«Під час розкопок на місці будівництва торгово-офісного центру ми наштовхнулись на залишки Високого муру — першої лінії оборони Львова. З історичних джерел відомо, що Високий мур мав 28 веж – кожна була закріплена за одним або кількома ремісничими цехами. У випадку нападу саме цей цех відповідав за оборону певної ділянки муру. Було відомо, що десь тут, на розі вулиць Лесі Українки та Друкарської, є рештки Вежі ткачів, однак точного місця розташування досі не знали. Історики припускали, що Високий мур, а отже і Вежа ткачів, проходили під фасадами існуючих будівель, натомість ми встановили, що він зміщений на метр-півтора в бік дороги», — повідомив науковий співробітник центру «Рятівна археологічна служба» Остап Лазурко.

За словами археологів, вежа датується початком XV століття.
«Ми знайшли точку примикання вежі до Високого муру. Обидва об’єкти зроблені з грубо оброблених вапнякових каменів. Дуже би хотілось дослідити її повністю. Це дослідження може допомогти з’ясувати, якими саме були ці вежі. Адже на деяких мапах вони зображені як вежі закритого типу – з чотирма стінами, а на інших – відкритого типу, тобто лише з трьома стінами. Досі у Львові не дослідили повністю жодної вежі з Високого муру», — повідомив науковий консультант НДЦ «Рятівна археологічна служба» Юрій Лукомський.

Розкопки на ділянці за адресою вулиця Лесі Українки, 29 розпочалися в середині березня цього року. Наразі археологи докопали до глибини трьох метрів. Серед найцікавіших знахідок – залишки керамічного водогону XV століття.

«Водогін такого типу використовували у Львові дуже короткий час – не більше ста років, — зазначив О.Лазурко. — Досі його залишки на території міста знаходили лише двічі – під час розкопок на місці палацу Бандінеллі та на площі Старий Ринок. Сам керамічний водогін був дуже непрактичний, оскільки спеціальні з’єднання між трубками треба було встановлювати щопівметра, а це давало можливість ґрунтовим водам потрапляти до водогону. Також такі конструкції часто не витримували ваги будинків і їх доводилось часто міняти. Тому дуже швидко на зміну керамічним прийшли дерев’яні водогони».

На ділянці, яку досліджують, археологи також виявили залишки кам’яних фундаментів будинку кінця XVIII століття, частину печі того ж часу, а також цікавий мурований протоколектор XIX століття, метою якого було відводити грунтові води.

Уніан
Cвітлина kylymy.lemon.ua

У Кодексі Мендоса зображено навчання прядінню 3-4-річних дівчаток, у 5 років дівчата вже мали володіти цим вмінням, а у 14 вони сідали за ткацький станок і працювали повноцінно, витикаючи крайки. Чи не тому невдовзі саме прядіння і ткацтво стали більш значущим у плані гендерної ідентифікації жінки, ніж, скажімо, готування їжі чи виховання дітей? Одягом сплачували податки, його використовували як гроші. Тобто чим більше може виткати/вишити жінка, тим заможнішою стає її родина.

Ниткою крізь всю історію

Ткацтво збереглося у Мексиці ще з V тисячоліття до нашої ери. Традиційний крій і візерунки були ніби законсервовані через ізоляцію індіанців від «цивілізованого» світу. Мистецтво вишивання і ткацтва якимось дивом пережило колапс Класичної культури Майя і завоювання у XVI столітті. Коли на береги Америки прийшли конкістадори, то організували серед місцевих індіанців примусові роботи, на яких майя ткали, а потім вимушено здавали одяг за цінами, які були нижче собівартості. А далі ці ж речі продавали тим же індіанцям за високою ціною. Самі білі гребували носити індіанський одяг, імпортуючи свій гардероб з Європи та Азії. І лише з 70-х років ХХ століття текстильні вироби майя почали виходити на не-індіанський ринок у зв’язку зі сплеском туристичного інтересу до країни.

Одяг слугував (та й досі слугує у деяких регіонах) способом ідентифікації людини, її сигнальною системою стосовно належності до тієї чи іншої етнічної групи. Традиційно, за візерунком на жіночій туніці можна сказати, до якого поселення належить жінка, який має вік, ранг і статус.

Коли дівчинка народжувалася, їй дарували якийсь текстильний виріб: спідницю, блузу чи рушник. Коли жінка помирала, вона забирала із собою в могилу знаряддя для ткання та вичісування вовни. Ткацтво і рухи «туди-сюди», які здійснюються під час нього, асоціювалися із сексуальністю та статевою зрілістю жінки. Можливо саме тому у Кодексі Мендоса до, власне, ткання допускаються дівчатка тільки після 14-ти років.

Асоціація між ткацтвом та сексуальністю була настільки сильна, що ті жінки, які займалися створенням та оздобленням багатої парчі, вважалися привабливішими і досвідченішими у сексуальному плані, ніж звичайні ткачихи. Сам процес намотування нитки на веретено, перетворення з «нічого» у «нитку» означав процес запліднення і вагітності, адже як жінка з дитиною набирає у тілі, так і на веретені «наростає» нитковий «живіт».

