Хто не полінувався і поїхав у знаний Пирогів, спочатку потрапляв у світ ткацтва та вишивки. Там чи не сотня майстрів з різних куточків країни винесли на показ та продаж свої творіння. Хто купував, а хто прицінювався. Якщо добре придивитися, то за цією метушнею стежили з усіх усюд. Ткані ляльки допитливо виглядали з-за огорожі, рушники в тісняві гойдалися на вітрі, а килими впевнено та поважно красувалися на спеціально збитих жердинах. Вироби справжнього майстра, як і люди, живі, енергетично сильні, здатні надихати та дарувати радість.

Та пройти трохи далі, вглиб Музею, і на співочому полі вирувало дещо інше життя. Майстри з дітьми ділилися своїм вмінням – навчали охочих різних видів народної творчості. Особливо цікавило малечу – малювання на склі та ліплення пташок з тіста. Перше привабило своєю новизною, а інше – смаком.

«Спершу дітей слід навчити малювати, а вже потім усього іншого» — переконаний Іван Приходько, художник та майстер-різьбяр з села Дударків, що на Київщині. Спеціально на фестиваль він привіз роботи своїх учнів.

Іван Приходько, художник, майстер-різьбяр:
— Я дітям показую Марію Приймаченко, Ганну Собачку-Шостак, також свої вироби з дерева приношу. Коли вони подивилися мої  вироби, я кажу: «Запам’ятовуйте ці обриси. Запам’ятали? А тепер вдома намалюйте»... Дитина вчиться на образах малюнків… А починається все з сонечка, квіточки, коника. І все це в кольорах. Основних є шість кольорів – зелений, синій, червоний, жовтий, чорний, а білий як тло.

Олекса Ткачук, що прийшов на дитячий фестиваль разом з дружиною та маленьким сином, Івана Приходька знає ще зі шкільних часів:
— Я цього діда побачив ще в школі. Ми ходили на скрипку, на фізкультуру, волейбол, а він на вулиці збирав дітей, давав їм крейду і казав: малюйте, діти. А що малюйте? Що хочете малюйте! Ну, мої друзі, однокласники — всі малювали танки, ракети, космос – все ж таки виросли на радянських темах. А дід підійшов до мого танка і в нього на дулі квіточку намалював і каже: «О, диви, який гарний танк, він квітками стріляє». І потім пояснював нам, що треба малювати квіти, природу, дерева так, як ми це бачимо, а не зброю, бо це війна.

Під час фестивалю діти не тільки вчилися творити руками, а й співати та танцювати. Власне, автентичний спів та народні танці – основний стержень фестивалю «Орелі». Цього року на сцену вийшли двадцять три дитячі колективи з різних областей України, зокрема з Одеської, Миколаївської, Донецької, Харківської, Волинської, Рівненської тощо. Були й такі, кому їхати до Києва задалеко.

Мирослава Вертюк, координатор фестивалю:
— Не представлена Західна Україна. Виявилося, що їм легше їхати на фестивалі за кордон (значно простіше і фінансово і організаційно), ніж їхати до нас. Тому що у сусідів за кордоном проводиться дуже багато фестивалів і це вже така напрацьована практика…
Ми ставили за мету не лише запросити найкращих, а також й тих, кому ще треба вчитися… Якщо не брати киян, то насправді більшість дитячих колективів до нас саме з сіл приїхали. Це дає надію, що ці обряди матимуть продовження в житті…

Хто хотів втрапити на фестиваль, надсилав організаторам відео своїх виступів. Фольклористи натомість давали рекомендації щодо виконавства та костюмів. Вже на фестивалі було видно, хто дотримався порад, а хто проявив самодіяльність.

— З тим гуртом, який себе найкраще показав на фестивалі, місяць тому ми дивилися відео й одразу оргкомітет вказав на недоліки.  Після того, розповідали, що вони протягом місяця не раз зустрічалися з автентичними колективами свого краю, з бабцями з іншого села, яких спеціально до них привозили і вони в них вчилися...
Стало очевидним, що мало ведеться роботи в правильному напрямку саме на державному рівні. Майже всі колективи жаліються на одне: що ми, окрім вас, мабуть, більше нікому й не потрібні… До речі, на фестивалі, виявився великий відсоток російськомовної публіки, але цікаво, що щось їх сюди таки кличе. Це дає нам в руки якийсь важіль — ми можемо когось переконати не просто там говоріть українською чи робіть по-українськи, а зачіпати зсередини.

Учасників фестивалю нагороджували подарунками та водили на екскурсії.

