Рушник

Рушники та картини створювала творча майстерня Олександри Теліженко за її авторськими малюнками. Частина рушників — весільні, а інші — монументальні, присвячені конкретній темі, як-то «Роксолана», «Тріумф жінки»... На втілення однієї великої роботи йде до чотирьох місяців.

«Один рушник — це як одна енергетична органічна одиниця і вишивається він однією людиною. Звичайно, енергія автора помішана на енергію рук майстра. Воно не вишивається з двох боків, це має бути єдиний почерк і стиль, енергія та думка, яку людина закладає», — каже Лариса Теліженко, невістка Олександри Теліженко і комерційний директор в однойменній творчій майстерні.

Основа кожного представленого рушника — «древо життя». Це класичний центральноукраїнський рушник, але інтерпретований, переломлений через свідомість автора. На якому зображені традиційні символи, але вже в авторській подачі.

Олександра Теліженко, заслужена художниця України

Олександра Теліженко, заслужена художниця України:
«Я працюю з колективом, тому що головний закон народного мистецтва — це колективність. Я художник — придумую, малюю, працюю з автором, веду авторський нагляд.

Вишивка — це як молитва, і вишиті вручну твори працюють, творять енергетику навколо людини, творять середовище, заряджають на добро.

Рушник — оберег і благословення. В ньому є триєдині світобудови... Це така велика академія: тут тобі й Велесова книга й вся наша історія. Рушникова мова — це мова символів, це орнамент, а орнамент — це наша прадавня космічна грамота. Згадаймо Кам'яну могилу, Велесову книгу, Трипілля. І ніколи нікому не вірте, що ми навчилися писати в Х столітті з приходом візантійської грамоти — в Кам'яній могилі 14 тисяч років до того вже були письмена. І вони дуже схожі на орнамент: ті значки, символи й були початками нашого письма. Це наша прадавня грамота, але грамота не побутового земного (хтось комусь щось сказав чи порахував), а це була мова з вищими божественними силами, небом. І вона нікуди не ділася, ми її забули, треба просто нагадати.

Рушник працював на початку першого тисячоліття, як свідчать науковці, він працював після прийняття християнства, він працював під час і після руїни, а в козацькій державі розцвів. А 20 століття суцільна боротьба, в цей період рушник чорно-червоний-білий — драма, крик, а тепер ось трохи інший час, і рушник намагається висвітлитися, розквісти кольорами».

Лялька

Доповнюють рушникову експозицію понад десяток вишитих картин, теж створені за ескізами пані Олександри, і більш, ніж

Лариса Теліженко, майстриня-лялькарка

два десятки авторських ляльок Лариси Теліженко. Частину з них Лариса створила ще 2006 року, а добру когорту — впродовж останніх трьох місяців, зокрема такі композиції як: «Різдво на порозі», «Благовіщення», лялька «Покрова»...

Лариса Теліженко, лялькарка, заступник директора у творчій майстерні Олександри Теліженко:
"Основа кожної ляльки — старовинне домоткане полотно, якому 50-100 років. Тобто це давня тканина, дуже пластична, енергетична й природня. Я люблю з нею працювати саме тому, що вона насичена різними енергіями. Інші тканини, які застосовуються, теж натуральні — льон, вовна. Нитки також натуральні, в деяких роботах використані навіть домотканні нитки.

Наступного року творча сім'я Теліженків планує відкрити загальну спільну виставку, де окрім вишитих композицій пані Олександри та ляльок Лариси, представлять витинанки пана Миколи та модний одяг в етностилі Олесі Теліженко.

Виставка триватиме до 20 грудня 2011 року. 

Катерина Качур, «Рукотвори»
Світлини Богдана Пошивайла та Богдана Гдаля 

Глибинний зміст прадавньої символіки народного мистецтва, трансформувавшись через душу митця – оживає в сучасному творі і набуває здатності, як і колись, працювати в просторі, впливати на людську свідомість. Ви зможете особисто в цьому пересвідчитись , відвідавши цю виставку.

Рушник і Лялька. Ці два сакраментальні об’єкти народного мистецтва по різному, але втілюють одну особливу місію – захищати добро в нашому житті.