У індіанців Нахуатль є навіть загадка: «Що на танцювальному полі запліднюється, а потім розростається дитиною? — Веретено». Там, де вагітність — там і секс та сексуальне задоволення, і тут знову тісні асоціації із суканням та ткацтвом. У різдвяних святкуваннях чіапаських майя є такий обряд. Молоді чоловіки переодягаються старими жінками і вчать молодих дівчат, як треба прясти. При цьому вони на прикладі процесу прядіння дуже вульгарно і хтиво розказують, як старанно треба жінкам виконувати свої жіночі обов'язки, аби зробити чоловікам приємно.

Традиційний текстиль в умовах глобалізації

Мексиканські жінки створюють спідниці, блузи, туніки, пончо, скатертини, ковдри, сумки, шалі, серветки... Для виготовлення текстильної продукції використовують бавовну і вовну. Зараз для фарбування ниток і тканин застосовують анілінові барвники, проте у деяких регіонах, як от у штаті Оахака, традиція використання природних барвників досі збереглася.

Нині у ткацтві використовуються три різних техніки. Найпоширенішим є ткання за допомогою педального станка. Так тчуть великі килими і серветки, як от у Театлан дель Балє. Для плетіння светрів та інших вовняних виробів використовують спеціальну рамку і систему кілочків. Також досі інколи можна зустріти давній станок telar de cintura, який виглядає як дві рейки, між якими натягнуто основу. Одна рейка кріпиться до дерева чи стовпа, інша за допомогою ременя фіксується на попереку майстра, і ткач дає натяжку основі за допомогою ваги свого тіла. Саме так тчуть традиційні блузи та шалі у штаті Чіапас.

Окрім ткання, жінки у Мексиці вишивають. З візерунків це або давні геометричні малюнки зі стилізованими тваринним і рослинним орнаментом, різноманітні ромби, зигзаги тощо. Або більш сучасні зображення крупних яскравих квітів і пташок. У деяких регіонах замість вишивки на традиційний одяг наносять розпис аніліновими фарбами, повторюючи ними візерунки для вишивки. Досі існує традиція, коли під час сієсти жінки збираються у тіні десь біля церкви і вишивають. Проте все частіше їх захоплює вишивка по куплених у магазинах заготовках із примітивними малюнками, що зображають, скажімо, мультяшних героїв. Так поступово забуваються особливості давньої вишивки.

Також нині майже втрачене мистецтво створення унікальної бахроми на кінцях шалі. Це було не просто зав’язування ниток по краях виробу. Своєю бахромою жінки могли «писати» слова чи зображувати якісь фігури. На оздоблення шалі складною бахромою могло іти до двох місяців роботи.

Варто розрізняти ті вироби, які індіанці роблять для реалізації на сувенірному ринку «за дешево», і ті, які є традиційними і які жінки виготовляють для себе. Різниця кидається у вічі, навіть якщо придивитися до одягу на продавщиці і до того товару, який вона продає. Яскраві вишиті сорочки, які так чіпляють погляд на базарах, при ближчому розгляді виявляються неякісними і пошитими нашвидкуруч, конвеєрно. Якщо від’їхати від таких яскравих у текстильному плані штатів як Оахака та Чіапас, і потрапити на півострів Юкатан, то там народне вбрання продається вже вишите не вручну, а на машинці.

Оскільки займатися дуже кропіткою роботою в умовах засилля дешевого одягу жінкам більше не хотілося, у 70-их з’явилася організація Sna Jolobil, яка почала займатися відродженням давніх традицій. Вони вболівали за те, аби ткані речі можна було продавати дорого, а не за безцінь. Вони давали і дають гранти на навчання жінок ткацтву, підтримують всіляко ткацькі комуни, збирають колекції з найкращими зразками ткацтва і дають жінкам, аби ті вчилися. Паралельно відтворенню тонкого мистецтва виготовлення текстилю, у школах деяких індіанських спільнот введені спеціальні заняття, куди запрошують майстрів вчити дітей шити і вишивати. Усі вироби, зроблені маленькими дівчатками, забирають на реалізацію. За це діти мають змогу вчитися і харчуватися у школі.

Особливості мексиканського збуту

Однак попри запобіжні заходи, мистецтво створення традиційного текстилю у Мексиці занепадає. Це пов’язано із заповненням ринку фабричними виробами і тканинами, а сувенірного ринку – дешевою продукцією, виготовленою у Китаї, Перу, Таїланді. Рубі Роблес, який працює у «Центрі захисту прав індіанських жінок», розповідає про ситуацію із знеціненням ручної праці в Мексиці:

«Нині виготовлення виробів декоративно-прикладного мистецтва є вторинною діяльністю після сільського господарства. Ринок таких виробів дуже-дуже великий, а вартість роботи є дуже низькою у порівнянні із затраченими зусиллями. Скажімо, я маю традиційний для свого регіону вишитий чоловічий костюм, на його виготовлення пішло близько 4 місяців роботи, а вартість його коливається від 700 до 1000 песо (550-800 грн). 

Жінки корінних народів поколіннями були посвячені у ці ремесла, але зараз продати ці витвори надто складно і невигідно. Традиційний текстиль є дуже непрактичним з точки зору туристів, і їм простіше придбати перуанський реглан, ніж спідницю, яку ще треба вміти замотувати спеціальним чином. Як варіант, який застосовують для захисту прав корінних виробників – це створення спеціальних кооперативів для стандартизації собівартості витворів. Однак вони не є панацеєю, бо виробники з різних регіонів чомусь побоюються об’єднуватися під одним дахом і співпрацювати одне з одним».

