На виставці представлено зразки народної ноші з колишньої Степанської волості Рівненського повіту Волинської губернії (нині сіл, що належать до частини Сарненського та Володимирецького районів Рівненської області).

Повні строї та окремі деталі костюмів експозиції виставки належать до приватних збірок Ігора Перевертнюка та Володимира Щибрі (м. Київ), які провели значну пошукову, експедиційну роботу (біля 30-ти науково-дослідних розвідок у вказаному вище регіоні за період з 2007 по 2011 роки).

Ігор Перевертнюк (1991 р.н.) – студент 5 курсу секції музичного фольклору Київського національного університету культури і мистецтв. Співає у фольклорних гуртах «Кросна», «Кралиця», «Древо». Пише дипломну роботу на тему «Традиційна обрядовість та побут селян Новоград-Волинського району Житомирщини».

Володимир Щибря (1991 р.н.) – студент 4 курсу історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Співає у фольклорних гуртах «Кросна» та «Володар». Пише бакалаврську роботу на тему «Традиційний комплекс вбрання Південної Київщини (нині Черкаська область)».

Експонати виставки всебічно демонструють поліське вбрання середини ХІХ – початку ХХ століть. Вигтовлене воно в, основному, з доморобних тканин і вирізняється серед інших історико-етнографічних регіонів своєрідним колоритом, з переважанням червоного та білого кольорів. Це -сорочки, фартухи, намітки, хустки, крайки, свити, спідниці-літники.

В програмі відкриття виставки:

• демонстрація поліських строїв;
• проведення майстер-класу з вив’язування наміток – найдавніших жіночих головних уборів рушникового типу (проводить Ігор Перевертнюк).

Виставка діятиме з 3 лютого по 4 березня 2012 року щодня,
крім понеділка та останнього вівторка місяця, з 10:00 до 17:30

ВХІД У МУЗЕЙ
для дорослих — 15 грн., для дітей та пенсіонерів — 3 грн.

Перші кроки у ліпленні пряників

Пряничні форми Володимира Маркар'яна. Тісто закладають всередину форм, притискають, а потім звідти "вибивають"

Іншими дерев'яними заготовками видавлюють форми

Пряники ставлять у піч на 15-20 хвилин

Більшість дітей тісто тримали в руках не вперше. Проте справжніх медових пряників не ліпив ще ніхто. Принаймні так на запитання майстра хором відповідали діти. Виявилося, що це важка робота. Викачувати тісто та викладати його у формочки не так і легко.

Школярів поділили на дві команди. Одна команда лiпила зимового Миколая, iнша – весняного. Змогу потримати в руках тісто та зробити з нього пряничок або його частинку зміг кожен. Цікаво, що із захопленням ліпили тісто не лише дівчата, а й хлопці. Не втрималися й вчителі, які допомагали учням, а «вибивав» пряники з форми Володимир Маркар’ян.

– Окрім форми для «миколайчика», я зробив ще форми у вигляді птахів, рибок, коників та козака Мамая. Остання – виключно полтавська. Саме такі пряники традиційно в Україні випікали на зимовго та весняного Миколая, – говорить Володимир Маркар’ян. – Оскільки на зимовго Миколая завжди був піст, тісто ліпили пісне, але ми у своє тісто, крім меду, додали ще й масло та яйця. Так смачніше!

Випікаються такі пряники 15 хвилин. Потім спечених «миколайчиків» роздали дітям.

Миколайчики

Стародавню традицію випікати медові пряники у Короленківському музеї вперше ініціювали Полтавський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка.

