними формами дають хороший результат.

— А як щодо символічного наповнення?

— Зараз інформаційні можливості дуже великі. Ми можемо черпати інформацію з різних видів мистецтва й застосовувати це на практиці в декоруванні. Але тут треба бути обережним, бо є ризик впасти в еклектику, тобто намішати всього і зробити кіч або вінегрет. Але якщо є чисто національне  відчуття, а у справжнього художника воно є, то він тут сам себе контролює, сам для себе відбирає, що своє, а що чуже. От для мене, наприклад, східний орнамент, яким би прекрасним не був, але воно на мене не працює, мене не зачіпає, душа моя тим не хворіє, не живе. А глянеш, наприклад, на Трипілля (хоча й кажуть, що може це не зовсім Україна), то мене всього аж проймає, а коли візьмеш в руки, то це взагалі фантастика. Я знаю точно, що то Україна. Бо там є отой дух, він передається якимись невидими шляхами. По території трипільська цивілізація ареал великий займала, але скажу, що то Україна також.

— Тобто своє за відчуттями перевіряєте?

— Так, за відчуттями. І що саме цікаве, от я спостерігаю за гончарами інших національностей. Форму вони роблять вже зовсім по-іншому, не можуть так, як українець. Вони можуть повторити роботу, але формотворення буде вже інше. Я це помітив. Наприклад, бачив, як один татарин намагався робити українське, трохи виходить, але всеодно форма у нього інша. Він йде вже більше до східних традицій. Наші теж, коли починають когось копіювати, то теж не виходить, як в когось. Тобто гени працюють на сто відсотків.

От дуже любить мої тарілі наша діаспора  купувати, бо відчувають, що то у мене і є Україна. А вони ж сумують за рідним. І що цікаво, майже кожен канадець чи американець українського походження, який проходить повз мене, обов’язково підійде до моїх робіт і якщо не візьме, то подякує. Але в основному беруть.

— А щодо самої символіки, то на побутовому рівні відчуваєте її дію?

— Кераміка в той час мала й ритуальне призначення і ті орнаментальні мотиви мали певну символіку, але на сто відсотків ніхто не знає, як та символіка розшифровувалась, можна це тільки відчувати.

— Тобто позитивно відчуваючи символіку…

— Так, от дійсно, що позитивне відчуття, не з знаком мінус, а зі знаком плюс.

— Ви казали, що сюжети для своїх тарілей берете з писанок, з епосу…  Звідки ще черпаєте?

— А того в принципі достатньо, а потім вже йде творча фантазія. Але тут головне відчуття міри. Буває малюєш собі, завантажуєш кольоровими і лінійними сюжетами площини і тут тобі на певному етапі щось каже «все». Ти зробив лінію, а другу біля неї не хочеться ставити — твір довершений. На іншій тарілі продовжуєш в іншому аспекті, а на цій вже все. От як Господь створив нас такими, як є, він ще й зараз працює над нами, творчість триває (сміється). Тут побудовано на інтуїції, на відчутті міри. А відчуття міри – одне з найбільших відчуттів, яке повинне бути в людині.

— Ви казали, що відтворюєте деякі вироби свого батька…

Так, у кожному випалі я повторюю по одній-дві тарілі свого батька. Я міг би не робити того, у мене багато й своїх ескізів, але в такий спосіб я підримую пам’ять про нього, про його творчість. У мене і портрет його і роботи всюди оточують. Щоразу ніби щось каже мені: «Зроби ще одну роботу і ще».

— Таким чином ніби у вас продовжується зв’язок з батьком, відчуваєте його підтримку. І батько продовжує творити у вас…

— Абсолютно. Ви знаєте, так воно і є. Ми багато чого не знаємо, але духовні зв’язки існують не залежно від нас. Просто ми не хочемо про це думати.

— Що відчуваєте, коли працюєте над виробами?

— Коли розписую, то відчуття спокою і внутрішнього комфорту. Я вже знаю, що таке щастя. Мені про це не треба багато розповідати. Це творчість.

Катерина Качур, «Рукотвори»

Власне, у поєднанні старовини та інтерактивних засобів творення полягає особливість експозиції. Прадавні приклади українського пластичного мистецтва доповнюються майстер-класами, у яких кожен може себе спробувати у ролі давнього гончара.

«De profundis» або українською «Із глибин...» — це експонати з 14-ти провідних українських музеїв, галерей мистецтв, заповідників та приватних колекцій, починаючи з трипільської доби (4-3 тисячоліття до н.е.) і закінчуючи сучасною скульптурою із дерева.

Глибину сприйняття підсилює умиротворена музична атмосфера, спеціально оформлені ніші старої споруди колишнього заводу «Арсенал», тематичні видиво-інсталяції, які проектуються на темний фрагмент зали.

Мистецький Арсенал може стати найголовнішим музеєм України

Експонати розміщені за принципом півкола. Починає виставку найдавніша кам’яна скульптура, знайдена за доби Трипілля, а також кераміка Трипільської доби. Далі експонуються кам’яні стели, людиноподібні скульптури. Добу бароко і християнську тематику розкриває наївна дерев’яна пластика, а також динамічні скульптури львівського митця Іоанна Пінзеля та його учнів. Мистецтво початку 20 століття представлене роботами Олександра Архипенка. Підсумовують експозицію дерев’яні скульптури сучасних митців. Крім цього, Мистецький арсенал експонує добірку кераміки та кахлів, знайдених під час розкопок території.

Для закордонних туристів на стінах розвішені текстівки англійською мовою. Щоправда, самі роботи підписані тільки українською.

