Мірило успішності сезону у кожного своє. У когось за кількістю проданих речей, у інших за відвіданими дійствами. Хтось придумав нові витвори, а хтось просто не хоче нічого підсумовувати і насолоджується спілкуванням з однодумцями. Висновки різні, і скоріше залежать від настрою того чи іншого майстра.

Віктор Чорний, гончар, Київщина

«Цей рік був успішним, бо я їздив на фестивалі в Косів, сюди в Пирогів... Фестивалів вистачає, а рік ще не закінчується... Он буде свято у Віті Поштовій, день села, потім Прилуки, потім Ніжин... Я і так зараз сутками роблю все... А на ярмарок зазвичай 50 робіт взяв тай вистачає...
А щодо мрій, то хочу у Васильківському районі зробити дворик майстрів, ставочок є, рибу запустив... Аби зібрати друзів і робити отакі фестивалі.»

Ганна Шкрібляк, ткаля, Івано-Франківщина

«Зараз набагато слабше торгівля йде. Люди бідніші стали... Була на Країні Мрій, в Пирогові, на Андріївському узвозі... Найкраще було за Ющенка. Тоді люди більше цим цікавилися. Навіть 2009 року краще торгувалося... А зараз бензин дорогий... На Покрову може ще приїду... Ми всі зроблені вироби беремо з собою... Ми гірські люди... Нас зима спасає, бо є вільний час... Якби купували всі речі, то було б нормально...

Буває вночі пробуджуюся і придумаю якийсь узір, рано намалюю, до того шось додам... Мені від того задоволення і я хочу, щоб це було гарно. Може й не ті гроші, але шоб людина була задоволена. І мені тоді добре. Але що від того, що будеш падати духом. Треба підніматися, треба йти, треба вірити в краще.»

Хаірбєнат Сеіт-Аметова, з родини кераміста Абдюля Сеіт-Аметова, Крим

«Наші недавно їздили в Туреччину. Зараз моя донька поїде в Краків з виставкою. На день Ялти нас запрошували. Але небагато запрошують, бо в Криму більше комерції. Ми дякуємо шанувальникам, що завжди нас чекають. Нам багато дзвонять.

Майстер не може забезпечити всіх. Треба створювати умови, як у інших майстрів, що працюють з учнями. Син працює один і ледь встигає на подібні ярмарки. От ми поїхали з Країни мрій. Минуло 2 з половиною місяці. І тільки до цього ярмарку були готові роботи. Цієї кількості ярмарків для нас вистачає.

Буває до нас заїжджають бізнесмени, що вже відбулися, люди середнього віку. Беруть вироби для представницьких цілей. Їдуть в Америку, в Африку. Вони це цінують, дарують і приїджають до нас зі словами вдячності. Вони задоволені тим, що іншим людям дарують задоволення.»

Віктор Андрощук, гончар, Рівне

«Ми 100% працюємо на замовлення і виставки, ярмарки — це спосіб відпочити. Не дати замовнику виробів, а самому взяти, поїхати і поторгувати. Це ми можемо собі дозволити 3 рази в рік. Ми були на Співочому полі. Ми їдемо заради спілкування, побачити тенденції. Я побачив, що люди більше прагнуть до ужиткових речей. І коли людям розказати, що ми використовуємо природні властивості глини, це відновлення, то люди починають розуміти, що краще шукати щось натуральне. 

В ці дні в першу чергу пішли горшки, супниці, ємності для готування їжі. Традиційно турки йдуть, щоб каву варити, кухлики, і традиційно наші ворони. Нас питають, чи ще ми кудись їдемо. Ми не встигаємо. Навіть не встигли на Сорочинський ярмарок потрапити...

Із останнього, я зліпив такі великі глеки. Мабуть більше 10 літрів. Вони в мене потріскали, бо я мав їхати сюди і не доробив... А ще хочу зліпити глек на 40-50 літрів, щоб можна було самому туди сховатися. Колись такий посуд робили для збереження зерна. Зараз люди ними користуються з декоративною метою. Поставити у дворі... Воно настільки привабливе, має енергетику в собі, що хочеться біля нього постояти, потриматися...»

Олена Дзіядевич, художнє вишивання, Київ

«Виходячи з того, що в мене одяг сезонний, осінній ярмарок для мене і вдалий зазвичай, і люди цікавляться. Я люблю його. Це дійcно підсумок, зустрічаєшся з майстрами, якісь вже задумки на зиму. Ідеї шукаєш. Дещо нове придумала, але ще не розповідатиму, бо ж не вийде. На Рожаницю планую взяти участь, на Покрову. Щодо цього року, то люди може й більше цікавляться, але у них менше змоги купити. Спілкування більше, а от з прагматичної точки зору вже люди не можуть собі дозволити.  Якби була якась державна підтримка, можливість реалізувати вироби. Але справжній майcтер і далі буде творити, які б часи не були. Воно з тебе лізе, і його не природньо в собі душити.»

Анатолій Бровченко, вироби з дерева, Київ

«Я цей рік захистив дисертацію на ступінь, тому не було часу займатися творчою роботою по дереву, їздити по ярмарках. Матеріалу надбав достатньо. Думаю, що взимку надолужу. Та й далеко не заїдеш без автомобіля, в сумках далеко не повезеш. Є тільки плани великі. А що буде далі — побачимо.»

Олександр Титаренко, вироби з дерева, Київ

«В мене зараз більше індивідуальні замовлення. А по ярмарках беруть небагато. Але хочеться звісно, щоб краще купували тут, бо для ярмарків робиш, те що хочеш, як душа лягає. А замовлення — це нав'язується думка і терміни. Це речі, які дещо заважають творчості... В цьому році вийшло так. 

Іншими роками в мене забирали ці роботи з першого ж разу. Найгірший варіант — це коли робота залишається непроданою. А раз багатий покупець „жме“ гроші, то треба переходити на дрібніші речі. Я ось іграшки роблю. Попродавав їх на Країні Мрій. В Копачеві вони пішли. Треба, щоб була інтелігенція багата, середній клас. Бо зараз ці люди тратять гроші на картоплю... Зараз роблю шафу-бандуру, гарбу і вітряк дуже класний.

А так — я плани, які на рік построїв, здійснив, грошей скільки хотів, стільки заробив. Тільки хочеться більше отут працювати, щоб роботи брали. А для цього треба людям гроші платити...»

Зоя Предко, гончарка, Київ

«Цього року я „прілічно“ наміняла речей. І сумочки, і пташечки, і картиночку з маленькою дівчинкою у віночку виміняла. Вона там з кошиком гусяток випасає. Гусятки вищі за неї зростом. На всіх ярмарках приблизно однаково міняється. Хоча на цей раз на осінній ярмарок більше всього. На Країні Мрій намінялася з „петриківцями“. Вони поруч стояли. Дзиґами, шкатулочками маленькими. Де станеш, там і міняєшся (сміється)...

Зараз у мене і кухлики, і тарілочки, ужиткові речі купують. Беруть саме те, чим можна користуватися. В мене цього року успішно все. Я задоволена. Бувало що так в перший день купили, сподобалось дуже, а на наступний день кажуть — нам не вистачило, ми прийшли добрати. Щодо нових робіт, то я ще не робила кицьок, коників. Часом ці речі приходять самі по собі. Просинаєшся і: „О! Треба коників зробити“...

Ще на Мамаєву Слободу хочу. Не була там жодного разу, то хочу і подивитися і поторгувати... Цього року я собі вирішила подарувати літо в майстерні, тому мені виробів вистачає. Але не завжди так виходить. Буває так, чи більше замовлень, чи є якась робота, і воно затягає так, що не встигаєш.»

Варвара Мацелла, лялькарка, Київ

«От ідуть, дивляться, а купляти, то не купляють. На Співочому полі на виставці квітів перші дні було нормально. А потім уже так. Уторгуєш 50-70 гривень, але хіба це гроші. Я раніше не робила тряп'яні ляльки. А це одну зробила, і вона вже брала участь у виставці у мистецькому центрі на Позняках... А ле я працюю. Я не кину ляльки! Вони вже для мене як діти. Мені це подобається!»

Тамара Швець, з родини ложкарів, Київщина

«Останнім часом ми почали робити ложки „кінь зі дзвоником“. А іграшку — після народження внука. Квіти пішли. Пошук триває. Були на Сорочинцях, в Пирогові. Їду в Дніпропетровськ, потім в Київ, в Музей Гончара... Можна назвати успішною участь у ярмарках. Раз людям подобається, то треба працювати (сміється). Доньки роботи в Софіївці. Ми там буваємо. У нас вся сім'я працює: чоловік ріже, донька малює, я шліфую. Це нам подобається і радість приносить.