Сюжет про цей захід на полтавському телебаченні

Рецепт традиційних «миколайчиків»

від авторки кулінарних бестселерів Дарії Цвек

Інгредієнти

Тісто:
600 г. борошна
150 г. маргарину
200 г. цукру
2 яйця + 2 жовтки
150 г. рідкого меду
2 жовтки
по 0,5 чайної ложки меленої кориці та гвоздики
1 чайна ложка соди
2 столові ложки сметани

Для глазурі:
1 склянка цукрової пудри
1 білок
0,5 чайної ложки лимонного соку

До просіяного борошна всипати соду і додати натертий на крупній тертці маргарин, посікти все разом. Додати яйця, жовтки, сметану, цукор, спеції і мед, замісити тісто і залишити в холодильнику на ніч. З охолодженого тіста розкачати паляниці завтовшки 0,5 см, прикласти форми з картону і вирізати «миколайчиків», або ж зробити їх за допомогою відповідних дерев'яних форм.

Викласти пряники на змащене і притрушене борошном деко. Випікати при 180 градусах до золотистого кольору. Готові «миколайчики» охолодити і покрити глазур'ю. Для приготування глазурі збити білок на круту піну, поступово всипаючи цукор-пудру і додаючи лимонний сік.

Перед випіканням поверхню медяників можна змастити збитим яйцем.

Текст та світлини Ольги Правденко (kolo.poltava.ua), Алли Маркар'ян
Рецепт smakota.org.ua

«Рукотвори»

Запрошені:

• Рута Малікєнайте, директор видавництва «Балтія-Друк»
• Строля Віргініюс, головний редактор
• Оксана Юліївна Косміна, автор книги «Традиційне вбрання українців»
• Людмила Миколаївна Семикіна, живописець, майстер декоративного мистецтва
• Людмила Леонідівна Нагорна, головний художник Київського театру опери і балету для дітей та юнацтва
• Юрій Мельничук, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, співробітник Музею Гончара
• Романа Кабальчинська, старший науковий співробітник музею народного побуту в Пирогові

Строкате вбрання бойків, лемків, гуцулів, буковинців, закарпатців та поліщуків ще до початку ХХ століття зберігало архаїчні риси. Завдяки унікальним зйомкам автентичного вбрання, зробленим у 22 музеях України та приватних колекціях, читач вперше матиме змогу детально ознайомитись з елементами народних строїв, головними уборами, взуттям, прикрасами, аксесуарами, оцінити колористику вбрання та багатство декору. Книга містить інформацію історико-етнографічного та краєзнавчого характеру; зокрема, особливу увагу зосереджено на художніх особливостях і символічному наповненні елементів народного строю. Текст видання супроводжує Словник термінів, що пояснюють реалії народного побуту початку ХХ ст., широко вживані свого часу, проте сьогодні, на жаль, відомі лише вузькому колу фахівців.

Укладач і автор проекту – відомий етнолог Оксана Юліївна Косміна – у популярній і захопливій формі веде розповідь про традиції українського костюму.

Книга українською мовою, проте містить розгорнуте резюме англійською, що дозволяє розширити читацьку аудиторію і залучили до ознайомлення з вітчизняною культурою широке коло іноземних читачів.

book-ye.com.ua

В програмі заходу:

• Презентація відроджених національних слов`янських єдиноборств під назвою: «Ігри «Чубатих Слобв`ян» за участі провідних борців Української Держави. На презентації відбудеться феєричний показ основних борцівських прийомів наших прадідів, котрі могли здолати ворога одними руками, без застосування зброї.
• Поряд із квітучими черемхами відбудеться виступ Заслуженого артиста України Тараса Компаніченка та гурту старовинної музики «Хорея козацька», котрі виконають шляхетсько-козацькі пісні українського середньовіччя
• Виконуватимуться вірші на похвалу Гетьману Богдану-Зиновію Хмельницькому
• Читання маніфесту Війська Зопорозького до королівств, республік, маєстатів
• Давні танці шляхетські
• Шляхетський етикет (дегустація старопанських хмільних напоїв)

З нагоди свята на ярмарковому майдані «Мамаєвої Слободи» на рожнах (вертел) буде смажитись величезний стокілограмовий кабан.

Бажаючі пригоститись зможуть також скуштувати козацького кулішу з печерицями, звареного на відкритому вогні, козацького чаю з чебрецем, почастувати один одного хмільними напоями середньовіччя і це все в супроводі козацьких забав, жартів, народних танців та пісень.

