— Усе життя пропрацювала бухгалтером і, вийшовши на пенсію, з усією енергією, що в мене накопичилася, зайнялася творчістю. Ось уже двадцять три роки вишиваю рушники, роблю весільні народні вінки. Звісно, це дуже копітка праця, але я не відчуваю втоми. Для мене творчість — це душевний відпочинок.

— Над вінками працювала рік, а рушники років за чотири всі відшила. На один в середньому йде півроку. В обухівському рушнику спеціальні шви, коли його вишиваєш, то з обох боків виходить однаково. Малюнки на рушниках малюю сама. Я ще з дитинства любила малювати. І мама і баба – всі в мене вишивали, особливо вінки робили, навіть з кукурудзиння. Мати розповідала, що жінки просили її наробити до свят букетів, а вони їй за те буряки розсапають.

Зліва-направо: Тетяна Пошивайло, Надія Химиченко, Юрій Мельничук

Весільний віночок

У виставковій залі

В експозиції близько сорока авторських вінків Надії Химиченко. Живі і штучні квіти, пір`я, намисто, помпони, стрічки — усе від найніжніших до колоритних кольорів. Вінки настільки різні й фантазійні, що припадуть до смаку будь-якій, навіть найпримхливішій нареченій. Крім сучасних робіт, на виставці представлені весільні вінки, відновлені художницею за старовинним зразками: чи то з фотографій чи з оригіналів.

Оригінал і відтворений зразок

— Оцьому вінку сто років. Мені його привезли з села Зрайки Білоцерківського району. Я його відтворила. Зроблений він із парафіну, паперу, тканини, фольги, пір’я павліна і страуса – з усього, що знайшла.

Справа вгорі справжній весільний вінок художниці

Наречена Надія Химиченко зі своїм нареченим

— А це осьо я, наречена. Це суботній вінок — я в ньому запрошувала на весілля, а в цьому була на самому весіллі.

Рушники та віночки стали родинним захопленням — до Надії Омелянівни долучилися дочка, онуки й правнучка.

Юля Пугач, онука Надії Химиченко:
— Я з дитинства пам’ятаю: бабуся весь час щось робила. У нас і прабаба займалася квітками. Хто навчив цього всього прабабусю, ми не знаємо. Я росла у квіточках, у балабончиках, віночках. Творили з усього – із ниток, із квіточок, із дротиків, із паперу. Бабуся зранку встала і до пізнього вечора працює, тільки з одного переключається на інше. Правнучка теж вміє вишивати, у школі на гурток вишивки ходить. Бо як це так: всі в роду вишивають, а вона не буде?

Обухівський рушник

Тетяна Пошивайло, заступник директора Музею Івана Гончара:
— Колекція рушників Надії Омелянівни охоплює весь колорит Обухівського краю. Вона була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із древнім вишитим символом Дерева життя. Також на виставці можна побачити зразки давньої Обухівської вишивки і дівочі віночки з фондів нашого музею.

Частина рушників для заходу надана з приватної колекції етографічного комплексу «Мамаєва Слобода».

Виставка працює до 27 червня. Музей Івана Гончара, вул. Івана Мазепи, 29. Щодня, крім понеділка, з 10:00 до 17:30.

Довідка:
Надія Омелянівна Химиченко народилася на Вінниччині в 1934 році. Живе в Обухівському районі. Усе життя пропрацювала бухгалтером на різних підприємствах. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялася художньою творчістю — виготовленням весільних вінків, вишивкою, в тому числі й обухівського рушника. Надія Химиченко — постійний учасник художніх виставок, які проходять у Національному музеї народної архітектури та побуту України, виставляє свої твори за кордоном — у Латвії, Німеччині. Її роботи є у приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

Текст intv.ua та Рукотвори
Світлини Рукотвори

Колекція рушників мисткині охоплює весь колорит обухівського краю. Надія Омелянівна була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із прадавнім вишитим символом «Дерева життя». Недаремно цей рушник став своєрідним ідейним стрижнем всього суспільно-духовного життя Малишкового краю і основою герба міста.
Особливе місце на виставці належить також весільним віночкам в її виконанні. Адже український віночок є не тільки окрасою й оберегом,. його називають знахарем душі, бо він здоров’я береже, відгонить усю нечисту силу, надає наснаги і радості, він призначений забезпечувати дівчині надійний захист і справжню красу.