Рушник здавна вважався благословенням Життя. Його мова звернена до Всесвіту, він є посередником у спілкуванні Людини з Вищою Божественною силою. Рушники Олександри Теліженко особливі і неповторні. Це тема всього її життя. На основі глибинного дослідження історії рушника, його символіки, семантики, технік та художніх стилів – мисткиня творить рушник модерний, образний, монументальний, здатний органічно вписатися в сучасний інтер’єр чи стати мистецьким сувеніром.

Такими є «Роде наш красний», «Шлях аріїв», «Тріумф жінки», «Холодний Яр», «Оратанія», «Роксолана» та інші рушники, що говорять до нас мовою символів про важливі етапи нашої історії. З традиційних засад народного мистецтва, послуговуючись бароковим орнаментом, вона творить «свій» оригінальний рушник. Витонченість його ліній і форм ставить мисткиню на щабель першорядний серед майстрів народної творчості в Україні. Майстрів, котрі традицію бачать у її неперервності і розвої. Саме тому вона стала автором Рушника Національної Єдності, який вишивала вся Україна.

Лялька – це звернення до Людини. Її рукотворне тепло покликане пробуджувати найкращі людські почуття, здійснювати передачу від мами до доні досвіду бути жінкою-матір’ю, що відповідає за Рід і сім’ю. Ляльки Лариси Теліженко адресні, неповторні і сучасні («Олеся», «Росава», «Наречена» та інші). Мистецтвознавець за фахом, маючи вроджений естетичний смак та тонке відчуття кольору і матеріалу, вона створює справжній національний мистецький сувенір. Популярними є майстер-класи з виготовлення ляльки, які вона проводить у музеях і університетах, в дитячих садочках, літніх таборах, – даруючи людям радість творення свого особистого маленького оберегу. Вона є автором найбільшої в Україні ляльки-мотанки, що була виготовлена у 2010 р. у Львові і увійшла до Книги рекордів України.

Рушник і Лялька разом є космічним і земним благословенням найбільшої людської цінності – Життя. А ще їх поєднує вишивка. Не випадково виставка співпадає зі святом вишивальниць (17 грудня). Вишивка – це добра магія, що прирівнюється до молитви. В ній втілені закони Краси і Ладу.

То ж мета цієї виставки – благословення України на порозі Нового 2012 року на добру Долю. Давайте разом засіємо Долю України на Добро!

Навіть досвідчена майстриня Надія Химиченко до своєї четвертої персональної виставки, яка у травні експонувалася в Музеї гетьманства, вінок з кукурудзи зробила вперше. Відтворила його за весільною фотографією своєї матері 1933 року. У такому вінку матір майстрині виходила заміж.

Надія Химиченко, майстриня вінків та Обухівських рушників:

— Я згадала, як мама робила. То кукурудзиння у мене не було, то часу. А це я взяла і зробила, вийшов оригінальний вінок. Він обов’язково із пір’ячком повинен бути. Навіть із самого пір’я робили вінки. Бо колись же не було з чого робити. А робили з того матеріалу, який попадався під руки – із піря, з дерев’яної стружки, з паперу, потім пізніше з парафіну.

Весільний вінок з кукурудзиння. Відтворений за фото 1933 року. Матеріали: листя кукурудзи, намисто, куряче пір'я, дріт, стрічка, папір

Надія Химиченко

Попри те, що використовували матеріал простий і доступний, цінність весільного вінка була неабияка. Відігравав він насамперед оберегову роль. Кожна квітка мала своє значення. За словами майстрині, ромашка та волошки – це символ здоров’я. Троянди – символ кохання. Барвінок – вічність. Мак – символ туги. Ставилися до цього головного убору з особливою пошаною.

— Вінок – дівочий оберіг. Кажуть, як не вмієш вінка вити, то не вмієш життя цінити. Цей вінок не можна ні викидати, ні дарувати, ні комусь давати на прокат. Це сімейна реліквія. Його раніше в образах тримали. Образи розбирали, туди клали весільний віночок і так він зберігався все життя. А зараз бачте…, отак розхристано і живуть.

Виставка віночків та рушників

Майстриня за роботою

У білому вінку Надія Химиченко виходила заміж

Весільний вінок. Відтворений за фото 1968 року. Матеріали: папір, парафін, фольга, дріт, стрічка, тканина

На виставку Надія Химиченко підготувала з півсотні віночків, виготовлених з усе можливих матеріалів: ниток, намистин, паперу, пір’я, фольги, дротиків, стрічок, тканини, а також з дерев’яної стружки та парафіну. Чимало зразків відтворила з музейних фондів.