Довідка:

Черемха звичайна — Padus avium Mill. Родина розові – Rosaceae.
Росте у лісах, гаях, між чагарниками, на сонячних галявинах. Високий кущ або дерево з густою кулеподібною кроною. Кора чорносіра, блискуча. Листки чергові, видовженооберненояйцеподібні, або еліптичні. Квітки дрібні, правильної форми, двостатеві, в густих пониклих гронах; пелюстки білі або рожеві, обернено яйцеподібні, цілокраї. Плід — куляста, дуже терпка і солодка кістянка. Цвіте у травні-червні. Плоди достигають у серпні-вересні. Пошире­на рослина по всій Україні.

Фестиваль весільної традиції «Рожаниця» засновано для відродження та подальшого розвитку традиційної культури Слов’янського Роду. Весільна традиція нині є забутою, а разом з нею відходить суть та мораль таїнства і сакральності єднання двох во єдино на Благословення Родоутворення і продовження Роду в гармонії і достатку. За рахунок показових виступів колективів первинної  культури на фестивалі буде представлено розмаїття обрядовій весільного циклу з позицій закону «звичаю та традицій» Слов’янського культу. Єднаємось во єдиний Рід за для відроження та буття в сучасності правдивої етно-культури з уст предків!

Програма фестивалю

9 жовтня «Червоно-вільце»

• обрядодійства слов'янського весілля (україна, білорусь, росія)
• етнорок
• традиційні танці
• майстер-класи народних ремесел
• ярмаркова долина
• розваги дя всієї родини

Весілля:

• «русь весільна» (фольк.анс. «красная горка», брянськ)
• весілля з центрального полісся (житомирщина, фольк.анс."володар", київ)
• поліське весілля (фольк.анс."джерело", рдгу, рівне)
• весілля східного полісся (чернігівське, фольк.анс."кралиця", кнукім, київ)

Етно-рок:

• «ДримбаДаДзига» (Україна)
• «Даха Браха» (Україна)
• «Волга» (Росія)
• «Balkane music» (Польща)
• «Сябры-рок» (Білорусь)

14 жовтня «Зберемося родом»

Храмове свято села:

• святкова служба в церкві Богородиці Покрови (соборна молитва єдності),
• храмові причащання
• Родинні обіди
• виставка ікон
• традиційні танці

Участь у фестивалі безкоштовна!

На коня хлопців саджати,
Кращі фольклорні гурти оглядати,
«Гречаники» й «Ойру» танцювати,
Дівчат прясти, ткати навчати,
На «весіллі свічки» гуляти, мед-пиво пити,
А під кінець, щоб не зголодніти,
то Кулішем закусити.

До XVII століття на Семена Стовпника (14 вересня) колись святкували Новий рік, а саме «Свіччене весілля». А в стародавньому Києві в цей час, на Контрактовій площі, у світлі багаття та смолоскипів, збиралися всі цехові майстри. Кожен цех демонстрував своє професійне вміння під звуки обрядових пісень та власних традиційних гімнів. Забава тривала цілу ніч.
Завітавши на наше свято в Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», ви матимете унікальну можливість відчути себе безпосереднім учасником давнього обрядодійства, почути пісенне різнобарв’я найкращих фольклорних колективів та побачити карнавал вогнів у осінніх сутінках столиці.

Для молоді цей день був особливий, бо вже закінчилось тепле літо, а отже і «Вулиця» і розпочинався період вечорниць. В давнину парубки та дівчата винаймали хату для їх проведення, а ми пропонуємо, якщо ви ще не знайшли собі пару, зустріти її на наших вечорницях у затишному подвір’ї Музею.

На нашій забаві дітей та батьків найкращі народні майстри навчать традиційним вмінням на майстер-класах, ви зможете побачити показ весільної обрядовості, поласувати кулішем та повеселитися під запальні мелодії народних музик, а на десерт — пригоститися кавою від Ніни Матвієнко, під час перегляду відео з весіль різних регіонів України. Тож чекаємо на гостину!