Наступного разу приходьте у Пирогів 12-13 червня, тоді святкуватимуть День різьбяра та майстра плетіння, а 26-27 червня — День гончаря та коваля.

Рукотвори

Традиційні інтер'єрні рушники з Чорнобильського та Поліського районів; вужчі від звичайних рушники, так звані житомирські «завески»; рівненські рушники-«намітки»; різних видів «килими»; зразки тканих настольників і ряден; комплекти традиційного народного вбрання з Іванківського, Овруцького, Олевського, Сарненського, Камінь-Каширського районів, у яких присутні компоненти з тканим декором (килимові запаски, вовняні літники, плахта, сорочки з витканими на рукавах орнаментами, прикрашені тканим декором намітки з «чолом»).

Представлені на виставці і зразки традиційних знарядь виробництва волокна, прядіння та ткацтва: терниця, «тріпачки» для льону, гребені і гребінки, веретена, самопрядки, сукала й витушки, три різновиди ткацьких станів: «кросна» (с.Літвиця Дубровицького району), «пів-верстат» або «став» (с.Великі Кліщі Народицького району), «верстат» (с.Степки Овруцького району).

Це лише невелика частка – з понад 40 тисяч — врятованих у зоні Чорнобильської катастрофи культурних цінностей. Науковці твердять, більшість речей із забруднених радіацією територій були вивезені мародерами ще до 1994 року, а що лишилося, то підбирають етнографи під час експедицій.

Ростислав Омеляшко, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України (до 2007 року Історико-культурологічна експедиція Мінчорнобиля):

— Буває так, що хата розвалена на половину. Щоб залізти треба через березу протиснутися, яка з порога росте, інколи через вікна влазити. Ми побували практично в кожному селі зони. Є такі села, які повністю обстежили, а є такі, куди треба їхати й дообстежувати.

У нас є своя методика збирання цих експонатів. Заходимо в хату, якщо в інтер’єрі є щось цінне, ми його фотографуємо, потім з хати виносимо, дивимося можна-не можна взяти у музейний фонд, тоді пакуємо у целофанові мішки, обов’язково вкидаємо туди листочки з адресами, де ми це знайшли. Потім веземо ці речі в Чорнобиль. Там все записуємо й описуємо, викликаємо дозиметристів, які все промірюють. Тоді сортуємо чисті і забруднені речі (у нас є місце куди забруднені йдуть). А потім як доходять руки до забруднених, то їх чистимо.

А як чистите від радіації?

— А це наші секрети. Щітками, водою, тканина випирається. З часом ми опишемо ці всі методи і їх запатентуємо.

Виставка «Поліське ткацтво» в Музеї Івана Гончара триватиме до 16 травня 2010 року.

Текст та світлини Катерини Качур

Минає 24 роки з моменту найбільшої техногенної катастрофи сучасності. Поступово спадає радіаційний фон в уражених зонах, відновлюються природні екосистеми. З часом будуть реалізовані програми соціально-економічної реабілітації забруднених територій. Але ніщо не зможе повернути сотень тисяч передчасно згаслих життів, понівечених людських доль. І тим очевиднішою постає нині незворотність втрат у сфері духовних надбань постраждалих мешканців Українського Полісся.

Впродовж 17 років порятунком культурних надбань у зоні катастрофи займалася Історико-культурологічна  експедиція Мінчорнобиля – МНС України, яка з 2007 року реорганізована в Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.

Представлені на виставці в Музеї Івана Гончара етнографічні експонати – це лише невелика частка врятованих у зоні Чорнобильської катастрофи культурних цінностей. Тут експонуються ткані вироби з Київського, Житомирського та Рівненського Полісся. Зокрема: традиційні інтер’єрні рушники, якими завішували ікони: т. зв. «красні рушники» з Чорнобильського та Поліського районів (орнаментовані чергуванням червоних, білих і чорних смуг), житомирські «завески» з килимовими орнаментальними мотивами – «у козаки», «у кривулі», рівненські рушники-«намітки», різних видів «килими», зразки орнаментально тканих настольників і ряден, комплекси традиційного народного вбрання з Іванківського, Овруцького, Олевського, Сарненського, Камінь-Каширського районів, у яких присутні компоненти з тканим декором (килимові запаски, вовняні літники, плахта, сорочки з витканими на рукавах орнаментами, намітки з витканим «чолом»). Цікавим явищем є комплекс жіночого одягу з Дубровицького району Рівненської області, виготовлений з так званого «серпанку» — дуже тонкої, з розрідженою структурою лляної тканини, яка вироблялась переважно до Другої світової війни з льону-лущика.