Надія Омелянівна Химиченко народилась 25 вересня 1934 року на Вінничині. Все життя працювала бухгалтером. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялась художньою творчістю. Розпочала із виготовлення весільних та дівочих віночків, потім захопилась вишивкою, у тому числі й обухівського рушника.
Вона є постійним учасником мистецьких ярмарків у Національному Музеї народної архітектури та побуту України, презентує свою творчість на святах в рідному Обухові, виставляє свої твори за кордоном — у Ризі (Латвія), в Гіфхорні (Німеччина). ЇЇ роботи є в приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

На виставці будуть представлені також зразки давньої обухівської вишивки та дівочі віночки з фондів НЦНК «Музею Івана Гончара».

Виставка триватиме до 27 червня 2010 року.

Підходжу знайомитися. Майстриня Олена Упір приїхала з Маріуполя Донецької області. На своє професійне свято у Пирогів їздить вже п’ятий рік поспіль. Й дуже захоплюється вишивками своїх колег з різних куточків України.

Олена Упір, вишивальниця з Маріуполя

Як виявилося під час розмови, до вишивання пані Олена за життя не мала ніякого хисту. Народилася на Уралі в Челябинській області в місті Златоус. Коли виповнилося 7 років, батьки приїхали в Україну. Після школи працювала на судноремонтному заводі. Вийшла заміж за українця. Чоловік за фахом військовий разом з дружиною мусили 15 років відслужити в різних куточках Росії – спочатку 5 років на Чукотці, а потім 10 років в Хабаровську.

— Тому українською не спілкуюся. Адже у нас в Маріуполі 137 національностей. Ось невістка у мене гречанка. У нас є і євреї і болгари. Я порахувала, то тільки в моїй сімї 11 національностей – і татари і казахи. Тому ось у мене є грецький рушник, з грецьким орнаментом, моя авторська робота. 

Вишивати Олена Упір навчилася сама у 42 роки і вже дев’ять років як не покидає це заняття.

— 12 років я їздила до своєї свекрухи в Житомир і мене не брали за душу вишиті подушки, серветки, а тоді одного разу я придивилася і спитала у свекрухи, як той хрестик класти. А потім приїхала в Маріуполь і ще в мами розпитувала, як правильно взяти до рук нитку і голку. І тільки у 42 роки почала вишивати. А тепер вишиваю і вдень і вночі. У мене буває ніч пролеть за вишиттям, зате, як кажуть, я перша за молоком. (сміється)

За словами пані Олени, Маріуполь все-таки вишиває. Але в основному полюбляє відтворювати хрестиком картини. До вишивки стала небайдужа й невістка майстрині, яка корінням походить з Греції.

— На цю виставку приїхала моя невістка. Вона до хрестика байдужа була. А зараз коли подивилася у Пирогові виставку, то каже, що теж хоче вишивати. У неї прокинулась любов до вишивки. Але зараз вона пішла грітися, ми ж з півдня, то для нас така погода є холодною. 

Рушник з грецьким орнаментом

Любов до вишивки передалася не тільки невістці. Молодший син пані Олени також вишивав й був лауреатом багатьох премій. А зараз вчиться в інституті на моряка, то перед хлопцями соромиться вишивати.

— Під час першого плавання в морі мій син був в Неаполі в Італії, то казав, що там в одному магазині бачив вишивки. У вітрині стояла вишита картина «Тайна вечеря», яка коштувала 2 тисячі доларів. То син мені каже: «Мамо, як ви не ціните свої роботи, продаєте так дешево». Але ж нашим теж не по кишені за такі ціни купувати. То стараємося дешевше продавати, хай купують і радіють. 

Вишивані рушники стали дуже популярними серед молоді, а особливо серед тих, які однією ногою вже в шлюбі. Вишити самим собі рушника більшості ліньки, то купують у таких от майстринь, які не бачать себе без голки та нитки.

— Є правильна молодь, а є неправильна. Багато питає, який рушник можна під коровай, а який на ікону. До того ж, рушник не стелиться під ноги, щоб на нього взуттям ставати, а тільки колінами. Якби молодь повишивала і подивилася, яка це праця. Туди енергетику вкладаєш, своє добро, бо з поганим настроєм також за рушник не візьмешся. 