Мені здається, що коли ти несеш позитив, то він до тебе вертається. Значить треба може полюбити свої роботи. Які б реалії не були, посміхайся, роби, знаходь в усьому позитив і все буде добре. Може людина мати масу грошей і нещасна. Може мати найнеобхідніше і щаслива. Не створюйте собі проблем, і вони вас не будуть шукати...

А щодо смішних історій, то... приходить жінка. А ми продавали ступки. Питає: „А з чого ступка?“ Кажу: „З горіха!“. Вона: „Да? А мені треба для часнику...“. І пішла (сміється)...»

Ірина Пастернак, декоративний живопис, Київ

«В мене ше такі творчі задуми, що я й не знаю... Відвідали багато ярмарків, Пирогів, Країну Мрій, Андріївський узвіз. Ще буде Мамаєва слобода. А ще нас запросили на свято вишиванки у Хотів і в мене трагедія — я одна, а у мене 15 вишиванок (сміється)...

В нас ще підсумків немає. Ще є 2 ярмарки. У нас вічний процес. А по іншому і не виходить. Чоловік ше хоче сорочку з вишивкою і джинсом... Є матеріал, але ще не зібраний в таку сучасну річ. Який підсумок? Давайте так — 31 грудня про підсумок і поговоримо...»

Текст та світлини Богдана Гдаля, «Рукотвори».

[ti_audio media="2345" volume="90"]

Тривалість — 38 хвилин. Скачати файл (34,76 мб).

Іван Приходько живе в селі Дударків на Київщині. Там його знає кожен: 

-    Не підкажете, де у вашому селі живе майстер, що виготовляє дерев’яних ангелів? – запитую у жінки-продавця магазину при в’їзді в село.
-    Це ви про Івана Приходька?! Чого ж, знаю! Їдьте прямо до центра села, а за мостом повернете направо, там постійно прямо, майже до краю села.
 

Хата Івана Приходька, народного майстра

Вже 15 років як пан Іван за 9 тисяч рублів купив стареньку хату з дерев’яних кругляків. При вході в помешкання повісив власноруч мальовану картину — червоний лелека на блакитному тлі. У сінях двоє дверей. Ліворуч — до темної комори з усіляким вжитковим скарбом, праворуч — до єдиної кімнати. Низька стеля, глиняна долівка, притрушена стружками, старі рушники на вікнах. Напис на сволоку сповіщає, що хату зробили: «1903 года месяца апреля 29 дня». Якби не телевізор в кутку, економна флуоресцентна лампочка на стелі та сучасний годинник на стіні, можна подумати, що на дворі XIX століття.

— Я тут живу і це у мене як майстерня. Купив хату, щоб створити тут музей. Але голова сільської ради виявився шахраєм, як більшість у нас зараз керівників. Він абсолютно нічого не дає робити, роздав всю землю. Він повинен допомагати, хоча би раз у місяць у мене побувати. А то дорога сюди тільки тепер появилася.

У хаті смачно пахне смаженою картоплею. Біля груби туляться кілька котів, а веселі пси стрибають на ноги.

— Звичайно, тут треба порядок навести, але ніхто не хоче допомогти. І свої родичі теж на таке скоса дивляться, вони люблять, щоб килимами було все заслано. А стружки — це дуже вигідно — куряви нема, сохне і тепло, а потім, як висохнуть, я грубу ними палю. У мене безвідходне виробництво (сміється).

Господар Іван у горщику ставить воду на куліш. Засипає пшоном та водночас показує черпака, на перший погляд ніби дерев’яного. 

Це ви самі зробили? 

Це у мене такі гарбузи ростуть (сміється).

За якусь мить хлюпає трохи води на долівку і дрова. 

— А долівка завжди повинна або водою поливатися або снігом. Як тільки сніг випав, то його обов’язково треба в хату занеси, хоча би піввідра і розкидати кругом. Тоді ніби прибуває до тебе космос…

На стінах висять кілька картин у стилі Марії Приймаченко. Іван Приходько називає себе її учнем, хоча в житті ніколи не бачив. 

А ці картини самі малювали чи де взяли?

Це мої, народний розпис. Я учень Марії Приймаченко, знаєте таку? Мабуть, і Ганну Собачко чули? То я самий-самий такий їхній прихильник в Україні. Це тепер про Марію Приймаченко взнали, а я давним-давно — тільки вона почала в 60-х роках тих звірів малювати, то я одразу почав вивчати їх.

Був такий Григорій Абрамович Местечкін, мистецтвознавець, сам єврей, але любив Україну більше за усіх українців і він зробив Марію Приймаченко. Він їй допоміг, їздив до неї додому ще тільки починалось це все діло на початку 60-х років. Він каже: «Маріє Оксентіївно, малюйте щось таке дитяче, звірів». Але вона теж мудра була — знала, що натуральне не можна малювати: навіщо, воно ж вже є, кому воно потрібне… Мені часто кажуть: «Який ти художник, ти мій портрет не намалюєш», а я кажу: «Як не намалюю? Ось я звіра цікавого зробив, ложку дерев’яну — ось це вже твій портрет. Ти вже є, навіщо я буду тебе малювати?»

Помічаю, на припічку сохне з десяток вирізаних ангелів та пташок, а біля них примостився й спить біло-чорний кіт.

Коли ви почали займатися творчістю? 

Ангелів почав робити років 15 тому. Ще роблю пташок з дерева, скриньки у вигляді коників, левів — їх можна розписувати або ж робити різьблення. Я майже з дитинства займаюся цими речами. А малювання у мене, це як Білокур ото казала, що «я все життя хотіла бути художницею», то так і я… Майже усі вироби у мене вербові, буває з липи роблю. То я колись придивився у Музеї українського народного декоративного мистецтва. У них в кутку дерев’яний птах висів. То ж думаю, можна такі речі робити. І тепер я роблю різні.

У 1985 році про мене фільм вийшов, «Вернісаж Івана Приходька» (показує стареньку відео касету, на якій фото молодого майстра). Тоді вже багато творів моїх було. З середини 80-х років я вже постійно робив  вироби, на виставки їздив. Але віддушина відчулася, коли Україна вільною стала. Я відчув, що ніхто не забороняє. Тоді ж заборонялося все кругом. В селі не можна було навіть коня тримати, це ж страшне що було.

А за радянських часів я малював агітацію в народному стилі – розписи робив в селі на клубі, на сільській раді, на радгоспних хлівах. Але районні керівники приїхали і кажуть: «Что ви здєсь пєтухов понавєшувалі! Треба «Слава КПРС» писати". А я їм: «Та ж квіти то і є слава». Але голова радгоспу каже: «Іване, треба познімати це все діло. Люди сміються над тобою, що ти корів понамальовував з десятьма дійками». А я кажу: «Федоре Андрійовичу, не вміщається більше, я б більше намалював. Я ж і малюю для того, щоб люди веселі були, а корова більше молока давала, це ж породиста корова». Він теж почав сміятися, але потім каже, щоб познімав, бо його можуть зняти з роботи.

Внизу біля печі на глиняній основі туляться одне біля одного різного кольору кілька котів. 

У вас стільки котів у хаті! 

У мене їх, я вже рахунок згубив, шестеро по-моєму. Вони всі біля мене сплять, гріють мене (сміється). Другий раз із Києва приїду, бува на виставках затримаюся, пізно, холодно, а вони на постелі і всі до мене і гріють мене. Вже натомлений, нема коли грубу топити, а вони біля мене мурчать — диво якесь — і зразу засинаєш. Люди якісь здогадалися, що у природі не ми котів тримаємо, а коти нас. От бачте, вони на нас не дивляться, а щось таке роблять, що нам потім зовсім легко на душі.

А як ви їх звете?

В основному усі «Васі» (сміється). А той котик (показує на білястого) прибився до мене. Зима тільки почалася і всі багаті люди, як вони себе називають (які великі хати мають, великі бетонні паркани, залізні ворота), позакривалися, а у мене все кругом відкрите, щілини кругом, можна куди-завгодно залазити. Так цей котик до мене прийшов. Дивлюсь, бідняжка, замерзає — і я його пригрів, але він якийсь хворенький. Але розумний. Він, видно, десь на полях жив.

Котам не сумно — з псами, напевне, дружать?

Це Жучок, а то теж прибилась, сучечка. Дивлюся, майже подихала. Вони відчувають, що у мене свобода, воля кругом — та й прибігають. Внуки назвали її Жуля, а я кличу Цьоня, так швидше. У нас в селі якось так кличуть собак: «Цьо-цьо-цьо».

Онуки часто навідуються? – спитала й одразу помітила на обличчі майстра майнула тінь. 