На виставці глядачі також зможуть побачити зразки традиційних знарядь виробництва волокна, прядіння та ткацтва: терниця, «тріпачки» для льону, гребені і гребінки, веретена, самопрядки, сукала й витушки, три різновиди ткацьких станів: «кросна» (с. Літвиця Дубровицького району), «пів-верстат» або «став» (с. Великі Кліщі Народицького району), «верстат» (с. Степки Овруцького району).

Мисткині-ткалі ознайомлять з безпосереднім процесом ткання на ткацькому верстаті.

Виставка діятиме з 27 квітня до 16 травня 2010 року щодня, крім понеділка та останнього вівторка місяця, з 10:00 до 17:30
Вхід до Музею: для дорослих — 15 грн,  для дітей, студентів та пенсіонерів – 3 грн.

Над виготовленням однієї роботи Мирослава працює протягом місяця. Каже, багато часу займає процес обдумування твору.

— Спочатку виникає емоція, яку мені хочеться виразити, потім образ самої картини, тоді вже працюю над графічним ескізом. Часто роблю ескіз в натуральну величину. Підбираю кольорову гаму, починаю роботу зі склом. В залежності від задуму натягую основу, і тоді вже сам процес ткання. Трапляється, що я можу паралельно працювати над двома роботами — хід однієї підказує нову ідею — тоді переключаюсь, починаю іншу роботу.

"Жовтий цвіт", 2008. Скло, вовна, акрил

— Чи довго шукали свій спосіб ткацтва? Що цьому передувало й що підштовхнуло?

— Перша моя робота з використанням скла з’явилась в 2002 році – „Народився Бог на санях”. Вона відрізнялась від сучасних робіт і композиційно і технікою виконання. Пошуки в напрямку поєднання скла і ниток тривали довго. Над першою роботою із цієї серії я працювала роками. Довго шукала технологічні прийоми, щоб виразити свої задуми. Коли я вже сформувала для себе початкову схему, то, опираючись на певні правила, вдалось віднайти багато нових прийомів і ефектів. Я старалась в кожному творі віднаходити щось нове для себе і для глядача.

А поштовхом для пошуків була природня потреба митця знайти себе, свою неповторну рису, своє місце у мистецтві.

— Техніка ткацтва вимагає використання верстата. Чи й в цьому випадку він доречний? Поділіться хоча б деякими таємницями створення таких картин.

— Цей спосіб ткання швидше схожий на ткання на ткацькій рамі – всі нитки перебираються вручну. Техніка в цілому базується на засадах традиційного ткання: вертикальні нитки основи, перетикаються нитками піткання (нитками, якими виконується саме ткацьке переплетення і які розташовані перпендикулярно до основи). Для основи я використовую кольорові нитки, інколи навіть різнокольорові, відповідно нитками піткання я моделюю ажурність ткацтва.

Найбільшим „секретом” є ефект повітряної перспективи, який створює поверхня скла, крізь котру просвічується другий шар ткання, виконаний на зворотному боці скляної поверхні.

— Вже запатентували свій доробок? 

— Над патентуванням – працюю. Цей процес триватиме певний час — довга процедура.

— Може відомо вам, чи хтось робить/робив подібне в Україні або у світі?

— Я не знаю, не зустрічала аналогічних робіт. Мистецтвознавці, з якими я спілкувалась також зазначали, що не бачили нічого схожого. Серія робіт тканих на склі є результатом моїх творчих пошуків. Я дійшла до цього самостійно.

В експозиції представлено біля двох десятків робіт

— Будь-який винахід — це значна подія для держави. Чи в Україні якось відреагували на ваш успіх? Чи надала держава яку-небудь підтримку?

— Я, чесно кажучи, не задумувалась над питанням державної підтримки чи допомоги. Моя творчість в першу чергу спрямована до глядачів, до людей, до громадян. Навіть не знаю, як відповісти на це питання, мабуть, воно не до мене – моя справа творити, організовувати виставки.
А щодо співпраці з державними установами, то я це практикую доволі успішно. Дві з чотирьох персональних виставок я провела в державних музеях: Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові, Музей книги і друкарства України у Києві.

"На березі", 2007-2009. Скло, вовна, акрил

— Основними темами картин є ангели та дерева. Розкажіть, чому саме ці образи вас найбільше привабили? Чи плануєте створити колекцію подібних картин в інших темах?

