Від першої Пречистої (28 серпня — Успіння Божої Матері) і аж по Другу Пречисту (21 вересня -Різдво Пресвятої Богородиці) у кожній вкраїнській козацькій родині, де ще були дівчата на виданні, намагались вдосталь заготовити пурпурових калинових пучків, це була певна прикмета для сватів. Адже споконвіку так велося — коли під стріхою білої української хатини рясно висіли стиглі калинові кетяги – можна засилати сватів до цієї господи, бо тут мешкає дівчина на виданні…

Вже починаючи від свята Першої Пречистої і аж до Другої Пречистої, наші прабабусі, як були ще незаміжніми дівками, вбравшись  у святковий одяг, гамірливим гуртом йшли до лісу чи на луг — «в похід по калину». Цей «калиновий похід» був піднесено урочистим та супроводжувався різними  дійствами – іграми, піснями, жартами, хороводами. Натомість парубки  участі у дівочих ігрищах по заготівлі калини не брали, проте підліткам, як дівчаткам так і хлопчикам дозволялось супроводжувати  дівочі гурти.

За описами етнографів цей обряд відбувався так: «Дівчата, попередньо набравши з собою чимало смачної святочної їжі, прийшовши на луг чи до лісу, знаходили перший кущ калини – «первака». Співали та водили хороводи коло цього куща, проводили ігри. Потім сідали навколо калинового куща і всі разом полуднували, пригощаючи й дітей, що були з ними. За їжею загадували одна одній різноманітні загадки, під час ігор жартували, виконували співи любовного змісту зі згадуванням імен своїх потенційних наречених.

Пополуднавши, дівчата «нападали»  на кущ калини з усіх сторін. З першої зламаної гілочки калини кожна клала по дві ягідки собі в рот, загадуючи при цьому заповітні слова про кохання та свого нареченого. А відтак, наламавши пучків , водили довкола куща калини хоровод з піснями, почергово піднімаючи та опускаючи кетяги з ягодами. Їх перекладали з однієї руки в іншу, притуляючи до щік. Вдосталь назбиравши «магічних пучків» калини, весело збігалися до гурту та намагались розмальовували одна одну ягодами – щоб парубки любили.

Завершальним етапом цієї своєрідної дівоцької магії наших прабабусь, було прикрашання віночків та волосся свіжозірваними гронами калини.

Додому поверталися з  піснями…

Більше на mamajeva-sloboda.ua

«Благослови мати Весну закликати,
Весну закликати, зиму проводжати.
Весняночка-панночка, де ти зимувала?
Зимувала  у садочку, на сорочку  пряла» 

Обряд зустрічі Весни належить до одного з найархаїчніших обрядів не лише українців, а й більшості народів дохристиянських часів. Глядачеві пропонується зразок обряду зустрічі Весни на території Східного Поділля, куди належить Надбузька Кіровоградщина, звідки родом керівник фольклорних колективів «Вольниця» та «Соловейки», які братимуть участь у дійстві.

Пропонуємо взяти участь у цілому комплексі обрядодій: закликання Весни, спалення символів зимових духів, винесення «Крокового колеса», проведення «Насточки по місточку», топтання рясту, закопування каші та ін.

Обидва гурти плекають манеру вуличного виконання, як це і було властиво українському селу. Дійство максимально наближене до вуличних умов. Впевнені, глядач відчує тепло і магію Весни, знайде для себе чимало цікавого, пізнавального, повчального, по-доброму іронічного і не пожалкує, що прийшов.

Вхід у Музей для дорослих — 15 грн, для дітей та пенсіонерів — 3 грн.

Традиції давнього весілля

Весілля готувалося нашими предками споконвіку заздалегідь із залученням значних матеріальних та духовних ресурсів. Про це свідчить і весільне вбрання, яке є найбагатше та найпишніше за колоритом, матеріалами, оздобленням, і використання великої кількості рушників, без яких не обходилось українське весілля в усі часи. Це також багата, різноманітна кухня. Але найбагатшою є також і духовно-змістова частина весілля, яка простежується у піснях, побажаннях молодим на щастя та багато іншого.