Один з консультантів у такому кооперативі “Maya world” розказав, що за свої послуги магазин бере 100% націнку з вартості товарів. Можна уявити, що ті ж 100% накручує собі та людина, яка є посередником між кооперативним магазином та індіанськими спільнотами. Таким чином, навіть реалізовуючи товари у спеціальних кооперативних магазинах, індіанські майстрині продають товари дуже дешево.

Антрополог Фернандо Ома розповідає про те, що власниками ринків, на яких продаються традиційні вироби ручної роботи, є не мексиканці, а ліванці, араби й американці, які з тих чи інших причин надають перевагу реалізації на торгівельних площах дешевшої закордонного «ширвжитку».

Виткане відлуння давнини

Проте у деяких регіонах жінки досі виготовляють одяг так, як колись. На давньому різновиді станків жінки дуже рясно натягують канву і починають ткати старовинні візерунки. Робота настільки тонка, що важко повірити у те, буцімто все це зроблено руками.

У чіапаського ткацтва є кілька особливостей. Перш за все, жінки спеціалізувалися на певних видах одягу. Кожна з дитинства навчалася якійсь базі, яка передавалася від матері, а потім вже могла привносити щось своє у візерунки. Якщо матір чи родичка не вміли ткати, то доводилося платити гроші якійсь досвідченій жінці за навчання. Найвище досягнення для жінки – це, аби її вибрали на ткання одягу для святих у церкву. Річ у тім, що одяг святих покоїться на статуях у церквах сотнями років, і коли він «зношується», то старий зразок дають умілій ткачисі, аби вона скопіювала його. Таким чином обрані жінки отримують змогу вчитися древнім швам, технікам і візерункам, і ці речі передаються впродовж сотень років у незмінному вигляді, наче законсервовані.

Символіка витканої жіночої туніки huipiles така ж древня, як і сама культура майя. Сорочка за кроєм прямокутна, із геометричним малюнком. Від горловини ідуть ромби, які символізують рух сонця по небосхилу: від Сходу на Захід і у «підземний» світ. По краям блузи пускають символи дощу, жаби, хмари, квітучі вологі плантації. У ткацтво могли закладати символічне зображення Першолюдей, чи святих, чи монстрів, які колись населяли землю, чи ритуальних тварин.

Індіанці, для яких центр всесвіту лежав рівно у центрі їхнього села, де росло священне дерево сейба (а навколо цього дерева, як відомо, крутилася вся світобудова), ідентифікували себе, у першу чергу, приналежністю до рідного поселення. Навіть не народності чи племені, а саме поселення. Якщо індіанську жінку запитати «ти хто?», вона не скаже «я жінка» чи «я мати», вона назве себе за іменем своєї маленької общини. Сигналами приналежності до поселення слугувала мова і, як сказано було вище, — одяг. Таким чином у Мексиці традиційний одяг відрізняється не за регіонами, а за селами. Два сусідніх села можуть мати абсолютно різний одяг.

Якщо пройтися базаром міста Сан Крістобаль, куди з’їжджаються люди із навколишніх сіл, то різноманіття костюмів просто вражає. Одні жінки будуть ходити у волохатій спідниці і вишитій шалі, інші – у чорних блузах, спідницях і накидках, вишитих фіолетовим, треті – у білих блузах з коротким рукавом, четверті – у рожевих кофтинках з рюшами та «колоніальних» спідницях. Середина Мексики — не отруєна ще впливом Штатів, які стискають лещата з півночі (кордон) та півдня (Карибське узбережжя, улюблене місце відпочинку американців) — досі ходить у народному вбранні щоденно, а не тільки з нагоди виконання того чи іншого ритуалу. Жінки, які тчуть або вишивають одяг, з легкістю пояснять, що ця блуза для роботи, а ця для свята. Що пояс треба зав’язати так, а складки у спідницю закласти у такий спосіб.

У Теотітлані-дель-белє (Чіапас) ткачі досі проходять весь цикл, і спеціалізація цього села стала туристичною атракцією. Вовну беруть із місцевих овець, або якихось інших, залежно від того, яка якість вовни потрібна. Отриману вовну сортують за якістю і кольором: білим, чорним чи жовтим.

Спершу наявну вовну подрібнюють, аби викинути звідтіля усе сміття. Потім її промивають у річці у спеціальних кошиках із дірками, які пропускають воду. Коли вода стече, вовну забирають додому і висушують на сонці. Опісля вовну чешуть, аж доки не утворяться прямі волокна. Ці волокна ділять на шматки для сукання. Зараз сукання «автоматизоване», але раніше жінки сукали пряжу ідучи на поле – «аби руки були в роботі». Пізніше сукальний апарат «вдосконалили» і почали використовувати веретено й спеціальну кам'яну чашу, у якій воно крутилося. Після закінчення всіх процедур нитки фарбують природним барвником. Ткання килимів, як і ткання гамаків на півострові Юкатан, традиційно було чоловічою роботою.

Свої візерунки майстри ховають від конкурентів. Проблема спеціалізації поселень у Мексиці дуже гостро відчувається. Бо коли у якомусь селі сотня домів тче килими чи скатертини, чи блузки, чи виготовляє певну кераміку або іграшки «алєбріхес», то пропозиція значно перевищує попит і – знову ж таки! – знижує вартість виробу.