Буває приїжджають. Але батьки хочуть бути багатими, щоб машину купити, гроші зароблять, все таке сучасне купляють, але ж я бачу, яка це трагедія... Ця хата завжди сучасна, це та ж вишиванка, тільки тут треба реставрацію зробить…

Зараз онуки то у школу ходять, то у дитсадок, але я наголошую невістці Юлі, кажу: «Юлю, не треба ніякі садки, майже в школу не потрібно — школа зіпсує… А я чуда навчу, а там учительці якійсь будемо платити і вона основні предмети вестиме – читати, писати… А головне ж малювати, на бубоні грати, на гармошці – ну, все таке народне…
Люди по золоту ходять і не бачать того золота. Кудись їдуть заробляти, та отут сідай і заробляй любі гроші, тільки не лінись… Особливо ангели такі, пташечки — я ж бачу, як люди тягнуться до нього…Так от ці діти і ця ж невістка Юля могли б уже і розписи робить, а син Василь міг би вирізати. Але вони дивляться скоса, я не знаю, що це за народ такий.

Куліш доварився. Пан Іван дістає кілька десятків розмальованих дерев’яних ангелів та пташок, які тримає біля печі у торбах. Розкладає на ліжку. 

Бачу, ви вже підготувалися до весняно-літніх ярмарків?

Аякже (сміється).

За скільки продаватимете такі вироби?

Ну, такі десь за 50 грн купляють, як багатші люди. А якщо дивлюся грошей немає, то я дешевше віддаю. А деякі вироби до 100 грн, хоча оцей ангел, я знаю, що дорожче коштує. Але я бачу, як у деяких майстрів язик повертається ще дорожче просити… Дивлюся, отакі ложки він або по 50 або по100 грн, то як же це людину обдирати?! Але буває, бачу, ніби багатші люди, як хлопці ото круті ходять, то я для жарту кажу: «Та то 200 грн». Дивись і дасть 200, але це дуже рідко.

Вистачає вам на життя, роблячи такі речі?

Ось у мене внук Сергій, йому на 20-й рік пішло, кажу: «Сергіє, ти будеш ходити у золоті. Я тебе навчу, я буду тобі допомагати, всі гроші забирай». Але він йде в якийсь там інститут… Та тут же ціла академія. Всі в інститут пішли, усі хочуть бути з дипломом і що далі? Я із школи тікав — я в першому класі день-два посидів у тиждень і втік, мене шукає вся школа, а я побіг на поля…

А ви взагалі закінчували якийсь навчальний заклад?

Не дай Бог, я би щось закінчив. Мені даром би дипломи давали, не брав (сміється).

Іван Приходько знімає зі стіни колоритну дерев’яну маску чорта. Каже, робив її дуже давно. Одягають такі маски зазвичай на Маланку. Але зараз такі не робить, бо довго і дорого. 

Чи часто їздите на ярмарки? 

Три рази на рік у Пирогів мене запрошують. Он вже запрошення прийшли (показує листа). Весною, літом (День різьбяра) і восени. На «Країні мрій» буваю, у музеї І.Гончара майже кожну суботу-неділю влітку — багато запрошень. Мене й за кордон скрізь запрошували, щоб з бубоном і оцими виробами приїжджав.

А вже їздили кудись? 

Так я ж прив’язаний до кіз, до котів — якби ж їх комусь залишити. А так би я побував і в Франції і ще десь.

Розходяться ваші вироби за літо? 

Аякже. Я з бубоном на ярмарках, де тільки музика грає, а продавати доручаю тому, хто рядом стоїть. Мені не так продати, як люди хай подивляться. А як куплять, то хай купляють.

Щоб показати нахвалений бубон, майстер знімає його зі сволоку і вибиває в ритм кілька народних пісень. Співає, ще й пританцьовує.

Попередньо ескізи своїх виробів робите чи куди рука поверне з інструментом? 

Береш припустимо деревину і я вже бачу у цій деревині, який розмір ангела, як крила мають бути — весь час треба творити.

Марія Приймаченко на весь світ одна, от і я хочу, щоб мої речі… Вік же людина не буде жити. Але бажано зараз навчать дітвору. Хоча я в школу ходжу раз на тиждень навчаю дітей. Я їх розвиваю в малюнках. Треба, щоб у них рука була натренована, щоб могли коло намалювати чи звіра якого чи коня, але дитячо-казкового коня. Ну, це як японці роблять, вони з натури не малюють, у них заборонено з натури малювати.

А я бачу, як вчителі псують дітей, тому що вчать натуралістичне все малювати… Фактично, він той малюнок украв, а він повинен його видумати. Коли я приходжу до дітей, то перше, що кажу: «Дітки, я прийшов до вас навчатися. Ви великі художники, ви майстри». Як дитина малюнок зробить, ніякий академік так не зробить. Багато кольорів не треба, спочатку шість, хоча би до п’ятого класу, а то всякі там тіні-півтіні. Я показую їм свої вироби, ними я їх ніби заряджаю. І кажу: «Ви повинні, як Кличко, який постійно боксується, весь час тренуватися — тільки тоді будете великими майстрами. Малюйте або сонечко або квіточку, звіря якого, ангелочка». Я їм на дошці раз-раз намалював і бажано, щоб вони цей малюнок зафіксували в голові, а тоді стираю і кажу: «Ви ж запам’ятали, як я це намалював! І тепер по своїй пам’яті самі малюйте, розвивайте свій мозок».

Іван Приходько. Картина "Маруся Чурай"

Іван Приходько дістав складену біля печі колекцію своїх картин, за стилістикою схожих на твори Марії Приймаченко. Каже, з них колись робив виставку в Українському домі, а тепер їх вже обснували павуки. Продає картини по сто доларів. Каже, купують. 

— Я ніколи картин не змальовував, не дай Боже. Але я вивчаю, я придивляюся, як люди роблять. Якщо це звір, то можна плями по-різному робити і треба думати, щоб воно пасувало, і відчувати, чи той хвіст пасує чи ні. Ти повинен вміти в картину вдихнути енергетику своєї душі.

Коли робиш мистецтво, то йдеш у поле і черпаєш з природи, як повинні квіти бути, як вода, як дерева, як осока, як очерет. Ти відчуваєш і тоді тільки можеш правду намалювати, тоді тільки може бути цікавою картина чи виріб. Якщо ти будеш працювати на якомусь заводі, то воно тебе вимучить, то не потрібне все, а природа кричить, як повинно бути, тільки зроби, зрозумій її. Але ж біда людей, що вони так. Ну от бачте син не розуміє, дружина була не розуміла.

Розкажіть про дружину. 

Дружина померла. Женився я на Уралі, де в армії служив, а вона виявилася не надійна, хоч про покійних не можна поганого говорити. Ну, випивала, як зазвичай, росіяни і не дуже розуміла мене у цій справі.

Вийшли на подвір’я й пішли до хліва, звідки чується помекування кіз.  На порозі нас зустрічає характерний цап з великими рогами. 

— Коля, Коля! – гукає пан Іван. – Дивіться, як він уважно дивиться. Думає, що йому козу привели. Кози — це взагалі якесь диво, вони дуже розумні.

У хліві мешкає ще четверо кіз. Одне з них, маленьке козенятко, нещодавно народилося. 

Як довго тримаєте кіз?

Ого, вже 30 років. Але я молоко рідко коли п’ю, в основному годую котів та собак…

Показує курей. Через сніг вони збилися на горищі хліву на сіні. Тим часом кози вибігли на подвір’я і високо підстрибують. 

— У мене тут замків ніяких немає, як треба кому, то хай приходить що забирає. А то люди замикаються, ворота залізні, а у мене все проглядається (сміється).

Навпроти старенької хати Приходька якийсь багатій вимурував сучасну цегляну двоповерхівку й обгородився високим парканом. Мабуть, через те й швидко дорогу проклали до краю села, де мешкає дивакуватий народний майстер. 

Гостювали у майстра Богдан Гдаль та Катерина Качур

Підходжу до столика, за яким навпроти пані Варвари стоїть фотограф та сидять кілька дівчат. Фотомитець не поспішаючи фотографує розкладені на столі ляльки, а дівчата під наглядом майстрині старанно клопочуться біля своїх нитяних творінь. Вітаюся і починаю розглядати трохи наївні, але дуже теплі ляльки. 

— У мене майстер-клас коштує 20 грн, — першою розпочинає розмову майстриня. – Я все даю на ляльку і під моїм руководством ви її робите. Виходить отака лялечка, без ніжок, як оберіг.

А що входить в набір для ляльки? – допитуюся. 

Тканина на спідничку і фартушок, нитки на тулуб та на волосся, вже зшиті ручки і поясочок. За півгодини можна зробити свою ляльку. Половину з того, що ви маєте робити, я вже зробила сама, тобто заготовки, щоб вам швидше було.

А ще десь майстер-класи проводите?