— Оцей вінок із запасників музею в Пирогові. Вони дали мені, щоб я його реставрувала. Але реставрувати його було неможливо, тому що він зроблений із паперу і весь був зіжмаканий. То я його трохи розрівняла і поробила такі самі квітки. Такий вінок їм і собі зробила.

А цьому вінку сто років. Знайшли його в старій іконі і привезли мені, щоб я його повторила. В такому вінку ходили дружки.

А цей вінок з Музею Івана Гончара. Він походить з села Осички Одеської області. Я його повторила.

Весільний вінок зроблений з дерев'яних стружок

Цей вінок зроблений з дерев’яної стружки, потім вона фарбується і скручується. Зараз Китай заполонив всю Україну, а наш народ все вміє. У мене немає жодної китайської квітки, все зроблено своїми руками.

Віночки на будь-який смак

Весільний вінок для дружки з Івано-Франківщини. Відтворений за фото 1937 року.

«Плести» вінки Надія Омелянівна навчилася у своєї матері, а та у свою чергу перейняла вміння від своєї.

— Моя мама навчилася у своєї мами. Моя бабуся йшла заміж у вінку з білого бузку. Я пробувала зробити вінок з білого бузку, але він у мене загинув, бо я не знала, що з ним зробити, щоб він не в’янув. Він почорнів і пропав. Тепер я, як наступного разу робитиму, то квітки форми бузкових зроблю з тканини. І буде бузок із тканини.
Середня вартість простих вінків, зроблених з тканини біля 300 гривень, ускладнені з рідкісним пір’ям павича — біля тисячі.

Обухівські рушники

Обрядовий рушник

Майстриня показує рушничок для зв'язування рук при вінчанні

Окрім вінків, виставкова зала музею була завішена кількаметровими рушниками Обухівського краю. На кожен з них Надія Омелянівна витратила рік, а то й більше часу.

— У мене навіть вже є намальований рушник, але все часу немає за нього взятися. Такий рушник на домотканій тканині біля 5 тисяч коштує. Робота тут ювелірна. Коли шиєш весільний рушник, то як хочеш ший, але пороти не можна. Як почав гарно вишивати, так і продовжувати треба, щоб життя молодих, як почалося так і добре продовжувалося.

Попри поважний вік свою виставкову діяльність Надія Химиченко розпочала лише в минулому 2010 році. Першу виставку відкрила в Музеї Івана Гончара.

Текст та світлини Катерини Качур, Рукотвори

У межах фестивалю відбудеться парад учасників з вишитими рушниками, виставка-ярмарок, благодійний аукціон із продажу вишитих рушників, зібрані кошти з якого передадуть вишивальницям з особливою долею, концерти та інші заходи до Свята матері.

Будь-хто з жителів Луцька та гостей міста, незалежно від віку, віросповідання, політичних уподобань зможе прийти або приїхати у цей день зі своїми власними рушниками (маминими, бабусиними) і стати учасником фестивалю та долучитися до створення найдовшого спільного вишитого рушника єднання, повідомляє Волинська правда.

«Організатори свята звертаються до всіх лучан із проханням у ці святкові дні вікна своїх осель, квартир, будинків, вітрини магазинів, офісів, організацій, підприємств, установ прикрасити вишитими рушниками. «Це своєрідне та індивідуальне оформлення вишиваними рушниками будинків і вулиць усього міста стане унікальним явищем та своєрідним виявом шани до материнських оберегів, збереженням та примноженням традицій українського народу», — наголошують в оргкомітеті.

zaxid.net

Майстриня з Київщини представила понад десяток вишитих рушників та з півсотні віночків - космацькі, закарпатські, одеські, вінницькі, черкаські. Більшість нових зразків черпала в поїздках по обласних музеях країни.

Урочисте відкриття виставки — 6 травня о 16:00. Однак виставка вже зараз діє для огляду.

Нагадаємо, попередня персональна виставка Надії Химиченко відбувалася в Музеї Івана Гончара, у червні 2010 року.

— Усе життя пропрацювала бухгалтером і, вийшовши на пенсію, з усією енергією, що в мене накопичилася, зайнялася творчістю. Ось уже двадцять три роки вишиваю рушники, роблю весільні народні вінки. Звісно, це дуже копітка праця, але я не відчуваю втоми. Для мене творчість — це душевний відпочинок.