У програмі заходу:

14:30 — 17:30 — Майстер-класи: петриківський розпис, яворівський розпис, різьба по дереву,  соломоплетіння, лялька-мотанка, гончарство, ткацтво.
17:40 — 18:40 — Кінець «вулиці»:  обряд «всадження на коня»; вступ у парубоцькі і дівочі громади.
18.40 — 19.20 — Показ обрядів українського весілля
19:20 — 20:30 — Гостина,  танці
20:30 — 21:00 — Запалювання першого посвіту. Презентація кращих київських гуртів.
21:00 — 21:20 — Показ обряду  «Весілля свічки»
21:30 — 23:00 — Перегляд відео з українськими весіллями, нічна кава від Ніни Матвієнко

Від першої Пречистої (28 серпня — Успіння Божої Матері) і аж по Другу Пречисту (21 вересня -Різдво Пресвятої Богородиці) у кожній вкраїнській козацькій родині, де ще були дівчата на виданні, намагались вдосталь заготовити пурпурових калинових пучків, це була певна прикмета для сватів. Адже споконвіку так велося — коли під стріхою білої української хатини рясно висіли стиглі калинові кетяги – можна засилати сватів до цієї господи, бо тут мешкає дівчина на виданні…

Вже починаючи від свята Першої Пречистої і аж до Другої Пречистої, наші прабабусі, як були ще незаміжніми дівками, вбравшись  у святковий одяг, гамірливим гуртом йшли до лісу чи на луг — «в похід по калину». Цей «калиновий похід» був піднесено урочистим та супроводжувався різними  дійствами – іграми, піснями, жартами, хороводами. Натомість парубки  участі у дівочих ігрищах по заготівлі калини не брали, проте підліткам, як дівчаткам так і хлопчикам дозволялось супроводжувати  дівочі гурти.

За описами етнографів цей обряд відбувався так: «Дівчата, попередньо набравши з собою чимало смачної святочної їжі, прийшовши на луг чи до лісу, знаходили перший кущ калини – «первака». Співали та водили хороводи коло цього куща, проводили ігри. Потім сідали навколо калинового куща і всі разом полуднували, пригощаючи й дітей, що були з ними. За їжею загадували одна одній різноманітні загадки, під час ігор жартували, виконували співи любовного змісту зі згадуванням імен своїх потенційних наречених.

Пополуднавши, дівчата «нападали»  на кущ калини з усіх сторін. З першої зламаної гілочки калини кожна клала по дві ягідки собі в рот, загадуючи при цьому заповітні слова про кохання та свого нареченого. А відтак, наламавши пучків , водили довкола куща калини хоровод з піснями, почергово піднімаючи та опускаючи кетяги з ягодами. Їх перекладали з однієї руки в іншу, притуляючи до щік. Вдосталь назбиравши «магічних пучків» калини, весело збігалися до гурту та намагались розмальовували одна одну ягодами – щоб парубки любили.

Завершальним етапом цієї своєрідної дівоцької магії наших прабабусь, було прикрашання віночків та волосся свіжозірваними гронами калини.

Додому поверталися з  піснями…

Більше на mamajeva-sloboda.ua

«Благослови мати Весну закликати,
Весну закликати, зиму проводжати.
Весняночка-панночка, де ти зимувала?
Зимувала  у садочку, на сорочку  пряла» 

Обряд зустрічі Весни належить до одного з найархаїчніших обрядів не лише українців, а й більшості народів дохристиянських часів. Глядачеві пропонується зразок обряду зустрічі Весни на території Східного Поділля, куди належить Надбузька Кіровоградщина, звідки родом керівник фольклорних колективів «Вольниця» та «Соловейки», які братимуть участь у дійстві.

Пропонуємо взяти участь у цілому комплексі обрядодій: закликання Весни, спалення символів зимових духів, винесення «Крокового колеса», проведення «Насточки по місточку», топтання рясту, закопування каші та ін.