Як запрошують. У цьому році вже проводила у 171 ліцеї у Печерському районі. А в минулому році у 273 школі в Корчуватому… Потім декілька років назад в університеті на кафедрі фольклористики. Куди запрошують, туди й іду.

Розкажіть про себе. Коли почали займатися ляльками?

Ляльками я почала займатися, коли пішла на пенсію у 1981 році.

А ким ви працювали? 

Я працювала рядовим інженером на виробництві. До ляльок не мала ніякого відношення. Як пішла на пенсію, то ще продавала у кіоску проїзні квиточки. В години пік людей було багато, а протягом дня сиділа склавши руки. І мені щось стукнуло в голову, чим то зайнятися. А як пішла на обід, то по дорозі зачепилася за дріт, підняла його і так з дротом пішла. І поки прийшла до кіоску, то у мене вже план, щоб з нього щось викрутити. Я взяла мимоволі кручу-кручу і дивлюся, а у мене скелет ляльки вийшов. Як вже зробила цей скелет, то думаю, треба і тіло набрать. Нашла нитки і давай мотать і оце, бачте, вже більше 25 років я мотаю ляльки від малесенької до десь так см 12–15.

У мене є ляльки на дротику, є без дротика. А оце ляльки-мотанки «вузлові» називаються (показує на ніби загорнуту в пелюшки ляльку з тканини),  вони із клаптиків матерії. Тут не приміняється голочка, а вузликами зав’язується. Кожен клаптик обмотується, зав’язується ниточками, вузликом, а потім пеленаю і виходить немовлятко. Це лялечка ритуальна – дарують на весілля, дарують при народженні дитини і давали гратися хворим діткам. Хвороба переходила від дитини в ляльку, а потім цю ляльку або закопували в землю або спалювали і хвороба не повинна була вже повертатися до дитини.

А де берете тканини для ляльок, спеціально купуєте?

Я тасьму купляю і ниточки, а матерію спочатку купляла, а потім вже узнали люди, що я роблю ляльки і так, то знайомі, то незнайомі приносять клаптики матерії. Тепер у мене матерії хватає, а якщо тасьма є, то кажу, несіть.

На фестивалі

Не раз бачила вас на Країні мрій. А ще на яких фестивалях буваєте?

І на Країні мрій буваю. У музей Шевченка завжди запрошують. У музей під відкритим небом у Пирогові я два рази на рік ходжу. Також мої ляльки брали участь у виставках. Три роки тому була виставка у будинку іграшки, там моя лялька зайняла третє місце у всеукраїнському конкурсі.

Чи можете ви сказати, що у ляльці себе знайшли?

Ну, знаєте, я людина така – дуже-дуже ляльок любила. Побачила першу ляльку знаєте де? У 1934 році на Хрещатику, але ляльку-манекен. Була у мене сестричка двоюрідна і тільки я прийшла із села, а вона мені каже, пішли я тобі ляльок покажу на Хрещатику. І ми пішли. Манекен у ЦУМі я прийняла за велику ляльку. А тоді ми пішли по Леніна (зараз вулиця Б.Хмельницького – авт.) і дійшли до Золотих воріт, і там ми вже заблудилися і блудили по Києву, в годину ночі прийшли додому удвох без батьків. Їй 9 років, мені 8. Оце було знайомство з першою лялькою. А коли мені було років десь 10, хрещена мати подарувала ляльку. Вона була зроблена із глини, тулуб був набитий тирсою, а сестричка була мала, взяла на край стола поставила цю ляльку, вона впала і розбилася. Ну, я поплакала, тулила-тулила ту ніжку, нічого не получилося і так вона десь поділася.

А пластмасові чи з тканини ляльки були в дитинстві?

У мене не було. Ніхто не купляв, жили ми не дуже багато. Четверо дітей було у сім’ї. Батько один працював, мати хворіла. У 1939 році вона померла. І нас четверо дітей зосталося, то нам було не до ляльок. Але коли був Новий рік, то я робила ялинкові прикраси з бумаги…

А чим ще гралися?

А я не гралася. Мені тоді не було коли гратися. У селі я не пам’ятаю, чим ми гралися, а коли прийшли вже в Київ, то так як мати хворіла весь час, мені, а потім меншій сестричці прийшлося готувати їсти дома, то попрати, то прибрати. Так що дитинство було без ляльок, так зате зараз я вже награлася (сміється). Я вже не знаю, скільки у мене тих ляльок. Бачте, скільки тут, ще вдома залишилися, два стенди у залі — так що ляльок дуже багато.

Поки ми говорили, фотограф зробив свою справу і ладнається йти. Дістав з сумки візитку і дає пані Варварі. 
-    Можна я вам подзвоню? – питає у майстрині.
-    Звісно можна.
-    У мене до вас є бізнесова пропозиція…
Посміхнувся і пішов. 

Ляльковий світ Варвари Мацелли

Чи щодня робите ляльки?

Майже щодня, крім свят.

А скільки ляльок в день можете зробити?

Не знаю. Я їх ніколи не роблю так, щоб спочатку і до кінця. А я роблю заготовочки, якщо це сувенірна лялька, то повишивала, а потім одяг. Так що я не засікаю время. Ну, години за дві можна зробити ляльку.

Чи продаються в магазина ваші ляльки? Чи лише безпосередньо у вас на фестивалях можна придбати?

На фестивалях у мене. Я колись давала на Андріївський узвіз, там є такий магазин «Творчість», але мої ляльки такі малесенькі, їх десь поставлять, ніхто і не бачить. Це треба, щоб я сама їх продавала.
Ще ходила в магазин «Сувеніри», що на Хрещатику, питала, чи мої ляльки можна здавать. То мужчина там сказав, що з директором треба говорити. Ну, я сказала, що у мене ці ляльки по 25 грн, а отакі по 30 грн, бо вони у мене з вишивкою, сувенірні. Так, він каже, що у них така лялька 30 грн стоїть, але мені по 15 грн їм не вигідно оддавать. Що ж я, роблю-роблю, скільки часу і матеріали скільки стоять…

А ще в яких київських музеях є ваші ляльки?

Є в музеї іграшок, в Музей українського народного декоративного мистецтва колись давала і музей Гончара у мене закупляв декілька ляльок. Не знаю, чи вони у нього там є зараз, чи може розпродали десь (сміється).

Техніку виготовлення ляльок десь переймали чи самі вигадали?

Це я сама. Я ніде ніякою літературою не пользувалася. Оце мої що на дротику. Як побачите ляльки на дротику десь у когось, то вони вже пішли від моєї ляльки. Я ж всім показую, розказую, як робити.

Під час майстер-класу з виготовлення ляльки-мотанки

Неочікувано одна з дівчат, що саме закінчила робити свою ляльку, витягла з сумки цілий моток телефонного дроту та простягає його пані Варварі. 
— Оце сюрприз! — зраділа майстриня — Оцей дріт піде мені на велику ляльку.
А ми продовжуємо… 

Всі ляльки продаєте чи буває залишаєте яку для колекції?

Ви знаєте, у мене так — лежить-лежить та колекція, а коли вона мені вже надоїла, тоді продаю.

Чи є ще та лялька, яку ви не зробили, але хочете зробити?

Є. Хочу зробити тряп’яні ляльки. Вони у мене вже на виході отаківо (показує руками, які завбільшки – авт.). Я заготовку зробила, а тепер мені ще треба знайти матеріал із старовинного полотна і обшити.

А коли вже можемо побачити ваші нові ляльки?

Не раніше, як в травні. У Пирогів повезу.

Варвара Мацелла витягує із сумки замотані у папір свої фотографії, зроблені однією кореспонденткою. На деяких фото закутана у кожух майстриня ляльок пробиває в кризі на озері ополонку та ловить в ній  рибу. 
— Я ще й рибу ловлю, — хвалиться, — зазвичай літом. А зимою у мене син ловить.

А внуки у вас є? Ляльками не займаються?

Є. Не займаються.

Лялька зроблена під керівництвом Варвари Мацелли

Чи були у вас чоловіки-учні?

У мене був хлопець один в університеті на кафедрі фольклористики. Його Хирося зовуть. То він зробив ляльку.

З якого віку дівчатка можуть робити собі ляльки?

Десь 5–6й клас. Дошкільнята з цим не справляться. Я в четвертому класі мастер-клас проводила, то було важко з ними. Вони ще шити не вміють. Кожному розказала, показала. Хоча мені допомогали мати одного хлопчика і вчителька, але всеодно важкувато було мастер-клас з такими маленькими робить. Однак хоч і було їх 28 душ – і хлопчики і дівчатка — але кожен пішов з лялькою. А чи будуть вони вдома робить чи не будуть, чи зможу чи не зможуть, це не моє діло, хай практікуються.

Після інтерв’ю я не витримала спокуси і не без допомоги майстрині Варвари, але все-таки зробила свою першу ляльку. 