Над розвішеними рушниками майстрині з Донеччини висить жовто-блакитний листок паперу з написом: «Студія-клуб аматорів традиційної народної вишивки «Ярослава». Маріуполь, Україна». Запитую, що це значить.

— Клуб майстринь традиційної вишивки, який я веду, називається «Ярослава» з січня цього року, а взагалі він існує 7 років й раніше називався «Рушничок». Ми перейменували його іменем жінки, яка почала вишивати з трьох років, а у жовтні їй виповниться 72 роки. Вона була впала, то втратила зір. Але потім зір поправився й зараз без окулярів вишиває. 

7 років тому я з нею познайомилася, — згадує Олена Упір. — Чомусь у нас пам’ятники зводять, звання дають після того, як людина померла. А чому б при житті не назвати. Ярослава Михайлівна до сліз раділа цьому. Спочатку боялася, що може це нескромно. А я кажу, що це ж не ви вигадали, а я запропонувала вам. 

Під час ярмарку у Пирогові. Червень, 2009

Клуб вишивальниць Олени Упір поки небагатолюдний. На сьогодні його постійно відвідують 15 вишивальниць, які відтворюють старі рушники та вишивають традиційні мотиви. Беруть участь у міських виставках, які відбуваються чи не у всіх громадських місцях — в парках, театрах, школах, університетах, — а також в Донецьку та області.

Наймолодша учасниця студії «Ярослава» в п’ятирічному віці, але голку тримає впевнено і все завдяки своїй мамі, яка вчасно виявила талант у своєї дитини.

— А є мами, які навпаки, діти рвуться вишивати, а вони кажуть, щоб не псували зір і взагалі їм це не треба. А дитина ж хоче, то були такі, які нишком собі вишивали. Також у мене були учнями хлопчики, які вишивали швидше і красивіше, ніж дівчата. 

На виставку майстриня прихопила 5 рушників своєї наставниці Ярослави. В них відчувається західницька манера вишиття та колористика візерунків. Попри те, що пані Ярослава 20 років мешкає в Маріуполі, сама родом з Івано-Франківська. Все життя вишиває. У 24 роки отримала звання майстра СССР. А зараз є майстером традиційного мистецтва України й надихає колег відданістю справі.

— Ярослава Михайлівна каже, що помре з рушником в руках. У неї є такий рушник, де з одного боку вишита Біблія, а з іншого — заповіт Шевченка. Каже, коли помру, то ви мені обов’язково покладіть рушника з собою на той світ.

«Рукотвори»

В давнину загалом на весілля готували аж до 40 рушників різноманітного призначення. У весільному обряді на Київщині початку ХХ ст. дослідники нараховують близько 20 рушників, що теж немало. Сучасний обряд звужує це коло до декількох: основний стелять молодим під ноги, ще один під коровай, один під Євангеліє в церкву, два рушники на ікони Ісуса Христа та Богоматері, якими благословляють молодих, рушники для перев'язування старостів, а також чотири серветки для утримання свічок та вінців.

Рушник, на якому благословляють молодих, є основним. Цей рушник є найдовшим і найбагатшим від інших. Його вишиванню приділяли особливу увагу, адже він ставав оберегом майбутньої родини.

На Київщині дівчата мали вишивати весільний рушник особисто, нікому не показуючи його в процесі. Адже рушник — це особлива святиня, тож від зайвого ока роботу оберігали.

Є і така традиція — весільний рушник вишиває мати для своєї дитини, хрещена мати. Вважаю, слід виходити з традицій своєї родини, і якщо хтось з жінок близьких і рідних вишиє рушник дівчині, то хай так і буде. Тож якщо є кому вишивати, не лишатися ж без рушника нареченій, яка не вправляється з голкою. Але якщо маєте бажання і хист, беріться до роботи і вишивайте весільного рушника, а ми вам у цьому допоможемо.

Перш ніж узятися за вишивання, дівчина має помолитися і вимити руки, тобто повністю очистити себе від негативної енергії. Починати рукоділля найкраще зранку в четвер. Цей день є жіночим і вважається енергетичною вершиною тижня. У жодному разі під час роботи не можна думати про погане, сваритися чи лаятися. В подружнє життя потрібно нести лише світлі та радісні думки.