Традиційний мексиканський текстиль досі живе, але прірва між «для себе» і «для грінгос» (так називають у Мексиці американців — авт.) зростає дедалі більше. Як і розуміння того, що простіше наплести фенічок, ніж вишити сорочку. А ще краще – почати реалізовувати китайські товари. Все одно «грінгос» не тямлять різниці. А собі одежину можна купити і на базарі. Майже за безцінь.

Настя Мельниченко для «Рукотворів»

Ми чекали на автобус до Теотітлана, здавалося, цілу вічність. Вже у кафетерію поблизу прийшли люди, зробили замовлення, дочекалися, поки зготується якась м'ясна страва, приправлена молє, поїли... а ми все сиділи і сиділи під палючим сонцем у поселенні ел Туле, де знаходиться найбільше в світі дерево. Усі «колєктіво» — «колективні таксі» — їхали кудись не туди. Зрештою, біля нас зупинився таксист і поцікався, куди ми їдемо. «Теотітлан? Я довезу вас туди. Повірте. Не бійтеся. Я не обдурю!» Я поцікавилася про ціну, він озвучив 20 песо — прекрасно, це дешевше, ніж їхати нам вдвох на автобусі!

...Про Теотітлан ми прочитали, що там має бути наче як ткацьке поселення. Всі знаки вказували їхати туди: то у мехіканському метро очі зачепилися за яскравий постер із нитками, то у Тамари вдома прямісінько у ванні висить плакат із Теотітланом. Що ж, їдемо.

Ще на в'їзді ми побачили відкриту майстерню із верстатами. Одразу захотілося піти туди і глянути, але таксист віз далі, до центру маленького села. Висадив нас поблизу церкви і базару, і ми подалися кудись наобум, розглядаючи все довкола. Здавалося б, якихось пару десятків кілометрів від Оахаки — а все геть зовсім інше! Настрій вулиць, люди, мова...

Через широкі двері ми бачимо якийсь внутрішній дворик, там сушаться нитки різних відтінків. Я моментально «вмикаюся», адже це «моя» тема. Думаючи про мандрівну статтю для «Жили» на тему кольорів, я з усіх тих знаків про Теотітлан вирішила писати про ткацтво. А ось там сушаться нитки! Ах!

Визирає маленька темненька жіночка з двома косами: «Пасе! Пасе!» — «Грасіас! Буенос тардес!» — радіємо ми, як діти, і спішимо всередину. Я прошу дозволу фотографувати, жінка не проти. В тіні патіо стоять станки, на одному з них працює чоловік. Я дивлюся, а він цікавиться у нас, чи говоримо ми іспанською. Посперечавшись між «поко» і «покіто», ми прийшли до спільного висновку, що таки «покіто». Але враз чоловік переходить на англійську, і це таке щастя, таке щастя! Ми накидаємося на нього з питаннями, і він розповідає нам про ткацтво і про природні барвники. Ще щось ми дізнаємося у музеї. Ще щось я вичитую у своїй книжці про Мезоамериканський текстиль. І тепер ось пишу сюди. Коротше, ткацтво...

У Теотітлані ткачі проходять весь цикл. Вовну беруть із місцевих овець, або якихось інших, залежно від того, яка якість вовни потрібна. Кажуть, що там, де холодніше — там краща і тонша шерсть. Овець стрижуть кожні 5-6 місяців. Отриману вовну сортують за якістю і кольором: білим, чорним чи жовтим.

Спершу наявну вовну подрібнюють, аби викинути звідтіля усе сміття. Потім її промивають у річці у спеціальних кошиках із дірками, які пропускають воду. Потім вода стікає на піску, вовну забирають додому і висушують на сонці. Потім вовну чешуть, аж доки не утворяться прямі волокна. Ці волокна ділять на шматки для сукання.

Зараз сукання «автоматизоване». Тобто, звісно, сукають вручну, але все-таки за допомогою спеціального «сукального колеса» (spinning wheel). «Це все зсукала моя мама власними руками!» — показує величезні мотки пряжі Арнульфо Мендоса, власник цієї майстерні, у яку ми зазирнули. Раніше ж сукання було доволі таки «мобільним». Жінки сукали пряжу ідучи на поле, наприклад. Пізніше сукальний апарат «вдосконалили» і почали використовувати веретено і таку кам'яну наче як чашу, у якій веретено крутилося. Або ж, замість чаші, просто пласку поверхню.

Якщо вовна то було повсякденно, то бавовна — ото було круто. Наявність бавовняних речей засвідчувала високий статус родини. Також при прядінні ниток використовували різні домішки, як от волокна рослин, людське волосся або кролячу чи собачу шерсть.

...Зараз станки доволі-таки сучасні. Арнульфо швидко перекидає човник між канвою і «прибиває» нитку, натискаючи ногами на педалі. Раніше станки були переносними. Канву з одного боку напинали на якесь дерево чи пальму, а з іншого прив'язували до, власне, ткачихи. І та ткачиха вагою свого тіла давала необхідну натяжку для канви.

Арнульфо закладає гарний геометричний візерунок і я питаю, чи він сам вигадує паттерн, чи якийсь є усталений візерунок. Арнульфо показує зошит, із яким він звіряється. «Я ось малюю комбінацію візерунків у зошиті спочатку... Але сам візерунок у мене в голові. Це наші традиційні мотиви».