— Над вінками працювала рік, а рушники років за чотири всі відшила. На один в середньому йде півроку. В обухівському рушнику спеціальні шви, коли його вишиваєш, то з обох боків виходить однаково. Малюнки на рушниках малюю сама. Я ще з дитинства любила малювати. І мама і баба – всі в мене вишивали, особливо вінки робили, навіть з кукурудзиння. Мати розповідала, що жінки просили її наробити до свят букетів, а вони їй за те буряки розсапають.

Зліва-направо: Тетяна Пошивайло, Надія Химиченко, Юрій Мельничук

Весільний віночок

У виставковій залі

В експозиції близько сорока авторських вінків Надії Химиченко. Живі і штучні квіти, пір`я, намисто, помпони, стрічки — усе від найніжніших до колоритних кольорів. Вінки настільки різні й фантазійні, що припадуть до смаку будь-якій, навіть найпримхливішій нареченій. Крім сучасних робіт, на виставці представлені весільні вінки, відновлені художницею за старовинним зразками: чи то з фотографій чи з оригіналів.

Оригінал і відтворений зразок

— Оцьому вінку сто років. Мені його привезли з села Зрайки Білоцерківського району. Я його відтворила. Зроблений він із парафіну, паперу, тканини, фольги, пір’я павліна і страуса – з усього, що знайшла.

Справа вгорі справжній весільний вінок художниці

Наречена Надія Химиченко зі своїм нареченим

— А це осьо я, наречена. Це суботній вінок — я в ньому запрошувала на весілля, а в цьому була на самому весіллі.

Рушники та віночки стали родинним захопленням — до Надії Омелянівни долучилися дочка, онуки й правнучка.

Юля Пугач, онука Надії Химиченко:
— Я з дитинства пам’ятаю: бабуся весь час щось робила. У нас і прабаба займалася квітками. Хто навчив цього всього прабабусю, ми не знаємо. Я росла у квіточках, у балабончиках, віночках. Творили з усього – із ниток, із квіточок, із дротиків, із паперу. Бабуся зранку встала і до пізнього вечора працює, тільки з одного переключається на інше. Правнучка теж вміє вишивати, у школі на гурток вишивки ходить. Бо як це так: всі в роду вишивають, а вона не буде?

Обухівський рушник

Тетяна Пошивайло, заступник директора Музею Івана Гончара:
— Колекція рушників Надії Омелянівни охоплює весь колорит Обухівського краю. Вона була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із древнім вишитим символом Дерева життя. Також на виставці можна побачити зразки давньої Обухівської вишивки і дівочі віночки з фондів нашого музею.

Частина рушників для заходу надана з приватної колекції етографічного комплексу «Мамаєва Слобода».

Виставка працює до 27 червня. Музей Івана Гончара, вул. Івана Мазепи, 29. Щодня, крім понеділка, з 10:00 до 17:30.

Довідка:
Надія Омелянівна Химиченко народилася на Вінниччині в 1934 році. Живе в Обухівському районі. Усе життя пропрацювала бухгалтером на різних підприємствах. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялася художньою творчістю — виготовленням весільних вінків, вишивкою, в тому числі й обухівського рушника. Надія Химиченко — постійний учасник художніх виставок, які проходять у Національному музеї народної архітектури та побуту України, виставляє свої твори за кордоном — у Латвії, Німеччині. Її роботи є у приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

Текст intv.ua та Рукотвори
Світлини Рукотвори

Колекція рушників мисткині охоплює весь колорит обухівського краю. Надія Омелянівна була однією з тих, хто взявся за відродження обухівських рушників із прадавнім вишитим символом «Дерева життя». Недаремно цей рушник став своєрідним ідейним стрижнем всього суспільно-духовного життя Малишкового краю і основою герба міста.
Особливе місце на виставці належить також весільним віночкам в її виконанні. Адже український віночок є не тільки окрасою й оберегом,. його називають знахарем душі, бо він здоров’я береже, відгонить усю нечисту силу, надає наснаги і радості, він призначений забезпечувати дівчині надійний захист і справжню красу.