Приготування  до весілля були тривалими  й ретельними. За кілька років до судженого дня починали готувати посаг для молодої, в деяких землях України ще від народження дівчинки. Особлива увага приділялася створенню ритуальних тканин – тканих та вишитих рушників, які наречена мала виготовити власноручно. Це мало особливе значення, оскільки дівчина як хранителька майбутнього домашнього вогнища якнайкраще могла «програмувати» на полотні спільну подружню долю. Важливим був також у весільному обряді одяг. Це найкраще і найпишніше оздоблене вбрання, для якого купувалися і підбиралися найдорожчі матеріали.

Весільний обряд, який триває тиждень, складається з  різних ритуалів. Серед  них – вінкоплетення, завивання гільця та багато інших. Але  найсокровеннішим, кульмінаційним моментом у таїнстві шлюбу є ставання молодят на рушник і благословення їх батьками на щасливе подружнє життя.

Виставка діятиме з 18 вересня до 16 листопада 2009 року.

Весільні головні убори

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Національного українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Коли дівчата носили вінки, квіти, а жінки мали інші убори і це залежало від віку, тобто в різні періоди життя це були якісь інакші убори, то таким чином творилося оте багатство, цікавість. Людина пізнавалася, з якої вона місцевості, якого майнового стану, соціального статусу, вікової категорії. Це як багатство у світі, рослин, тварин. Що ж ми уніфіковано повдягалися? Надзвичайно цікавішими для всього світу, для інших народів ми є не сучасними піджаками і штанами, а отими різноманітними вбраннями, які у кожного регіону були свої. Різні намотані тюрбани, чалми і от наші намітки, які мають різні-різні варіації, це надзвичайний декор і краса.

Найпоширенішими з жіночих головних уборів – намітка, хустка, очіпок – хоч і ховали повністю волосся, але у всі часи по-різному вдягалися в будь-яких куточках України. Як саме це робили, нещодавно показували в Музеї Івана Гончара у Києві. Дослідники українського костюму з наміток, очіпок, плат та хусток віртуозно відтворювали справжні шедеври давніх головних уборів жінок. З першого разу техніки вив’язування, особливо, наміток, видаються складними й кумедними. Не менш дивні й їхні місцеві назви, як-то: «по-марушці», «кругло», «в молодицю», «до церкви», «по-жиб’євськи» та інші.

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Уявіть собі, зимою, коли холодно й мороз, жінка так вив’язувала намітку, що в неї одні очі тільки виглядають й таким чином не обморожувалася, у неї не було проблем з обвітреною шкірою. Вона утеплювала себе так, щоб ніде не простудитися і бути в порядку. Якщо це спека, то так само з льону намітка холодить, тобто жінці в голову не жарко, як скажімо зараз з непокритою головою ми ходимо по палючому сонцю. І через те, це не тільки краса, а й здоров’я. 

Жінка у вив'язаній намітці. Характерно для Полісся

Якщо для сучасної дівчини чи жінки покривати голову у такий спосіб є щонайменше не модним. То для студента Університету культури та мистецтв Ігоря Перевертнюка вив’язування хусток і наміток є звичною справою. Перед виступами він вбирає голови дівчат, які разом з ним є учасниками фольклорного ансамблю «Кралиця». Цього мистецтва Ігор навчився в експедиціях по селах Рівненської, Волинської й Житомирської областей. У спілкуванні з місцевими дідусями й бабусями молодий дослідник довідується про давні традиції, звичаї й побут українців.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Ще слава Богу в селах Полісся є старожили, які можуть показати, як це все робиться. Звідки я це все взяв? Це не з книжок, а саме від людей. Їжджу сам автобусами, електричками. Приходжу в село, питаю в людей, де у вас такі люди, які співають, які мають традиційний одяг. І знаходжу цих людей або не знаходжу. Купую, фотографую, якщо не продають, записую пісні. Це так приблизно відбувається. 

Захопився Ігор етнографією ще з восьми років. У пошуках скарбів спочатку обходив своє й сусіднє села, а як став дорослішим почав їздити, куди заманеться. Мандрує переважно сам, бо витримати усі пригоди й умови такої поїздки під силу не кожному.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Досить часто доводиться спілкуватися з неприємними людьми, ночувати на вокзалах, бо у нас сполучення не таке ж, знаєте, що на будь-яке село автобус їде щопівгодини. Автобус може йти раз в тиждень. Буває, що заночую у людей в селі, в яких записував пісні. А так приходиться ходити і до 20 кілометрів. Тому не хочеться брати людей, яких доведеться просто тягнути.