Ми цікавимося, це чоловіча чи жіноча робота. Арнульфо каже, що зараз тчуть всі, але традиційно це чоловіча робота. Хоча у книжці «Текстильні традиції Мезоамерики і Андів» пишуть зворотнє, запевняючи, що якраз прядіння і ткацтво було головним гендерним індикатором починаючи ще з пре-колумбійського періоду. Сукання і ткацтво символізувало цілий цикл жіночого життя. Жінки починали вчитися прясти і ткати з раннього віку, і їхні навички у цьому ділі були мало не основою жіночої привабливості. Жіноча ініціація проходила з усіма «ткацькими» атрибутами. Сам процес намотування нитки на веретено, перетворення з «нічого» у «нитку» означав процес запліднення і вагітності, адже як жінка з дитиною набирає у тілі, так і на веретені «наростає» нитковий «живіт». У індіанців Нахуатль є навіть загадка: «Що на танцювальному полі запліднюється, а потім розростається дитиною? — Веретено». Адже веретено «танцює» у цій самій чаші, тому такі асоціації з танцем. Ясно, що там, де вагітність — там і секс та сексуальне задоволення, і тут знову тісні асоціації із суканням та ткацтвом. У різдвяних святкуваннях чіапаських майа є такий обряд. Молоді чоловіки переодягаються старими жінками і вчать молодих дівчат, як треба прясти. При цьому вони на прикладі процесу прядіння дуже пошло розказують, як старанно треба жінкам виконувати свої жіночі обов'язки, аби зробити чоловікам приємно.
Але Арнульфо наполягає на чоловічій роботі, що ж, може це щось регіональне.

Він обмовляється, що вся ця пряжа пофарбована повністю натуральними барвниками. Воно таке сяюче, що аж не віриться! Цікавлюся про органічні і неорганічні речовини, і ця тема так надихає власника майстерні, що він аж виходить з-за верстату і починає підводити нас до ниток і розповідати, що і чим пофарбоване. Він бере золу і показує пальцем на якийсь кущ. Каже, що змішавши те і те він має коричневий. Всілякі зелені та коричневі беруться з горіха. Ясносиній добувається із спеціальної рослини, яка росте в горах. «Це магія, магія! Ти опускаєш пряжу у зелену воду, витягаєш — а вона синя! Не інакше, як магія!». З рослин добувають барвник тяжко, їх варять багато днів, доки не лишається осад такий твердий, як камінь. Арнульфо показує цей «камінь». Потім дає помацати кульочок із жуками, зібраними на кактусі. Це — для червоного. Для різних відтінків жовтого беруть сік лимона або листя чайного дерева...

Я питаю у Арнульфо про конкуренцію між «ткацькими домами», він одразу напижується і заводиться: «Так, так, у нас є сутички! Вони у нас все хочуть украсти візерунки... Вони неправдиві, вони використовують штучні барвники, а ми — тільки натуральні! а натуральні дорожчі набагато, наш барвник коштує три тисячі песо за кілограм. А штучний — 400 песо. Є різниця?!». Арнульфо пишається, що вони не проста ткацька сім'я. Його зведена сестра є вчителем з ткацького ремесла і проводить майстер-класи. «Ми, можна сказати, знамениті!».

Я дякую за чудову розповідь і беру візиточку, а ще — дозвіл писати йому і консультуватися для написання статті.

Про пригоди дівчат в Мексиці читайте на сторінках Настіного щоденника gohatto-n.livejournal.com

У своїх роботах Аліна відроджує стилістику Полтавського краю, оволоділа різними техніками розпису Гуцульської писанки, писанки-дряпанки, вдосконалює мистецтво ткацтва, гобелену, валяння, по- справжньому захоплена малярством, особливо розписом на шовку. Тут вона тяжіє до техніки гарячого батику, що дозволяє вільно оперувати зображенням, де й розвиває тему природи та єднання людини з природою.

«Бо гарячий батик — серйозний, вдумливий, неймовірно загадковий; живописний, глибокий; цільний і зрілий. Його неможливо порівняти з подихом вітру; він грунтовний... але, познайомившися з ним ближче — море романтики, маса сильних відчуттів від його стародавніх коренів... але він вічно молодий, вбираючи в себе те нове, що несе в собі Час... це поезія, підкріплена логікою і розрахунком. Адже напластовувавши поступово, від світлого до темного, один на інший барвисті шари — не можна помилитися, недобрати або перебрати з тоном, кольором; (хоча помилки виправити неможливо.) Саме в цьому жанрі мистецтва найяскравіше проявився її характер, невичерпний творчий потенціал, де чітко визначена своя філософія і фантазія».

Не менш цікавий вид мистецтва, яким володіє – валяння (це техніка створення з непряденої вовни декоративних речей чи панно). Повсть народжується з вовни і води. Тому вона не боїться води і прання. «Щоб робити повсть, не потрібно нічого, крім рук людини і вовни. Правда, потрібно ще дуже багато праці». Ця техніка вимагає терпіння, точності, і творчої думки, чого у молодої мисткині не бракує.

Творить власний неповторний чарівний світ за допомогою мистецтва, що полонить її душу. Її роботи вишукані в кольоровому співвідношенні, в технічному виконанні, тонкі стилізації мають глибоке почуття сучасності.