Надія Омелянівна Химиченко народилась 25 вересня 1934 року на Вінничині. Все життя працювала бухгалтером. У 1987 році, після виходу на пенсію, зайнялась художньою творчістю. Розпочала із виготовлення весільних та дівочих віночків, потім захопилась вишивкою, у тому числі й обухівського рушника.
Вона є постійним учасником мистецьких ярмарків у Національному Музеї народної архітектури та побуту України, презентує свою творчість на святах в рідному Обухові, виставляє свої твори за кордоном — у Ризі (Латвія), в Гіфхорні (Німеччина). ЇЇ роботи є в приватних колекціях Росії, Італії, Австрії, США, Польщі, Франції та Англії.

На виставці будуть представлені також зразки давньої обухівської вишивки та дівочі віночки з фондів НЦНК «Музею Івана Гончара».

Виставка триватиме до 27 червня 2010 року.

Підходжу знайомитися. Майстриня Олена Упір приїхала з Маріуполя Донецької області. На своє професійне свято у Пирогів їздить вже п’ятий рік поспіль. Й дуже захоплюється вишивками своїх колег з різних куточків України.

Олена Упір, вишивальниця з Маріуполя

Як виявилося під час розмови, до вишивання пані Олена за життя не мала ніякого хисту. Народилася на Уралі в Челябинській області в місті Златоус. Коли виповнилося 7 років, батьки приїхали в Україну. Після школи працювала на судноремонтному заводі. Вийшла заміж за українця. Чоловік за фахом військовий разом з дружиною мусили 15 років відслужити в різних куточках Росії – спочатку 5 років на Чукотці, а потім 10 років в Хабаровську.

— Тому українською не спілкуюся. Адже у нас в Маріуполі 137 національностей. Ось невістка у мене гречанка. У нас є і євреї і болгари. Я порахувала, то тільки в моїй сімї 11 національностей – і татари і казахи. Тому ось у мене є грецький рушник, з грецьким орнаментом, моя авторська робота. 

Вишивати Олена Упір навчилася сама у 42 роки і вже дев’ять років як не покидає це заняття.

— 12 років я їздила до своєї свекрухи в Житомир і мене не брали за душу вишиті подушки, серветки, а тоді одного разу я придивилася і спитала у свекрухи, як той хрестик класти. А потім приїхала в Маріуполь і ще в мами розпитувала, як правильно взяти до рук нитку і голку. І тільки у 42 роки почала вишивати. А тепер вишиваю і вдень і вночі. У мене буває ніч пролеть за вишиттям, зате, як кажуть, я перша за молоком. (сміється)

За словами пані Олени, Маріуполь все-таки вишиває. Але в основному полюбляє відтворювати хрестиком картини. До вишивки стала небайдужа й невістка майстрині, яка корінням походить з Греції.

— На цю виставку приїхала моя невістка. Вона до хрестика байдужа була. А зараз коли подивилася у Пирогові виставку, то каже, що теж хоче вишивати. У неї прокинулась любов до вишивки. Але зараз вона пішла грітися, ми ж з півдня, то для нас така погода є холодною. 

Рушник з грецьким орнаментом

Любов до вишивки передалася не тільки невістці. Молодший син пані Олени також вишивав й був лауреатом багатьох премій. А зараз вчиться в інституті на моряка, то перед хлопцями соромиться вишивати.

— Під час першого плавання в морі мій син був в Неаполі в Італії, то казав, що там в одному магазині бачив вишивки. У вітрині стояла вишита картина «Тайна вечеря», яка коштувала 2 тисячі доларів. То син мені каже: «Мамо, як ви не ціните свої роботи, продаєте так дешево». Але ж нашим теж не по кишені за такі ціни купувати. То стараємося дешевше продавати, хай купують і радіють. 

Вишивані рушники стали дуже популярними серед молоді, а особливо серед тих, які однією ногою вже в шлюбі. Вишити самим собі рушника більшості ліньки, то купують у таких от майстринь, які не бачать себе без голки та нитки.

— Є правильна молодь, а є неправильна. Багато питає, який рушник можна під коровай, а який на ікону. До того ж, рушник не стелиться під ноги, щоб на нього взуттям ставати, а тільки колінами. Якби молодь повишивала і подивилася, яка це праця. Туди енергетику вкладаєш, своє добро, бо з поганим настроєм також за рушник не візьмешся. 

