Вишивані сорочки Борщівського району Тернопільської області є неповторним за декоративною виразністю і колоритом явищем у народному мистецтві України. Своєрідною візитівкою Борщівщини є сорочка, вишита чорними нитками.

Більше двадцяти років Віра Матковська присвятила збиранню та впорядкуванню борщівських вишивок. Її колекцію складають понад тисячу зразків. Окрім традиційних сорочок збірку доповнюють інші компоненти народного строю (домоткані вовняні обгортки, запаски, спідниці «шалянівки», зразки прикрас), а також хатні тканини (домоткані обруси, верети, пошивки).

Віра Матковська видала книгу «Борщівська вишивка», що побачила світ минулого року.

Урочисте відкриття виставки відбудеться 1 квітня 2010 року о 16.00 у приміщенні музею.

Світлини http://picasaweb.google.ru/мама Чолі

Окремо треба сказати про чудову колекцію полтавських сорочок, представлених Тетяною Федорівною Черненко, яка походить з села Тахтаулове Полтавської області. Вона вже роками збирає жіночі полтавські сорочки (переважно XIX ст.). Кожну сорочку майстриня обережно реставрує, а потім робить копію.

Для копій пані Тетяна використовує спеціальне сучасне лляне полотно, котре подібне до фабричного (мануфактурного) полотна, поширеного в той час. І вишиває копію такими самими нитками, як й оригінал – чи то бавовняними, чи то вишукано-дорогими шовковими. Тому в її колекції кожна сорочка є в двох примірниках – давній оригінал та сучасна копія.

Тетяна Федорівна так ретельно ставиться як до збереження давніх сорочок, так і до створення копій, що з першого погляду навіть важко сказати: де стара сорочка, а де нова. І тільки уважно придивившись, починаєш помічати різницю.

Зверніть увагу на техніки вишивки: насамперед це лічильна гладь, а також тамбурний шов, мережка. Такий поширений зараз хрестик у XIX столітті тільки починав поширюватися Україною, тому на цих сорочках його ще немає.

За матеріалами Рідна Мода

Юрій Мельничук, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України:
— Я закінчив педагогічний, пропрацював 10 років в інституті географії і врешті-решт Господь вивів мене на цю стежку в музей, що для моїх колег в інституті чи однокурсників повна дивина, як чоловік займається такими речами... А почалося воно напевне давно, з тих коренів, які передаються по родовій лінії. Тобто моя баба вишивала, мамина мама, і батькова мама, і моя мама дуже багато вишивала і вишиває по цей день, їй вже 78 років. А оскільки ми в мами два сини, я старший і, як кажуть, перший син завжди йде в материн рід, тобто я вдався в маму і так воно дійсно є, що десь те перейняв.

До голки з ниткою та лляної тканини тягнуться зараз багато дівчат та жінок. Як-то кажуть, люди поволі повертаються до свого та, на жаль, поки найпопулярнішою технікою вишивання все ж залишається хрестик, який не є традиційно українською технікою  вишиття. Свого часу хрестик привабив рукодільниць своєю простотою — ним легко та швидко добитися потрібного візерунку та й багато хто може похвалитися вишиваними хрестиком виробами своїх бабусь. 

Юрій Мельничук:
— Понад 200 з гаком швів, які побутували на Україні, врешті-решт замінилися двома – хрестиком і гладдю. Є художня гладь, яка поширена на Сході в Китаї. Вони так шиють шовками цю гладь на два боки з давніх-давен тисячі років, що ми їх в цьому плані не обійдемо, не перейдемо. В нас є гладь двостороння в рушниках Київських, Чернігівських, Полтавських, але це не художня гладь, не китайська.

А хрестик  – це також давній шов, який характерний для Азії. Він був потім поширений в Єгипті, далі в Європу потрапив і з Європи прийшов до нас. Містечкова культура, на відміну від селянської, раніше почала вживати хрестик. Всі ці натуралістичні візерунки, які вишиті хрестиком, поширилися з 1850-х років в імперії, куди входила Україна. Їх назвали брокарівськими на честь фірми «Брокар і компанія», яка випускала мило, парфуми, косметику, туалетні води, пудри та інше. З одного боку журналів, які поширювалися, була реклама цих товарів, а з іншого – візерунки для вишивання хрестиком. І таким чином багато таких збірників випускалося. Зрозуміло, що це в першу чергу в містах у панських садибах було поширене, а потім вже перейшло і в селянську культуру.

Юрій Мельничук з учасницями 10-го міжнародного пленера з текстилю "Весільна обрядодія". С.Яворів Косівського р-ну Івано-Франківської обл, 2007

Чи не кожна дівчина вперше сіла за вишивання ще в школі. Уроки «Праці» даремне не проходять і навіть авторка цих рядків за шкільною партою  вишила хрестиком свого першого Кобзаря, який досі висить на почесному місці у кімнаті. Творила хрестиком, бо про інші техніки мені не розповідали. З роками ситуація не змінилася, шкільні програми по народному мистецтву досі не йдуть в ногу з часом. 