Для вишивання краще брати лляну тканину. Можна використовувати і спеціальне домоткане полотно для рушників, що є у продажу. Але зверніть увагу: воно має ширину всього 37 сантиметрів. Весільний рушник має бути не вузьким (від 45 сантиметрів) та досить довгим на довге подружнє життя. Традиційно їх довжина сягає від трьох до п'яти метрів! Важливо те, що рушник треба вишивати на цільному полотні і в жодному разі його не можна робити з двох зшитих частин, оскільки сім'я має бути єдиним цілим, а життєва дорога не повинна бути порізаною.

Для вишивання використовують одну голку і нею виконують весь рушник. Вважається поганою прикметою згубити чи зламати голку під час роботи.

Традиційно вишивають нитками червоного та чорного кольорів. Замість чорного можна використати синю барву. Якщо ви помічали, на бабусиних рушниках цей вицвівший колір виглядає майже блакитним. Позитивним змістом наділені й монохромні червоні рушники. Найкраще зберігають енергетику шовкові нитки та вовняні. Гірше, але теж підходить для вишивання, бавовняна заполоч (відома нині як муліне). Зовсім не придатним для вишивки за енергетичним змістом виявилось синтетичне волокно, наприклад, акрил.

Вишивати весільного рушника потрібно охайно, не можна робити вузликів з виворітного боку, довгих протягувань нитки чи перехресних протягувань. Вважається, що лицьова сторона для людей, а виворітна — для Бога. Перша відображає те, що ми робимо, а друга — те, що ми думаємо. Тож якщо виворіт неохайний, то й життя подружньої пари буде лише на показ. Дрібні огріхи не випорюють, оскільки життя не можна прожити без помилок.

Рушник вишивають з двох сторін, залишаючи центр білим. Це, по-перше, символізує потік Божого благословення та чисте, світле життя, а по-друге, не можна ставати ногами на вишивку, особливо на райських птахів, якщо вони є на рушникові.

Нині існує близько двадцяти технік української вишивки. Тому хрестиком чи гладдю, затяганкою чи стебловими швами — вирішувати вам.

Сам візерунок треба продумати особливо ретельно, адже вишиваючи рушник — вишиваєш свою долю! Тут можна піти декількома шляхами: вишивати геометричні та флористичні орнаменти із зашифрованою символікою, берегинею роду та оберегами обох молодят, чи вишити дерево життя із символами предків роду, птахами та оберегами сімейного благополуччя нового подружжя.

Символіка дуже різноманітна, а візерунків існує безліч. Вишивати необхідно лише той, який справді припав до душі: його символізм буде найглибшим. Комусь до вподоби більш плавні хвилясті лінії, а комусь зубчасті гострі мотиви, хтось полюбляє великі орнаменти і пишні квіти, а іншим до вподоби мілкі візерунки і дрібні квіточки — вишивайте те, що подобається. Слід лише звернути увагу, що над вишитими символами, що зображують самих молодят, нічого не вишивають, щоб не перекрити потік їх небесного благословення.

Найкраще було б особисто створити малюнок майбутнього рушника. Та якщо у скрині зберігся рушник прабабусі, яка прожила довге щасливе подружнє життя, його можна було б взяти за зразок.

Першим вишивають правий кінець рушника. Це чоловіча сторона і вона має енергетичний заряд «плюс». На цю сторону в майбутньому має стати наречений. Відповідно протилежний кінець рушника — жіночий, вишивається останнім і носить знак «мінус». На нього стає наречена. Щоб не сплутати на яку сторону ставати, дівчата робили певні мітки на вишивці. Тобто обидві сторони рушника ніколи не були однакові, на них завжди можна було знайти декілька розбіжностей.

По закінченню вишивки готову роботу не прали, щоб зберегти енергетику рушника.

На весільний рушник в давнину ставали навколішки. Сьогодні традиції дещо змінились: сучасні молодята стають на рушник ногами, взуті...

Відроджуючи традиції, слід насамперед розуміти їх значення. Ваш вишитий рушник — це особливе сакральне дійство, ваш власний внесок в майбутнє своєї сім'ї, оберіг вашого щасливого подружнього життя. Погодимось з тим, що потрібно вкласти в цю справу любов та добрі думки, а останнє повинні зробити молодята — ставитись один до одного з повагою, любов'ю, терпінням, оберігати та бути по життю розумними та поблажливими.

Як бабусі кажуть, «дурня і вінець не вдерже», а не те що вишитий рушник.

Текст — Українська правда
Світлини — Рукотвори