Над розвішеними рушниками майстрині з Донеччини висить жовто-блакитний листок паперу з написом: «Студія-клуб аматорів традиційної народної вишивки «Ярослава». Маріуполь, Україна». Запитую, що це значить.

— Клуб майстринь традиційної вишивки, який я веду, називається «Ярослава» з січня цього року, а взагалі він існує 7 років й раніше називався «Рушничок». Ми перейменували його іменем жінки, яка почала вишивати з трьох років, а у жовтні їй виповниться 72 роки. Вона була впала, то втратила зір. Але потім зір поправився й зараз без окулярів вишиває. 

7 років тому я з нею познайомилася, — згадує Олена Упір. — Чомусь у нас пам’ятники зводять, звання дають після того, як людина померла. А чому б при житті не назвати. Ярослава Михайлівна до сліз раділа цьому. Спочатку боялася, що може це нескромно. А я кажу, що це ж не ви вигадали, а я запропонувала вам. 

Під час ярмарку у Пирогові. Червень, 2009

Клуб вишивальниць Олени Упір поки небагатолюдний. На сьогодні його постійно відвідують 15 вишивальниць, які відтворюють старі рушники та вишивають традиційні мотиви. Беруть участь у міських виставках, які відбуваються чи не у всіх громадських місцях — в парках, театрах, школах, університетах, — а також в Донецьку та області.

Наймолодша учасниця студії «Ярослава» в п’ятирічному віці, але голку тримає впевнено і все завдяки своїй мамі, яка вчасно виявила талант у своєї дитини.

— А є мами, які навпаки, діти рвуться вишивати, а вони кажуть, щоб не псували зір і взагалі їм це не треба. А дитина ж хоче, то були такі, які нишком собі вишивали. Також у мене були учнями хлопчики, які вишивали швидше і красивіше, ніж дівчата. 

На виставку майстриня прихопила 5 рушників своєї наставниці Ярослави. В них відчувається західницька манера вишиття та колористика візерунків. Попри те, що пані Ярослава 20 років мешкає в Маріуполі, сама родом з Івано-Франківська. Все життя вишиває. У 24 роки отримала звання майстра СССР. А зараз є майстером традиційного мистецтва України й надихає колег відданістю справі.

— Ярослава Михайлівна каже, що помре з рушником в руках. У неї є такий рушник, де з одного боку вишита Біблія, а з іншого — заповіт Шевченка. Каже, коли помру, то ви мені обов’язково покладіть рушника з собою на той світ.

«Рукотвори»

В давнину загалом на весілля готували аж до 40 рушників різноманітного призначення. У весільному обряді на Київщині початку ХХ ст. дослідники нараховують близько 20 рушників, що теж немало. Сучасний обряд звужує це коло до декількох: основний стелять молодим під ноги, ще один під коровай, один під Євангеліє в церкву, два рушники на ікони Ісуса Христа та Богоматері, якими благословляють молодих, рушники для перев'язування старостів, а також чотири серветки для утримання свічок та вінців.

Рушник, на якому благословляють молодих, є основним. Цей рушник є найдовшим і найбагатшим від інших. Його вишиванню приділяли особливу увагу, адже він ставав оберегом майбутньої родини.

На Київщині дівчата мали вишивати весільний рушник особисто, нікому не показуючи його в процесі. Адже рушник — це особлива святиня, тож від зайвого ока роботу оберігали.

Є і така традиція — весільний рушник вишиває мати для своєї дитини, хрещена мати. Вважаю, слід виходити з традицій своєї родини, і якщо хтось з жінок близьких і рідних вишиє рушник дівчині, то хай так і буде. Тож якщо є кому вишивати, не лишатися ж без рушника нареченій, яка не вправляється з голкою. Але якщо маєте бажання і хист, беріться до роботи і вишивайте весільного рушника, а ми вам у цьому допоможемо.

Перш ніж узятися за вишивання, дівчина має помолитися і вимити руки, тобто повністю очистити себе від негативної енергії. Починати рукоділля найкраще зранку в четвер. Цей день є жіночим і вважається енергетичною вершиною тижня. У жодному разі під час роботи не можна думати про погане, сваритися чи лаятися. В подружнє життя потрібно нести лише світлі та радісні думки.