Відвідала майстер-клас Катерина Качур

Допомагала з матеріалами Ірина Передерій

Заходимо в одну з кімнат. Бачу, в темному куточку шафи туляться з десяток робіт учнів. А особливо вирізняється композиція з двох дерев’яних журавлів біля озера, зробленого зі скла.

— Це (композицію з журавлями – авт.) студенти робили під моїм дуже, я б сказав, чуйним керівництвом, — пояснює, — бо молодь зараз заробляє гроші і небагато хто хоче працювати з деревом.

А ви в якому стилі зазвичай працюєте? — допитуюся.

Мені подобаються старовинні форми, старовинний декор, колорит… А різьблене дерево в старовинних тонах, в яких я й працюю, назвав би стилем сірого дерева. Я люблю сірі кольори — ті, які ми бачимо в природі. Коли дерево довго полежить на повітрі, починає сіріти: там проходить процес окислення. Тому вирізане біле дерево інколи штучно пристарюють і воно стає сіруватим.

Воли

Роботи за цим стилем може й не такі яскраві з точки зору декоративності, але якщо вони змістовні, то виглядають досить гарно. Але про свої вироби мені важко говорити, це вже люди хай кажуть: комусь подобається, а комусь ні. Я ж буваю на ярмарках, то бува хтось проходить і каже: «А-а, ето кустарщіна. Так што пойдьом, я тєбє такоє самоє сдєлаю»... А дехто цікавиться, як ви робите, що ви робите, тобто я спілкуюся і людям щось несу... Стараємося працювати від душі і на совість.

Чим вас як майстра приваблює іграшка? 

Своєю простотою, монументальністю. Все чітко, ясно, просто. І якщо це хвіст, то два рази зробив якусь там борозну (поздовжня заглибина в чому-небудь; зморшка, складка — авт.), то зрозуміло й дитині й дорослому, що це хвіст — всі це сприймають як фігурку тваринки. А вже коли зарозуміло роблять — на коні вирізають чи виліплюють, скажімо, волосинки, які спадають з гриви, вії, брови, ніс — то буде справжній кінь, але такого коня я можу вийти й у полі подивитись. А от добитися, щоб трьома-двома зарубками зробити фігурку тварини, яка була б і символічна і разом з тим, щоб вона дійсно сприймалася як та тварина, яку ти хотів передати — це вже складно. Тому майстерність, мабуть, в тому й полягає, щоб добитися якомога більшої простоти і відобразити ті емоції, які ти хотів.

Коли почали займатися іграшкою? 

Деревом загалом я займаюся з четвертого класу. А вже напрям чистого різьблення почав опановувати років 8 тому, бо до того я займався тільки коренепластикою – робив підсвічники, дзеркала, столи, стільці, полички, панно … Потім повільно перейшов на дерев’яний видовбаний посуд, а трохи пізніше на іграшки, чим зараз й займаюся. Цьому сприяв ще Олексій Доля, що із музею Пирогова. Якось я показав йому виріб, а він: «Так це ж і є іграшки. Ти давай роби, ось виставка буде». Я на виставці виставив, то всім сподобалось… Почав робити і якось втягнувся. А іграшка ще чим зацікавила, що затрат небагато — ні в матеріалі ні фізичної сили, і ти її зразу бачиш, можеш втілювати багато будь-яких задумів…

Можете перерахувати назви іграшок, які ви вирізаєте? 

Це рухома іграшка – коник-каталка, воли з возом. Недавно почав робити деркачі з гілок яблуні, воно покручене і специфічний вигляд має. Бо у нас є один майстер, який давно деркачі робить, то щоб йому не переходити дорогу (бо у нас не люблять майстри, як хто починає щось аналогічне робити), роблю зовсім інакші деркачі. Зараз ще хочу зробити мальовані іграшки у формі скрипок… Потім придумую всякі візочки з коником з цільного куска дерева, вони можуть бути різної форми, але сутність одна — це кінь і якийсь транспортний засіб (сани, віз). Щось тягне мене до копитних (сміється). А недавно іграшки почав робити у формі птахів. Це птах з розкритими крилами, він вішається десь на люстру чи під люстру. Коли його торкнешся, то він хитається і наче летить. Іграшка ця давня — птах символізував божий дух. Птахи надихають своєю простотою і якоюсь розмашистою силою, тобто ти їх зробив нібито з двох кусків дерева, але в ньому щось таке є, навіть не можу пояснити, що.

Тому сказати, що я тільки якийсь сектор іграшок роблю, то ні. Стараюся робити все, що подобається — сьогодні я вам оце розповідаю, а завтра щось побачу, придумаю і буду інше робити. Головне задум, бажання. І коли майстер зробив виріб, то надивився на нього два дні і воно вже не цікаве, треба щось інше робити. А людина теж — дивиться, купує, повісила — може вона два дні дивиться може й більше, я не знаю, але їй знову хочеться купувати, тобто є такий перегук — майстер зробив, подивився, продав і хтось взяв купив, далі подарував.

Творець іграшок продовжує екскурсію по майстерні. Підходимо до стелажу, забитого різним деревом та корінцями. 

— Це у мене заготовки всякого коріння чудернацького. З нього можна зробити дуже багато різних красивих речей. Буває, що у мене є замовники, яким щось таке хочеться. І я тоді з цього можу зробити будь-що – світильника, поличку, якогось бонсая (мініатюрна рослина в плоскій посудині – авт.).

А з якого дерева це коріння? – показую на кручену форму, з якої видно колись буде модерна поличка. 

Це липа. Бачу, біля дороги старезна гнила липа, то я з неї повиривав це коріння.

А це йшов по лісі і знайшов (витягнув з полички прикиданого корінця з довгими відростками ). Ним собак тренували, а це ж практично страус готовий. Бачите: дві ноги, хвіст, голову треба доробити. Затрати мінімум. Стати день попрацювати і з нього буде «супер». Навіть продавати можна…

З лісовичком

А це у нас лісовичок з винограду. Теж хтось, видно, виноград вирубав і викинув. А ми з нього ось таке зробили. Це давні роботи.

Тобто практично з усього можна щось гарне робити? 

З усього! Навіть із ржавого заліза, проволоки, банок можна зробити — тільки варто трохи клепкою попрацювати.

А з якої деревини зазвичай робите вироби на ярмарки? 

Липа, тополя, верба, що попаде під руку, тому не приходиться перебирати, бо немає з чого.

Спеціально дерев не рубаєте? 

Та ні. В лісі корчі сухі, гілляка якась завжди є. А живе дерево нема потреби рубать, бо воно живе, його сушити треба й на собі його не повезеш. Зараз можна купити дерево, ціна відносно нормальна.

Пан Анатолій тягнеться до верхньої полиці. Дістає ще один свій виріб. 

— А це з товаришем робили підставки під вазони. Такі речі називаються обапіл (дошка з крайньої зовнішньої частини колоди, розпиляної вздовж – авт.), його викидають, коли пиляють колоду на дошки. Так ми його під вазон взяли — воно міцне, статичне, досить довго слугуватиме. От поставити — і вже тобі феншуй (сміється).

Луки навіть ми робили. Виявляється непроста це штука. На ринку вони зараз дуже дорого коштують. Це я для свого хлопця робив (показує довгий лук з білого дерева). Треба знати властивості деревини, а так просто не зробиш. Звичайно, можна палицю вирізати, до коліна зігнути, але то буде вже не те. Бувало такі луки робив, що можна дійсно на полювання ходити — так вже б’є, як справжня зброя.

Головне дерево заготовити вчасно, правильно висушити, щоб не потріскалося. Або беру просто обрізки. Наприклад, великі деревообробні майстерні, як правило, такі обрізки викидають, то я йду там беру і з них роблю коників.

Практично золоте дерево, навіть фінансово перерахувати. А його просто палять. У мене знайомий має на Борщагівці майстерню, у нього там такі склади цих обрізків. Він каже, це ми на дрова. Суха деревина, там десь сучечок обрізати, а вони все спалюють. Та відкрити б майстерню й дерев’яними іграшками можна всю ту Троєщину закидати! Ніхто не робить, бо то не вигідно, то влада задавлює, то робити не хочеться.

Одиниці займаються. Один мій знайомий відкрив таку майстерню, але іграшки треба сертифікувати на екологічну чистість, то він каже, щоб одну іграшку сертифікувати треба було, по-моєму, до півтори тисячі доларів. То каже, що йому простіше було сертифікувати іграшки в Прибалтиці і прибалти із задоволенням їх купляють. А в нас ніяк. У всьому світі вигідно робити іграшки, а от в Україні не вигідно.

А чому не вигідно?

Будь-який товар потрібно пропагувати. А для того треба, щоб була його певна кількість. Це треба якусь статистику робити, чому не роблять (масово дерев’яні іграшки – авт.). Сам факт, що нема. А є всі умови – матеріали, майстри, інструменти.