Юрій Мельничук:
— Я проводив семінари по вишивці для підвищення кваліфікації викладачів гурткової позашкільної роботи, то є багато проблем з тим, щоб навчати дітей. Програми шкільні по вишивці дуже погані, їх складають люди, які не зрозуміло, де беруться, зокрема той інститут Грінченка та інші. Ми цих людей не бачимо ні в музеї Івана Гончара ні в Спілці народних майстрів, тобто де дійсно знаходиться вишивальний бомонд. А натомість вони великі писарі  й знають, як вчити дітей всієї України вишивати. І це жахливі програми, які в основному зоріентовані на хрестик і гладь, ну і ще якісь там прості шви, але їхні методології подання знання надзвичайно непривабливі і не цікаві.

Самі вчителі гурткової роботи бачать, як неграмотно подані схеми, описи. І хотілося б зробити такий альбом «Українська вишивка дітям».  Було б добре його затвердити як програмний матеріал, тобто непросто, щоб цей альбом купували діти, батьки чи бабусі своїми внуками... Але до Міністерства освіти ми ще не зверталися, бо треба щоб цей альбом хоча б на половину був вже готовим, але у всякому разі у мене в планах є таке зробити.

Небагато дівчат можуть похвалитися власноруч вишиваною сорочкою. Хоча треба відмітити, що таких героїнь з кожним днем все ж більшає. Та й для чого вишивати, коли у магазинах того одягу на різні смаки видимо-невидимо. А втім ручна праця цінується неабияк і створена своїми руками сорочка буде найкращою з усієї колекції модного у шафі одягу. А колись дівчата вишивали не один десяток сорочок, бо по тому визначали як її соціальний достаток так і рівень працьовитості. 

Юрій Мельничук:
— Оскільки ми як гречкосії і землероби, то в нас річне обрядове коло обслуговується колосальною кількістю вишиття… Тобто на всі ті сорочки і верхній одяг, але особливо на натільний одяг, наноситься величезний масив інформації, який розрізняє ритуал-обряд, в якому вони використовуються, вікову і статеву приналежність, а також всі пори року. Наприклад, якщо чоловік ішов косити, то це була сорочка з одним узором, якщо він йшов орати сіяти, це була інша, якщо він вже жне це збіжжя, то це ще інший орнамент. Якщо взяти молодого парубка, то це один вид сорочок, якщо взяти наречену, то це зовсім інші візерунки… Якщо взяти і прослідкувати життя однієї людини, то навіть інформація про те, як дівчата виходили заміж — і бідна і середня, і багата скільки мали сорочок. Бідна дівчина – 30–40 сорочок, середня — 50–70 одиниць, багата — сто і більше. Так що це означає? Це означає, що в посаг включалися всі сорочки – буденні, святкові, а також для різних випадків, тобто навіть та сорочка, яка на смерть вишивалася і повинна була зберігатися у спеціальному такому вузлику, то це вже бозна-який десятий варіант, який спеціально готувався заздалегідь.

Сорочки готували завчасно, тому що жінка, коли ще дівчиною була, мала багато часу і родичі її навіть спеціально звільняли від робіт, щоб вона тільки вишивала, бо коли дівчина виходить заміж і у неї йдуть діти одне за одним, до якого тоді їй вишивання! Їй треба порядкувати по господарству, тобто город, хата – все на ній. Як кажуть, три кути в хаті тримає жінка, а один чоловік, тобто чоловік весь час десь поза домом. Чоловіки, які чумакували, чоловіки, які десь воювали, а це все було на руках і плечах жінки, але практикувати вишивання жінка має поки у неї очі бачать, так колись казали. Тому що вишивання це непросто для того, щоб прикрашати свій інтер’єр чи вбрання, а вишивання — це сам життєво-важливий процес для жінки.

Виставка української народної вишивки та вбрання з колекції Ю.Мельничука та Олени Скрипки. Замок Перальта, м.Льєш, Бельгія, 2008

Вишивання, то не тільки забавка, а й дієвий спосіб залишатися спокійною та врівноваженою. Юрій Мельничук радить усім жінкам лікуватися саме такими творчими ліками, адже за його спостереженнями навіть знервовані жінки під час вишивання змінюються в обличчі та стають лагідними, добрими господинями. 