Експозиційна зала ще дихає реконструкцією. Виставка відбувається лише в одній частині загального музейного копмлексу. З вікон видно ще не впорядковане подвір’я Мистецького арсеналу.

Та загалом, «De profundis» створює позитивне враження і викликає бажання ще раз відвідати виставку. Для спраглих лишається ще трохи часу. Виставку відкрили 23 серпня і пообіцяли, що вона працюватиме місяць, до 29 вересня. Вхід вільний. Мистецький арсенал розташований навпроти центрального входу в Києво-Печерську лавру на вулиці Івана Мазепи.

«Рукотвори»

Двоповерхова будівля літерою «Г» та символічні візерунки на стінах. Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» будують за зразком справжніх будинків. У планах — не лише експозиція, а й створення археодрому — невеликого поселення, де туристи зможуть проживати в умовах, наближених до трипільських.

Після завершення будівництва комплекс стане єдиним свого роду в Україні, адже туристи зможуть відчути себе справжніми трипільцями, повідомляє «Радіо Свобода».

Експонати музею, знайдені під час археологічної експедиції у Черкаській області

«Тут має бути і класичний музей із експозицією — це одна його частина. Друга — це відтворення житла, де буде посуд, де буде худоба... Туристи зможуть одягти спеціальний одяг, пожити в особливих умовах. Буде навіть інструктор, який їх навчатиме різним тонкощам. Таким чином людина зможе перевтілитися і потрапити в інший час — така собі машина часу», — розповів директор музею Віктор Чабанюк.

Керівник трипільської експедиції, співробітник Інституту археології Олексій Корвін-Піотровський наголошує: заповідник повинен отримати спеціальний статус від ЮНЕСКО.

«Я вже ініціював від імені Інституту археології проект щодо надання цьому заповіднику статусу ЮНЕСКО. Тому що об'єкти, які входять до складу комплексу, для усього світу є унікальними», — зазначає він.

У таких житлах жили праукраїнці?!?

Заповідник «Трипільська культура» був заснований три роки тому у рамках державного проекту «Золота підкова Черкащини». Проте коштів держава не виділяє. Працівники музею розповідають: якби не меценати, проект так і залишився б на папері.

Один із меценатів проекту, француз Бертран Кост, каже, що підтримувати ідею взявся, бо був дуже здивований, що держава майже не фінансує археологічні дослідження.

«Потрібно допомогти українцям уявити, як жили їхні предки на цій території. Моя мета була зберегти це унікальне місце. Завжди потрібно рятувати те, що ще може бути врятоване», — наголошує він.

Майбутня експозиція складатиметься зі справжніх археологічних знахідок. Поруч із музеєм ще з початку 1980-х років тривають розкопки трипільських поселень. За весь час виявлено понад 40 будинків. Загалом, розповідають, на цій території їх було понад 3 тисячі.

Зовсім скоро археологи завершать цьогорічні розкопки і займатимуться дослідженням віднайдених об'єктів. Кажуть, подібних скарбів на території України ще безліч. От лише чи дочекаються вони своєї черги — запитання.

Текст: Українська правда
Світлини: Радіо Свобода

Ленд-арт по-трипільськи

Культура давніх трипільських поселень стала основною темою витворів митців. Дехто привозив вже готові вироби, а хтось виліплював і випалював горщики на місці у спеціально зробленій на землі печі.

Зі схожого посуду їли у давнину

Потужна енергетика традиційних музичних ритмів гурту «Гуляйгород» розвеселила й запалила публіку. Дві скрипки та бубон робили свою справу.

Запальні танці-шманці

А в цей час хтось тяжко працював, місив глину з соломою та вимащував цією сумішшю дерев'яний каркас трипільської хати. Чи ночуватиме хтось в ній, нам не відомо, але жити в такій хаті, однозначно, було б весело та корисно.

Кажуть, що у схожих помешканнях жили наші предки

Комусь гамірний фестиваль, а комусь цвірчання коників, спів пташок, творча муза для живопису та мурашники, на які випадково всівся.

Території фестивалю вистачало, щоби знайти затишок

Наступного року Трипільське коло відбудеться під знаком стихії вогню. Обіцяють багато вогняних шоу та подій, пов'язаних з цим явищем.

«Рукотвори»

08:00 — Кріпляться банери, розташовуються майстри, будується трипільська експозиція.

10:00 — Початок дивного дійства…Під барабанні ритми та автентичний спів, художники, організатори, волонтери і всі бажаючі розпочинають творення Трипільської фігури.

10:30 — Виникає цілісна конструкція  у вигляді трипільської жінки. Художники починають розмальовувати фігуру символами, а усі інші малюють символи Трипілля на мішковині, яку під час прес-конференції волонтери триматимуть її у руках як рухливий  паркан.

10:40 — Початок прес-конференції за участі організаторів, представників держструктур, митців, музикантів, дружніх організацій у формі вільного спілкування.

Розлогіше про фестиваль дивіться на http://www.tkfest.com.ua/

08:00 — Кріпляться банери, розташовуються майстри, будується трипільська експозиція.

10:00 — Початок дивного дійства…Під барабанні ритми та автентичний спів, художники, організатори, волонтери і всі бажаючі розпочинають творення Трипільської фігури.

10:30 — Виникає цілісна конструкція  у вигляді трипільської жінки. Художники починають розмальовувати фігуру символами, а усі інші малюють символи Трипілля на мішковині, яку під час прес-конференції волонтери триматимуть її у руках як рухливий  паркан.

10:40 — Початок прес-конференції за участі організаторів, представників держструктур, митців, музикантів, дружніх організацій у формі вільного спілкування.

Розлогіше про фестиваль дивіться на http://www.tkfest.com.ua/