Вже скільки було сказано про це, коли проводили виставки в музеї Тараса Шевченка. Щороку проводили і всі приходили — і урядовці, і журналісти і телебачення. І всі розводили руками. Казали, як це добре — та це ж усе в нас є, так це ж краще, як «кукла Барбі», це екологічно чисте, це взагалі пропаганда національного, це ж діти не будуть рости такими, як «бетмени», злими… Ну, всі поговорили, урядовці сказали: «Так, треба робить», і на цьому все заглухло.

Що треба робити, я не знаю. Я людина така майстровита, маленька. Я роблю — хай мені сприяють і ми будемо робити більше.

Ви казали про сертифікацію продукції… А на фестивалях її не вимагають? 

Це ж так, як на базарах сало.  Провірили, мікробів нема — можна їсти. Я зробив якусь ложку — продав — сертифікації не треба. Тим більше, його ж не жувать. Хоча мами і купляють діткам маленькі коники — «гризунці» називаються, щоб ті, коли зубки ріжуться, гризли їх.  І це дійсно краще, як пластмасу гризти. Я не дуже в це входжу і не знаю, які там принципи, які ті сертифікати. От дають нам продавати на ярмарках – продаєм, заборонять – значить не будемо продавати.

З роками збільшується охочих купувати майстровані вироби чи навпаки? Яка тенденція? 

Кожен рік збільшується. Можливо люди бідніше жили, а зараз почали жити розкішніше, почали більше їздити за кордон, подарунки потрібно… Я сам колись поставив себе на їхнє місце. От скажімо, товариш мій десь там в Чехії. Ну, що я їм привезу, у них все є… А зайдеш по сувенір – матрьошки, ще віночки оці дурацькі продають й обереги, ну й все. А людина хоче привезти, щоб воно було і національне і функціональне, і зручне, і красиве. Тому йдуть люди на ярмарок і вибирають. Навіть оптовики приїжджають і скуповують такими партіями, що практично в майстра все забирають.

І ціна зростає… Але купують іграшки люди не самі бідні, і навіть досить дорогі. Ті ж самі воли (я їх дуже мало роблю, бо великі затрати) можуть коштувати тисячу, навіть декілька тисяч гривень, а середня ціна коня (залежно від складності) 100 гривень.

Я ж не живу на цьому, щоб тільки ходив і думав, куди його все діти, щоб лише на хліб заробити. Я працюю, а коли у мене є вільний час — навіть вдома ввечері сиджу телевізор дивлюся і щось собі роблю. Я зробив — продав, людям приємно і заробив на якісь там пундики своєму хлопчикові і з людьми побачився. Тому що майстри, коли приїжджають на ярмарки, то вже ніби яке братство чи навіть родичі… Тому і стають на ярмарку поруч майстри, які вже знають один одного, і вже, як сусіди, можна і свій товар оставити на кого та й просто поговорити. Тому багато приїжджають вже просто для спілкування.
Я думаю, що майбутнє у таких ярмарках є і майстри продовжуватимуть творити, а чи буде це масово чи буде це направлено на те, щоб зробити справжній український сувенір — це вже залежить не від нас, а від уряду.

Як живеться зараз майстрам в Україні? 

Вже багато було намагань дати якісь пільги майстрам, але є Спілка народних майстрів і, коли який закон ухвалюється, то орієнтуєшся на Спілку. А до неї приймають обмежену кількість людей, я не кажу по якому принципу це робиться, може й правильно. Але Спілка виділила певні принципи, що оцей є народним майстром, а цей ні. Хоча з іншого боку, що значить народний? Я що не народний, а вони народний? Але раз уже визначили, то виходить що їм дають пільги по оплаті газу, якісь надбавки до пенсії. А цей майстер, який не хоче або не знає, як туди йти до Спілки, він вже виходить якби дискримінований. Тому треба якийсь такий підхід, щоб всі були задоволені…

Іграшки Анатолія Бровченка, народного майстра

На який перший весняний ярмарок ви виходите зі своїми виробами в люди? 

Перша субота-неділя травня в музей в Пирогові. Це перший ярмарок-вихід для майстрів після зими. Ото самий багатий ярмарок. До речі, туди треба приходить, хто хоче купить, бо вже як дальше піде в літо, то розкуплять кращі вироби. А потім вже протягом літа там багато таких «під-ярмарочків»…

Більшість виробів у мене зараз вдома лежить. Вдома я наскладував, заховав і жду (сміється): коли то я поїду на виставку…
Багато майстрів їздить на Сорочинський ярмарок, такий рекламований. Я їздив на нього разів два чи три… Вперше поїхав – організація не дуже, але нічого. Вдруге поїхав, вони там дорогу закатали 20 метрів і кажуть, нам же треба окупить цю дорогу, то давайте гроші. Почали мірять землю квадратними дециметрами, і брати такі гроші з майстрів. Обміряли мене кругом рулеткою, поставили і сказали, оце сумку сюди не клади, зате за участь у ярмарку заплатив купу грошей… А переспати… Я в Крим їжджу, то там дешевше заночувати… Я сказав, що більше туди не поїду, хоча зараз ходять і запрошують… Поганий ярмарок і це ганьба Україні, коли Сорочинський називається національний ярмарок України…

А куди їздите? 

Оце дуже гарний фестиваль Олег Скрипка робить, «Країна мрій». Організація як слід, супер фестиваль. Дай бог нам таких фестивалів хоча би три, хоча зараз по Україні їх там сотнями. Ходять по ярмарку і запрошують: «приходьте до нас в Кам’янець-Подільськ, приходьте до нас в Луцьк, приїжджайте до нас в Одесу»… Так, вони ставлять це питання «приїжджайте», а я що, літаю? У мене сумка одна з деревом скільки важить, її важко підняти. Я кажу, ви знаєте, ви можете приїхати мене забрати і назад привезти, тоді я приїду. А вони хочуть так: виграти, щоб було дешево і сердито. Майстер приїхав, дали йому 10 грн, сказали, що ми тобі сосиску дамо і до побачення. Я ж теж, якщо їду, то маю отримати хоч прибуток якийсь, переночувати нормально.

На Шешори їздили? 

На Шешори не їздив, колись запрошували і гарно запрошували, але я відмовився. А потім вже не запрошували і якось часу не було, все-таки у мене робота, я не можу відірватися. От у мене влітку відпустка 2 місяці — це такий вільний час, коли можу їздити. Це у мене знайома Пономаренко-Тесленко (народна майстриня Людмила Тесленко-Пономаренко, відома своїми ляльками-мотанками – авт.) їздила, то по розповідям і фотознімках, мабуть, можна там гарно час провести.

А так, якщо людина ставить за мету щось заробити, продати, щоб діти голодні не були, то не всі фестивалі відповідають таким критеріям. Можна звичайно взяти 5 виробів, вкинуть у сумку, туди поїхати, випити горілки, потанцювати — це чудово, я люблю такі речі, але то вже трішки інша сфера. А вже якщо ти їдеш, набираєш дві сумки виробів і тягнеш аж руки відриваються, то тоді треба машину купувати, а якщо машину купувати, значить треба, щоб коники ще дорожчими були (сміється). Тоді замкнене коло. То це слава богу, що я живу в Києві…

Майстер нашвидкоруч вирізає з дерева квітку

А індивідуальні замовлення вам роблять? 

Цей рік менше, бо у мене і часу не було багато. А так вистачає, я навіть відмовляюся. Раніше рекламував себе. А потім вже давай брати замовлення лише або цікаві або ж дорогі. Дрібні речі взагалі не дуже цікаво робити з тої точки зору, що важко вгадати, що людина собі надумала. То я їм кажу, я ж не баба Ванга, що ви подумали і я зрозумів. Зробив виріб, а вони мені: «Ви знаєте, аби тут ще дірочка, а тут заокруглити, та якщо б він не був таким жовтеньким, а став коричневеньким, то оце б точно… Не можна так зробить?» То кажу, якщо я наробив вироби, а кожен виріб роблю, як-то кажуть, з душею… Я його виставив. Людина приходить і каже, ось цей виріб подобається, і всі задоволені – і майстер і покупець. А то робиш і думаєш, оце так він, інтересно, думав чи не так. Тому такі вироби не дуже, але якщо вже вартісний виріб, то тоді робиш проект, показуєш, узгоджуєш, уточнюєш колір на шматку дерева. Фонди буває замовляють, люди — зараз же модно там всякі дачі мати.

А яке з найдивніших замовлень вам запам’яталося? 