Жінка у хустці

За спостереженнями Ігоря, у популярних колись намітках тепер вже ніхто не ходить. Хіба що літні жінки покривають голову хустками та для кращого їх тримання збирають волосся у кибалки. Давні звичаї люди згадують радо, а от їх повертати поспішає не кожен.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Колись весь домашній одяг виготовляли вручну. Ніхто не платив пенсій, на роботі великих грошей також не платили і не було за що купувати тканину на одяг, через то мусили все робити самі. І тому за тим особливо ніхто не жаліє. За рахунок того, що в нашій країні глобалізація ще не всюди дійшла, воно ще трішки збереглося в селах. Наприклад, якщо взяти Німеччину, ту саму Литву, Фінляндію, то там давно-давно такого немає. І воно вже давно еволюціонувало у зовсім європейську, можна сказати, таку гламурну традиційність. 

У свою чергу мешканці більшості українських сіл у давніх традиціях також не надто освідчені, а тим більше показати спосіб вив’язування наміток зможе хіба що кожен сотий.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Десь на дві тисячі людей чоловік двадцять, а може бути, що і десять, можуть показати, а чоловік сто-дві можуть знати, що це таке було. Тому що я от приходжу і жінкам-чоловікам набагато старших за себе розказую, що я бачив в їхньому селі, а вони кажуть, а ми навіть назв таких не знаємо, а що це таке? 70 років це вже молодші, а от такі під дев’яносто – за дев’яносто жінки, з якими мені доводиться працювати і приємно працювати, бо вони дуже багато знають. Спочатку на контакт йдуть не всі, а вже потім коли розговорюєшся, я починаю розпитувати, а як ви бабусю в молодості… Бабця починає згадувати і звичайно розгортається цікава бесіда. 

Раїса Недашківська, актриса

Своє рідкісне вміння Ігор демонстрував у Музеї Івана Гончара, проводячи разом з іншими дослідниками майстер-клас з виготовлення традиційного вбрання для жіночих голів. Що з того вийшло, дивіться на світлинах.

А взагалі, ідея популяризації українських традиційних головних уборів жінок в наш час не нова. За словами Юрія Мельничука, він вже тричі консультував видавництво «Марки України», коли те кілька років тому випустило три блоки марок, присвячені цій темі. В сучасному театрі також є актриси, небайдужі до традицій. Раїса Недашківська, відома актриса театру і кіно, полюбляє носити осучаснені намітку з очіпком. Це їй надзвичайно личить та є добрим прикладом для наслідування.

Світлини та текст — Катерини Качур, Рукотвори
Світлина Раїси Недашківської — Дзеркало тижня

В давнину загалом на весілля готували аж до 40 рушників різноманітного призначення. У весільному обряді на Київщині початку ХХ ст. дослідники нараховують близько 20 рушників, що теж немало. Сучасний обряд звужує це коло до декількох: основний стелять молодим під ноги, ще один під коровай, один під Євангеліє в церкву, два рушники на ікони Ісуса Христа та Богоматері, якими благословляють молодих, рушники для перев'язування старостів, а також чотири серветки для утримання свічок та вінців.

Рушник, на якому благословляють молодих, є основним. Цей рушник є найдовшим і найбагатшим від інших. Його вишиванню приділяли особливу увагу, адже він ставав оберегом майбутньої родини.

На Київщині дівчата мали вишивати весільний рушник особисто, нікому не показуючи його в процесі. Адже рушник — це особлива святиня, тож від зайвого ока роботу оберігали.

Є і така традиція — весільний рушник вишиває мати для своєї дитини, хрещена мати. Вважаю, слід виходити з традицій своєї родини, і якщо хтось з жінок близьких і рідних вишиє рушник дівчині, то хай так і буде. Тож якщо є кому вишивати, не лишатися ж без рушника нареченій, яка не вправляється з голкою. Але якщо маєте бажання і хист, беріться до роботи і вишивайте весільного рушника, а ми вам у цьому допоможемо.

Перш ніж узятися за вишивання, дівчина має помолитися і вимити руки, тобто повністю очистити себе від негативної енергії. Починати рукоділля найкраще зранку в четвер. Цей день є жіночим і вважається енергетичною вершиною тижня. У жодному разі під час роботи не можна думати про погане, сваритися чи лаятися. В подружнє життя потрібно нести лише світлі та радісні думки.