Творчий діапазон робіт Аліни широкий – від живописних образів до складних композиційних творів, з використанням різноманітних матеріалів. Її твори також пов’язані з релігійною тематикою, бо саме віра спонукає її до творіння прекрасного і поєднала життя з мистецтвом, яке завжди живе в її душі.

Про автора

Народилася 19 травня 1990 року в місті Лубни Полтавської області. З 2005 по 2007 роки навчалася в Гадяцькому училищі культури ім. І.П Котляревського. На сьогодні здобуває освіту в Косівському інституті прикладного га декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв за спеціалізацією «художнє ткацтво».

Учасниця понад 11 колективних виставок регіонального та всеукраїнського масштабу. Призерка та переможниця багатьох міжнародних виставок-конкурсів, серед яких “Ukrainian Art Week” (2010 р., 2 та 3 місце), “Kazakhstan Art Week” (2010 р. 2 місце). “St.Petersburg's Art Week” (2010 р... 1,1, 2 та 3 місця в різних номінаціях) тощо. Брала участь у виставці “Art Week in Berlin”(2011 р.).
Авторка 6 персональних виставок.

Віра Китайгородська за роботою

Фрагмент килима

Килим "Трояндовий вінок"

У 1950-х роках ткацькі верстати були у кожному домі, але з часом мода на промислові килими, гобелени, верети витіснила домоткані речі з побуту селян, замінивши неймовірної краси і неповторності мистецькі витвори на плюшеві настінні картини з оленями та ведмедями. Традиційне українське мистецтво стало надто простим і ужитковим для пересічних людей, тимчасова мода взяла верх, і вже через десяток років жінок, які тчуть великоформатні килими, а не доріжки чи гобелени, знайти стало майже не можливо. Коли через добрий десяток років ткацтво знову почало набувати ваги, до Вікторії Китайгородської ставали в чергу з усієї області, аби вона виткала килим на весілля, новосілля чи в подарунок.

Фрагмент килима

Півники (ткацтво на дротах)

На виставці (біля "Метелика" художниця Людмила Богдан)

Вирісши на березі Дністра у красі лісу, весняних садів, ткаля не загубила з роками відчуття досконалості природи. Сьогодні її подвір’я від ранньої весни і до перших снігів усіяне квітами – підсніжниками, нарцисами, тюльпанами, чорнобривцями, півоніями, трояндами, м’ятою, рутою.

Всі ці квіти вона переносить на свої килими. Саме квіткова тема є улюбленою темою майстрині. Більшість візерунків на килимі вона створює сама, і саме тут виявляється неймовірна здібність мисткині – вона ніколи перед тим, як почати ткати, не компонує новий візерунок на папері, а відразу тче килим і ніколи не помиляється в розрахунках! Вишивальниці добре знають ціну помилки в недостачу або перебір одного хрестика – тоді втрачається весь малюнок, вишивку доводиться перевишивати. А ви уявіть килими, що мають розміри три на п’ять метрів. Чи зміг би навіть досвідчений математик не помилитися жодного разу у таких складних розрахунках? Окрім цього, майстриня сама підбирає кольори, до того ж, і досі називає їх на свій лад – бузковий, оливковий, вишневий, камінковий (морський).

До речі, ще донедавна всі нитки Вікторія Андріївна фарбувала сама. Та що там нитки! Ткаля займалася ткацтвом повного циклу – від вирощення вівці і до експонування готового килима на виставці. Процес ось який, розповідає Вікторія Андріївна, – щовесни овець стрижуть, потім перуть вовну, з вовни прядуть нитки і в мітках (спеціальні вовняні рулони) фарбують у красильнях (сільських фарбувальнях), потім змотують в клубки і аж після того використовують для ткацтва. Мабуть через те, що всі матеріали для ткання виготовлені в домашніх умовах (сам верстат змайстрував покійний чоловік пані Вікторії Микита), її роботи мають особливу енергетику, вони теплі, світлі та енергетичні.

Майстриня народної творчості з ткацтва, лауреатка мистецької премії імені Георгія Гараса Вікторія Китайгородська володіє кількома техніками ткацтва, вона –   авторка понад півтори сотні ткацьких шедеврів.  Її роботи є у приватних колекціях килимолюбів Польщі, Молдови, Грузії, Росії.

З виставки (племінниця біля "Океану квітів")

Одна із останніх робіт мисткині, витканих до 70-літнього ювілею, – «Океан квітів» (килим розмірами три на п’ять метрів) відразу став предметом жвавого обговорення мистецтвознавців Буковини, на ньому ткаля зобразила близько сотні квітів та використала стільки ж тонів.

У 2010 році перед Великоднем Вікторія Китайгородська виткала в повен ріст образ Ісуса Христа «Ісус Христос з ягням» та «Богородицю», котрі відразу ж були експоновані на ювілейній виставці, а напередодні Різдва знову стануть доречними прикрасами дому Вікторії Андріївни, який вона перетворила на музей-садибу народного мистецтва.

Ткаля на стільки неповторна у своєму мистецтві, на скільки Марія Приймаченко у живописі. Ці надзвичайно талановиті жінки без спеціальної освіти та умов для творчості зуміли зберегти українське народне мистецтво, пропустити через свою душу і викристалізувати у свій неповторний стиль.