— Образ дерева для мене — образ росту вгору, прагнення чогось високого, водночас зберігаючи і опираючись на те що вже існує. Це стосується духовних пошуків, а також щоденних вчинків. Як дерево: гілками тягнеться до сонця, до неба, а корінням міцно вростає в землю. Відповіддю на це питання може бути текст, який я написала спеціально до циклу „Дерева, як сни”:

Ранкова реальність, мінлива й мерехтлива
Густо переткана павутинням гілок
Прив’язує затишне небо до землі міцними канатами стовбурів
Просочується в глибини гнучкими коренями
П’є росу в час обідньої спеки
І знову тягнеться вгору
до загадок вечірнього сонця.

Втрачає вагомість у сутінках
Нечутно розчиняється у темряві
І повертається лелекою у сни
В нереальності мріє,
Обіймає гілками тепле сонце,
Зупиняє важкі хмари,
Мандрує по світу за вітром
На світанку проростає за вікном...
ДЕРЕВАМИ !

Перед роботою над картинами — я фотографувала багато дерев, пейзажів, шукала красиві місця, а образи ангелів — це люди, їхні цікаві риси. Образи ангелів для мене є втіленням абсолютного позитиву.

Звісно, що ці два образи — це образи даного творчого періоду. В майбутньому, я напевно використовуватиму ще й інші. Те, що я хотіла донести до глядача на даному етапі творчості – найкраще можна виразити через образи дерев і ангелів (до речі, „п’ять ангелів, або п’ять снів” це найпізніші роботи, з усіх, що представлені на виставці).

Фрагмент ткацтва

— Бачила на виставці, що деякі картини вже є в приватних колекціях. Чи користується попитом подібне мистецтво? 

— Так, справді, певна кількість робіт вже перебуває у приватних колекціях – більшість глядачів висловлюють велике зацікавлення моїми творами, особливо технікою виконання.

— Чи плануєте ще кудись повезти цю виставку? Які плани на майбутнє?

— Щодо майбутнього – я вже почала роботу над новим циклом картин. А стосовно виставок… В кінці лютого частину робіт везу в Брест (Білорусію) – на виставку „Весняні етюди”, це моя виставка спільна з Дариною Скринник-Миською. Також, надіюсь, ще деякий час експонувати виставку у виставкових залах Києва. Я шукаю можливості максимально повозити виставку по Україні і за кордоном, є кілька проектів на майбутнє.

Виставку можна переглянути до 28 лютого в Музеї книги та друкарства за адресою: Київ, вул.Івана Мазепи, 21, корп.9

Розмовляла Катерина Качур
Світлини Мирослави Рожко та Катерини Качур

Характерним для цих творів є те, що ажурне ткацтво виконується з обох сторін скла, залишаючи деякі площини скла незаповненими — це додає твору враження просторової перспективи, нових несподіваних ефектів.

Виставка працюватиме щодня, 10:00 до 17:00, крім вівторка.

Про творчість мисткині

Мирослава Рожко навчалася в Дублянській дитячій школі мистецтв ім. С. Турчака (за спеціальностями образотворче мистецтво та гра на бандурі), Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша (диплом з відзнакою бакалавра художника художнього ткацтва, викладача) та Львівській національній академії мистецтв (диплом магістра за спеціальністю «художній текстиль»).

Серед творчих досягнень молодої художниці — персональні виставки «Спогади про осінь» (м. Київ, 2007) та «Дерева як сни» (м. Львів, 2009, м. Київ, 2010) та участь у чисельних виставках.

— Це з овечок шкура. Ви ж знаєте, що таке овечки, так? – киваю у знак згоди. — Весною стрижуться вівці і ця шерсть переробляється і виходять такі одіяла. Це все ручна робота. Але для кожного виробу є свій станок, або верстат. Наприклад, до килимів треба у півтора метри шириною верстат, а до ліжників — два з половиною метри. Це все від предків передано.

Верстат – це одна назва чи під килими чи під запаски чи під верети, лише конструкція різна. Полотно, запаски, поясочки і верета сидячи тчеш, а ліжники вже стоячи на ногах.

Коли килима виткав, то його відрубав і так він остається, а коли ліжника вже зіткали, то ми із станка його знімаємо і несемо у валило.

Люди, які живуть біля річки, роблять собі такий штучно створений водоспад з корит і перил, валилом називається. То ми несемо ці ліжники до тих людей, у кого є валило, і там вода його крутить, збиває 8-10 годин, залежно від води. Якщо літом вода тепла, то може за 4-5 годин вийти. А зимою 10-12 годин. Коли ми їх з води вибираємо, вони висихають і приносимо додому. А тоді у нас є такі щітки, як ото кота чешуть чи песика, але у нас спеціальна для шерсті така велика щітка і тоді ми нею вже начісуємо ворс.