Обидва гурти плекають манеру вуличного виконання, як це і було властиво українському селу. Дійство максимально наближене до вуличних умов. Впевнені, глядач відчує тепло і магію Весни, знайде для себе чимало цікавого, пізнавального, повчального, по-доброму іронічного і не пожалкує, що прийшов.

Вхід у Музей для дорослих — 15 грн, для дітей та пенсіонерів — 3 грн.

Традиції давнього весілля

Весілля готувалося нашими предками споконвіку заздалегідь із залученням значних матеріальних та духовних ресурсів. Про це свідчить і весільне вбрання, яке є найбагатше та найпишніше за колоритом, матеріалами, оздобленням, і використання великої кількості рушників, без яких не обходилось українське весілля в усі часи. Це також багата, різноманітна кухня. Але найбагатшою є також і духовно-змістова частина весілля, яка простежується у піснях, побажаннях молодим на щастя та багато іншого.

Приготування  до весілля були тривалими  й ретельними. За кілька років до судженого дня починали готувати посаг для молодої, в деяких землях України ще від народження дівчинки. Особлива увага приділялася створенню ритуальних тканин – тканих та вишитих рушників, які наречена мала виготовити власноручно. Це мало особливе значення, оскільки дівчина як хранителька майбутнього домашнього вогнища якнайкраще могла «програмувати» на полотні спільну подружню долю. Важливим був також у весільному обряді одяг. Це найкраще і найпишніше оздоблене вбрання, для якого купувалися і підбиралися найдорожчі матеріали.

Весільний обряд, який триває тиждень, складається з  різних ритуалів. Серед  них – вінкоплетення, завивання гільця та багато інших. Але  найсокровеннішим, кульмінаційним моментом у таїнстві шлюбу є ставання молодят на рушник і благословення їх батьками на щасливе подружнє життя.

Виставка діятиме з 18 вересня до 16 листопада 2009 року.

Весільні головні убори

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Національного українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Коли дівчата носили вінки, квіти, а жінки мали інші убори і це залежало від віку, тобто в різні періоди життя це були якісь інакші убори, то таким чином творилося оте багатство, цікавість. Людина пізнавалася, з якої вона місцевості, якого майнового стану, соціального статусу, вікової категорії. Це як багатство у світі, рослин, тварин. Що ж ми уніфіковано повдягалися? Надзвичайно цікавішими для всього світу, для інших народів ми є не сучасними піджаками і штанами, а отими різноманітними вбраннями, які у кожного регіону були свої. Різні намотані тюрбани, чалми і от наші намітки, які мають різні-різні варіації, це надзвичайний декор і краса.

Найпоширенішими з жіночих головних уборів – намітка, хустка, очіпок – хоч і ховали повністю волосся, але у всі часи по-різному вдягалися в будь-яких куточках України. Як саме це робили, нещодавно показували в Музеї Івана Гончара у Києві. Дослідники українського костюму з наміток, очіпок, плат та хусток віртуозно відтворювали справжні шедеври давніх головних уборів жінок. З першого разу техніки вив’язування, особливо, наміток, видаються складними й кумедними. Не менш дивні й їхні місцеві назви, як-то: «по-марушці», «кругло», «в молодицю», «до церкви», «по-жиб’євськи» та інші.

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Уявіть собі, зимою, коли холодно й мороз, жінка так вив’язувала намітку, що в неї одні очі тільки виглядають й таким чином не обморожувалася, у неї не було проблем з обвітреною шкірою. Вона утеплювала себе так, щоб ніде не простудитися і бути в порядку. Якщо це спека, то так само з льону намітка холодить, тобто жінці в голову не жарко, як скажімо зараз з непокритою головою ми ходимо по палючому сонцю. І через те, це не тільки краса, а й здоров’я. 

