Пані Ірина за кілька років зібрала вже понад сотню різних експонатів минувшини й народного мистецтва. Добро розмістила в нещодавно придбаній на Черкащині старій хаті. Тут є все, щоб відчути себе у столітті, принаймні, 19-му: справжній ткацький верстат, прядка, ступа, ціпи для молотіння зерна, рушники, вишиті сорочки, глиняний посуд від майстрів, ляльки-мотанки й звісно солом’яні вироби самої майстрині.

— Коли я приїхала дивитися цю хату, то тут було все по-іншому, як-то кажуть, «по-городському» – штори й тюль висіли, а потім я знайшла в залишеній у хаті скрині рушники, якими можна було прикрасити приміщення. Люди хотіли осучаснити хату, але мені, навпаки, хотілося заглибитися в давнину.

Хатинка

Хоч і походить майстриня з села на Дніпропетровщині, свідоме життя провела у столиці. І як то, зазвичай, буває — робота, творча праця, виставки, поїздки – життя у місті йде обертом, а про хату десь у селі навіть не думалося.

— Моя подруга Наталя цілеспрямовано шукала місце, де могла б відпочивати з онуками. Хотіла сама вирощувати для них чисті овочі та фрукти й щоб діти дихали свіжим повітрям, ходили босими по землі. Отож, вона купила собі хату. Я спостерігала, як вона це все робить. Але у мене навіть не з’являлося думки, що я можу зробити щось подібне, в мої плани це не входило.

Та коли випала можливість придбати хату в селі – пані Ірина не відмовилася.

— Одного разу подруга мені каже, що недалеко від неї продають хату і чи не хочу я подивитися. Я зателефонувала власнику спитати, скільки коштує? Чоловік відповів, що вже є люди, які хочуть дивитися хату. І в цей момент спрацювало може оце українське, чи що… Мені стало дуже шкода хати.

Ірина Білай

— Я їхала на оглядини і мала великий список того, на що звернути увагу. У мене багато друзів, які радили подивись на дах, чи не протікає, подивись, щоб сусіди не залазили, щоб була чітко межа. Та коли я приїхала і побачила хату, то зовсім забула про всі застереження. Зазвичай, як купують, то шукають, що де не так, якісь мінуси, щоб скинули трохи ціну. А я, навпаки, сказала, що прикладу всіх зусиль, щоб купити цю хату. Бо у мене не було зразу стільки грошей. Тоді вона коштувала 2 тисячі доларів. Це не так і багато.

Хоча замість очерету, дах покритий шифером, та у всьому іншому хата саме така, якою зводили століття, а чи й більше тому. Помешкання на два ходи, розмальована піч, вишиті рушники над вікнами, плетений з соломи «павук» біля образів.

— Піч розмальовували гості, яких я запросила сюди на свій день народження. А хату хочу зробити дуже білою-білесенькою, бо зараз вона сіра. Буду шукати глину, радитися з експертами, які б порадили, як правильно побілити хату.

До хати доданий ще город на кілька соток. Там майстриня вирощує для себе робочий матеріал — жито, пшеницю. А весною планує посіяти ще льон, овес та ячмінь.

Гості не дадуть забути про себе малюнками на печі

Каже, в селі працюється з соломою вільніше, як у тісній квартирі.

— В умовах міської квартири, як ми працюємо: бережно, десь щось впало – швидко підняли, підмели і все. А тут, коли працювала, біля мене була купа соломи. Я живу в цій казці. Мені на стільки тут затишно й гарно. На жаль, я поки мало тут буваю. Це місце ми називаємо лагідно «хатинка». Куди ти їдеш? В хатинку. Найбільше ми відпочивали тут 5 днів.

Зусиллями майстрині хату вже можна називати етнографічним музеєм в мініатюрі.

— Я боюся слова музей. Хочу щоб це було місце (я потім вигадаю, як це місце називатиметься), де людина, якій цікаве наше українське коріння, може прийти і отримати знання, уміння, навики. На сьогоднішній день, це місце, де я відпочиваю душею й запрошую інших на гостини.

Ткацький верстат

У спадок від хати попередні власники залишили дві жіночі сорочки, дві скрині, горшки, ікони, меблі – ліжко та диван. Питаю, чи не хотіли вони собі лишити щось на пам’ять.

— Коли власники хати почали мені перелічувати, скільки тут всього спалили, то я їм сказала, щоб вони мені більше нічого не розповідали, щоб я не чула і не знала, що ще вони тут цінного знищили.

Колесо від прядки

Цікавою є й сама назва села Пішки. Розповідає Михайло Іванович, який часто їздить до матері у це село:

— Десь 30 чи 40 років назад в якійсь газеті я читав, що оці всі села – від Пішок і до Корсуня – назвав Богдан Хмельницький. Коли Хмельницький дійшов до цього села, вони спішилися, з коней зійшли. Після цього села йдуть Моринці та Ситники. Напевне там уморилися, а далі привал зробили і їх там нагодували.

Розмовляла Катерина Качур
Світлини Богдана Гдаля

До відома! Етнографічно-типологічні межі Львівщини охоплюють рівнинну частину Львівської області (Сокальський, Радехівський, Бродівський, Жовківський, Яворівський, Кам'янко-Бузький, Буський, Городоцький, Мостиський, Пустомитівський, Миколаївський, Золочівський, Стрийський, Самбірський, Дрогобицький р-ни) та північну частину Старосамбірського району, заходу Тернопільської обл. (Зборівський, Бережанський, Монастирецький р-ни), Рогатинський, Калушський, північну частину Долинського, північно-західну частину Галицького районів Івано-Франківської області.

Сокальщина, початок ХХ ст.

Серед унікальних експонатів – гаварецька кераміка, яку зараз почали відроджувати молоді майстри, та справжні вибійчасті дошки.

Тамара Дуда, завідувач наукового-освітнім відділом Музею народної архітектури та побуту у Львові: 
— Жінкам були так набридли білі спідниці, що вони почали робити ці дошки. Вирізали по них трафарет, запускали туди чорну сажу з олією, накладали зверху біле полотно, притискали і на тому полотні утворювалися ось такі узори. Оце є такі вибійчасті спідниці, ще на них кажуть «димки».

Вибійчаста спідниця. Дрогобицький район, Львівщина

Вибійчаста дошка з дерева

Гаварецька кераміка сучасних майстрів

Виставка триватиме до 19 липня

Хто не встигне ознайомитися з мистецтвом Львівщини у Музеї Гончара, зможе це зробити вже на Різдво у столичному Українському Домі на Майдані Незалежності, — запевняє Тамара Дуда:
— Ми сьогодні вже ходили в Український Дім, домовилися про виставку. Правда, там так дорого хочуть за оренду, але ми сподіваємося, що наше міське управління культури виділить хоч кілька тисяч тих зайвих коштів, щоб ми показали свої фонди, зокрема в Києві. Бо якщо мова йде про Західну Україну, то зазвичай кажуть, що то гуцули, тому ми взяли Львівщину, щоб показати, що ми не гуцули.

«Рукотвори»