Багато людей у вашому краї займається ткацтвом?

Майже у кожного є верстати, бо це прожиток наш. Хоч є робота і хазяйство, але до зарплати це вже кусок якогось додатку. А якщо немає зарплати, то собі це робиш, потім йдеш на базар і реалізуєш.

Не кожна сім’я раніше ткала, але коли почалася ота перестройка, коли була ота криза перша, то тоді майже кожна сім’я робила станки і почала ткати ліжники – вчителі, медики, всі з вищими освітами, по дві вищі освіти мали. Всі взялися за ці ліжники, бо це був один наш вижиток.

Ткані ліжники і верета

Користується попитом така продукція?

Ви знаєте, раніше дуже користувалась. Оце поляки як приїжджали, то просто гребли, коли ще нам не можна було кудись поїхати. А потім після перестройки, коли Україна від’єдналася від Росії, почали завозити всяке турецьке, польське і менше стали брати. А зараз знову люди почали заказувати.

Раньше люди брали ліжники для краси. А такий ліжник і такі дві накидки називалося «комплект». І брали переважно для краси на диван і на крісло. На ньому не спали, бо було шкода його, це тільки щоб люди бачили, що є гарно в хаті.

Вівці самі тримаєте?

Так тримаємо, але ж ми правда не по багато. Хто має по п’ять, дехто десять, дехто 15, як у кого є поля. Наприклад, у мене три гектари, то я десять овечок маю. А там у того гектар поля, то п’ять. Зараз переважно дуже мало тримають, бо молодь виїхала на заробітки, багато за границями. А такі старші полишалися, ще такого віку як ми, то вівці тримають і хазяйство, і корови, і коні. А такі як наші батьки, то вже за ними ухожувати не можуть, у них хіба одна-дві овечки.

А ви знаєте, що шерсть від овечки дуже лікувальна. Наприклад, якщо постригти овечку і прямо ту шерсть накладати на хворі ноги, руки чи поясницю з радикулітом, то воно дуже вигріває.

Традиційні візерунки верет, або ряден

А де навчилися ткати?

Були малі, то від батьків не вчилися, бо вивчилися і були на роботі. Та й думали, що нам не треба цього, що ми будемо пани, бо ми маємо роботу. А потім як почалося сімейне життя, грошей стало не хватати. Та й пішла до сусідки та зробили станка. Та почала вчитися, день за днем та й навчилася. Потім вже своїх дітей вчила ще маленькими. Вони ще в школу не ходили, ставали на стільчика і вже допомагали мені ткати.

Скільки років тому це було?

Ой, вже багато. Років 35 тому. Закінчила 10 класів та пішла поступила. Заочно вчилася, пішла на роботу. Потім вийшла заміж, почалося життя. В селі життя не дуже легке. Що тої зарплати. Пішли діти, а строїтися.

А тоді дуже гарно було, якщо ми зробили одного ліжника, ми його могли продали, наприклад, якщо за російські рублі, то за 150 рублів, а 120 була зарплата, за що ми цілий місяць робили.

Овеча вовна

А скільки часу йде на один ліжник?

Один ліжник робиться десь за два тижня, якщо повністю. Шерсть помити, покрасити, попрясти, виткати. Але то ніколи не робиш на один ліжник. Постригли вівці, заготовили, наприклад, шерсті на 100 кілограм. Сьогодні ми цю шерсть помили, вона висохла, одного дня ми пішли цю шерсть почесали, потім собі поступово прядеш. І робиш заготовки. Потім собі попряв, став тчеш. Виткав наприклад 30-50 сантиметрів, пішов щось робиш по хазяйству. Потім знову став трошки поткав. І воно так знаєте протягом тижня і робота і діти, і домашнє хазяйство — і ліжника витикаю.

Орнаменти ліжників та верет у вас традиційні, характерні для гуцульського краю…

Взагалі, раніше йшов переважно один узор. А потім почали самі собі видумувати, бо ти заінтересований в тому. О, я прийду на базар, то лише у мене такий ліжник буде. І дійсно, приходиш було на базар, то всі в тебе питають, а де ти такий узір взяла. Та де взяла, сама придумала. (сміється) 

А зараз на базар прийдеш, то вже очі розбігаються і той гарний і той гарний, а той ще кращий. В основному ліжники фарбують натуральними фарбами, яку видобуваю з кори дуба, горіха, з листя горіха. А верета вже є крашені, фарбую спеціальними барвниками.

«Рукотвори»