Самобутність стилю та збереження старовинного виду мистецтва – це те, що найбільше підносить творчість Вікторії Андріївни в очах громадськості. Не зважаючи на поважний вік, жінка не збирається припиняти займатися улюбленою справою, навпаки, – каже – у ткацтві – сенс життя, адже воно залишиться ще на багато років. У цьому вислові і філософія життя ткалі: «Кожна людина повинна по собі щось залишити».

Леся Воронюк (Чернівці) для «Рукотворів»
Світлини автора 

Джерело: Перший національний

Будуть експоновані килими, гобелени, ліжники, верети, виконані з вовни в техніці ручного ткацтва. Твори художниці відтворюють багатобарвність довколишнього світу і продовжують традиції українського килимарства. 2007 року майстрині за працю присуджено премію імені Катерини Білокур.

Виставка працюватиме до 20 лютого 2011 року.

Хто не полінувався і поїхав у знаний Пирогів, спочатку потрапляв у світ ткацтва та вишивки. Там чи не сотня майстрів з різних куточків країни винесли на показ та продаж свої творіння. Хто купував, а хто прицінювався. Якщо добре придивитися, то за цією метушнею стежили з усіх усюд. Ткані ляльки допитливо виглядали з-за огорожі, рушники в тісняві гойдалися на вітрі, а килими впевнено та поважно красувалися на спеціально збитих жердинах. Вироби справжнього майстра, як і люди, живі, енергетично сильні, здатні надихати та дарувати радість.

Та пройти трохи далі, вглиб Музею, і на співочому полі вирувало дещо інше життя. Майстри з дітьми ділилися своїм вмінням – навчали охочих різних видів народної творчості. Особливо цікавило малечу – малювання на склі та ліплення пташок з тіста. Перше привабило своєю новизною, а інше – смаком.

«Спершу дітей слід навчити малювати, а вже потім усього іншого» — переконаний Іван Приходько, художник та майстер-різьбяр з села Дударків, що на Київщині. Спеціально на фестиваль він привіз роботи своїх учнів.

Іван Приходько, художник, майстер-різьбяр:
— Я дітям показую Марію Приймаченко, Ганну Собачку-Шостак, також свої вироби з дерева приношу. Коли вони подивилися мої  вироби, я кажу: «Запам’ятовуйте ці обриси. Запам’ятали? А тепер вдома намалюйте»... Дитина вчиться на образах малюнків… А починається все з сонечка, квіточки, коника. І все це в кольорах. Основних є шість кольорів – зелений, синій, червоний, жовтий, чорний, а білий як тло.

Олекса Ткачук, що прийшов на дитячий фестиваль разом з дружиною та маленьким сином, Івана Приходька знає ще зі шкільних часів:
— Я цього діда побачив ще в школі. Ми ходили на скрипку, на фізкультуру, волейбол, а він на вулиці збирав дітей, давав їм крейду і казав: малюйте, діти. А що малюйте? Що хочете малюйте! Ну, мої друзі, однокласники — всі малювали танки, ракети, космос – все ж таки виросли на радянських темах. А дід підійшов до мого танка і в нього на дулі квіточку намалював і каже: «О, диви, який гарний танк, він квітками стріляє». І потім пояснював нам, що треба малювати квіти, природу, дерева так, як ми це бачимо, а не зброю, бо це війна.

Під час фестивалю діти не тільки вчилися творити руками, а й співати та танцювати. Власне, автентичний спів та народні танці – основний стержень фестивалю «Орелі». Цього року на сцену вийшли двадцять три дитячі колективи з різних областей України, зокрема з Одеської, Миколаївської, Донецької, Харківської, Волинської, Рівненської тощо. Були й такі, кому їхати до Києва задалеко.

Мирослава Вертюк, координатор фестивалю:
— Не представлена Західна Україна. Виявилося, що їм легше їхати на фестивалі за кордон (значно простіше і фінансово і організаційно), ніж їхати до нас. Тому що у сусідів за кордоном проводиться дуже багато фестивалів і це вже така напрацьована практика…
Ми ставили за мету не лише запросити найкращих, а також й тих, кому ще треба вчитися… Якщо не брати киян, то насправді більшість дитячих колективів до нас саме з сіл приїхали. Це дає надію, що ці обряди матимуть продовження в житті…

Хто хотів втрапити на фестиваль, надсилав організаторам відео своїх виступів. Фольклористи натомість давали рекомендації щодо виконавства та костюмів. Вже на фестивалі було видно, хто дотримався порад, а хто проявив самодіяльність.

— З тим гуртом, який себе найкраще показав на фестивалі, місяць тому ми дивилися відео й одразу оргкомітет вказав на недоліки.  Після того, розповідали, що вони протягом місяця не раз зустрічалися з автентичними колективами свого краю, з бабцями з іншого села, яких спеціально до них привозили і вони в них вчилися...
Стало очевидним, що мало ведеться роботи в правильному напрямку саме на державному рівні. Майже всі колективи жаліються на одне: що ми, окрім вас, мабуть, більше нікому й не потрібні… До речі, на фестивалі, виявився великий відсоток російськомовної публіки, але цікаво, що щось їх сюди таки кличе. Це дає нам в руки якийсь важіль — ми можемо когось переконати не просто там говоріть українською чи робіть по-українськи, а зачіпати зсередини.

Учасників фестивалю нагороджували подарунками та водили на екскурсії.