Для вишивання краще брати лляну тканину. Можна використовувати і спеціальне домоткане полотно для рушників, що є у продажу. Але зверніть увагу: воно має ширину всього 37 сантиметрів. Весільний рушник має бути не вузьким (від 45 сантиметрів) та досить довгим на довге подружнє життя. Традиційно їх довжина сягає від трьох до п'яти метрів! Важливо те, що рушник треба вишивати на цільному полотні і в жодному разі його не можна робити з двох зшитих частин, оскільки сім'я має бути єдиним цілим, а життєва дорога не повинна бути порізаною.

Для вишивання використовують одну голку і нею виконують весь рушник. Вважається поганою прикметою згубити чи зламати голку під час роботи.

Традиційно вишивають нитками червоного та чорного кольорів. Замість чорного можна використати синю барву. Якщо ви помічали, на бабусиних рушниках цей вицвівший колір виглядає майже блакитним. Позитивним змістом наділені й монохромні червоні рушники. Найкраще зберігають енергетику шовкові нитки та вовняні. Гірше, але теж підходить для вишивання, бавовняна заполоч (відома нині як муліне). Зовсім не придатним для вишивки за енергетичним змістом виявилось синтетичне волокно, наприклад, акрил.

Вишивати весільного рушника потрібно охайно, не можна робити вузликів з виворітного боку, довгих протягувань нитки чи перехресних протягувань. Вважається, що лицьова сторона для людей, а виворітна — для Бога. Перша відображає те, що ми робимо, а друга — те, що ми думаємо. Тож якщо виворіт неохайний, то й життя подружньої пари буде лише на показ. Дрібні огріхи не випорюють, оскільки життя не можна прожити без помилок.

Рушник вишивають з двох сторін, залишаючи центр білим. Це, по-перше, символізує потік Божого благословення та чисте, світле життя, а по-друге, не можна ставати ногами на вишивку, особливо на райських птахів, якщо вони є на рушникові.

Нині існує близько двадцяти технік української вишивки. Тому хрестиком чи гладдю, затяганкою чи стебловими швами — вирішувати вам.

Сам візерунок треба продумати особливо ретельно, адже вишиваючи рушник — вишиваєш свою долю! Тут можна піти декількома шляхами: вишивати геометричні та флористичні орнаменти із зашифрованою символікою, берегинею роду та оберегами обох молодят, чи вишити дерево життя із символами предків роду, птахами та оберегами сімейного благополуччя нового подружжя.

Символіка дуже різноманітна, а візерунків існує безліч. Вишивати необхідно лише той, який справді припав до душі: його символізм буде найглибшим. Комусь до вподоби більш плавні хвилясті лінії, а комусь зубчасті гострі мотиви, хтось полюбляє великі орнаменти і пишні квіти, а іншим до вподоби мілкі візерунки і дрібні квіточки — вишивайте те, що подобається. Слід лише звернути увагу, що над вишитими символами, що зображують самих молодят, нічого не вишивають, щоб не перекрити потік їх небесного благословення.

Найкраще було б особисто створити малюнок майбутнього рушника. Та якщо у скрині зберігся рушник прабабусі, яка прожила довге щасливе подружнє життя, його можна було б взяти за зразок.

Першим вишивають правий кінець рушника. Це чоловіча сторона і вона має енергетичний заряд «плюс». На цю сторону в майбутньому має стати наречений. Відповідно протилежний кінець рушника — жіночий, вишивається останнім і носить знак «мінус». На нього стає наречена. Щоб не сплутати на яку сторону ставати, дівчата робили певні мітки на вишивці. Тобто обидві сторони рушника ніколи не були однакові, на них завжди можна було знайти декілька розбіжностей.

По закінченню вишивки готову роботу не прали, щоб зберегти енергетику рушника.

На весільний рушник в давнину ставали навколішки. Сьогодні традиції дещо змінились: сучасні молодята стають на рушник ногами, взуті...

Відроджуючи традиції, слід насамперед розуміти їх значення. Ваш вишитий рушник — це особливе сакральне дійство, ваш власний внесок в майбутнє своєї сім'ї, оберіг вашого щасливого подружнього життя. Погодимось з тим, що потрібно вкласти в цю справу любов та добрі думки, а останнє повинні зробити молодята — ставитись один до одного з повагою, любов'ю, терпінням, оберігати та бути по життю розумними та поблажливими.

Як бабусі кажуть, «дурня і вінець не вдерже», а не те що вишитий рушник.

Текст — Українська правда
Світлини — Рукотвори