Жінка у вив'язаній намітці. Характерно для Полісся

Якщо для сучасної дівчини чи жінки покривати голову у такий спосіб є щонайменше не модним. То для студента Університету культури та мистецтв Ігоря Перевертнюка вив’язування хусток і наміток є звичною справою. Перед виступами він вбирає голови дівчат, які разом з ним є учасниками фольклорного ансамблю «Кралиця». Цього мистецтва Ігор навчився в експедиціях по селах Рівненської, Волинської й Житомирської областей. У спілкуванні з місцевими дідусями й бабусями молодий дослідник довідується про давні традиції, звичаї й побут українців.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Ще слава Богу в селах Полісся є старожили, які можуть показати, як це все робиться. Звідки я це все взяв? Це не з книжок, а саме від людей. Їжджу сам автобусами, електричками. Приходжу в село, питаю в людей, де у вас такі люди, які співають, які мають традиційний одяг. І знаходжу цих людей або не знаходжу. Купую, фотографую, якщо не продають, записую пісні. Це так приблизно відбувається. 

Захопився Ігор етнографією ще з восьми років. У пошуках скарбів спочатку обходив своє й сусіднє села, а як став дорослішим почав їздити, куди заманеться. Мандрує переважно сам, бо витримати усі пригоди й умови такої поїздки під силу не кожному.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Досить часто доводиться спілкуватися з неприємними людьми, ночувати на вокзалах, бо у нас сполучення не таке ж, знаєте, що на будь-яке село автобус їде щопівгодини. Автобус може йти раз в тиждень. Буває, що заночую у людей в селі, в яких записував пісні. А так приходиться ходити і до 20 кілометрів. Тому не хочеться брати людей, яких доведеться просто тягнути.

Жінка у хустці

За спостереженнями Ігоря, у популярних колись намітках тепер вже ніхто не ходить. Хіба що літні жінки покривають голову хустками та для кращого їх тримання збирають волосся у кибалки. Давні звичаї люди згадують радо, а от їх повертати поспішає не кожен.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Колись весь домашній одяг виготовляли вручну. Ніхто не платив пенсій, на роботі великих грошей також не платили і не було за що купувати тканину на одяг, через то мусили все робити самі. І тому за тим особливо ніхто не жаліє. За рахунок того, що в нашій країні глобалізація ще не всюди дійшла, воно ще трішки збереглося в селах. Наприклад, якщо взяти Німеччину, ту саму Литву, Фінляндію, то там давно-давно такого немає. І воно вже давно еволюціонувало у зовсім європейську, можна сказати, таку гламурну традиційність. 

У свою чергу мешканці більшості українських сіл у давніх традиціях також не надто освідчені, а тим більше показати спосіб вив’язування наміток зможе хіба що кожен сотий.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Десь на дві тисячі людей чоловік двадцять, а може бути, що і десять, можуть показати, а чоловік сто-дві можуть знати, що це таке було. Тому що я от приходжу і жінкам-чоловікам набагато старших за себе розказую, що я бачив в їхньому селі, а вони кажуть, а ми навіть назв таких не знаємо, а що це таке? 70 років це вже молодші, а от такі під дев’яносто – за дев’яносто жінки, з якими мені доводиться працювати і приємно працювати, бо вони дуже багато знають. Спочатку на контакт йдуть не всі, а вже потім коли розговорюєшся, я починаю розпитувати, а як ви бабусю в молодості… Бабця починає згадувати і звичайно розгортається цікава бесіда. 

Раїса Недашківська, актриса

Своє рідкісне вміння Ігор демонстрував у Музеї Івана Гончара, проводячи разом з іншими дослідниками майстер-клас з виготовлення традиційного вбрання для жіночих голів. Що з того вийшло, дивіться на світлинах.

А взагалі, ідея популяризації українських традиційних головних уборів жінок в наш час не нова. За словами Юрія Мельничука, він вже тричі консультував видавництво «Марки України», коли те кілька років тому випустило три блоки марок, присвячені цій темі. В сучасному театрі також є актриси, небайдужі до традицій. Раїса Недашківська, відома актриса театру і кіно, полюбляє носити осучаснені намітку з очіпком. Це їй надзвичайно личить та є добрим прикладом для наслідування.

Світлини та текст — Катерини Качур, Рукотвори
Світлина Раїси Недашківської — Дзеркало тижня