У мене знайома колекціонує наперстки і каже: “У вас такі вироби, то зробіть мені наперсток у формі стільця. От як ви робите відра дерев’яні з цільного куска дерева, отакий наперсток». Я почухав потилицю, думаю, треба зробить, але який? Ну, я ж не знаю, який вона бачить. Тоді я кажу: «Ви хоч якось розкажіть». А вона: «Як зробите, так і буде». Ну, я зробив, а всі кажуть: «Це відро!» А я кажу: «Ні, це наперсток». Усі: « Та ти що!» А їй сподобалось. А я ще думав, якщо не підійде, то я його так переверну і буде відро — і продам, як відро (сміється).

Щоб показати умілість рук, пан Анатолій буквально за 5 хвилини на очах вирізав з дерева квіточку і подарував мені на згадку. 

Катерина Качур

Екскурс в історію 

Російська імперія визнала українське різьбярство лише наприкінці ХІХ століття, дозволивши відкрити 1878 року у Полтаві Губернське ремісниче училище з відділенням “художня обробка дерева”. У Західній Україні споконвіку дерево обробляли гуцули, і вироби карпатських майстрів розходилися світом. Крім того, понад сто років тому художньо-промислові школи, які готували різьбярів, були створені у Києві і Харкові.

Коли ви почали займатися різьбленням? І від кого навчилися цієї справи? 

Батько мій був добрий столяр, плотник, майстрова людина. І це у мене відклалося від батьків, від моїх дідів. І спонукало мене робити ті іграшки чи вироби з дерева. Вже майже 26 років я серйозно займаюся цією справою. Під час навчання в училищі в Чернігові почав займатися творчою роботою. Тоді такого розвитку цього (ремесел – авт.) ще не було і взагалі в радянські часи воно не було популярним, скільки стало з часом. А вже коли я прийшов з армії у 1979 році, і у 80-му працював на підприємстві, тоді профспілки почали звертати трошки увагу на відродження ремесел, робити якісь виставки і таким чином отой пласт піднімався.
Я абсолютно всі речі робив вжиткові, деякі були декоративні, але потім так сталося, що зацікавила мене рухома іграшка. Тим більше, що у мене син народився, підростав, і треба були йому якісь іграшки, а те, що було в магазині, мене так дивувало, лякало навіть. Тобто та пластмаса або метал не зовсім були фахово зроблені, і тим більше для дітей вони були навіть шкідливі. Оскільки навіть на підприємстві в Ніжині, де я працював, вироблялися автомобільчики, і коли дитина розбирала цей автомобіль, обов’язково ним ранилася, бо не був він до кінця фахово зроблений. І коли мій син поранився від того, я зрозумів, що треба робити щось своє краще, бо ти можеш сам врахувати і виправити усі недоліки.

Які саме іграшки виготовляєте? 

Я старався мало того, що рухомі іграшки робити, але щоб і шумові вони були. Тобто ті ж самі деркачі, колотили, дзиґи, фуркало. Багато майстрів на Косівщині, на Львівщині роблять, в Чернігові є хлопці, що роблять такі іграшки. Але не таких – іншого ґатунку, інших розмірів, іншої якості і т.д. Я багато навчався і спілкувався з Іваном Сидуроком – відомим майстром дитячої іграшки. Ну, і Бог милував, як то кажуть, ми один одному дороги не перейшли, тобто навпаки підсилили один одного.

Крім того ви тут бачите є і морока і дерев’яні маленькі велосипедики. Крім того Романа Поручинська колись мені запропонувала зробити і таким чином відтворити покутські «бички» (різдвяно-новорічний обряд віншування – авт.), так звана дитяча гра.

Покутські

Розкажіть про цю гру. 

Під час новорічних свят та колядувань, бачте он маленькі різні фігурки з дерева (це тільки невелика їх частинка), діти складали ці фігурки в торбинку. Виготовлялися ці фігурки різноманітні – і сільськогосподарський реманент і скульптурки людей і тварин і хатки – подібне до того, що ви тут бачите. Воно все складалося в торбу і під час колядувань, коли заходили до господаря, витягували з торбинки якусь фігурку, яка собою ніби передбачала на майбутній рік долю господаря. І відповідно, господар тоді вже обдаровував дитину чи грошима чи цукерками. Тобто він дякував, що сам собі визначив долю на майбутнє.

А яким чином така фігурка може визначити долю на майбутнє?

Кожна фігура — і та ж сама школа і та ж сама хатка, вітряк, дзвіниця, церква — в житті людини має певне значення, певне призначення. І робився той же самий рубель (колода, якою притискають (рублюють) сiнo пiд час перевезення в кузовi машини чи причепi трактора – авт.) — мініатюрний, невеличкий сантиметрів 7–8 довжиною. І якщо витягувався рубель, то чітко можна сказати, що це все розладиться, тобто почнуться всілякі негаразди. Якщо праник, або прач (дерев’яне знаряддя для вибивання білизни під час прання – авт.) витягувався, то відіб’єшся від ворогів. Єдина там прикрість була, чорна паличка – це дорога до пекла, десь сантиметрів 6–7 довжиною. І сорочка-дранка – це на бідність. Тобто переважною кількістю речей, яких там, мабуть, до сотні було (у мене було десь біля 60-ти) визначалася доля на майбутнє людини. Але бачте, тільки декілька предметів були, що визначали негаразди на майбутнє.

Ви ще згадували про таку іграшку як морока… 

Це національна українська іграшка, яка називається морока, хоча в деяких випадках її називають ще вузлом Макарова. Дехто каже, що це головоломка. Але головоломка, пробачте за нескромність, це тоді, коли голова болить (сміється). Морока складається з шести абсолютно правильної форми планочок чи брусочків. Вони можуть бути різні по величині, але пропорції повинні бути чіткі і підігнані абсолютно точно, до десятої долі міліметра навіть.

Морока

Гратися морокою означає спробувати її розібрати і скласти на місце. Тобто це гра на уважність, на кмітливість, вона розвиває інтелект, увагу.

Ви є одним з тих, хто відроджує Чернігівське різьблення. Розкажіть, які знаки чи символи використовує в орнаментиці своїх виробів?

Все залежить від призначення виробу. Якщо це скриня, то там можуть бути одні знаки, якщо це деркач, то обов’язково я використовую знак відведення грому, знаки засіяного поля, або опрацьованої землі, бо ці ж самі деркачі застосовувалися для відганяння нечистої сили або птахів, або звіра. А для такої нечистої сили — це все символічно.

На виставку з собою ви привези маленького дерев’яного велосипедика… 

Це декоративний велосипед. Але за останній час були зроблені два дитячі велосипеди, на які я навіть сам сідав їздив. Розміром десь сантиметрів 50, абсолютно дерев’яний, подібний до цього. Роблю також різноманітні автомобільчики рухомі, в які закладений принцип деркача, каченяти. Дітки назвали її деркачка, а я хотів назвати качка-деркачка, а воно у співзвучності вийшло деркачка.

З Оксаною (відома писанкарка Оксана Білоус – авт.) співпрацювали, зробили велику виставку. Я змайстрував багато всіляких полиць та підставок під писанки. В адміністрації Президента є полиця. Ось в Оксани виникла ще ідея – робити скриньки, в які поміщати писанки. Воно цікаво. Крім того, що воно привабливо, ще й практично. Не треба переміщати з одного контейнера в інший. Раніше писанки в Оксани були у паперових коробках. Це було не зручно. Зараз співпрацюємо таким планом, що вона у мене щось замовляє чи при зустрічі чи по телефону. Мені не треба пояснювати детально, що воно буде, я вже уявляю, яким воно повинно бути.

Яка середня ціна ваших виробів, зокрема, деркачів? 

Ну, десь в межах 100 грн. Це якщо брати середню, бо їх там 5 різновидів. Є колотила, найменша ціна приблизно 50 грн.

Сергій Святний, народний майстер

Ще розкажіть, як гратися з колотилом? 

Колотило, це не обов’язково забавка, але як і засіб передавати інформацію. Ним також можна відганяти нечисту силу або страх. Тому після війни, скажімо, люди ходили парами, маючи в руках колотило більших-менших форм і таким чином давали сигнал, що ось ми тут і якщо траплялися якісь негаразди, то колотилом вони попереджали про такі негаразди. Це мені старші люди розказували.

А це колотило я колись побачив у газеті «Сільські вісті» 20 років тому, тоді на них ще ніхто не звертав уваги. Десь в Запорізькій області жінка тримала своє колотило. Мені довелося експериментальним шляхом його зробити, відтворити. Таким чином зацікавились люди. Хтось купує, хтось не купує. Але на скільки воно мелодійне, почути тільки треба.