Для вишивання краще брати лляну тканину. Можна використовувати і спеціальне домоткане полотно для рушників, що є у продажу. Але зверніть увагу: воно має ширину всього 37 сантиметрів. Весільний рушник має бути не вузьким (від 45 сантиметрів) та досить довгим на довге подружнє життя. Традиційно їх довжина сягає від трьох до п'яти метрів! Важливо те, що рушник треба вишивати на цільному полотні і в жодному разі його не можна робити з двох зшитих частин, оскільки сім'я має бути єдиним цілим, а життєва дорога не повинна бути порізаною.

Для вишивання використовують одну голку і нею виконують весь рушник. Вважається поганою прикметою згубити чи зламати голку під час роботи.

Традиційно вишивають нитками червоного та чорного кольорів. Замість чорного можна використати синю барву. Якщо ви помічали, на бабусиних рушниках цей вицвівший колір виглядає майже блакитним. Позитивним змістом наділені й монохромні червоні рушники. Найкраще зберігають енергетику шовкові нитки та вовняні. Гірше, але теж підходить для вишивання, бавовняна заполоч (відома нині як муліне). Зовсім не придатним для вишивки за енергетичним змістом виявилось синтетичне волокно, наприклад, акрил.

Вишивати весільного рушника потрібно охайно, не можна робити вузликів з виворітного боку, довгих протягувань нитки чи перехресних протягувань. Вважається, що лицьова сторона для людей, а виворітна — для Бога. Перша відображає те, що ми робимо, а друга — те, що ми думаємо. Тож якщо виворіт неохайний, то й життя подружньої пари буде лише на показ. Дрібні огріхи не випорюють, оскільки життя не можна прожити без помилок.

Рушник вишивають з двох сторін, залишаючи центр білим. Це, по-перше, символізує потік Божого благословення та чисте, світле життя, а по-друге, не можна ставати ногами на вишивку, особливо на райських птахів, якщо вони є на рушникові.

Нині існує близько двадцяти технік української вишивки. Тому хрестиком чи гладдю, затяганкою чи стебловими швами — вирішувати вам.

Сам візерунок треба продумати особливо ретельно, адже вишиваючи рушник — вишиваєш свою долю! Тут можна піти декількома шляхами: вишивати геометричні та флористичні орнаменти із зашифрованою символікою, берегинею роду та оберегами обох молодят, чи вишити дерево життя із символами предків роду, птахами та оберегами сімейного благополуччя нового подружжя.

Символіка дуже різноманітна, а візерунків існує безліч. Вишивати необхідно лише той, який справді припав до душі: його символізм буде найглибшим. Комусь до вподоби більш плавні хвилясті лінії, а комусь зубчасті гострі мотиви, хтось полюбляє великі орнаменти і пишні квіти, а іншим до вподоби мілкі візерунки і дрібні квіточки — вишивайте те, що подобається. Слід лише звернути увагу, що над вишитими символами, що зображують самих молодят, нічого не вишивають, щоб не перекрити потік їх небесного благословення.

Найкраще було б особисто створити малюнок майбутнього рушника. Та якщо у скрині зберігся рушник прабабусі, яка прожила довге щасливе подружнє життя, його можна було б взяти за зразок.

Першим вишивають правий кінець рушника. Це чоловіча сторона і вона має енергетичний заряд «плюс». На цю сторону в майбутньому має стати наречений. Відповідно протилежний кінець рушника — жіночий, вишивається останнім і носить знак «мінус». На нього стає наречена. Щоб не сплутати на яку сторону ставати, дівчата робили певні мітки на вишивці. Тобто обидві сторони рушника ніколи не були однакові, на них завжди можна було знайти декілька розбіжностей.

По закінченню вишивки готову роботу не прали, щоб зберегти енергетику рушника.

На весільний рушник в давнину ставали навколішки. Сьогодні традиції дещо змінились: сучасні молодята стають на рушник ногами, взуті...

Відроджуючи традиції, слід насамперед розуміти їх значення. Ваш вишитий рушник — це особливе сакральне дійство, ваш власний внесок в майбутнє своєї сім'ї, оберіг вашого щасливого подружнього життя. Погодимось з тим, що потрібно вкласти в цю справу любов та добрі думки, а останнє повинні зробити молодята — ставитись один до одного з повагою, любов'ю, терпінням, оберігати та бути по життю розумними та поблажливими.

Як бабусі кажуть, «дурня і вінець не вдерже», а не те що вишитий рушник.

Текст — Українська правда
Світлини — Рукотвори