світлини

Стихії злетілися на розвагу. Сонце спонукало усміхатися і мружитися, дощ із незвично великими краплинами підштовхнув рухатися і вогонь також тихо робив свою справу - робив міцними трипільські глиняні витвори, щоб вони потім радували око їхніх власників. А Земля тримала всю цю багатотисячну ватагу на своїх плечах.

Дві-три години дороги від столиці через Овруч, і ти немов поринаєш в казку. Вогні великих міст з їхнім шаленим ритмом стають якоюсь недосяжною примарою. Тиша і туман обволікують все єство тут біля кордону з Білоруссю. Асфальтна дорога змінюється на насипну. Дихається якось особливо вільно. А довкола, мало не біля кожної дерев’яної хати над криницями мовчки ...

До цього вічно умиротворена і мовчазна місцина ожила. Хати відчинені навстіж. Ніяких стрічок, які забороняють посидіти за столом господи, визирнути у шибку. Біля озерця кияни годують рибу. Гончар вчить малечу спілкуватися з глиною, а в кузні ковалі приборкують вогонь. Біля містка припрошують скуштувати козацький куліш, а на головному майдані вже готуються до викрутасів козаків-каскадерів.

Вночі, перед початком "Країни мрій", Печерські пагорби трохи потрусила гроза. З боку Дніпра лежала купа поламаного гілля. Не оминула негода й головну сцену фестивалю. Одна з конструкцій упала. Її перевстановлювали знову. Та свята негода не зіпсувала. Весь день "Країну Мрій" супроводжувало палюче сонце і багато позитивного настрою.