Наступного разу приходьте у Пирогів 12-13 червня, тоді святкуватимуть День різьбяра та майстра плетіння, а 26-27 червня — День гончаря та коваля.

Рукотвори

Традиційні інтер'єрні рушники з Чорнобильського та Поліського районів; вужчі від звичайних рушники, так звані житомирські «завески»; рівненські рушники-«намітки»; різних видів «килими»; зразки тканих настольників і ряден; комплекти традиційного народного вбрання з Іванківського, Овруцького, Олевського, Сарненського, Камінь-Каширського районів, у яких присутні компоненти з тканим декором (килимові запаски, вовняні літники, плахта, сорочки з витканими на рукавах орнаментами, прикрашені тканим декором намітки з «чолом»).

Представлені на виставці і зразки традиційних знарядь виробництва волокна, прядіння та ткацтва: терниця, «тріпачки» для льону, гребені і гребінки, веретена, самопрядки, сукала й витушки, три різновиди ткацьких станів: «кросна» (с.Літвиця Дубровицького району), «пів-верстат» або «став» (с.Великі Кліщі Народицького району), «верстат» (с.Степки Овруцького району).

Це лише невелика частка – з понад 40 тисяч — врятованих у зоні Чорнобильської катастрофи культурних цінностей. Науковці твердять, більшість речей із забруднених радіацією територій були вивезені мародерами ще до 1994 року, а що лишилося, то підбирають етнографи під час експедицій.

Ростислав Омеляшко, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України (до 2007 року Історико-культурологічна експедиція Мінчорнобиля):

— Буває так, що хата розвалена на половину. Щоб залізти треба через березу протиснутися, яка з порога росте, інколи через вікна влазити. Ми побували практично в кожному селі зони. Є такі села, які повністю обстежили, а є такі, куди треба їхати й дообстежувати.

У нас є своя методика збирання цих експонатів. Заходимо в хату, якщо в інтер’єрі є щось цінне, ми його фотографуємо, потім з хати виносимо, дивимося можна-не можна взяти у музейний фонд, тоді пакуємо у целофанові мішки, обов’язково вкидаємо туди листочки з адресами, де ми це знайшли. Потім веземо ці речі в Чорнобиль. Там все записуємо й описуємо, викликаємо дозиметристів, які все промірюють. Тоді сортуємо чисті і забруднені речі (у нас є місце куди забруднені йдуть). А потім як доходять руки до забруднених, то їх чистимо.

А як чистите від радіації?

— А це наші секрети. Щітками, водою, тканина випирається. З часом ми опишемо ці всі методи і їх запатентуємо.

Виставка «Поліське ткацтво» в Музеї Івана Гончара триватиме до 16 травня 2010 року.

Текст та світлини Катерини Качур

Минає 24 роки з моменту найбільшої техногенної катастрофи сучасності. Поступово спадає радіаційний фон в уражених зонах, відновлюються природні екосистеми. З часом будуть реалізовані програми соціально-економічної реабілітації забруднених територій. Але ніщо не зможе повернути сотень тисяч передчасно згаслих життів, понівечених людських доль. І тим очевиднішою постає нині незворотність втрат у сфері духовних надбань постраждалих мешканців Українського Полісся.

Впродовж 17 років порятунком культурних надбань у зоні катастрофи займалася Історико-культурологічна  експедиція Мінчорнобиля – МНС України, яка з 2007 року реорганізована в Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.

Представлені на виставці в Музеї Івана Гончара етнографічні експонати – це лише невелика частка врятованих у зоні Чорнобильської катастрофи культурних цінностей. Тут експонуються ткані вироби з Київського, Житомирського та Рівненського Полісся. Зокрема: традиційні інтер’єрні рушники, якими завішували ікони: т. зв. «красні рушники» з Чорнобильського та Поліського районів (орнаментовані чергуванням червоних, білих і чорних смуг), житомирські «завески» з килимовими орнаментальними мотивами – «у козаки», «у кривулі», рівненські рушники-«намітки», різних видів «килими», зразки орнаментально тканих настольників і ряден, комплекси традиційного народного вбрання з Іванківського, Овруцького, Олевського, Сарненського, Камінь-Каширського районів, у яких присутні компоненти з тканим декором (килимові запаски, вовняні літники, плахта, сорочки з витканими на рукавах орнаментами, намітки з витканим «чолом»). Цікавим явищем є комплекс жіночого одягу з Дубровицького району Рівненської області, виготовлений з так званого «серпанку» — дуже тонкої, з розрідженою структурою лляної тканини, яка вироблялась переважно до Другої світової війни з льону-лущика.

На виставці глядачі також зможуть побачити зразки традиційних знарядь виробництва волокна, прядіння та ткацтва: терниця, «тріпачки» для льону, гребені і гребінки, веретена, самопрядки, сукала й витушки, три різновиди ткацьких станів: «кросна» (с. Літвиця Дубровицького району), «пів-верстат» або «став» (с. Великі Кліщі Народицького району), «верстат» (с. Степки Овруцького району).

Мисткині-ткалі ознайомлять з безпосереднім процесом ткання на ткацькому верстаті.

Виставка діятиме з 27 квітня до 16 травня 2010 року щодня, крім понеділка та останнього вівторка місяця, з 10:00 до 17:30
Вхід до Музею: для дорослих — 15 грн,  для дітей, студентів та пенсіонерів – 3 грн.