Юрій Мельничук:
— Всіх дівчаток у років шість посвячували у вишивальниці. Кожна дівчинка повинна була вміти вишивати, краще-гірше – питання другорядне, лише щоб вона це робила і практикувала максимально довгий час. Ну, скажемо так, поки господиня в сім’ї є господинею, поки всіх дітей не поодружує і стане потім бабою, то весь цей час вона повинна практикувати вишивання, чому? Тому що, коли вона є господиня в домі, берегиня домашнього вогнища чи жриця, то вона пропускає через себе ті енергії та  енергетичні потоки, які є в домі, а вони всі проходять через її руки. Якщо жінка працює, але не займається рукоділлям, у неї з’являються енергетичні блоки на пальцях рук. Тобто через кожен палець нашої руки проходить оцей енергетичний канал і якщо є блоки, то енергія погано проходить і жінка не справляється з тими енергіями в домі. А вона є фокусом, на якому зосереджуються ці всі потоки чоловіка, дітей, старших її батьків і вона, яка кажуть, працює, очищується сама і очищує весь рід через ті місячні, тобто щоб справлятися з оцим усім, вона повинна себе тримати у відмінній енергетичній і як наслідок у відмінній фізичні формі, тобто не бути затюканою, загулюканою, забитою, затурканою, так щоб валилася з ніг, тобто правильно всю важку роботу повинен взяти на себе чоловік. І саме вишивання допомагає жінці врівноважувати себе у психоемоційній сфері, тобто не один раз це на жінках побачено, що емоційно рухливі або нервові жінки коли починають вишивати просто ніби людину підмінили.

У своєму домашньому храмі кожна жінка є жрицею, і ось ця її жрецька функція, коли вона виготовляє рушники й інші ритуальні тканини, а також одяг для своїх домочадців, просто неперевершена. Ніхто краще мами не вишиє оберега для своєї дитини, ніяка майстриня на замовлення, ніяка тітка з базару.

Скільки зараз дівчат мають короткочасні шлюби, скільки жінок нещасних, самотніх і вони не розуміють, як з цього кола вийти. А вийти можна значною мірою з того, що треба сісти за вишивання і почати робити отого рушника. Ось випадок з сучасного життя: 40 років жінка, розлучилася, дітей немає, лишилася сама, хоче вийти заміж, як їй знайти того свого обранця, на вулиці ж його не спіймаєш за рукав. І їй порадили брати й вишивати рушника. І ще не встигла вона його докінчити, як вже вийшла заміж.

Про що це говорить? Коли дівчина працює з вишиттям, зокрема з оцими ритуальними тканинами, рушниками, то вона довкола себе формує таке поле, яке притягує ту ситуацію, заради чого вона це робить.

Рушник "чернецький". Черкащина

Історія творчості Юрія Мельничука

Курси студії українського народного шитва «Оріяна» працюють при Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» з 1996 року. Я працюю тут з 1995. 12 років пропрацював на посаді завідувачем сектору тканина. Мене тоді зразу взяли на роботу як майстра народного мистецтва з вишивки. Мені це звання дала Національна спілка майстрів народного мистецтва України у 1993 році...

А в 1992 році організувалася невеличка група з трьох чоловік – Я, Антоніна Піпко і Тарас Бейко, який вже давно мешкає в Канаді в Монреалі. То ми втрьох створили групу -  молодіжний творчий гурт «Цвіт», який поставив собі за завдання відроджувати давню українську вишивку. Буквально за два роки за підтримки міжнародного фонду «Відродження» до третьої річниці Дня Незалежності ми в музеї Т.Шевченка зробили виставку «Українська народна вишивка: традиції та сучасність». Виставка мала дуже гарний успіх. Тоді на хвилі піднесення і національного відродження це особливо було потрібне людям. А ми на той час за два роки (що змогли) повідшивали цікаві речі і переважно отими давніми народними швами – не хрестиком. На виставці були представлені відшиті майстрами і майстринями гурту «Цвіт» речі з Національного музею історії, з приватних зібрань та сучасні вироби. Ми назвали цей гурт молодіжним, але туди входили люди різного віку. І по сьогодні цей гурт не має юридичної адреси чи реєстрації, але та сама назва існує по цей день.

Хоча ще є студія «Оріяна», де я працюю з учнями і де гурт майстринь, з якими я співпрацюю, шиють часом на замовлення якісь речі. Вже були чотири випуски дворічних курсів, тобто спочатку ми їх організовували з 1996 по 2004 рік. І з 2004 року ми зробили річний інтенсивний курс, але інтенсивний відносно, все одно це одне заняття на тиждень, але цього року ми його вже розширили. Бо раніше була одна група і все, а тепер три групи займаються – вівторок, середа з 16:00 до 18:00 і в суботу з 13:00 до 15:00. І крім того ще є другий курс, тому що коли ми зробили оцей річний курс, то потім перша група, яка потрапила під такий скорочений курс, сказала, що ми хочемо знати так, як ви раніше давали. А ті, що другий курс закінчили, теж не хочуть розставатися, бо знаєте, це вже не просто курси, не просто заняття, що люди прийшли навчилися і пішли, а це здружує людей, зближує їх.

Розмовляла Катерина Качур