Крім того, бачите, тут лежать шаблі. Довелось мені якось на замовлення сину Президента робити… Оскільки я займаюся дитячою іграшкою, людина зацікавилася цим і запропонувала зробити. Ну і для того, щоб її зробити, треба було перечитати літературу, знайти джерела, яка шабля повинна бути. А шаблю не зробиш же турецьку або якусь китайську чи японський меч самурая. Тобто треба було знайти дійсно ту шаблю, яка була у козаків. Ну, і дуже багато літератури перебрав щодо козаків-мамаїв. А на зображенні «Козака Мамая» здебільшого була коротка шабля, подібна до цих (до шабель майстра – авт.), я навіть використав ті знаки, які там були або трапляються на деяких шаблях. Це вже як народна картина «Козак-Мамай». Таким чином й у мене така шабля є.

Розмовляла Катерина Качур

Знаю, що у багатьох країнах Європи професійні знання гончарів концентрувалися у ремісничих родах, передавалися з покоління в покоління. А в Україні цим ремеслом займаються переважно спадкові гончарі чи ним може оволодіти кожен?

І не так і не так. Принцип спадковості вже був зруйнований. Хоча приємно думати, що зараз хоча б родина Денисенків існують, і дай боже їм здоров’я, але це ж одиниці родин, які можуть так звучати. В Опішні жодна, ну, Пошивайло, перепрошую. На Західній Україні нікого. В Бубнівці Тетяна Шпак, але після неї нікого. Але, наприклад, є ми, але я — асфальтна культура. Я народився в Києві, у мене керамістами ніхто не був, мама тільки художник.

Ну, і тут ще можна додати, чому так вийшло. По історії ми мали страшний період, це одне. Не будемо заглиблюватися у цей момент. А по-друге, для нас усіх наступили так звані щасливі 90-ті роки, коли було зруйновано абсолютно все і про кераміку тут можна не казати. Почалася абсолютно інша історія для нас. І мистецьку сторінку тут вже будуємо ми. І я десь вирвався, закінчив інститут і технікум, поряд були ті самі люди, у яких спадковості ніякої нема і тепер вже від нас залежить, чи будуть наші діти чи будемо ми самі продовжувати цю справу.

Ну, ось мене навчав Михайло Дмитрович Головко, він син Дмитра Федоровича Головка, українського київського кераміста, який і на заводі Васильківському працював та й був помічником міністра культури з українського питання. Він пробивав і лембиків (вид традиційного українського посуду у вигляді тварини – авт.) і посуд, і виставки робили на ВДНГ (зараз НК «Експоцентр України» у Києві – авт.) і в Москві. Все було, і дякуємо дуже Михайлу Дмитровичу, що він продовжив справу свого батька. А його син теж закінчив інститут, технікум зі мною, але гончарством не хоче займатися. Ну, я буду. А за мною теж нікого нема. Ну, може донька буде, але це вже моя справа, як я її навчу.

Особисто ви за якими мотивами працюєте? Яку символіку закладаєте у вироби, який дух чи може послання?

Я хочу тут узагальнити, в моїх роботах і в моїй діяльності перше – це спротив, доведення, протест… Всією своєю діяльністю, кожним цим рухом, кожною роботою… хочу довести, що ми є, були і будемо. Не я, так хтось інший. Але десь там хай знають, що є товариш, який ворушиться і щось робить. Ось мій головний символ на зараз. А якщо казати про символіку, то у мене всі прийоми засновані на чіткому народному стилі ліплення… А з елементів в мене найцікавіше — це сварга в будь-якому варіанті, бо їх там мільйон, і вона ж як символ сонця.

Як ви вважаєте, за формами, орнаментом, кольоровою гаммою виробів – можна побачити внутрішній світ майстра, його темперамент/характер, прочитати думки?

До кольору я би не ставився так чітко, тому що це технологія… В кераміці кольори дуже формальні і не можна говорити, що якщо людина задимила посуд, то вона в чорній депресії перебуває… Але по характеру роботи можна здогадатися. Ну, це як і у людей — посмішка, настрій, якийсь рух – чи грайливий чи погрозливий.

У мене був колега, який в об’єм переводив всі скіфські анімалістичні мотиви на пекторалях — вони були пласкі з золота, а він їх переводив в кераміку в об’єм… В скіфських народів був культ агресії, це їхній такий стиль життя, нічого там поганого не було, це були просто дуже потужні агресивні племена. Словом, у колеги що не робота, то хтось когось ловить, гризе, відбивається, настромляє і все таке інше. Ну, людина собі відчувала, що їй подобалося в такому стилі працювати, щоб там була якась бійка…

Я ж поки що не вирішив, але бувають причини для роздумів і суму, а руки ж роблять своє… Скажімо, були такі стресові ситуації, як та сама 2004 року революція, і було таке загальне піднесення, що мені вже навіть у роботах хотілося зробити якийсь протест, маніфест, якийсь інформаційний удар нанести... В кожній роботі, в кожному русі було якесь повідомлення, що я от такий і роблю от таке, щоб вам всім от так. Зараз воно теж хочеться зробити якогось потужного лева, який склав лапи і дивиться кудись з таким погрозливим виглядом, що ніби «я ще не сплю». Ну, десь в такому плані. В принципі кожен майстер може закласти ідею, ідеологію, настрій, самопочуття, якщо хоче.  

Чи існують у Гончара якісь забобони? Скажімо, шведські гончарі вважають, що в понеділок і вівторок працюється найгірше, а найкраще в середу, четвер і п’ятницю.

Я взагалі вже параноїком став (сміється). Так, я б хотів, щоб деяких речей люди не бачили, я б не хотів, щоб деякі речі були. Наприклад, я б не хотів, щоб під час відкривання печі хтось був. У нас, до речі, є традиція цікава. Воно якось само тебе навчило. Ну от піч, це наша годувальниця. Біля печі взагалі треба дуже обережно ходити і дихати через раз. Але коли іде випал, а якщо ще випал йде на поливу, то це означає, що там дуже відповідальні речі відбуваються. І от коли цей випал, то не повинно, щоб хтось був тверезий. У нас це навіть ще з інституту пішло. Піч може бути поламаною, піч може погано працювати, ідеального нічого нема, а ще й люди ходять. І велике навантаження іде і працювали важко, а в печі багато робіт людей, які ходять зі стресом. Два дні ніхто нічого не бачить, завантажили і всі слухають, щоб нічого там не зірвалося, бо може бути, чи щось не посунулося. Дивляться на прилади, порівнюють, щось ходять. І коли така ситуація, то краще просто зібратися, накрити стіл і сидіти до упору. Чим краще все відбудеться, тим буде і кращим випал. І я вам кажу правду, жодного разу це не підвело. 

І як часто у вас бувають такі випали?

(сміється) Полив’яні випали бувають досить рідко. Причина у матеріалах, малувато поливи залишилось…

На скільки мені відомо, у більшості країн Європи гончарство було традиційно чоловічим ремеслом. Жінки або зовсім ним не займалися, або були задіяні на допоміжних роботах. Нині ж спостерігається прихід жінок у це ремесло. Як ви вважаєте, в наші дні можна гончарів порівнювати за гендерною ознакою, тобто казати, що чоловік-гончар є кращим майстром за жінку-гончарку?

Мені дуже подобається таке питання… Я знаю декілька найщасливіших прикладів, коли жінки — геніальні керамісти… У нас в інституті звичайно і дівчата були, і той процент, що там залишилося дві чи три дівчини, які цим займаються, це вже показник того, що цим можна і треба займатися. Але відкинемо інститут, там всі були в одних умовах. А зараз ось Наталя Зайцева зі мною працює — чудовий кераміст, ніяких претензій і не те що не гірше, а ще деякими місцями краще робить. Юлія Козятник, Ольга Гаврилова геніальні керамістки, у них фантазія космічна, яку в жодні рамки не вставиш; гончарує, випал робить, буде лопатою махати, буде копати…  Оля Безносюк — на комбінаті зараз працює. Ну, приклади є...  Світлана Качан, жінка. Так що? Давайте її ганяти? Пройшли часи, залишилися одиниці. І треба берегти. А Селюченко, а Тетяна Шпак… Якби не вони, нічого б вже не було…Тут я за фемінізм повний.

Який зараз відсоток жінок гончарів?

Чесно кажучи, якщо нас трішечки більше, то це теж не являється якоюсь перевагою… Хоча ми були на Чигиринському симпозіумі у 2005 році, коли Євген Бокусевич з Гаварецького села не хотів, щоб жінки підходили до печі. Ну, забобон. Їх там троє залишилося, село повністю мертве. Троє дядьків, всі помруть, але жінку не підпустять. Хоча його донька могла б працювати, свищики робила, але у повному сенсі як гончарівну вони її не сприймали. Зараз це вже все відійшло, хай працюють. Хоча є чисто фізичний аспект. Важко в принципі великий шмат глини відцентрувати або тягати повні відра з глиняною рідиною. Але дівчата все це ігнорують, працюють, хоч і важко. 

Чи можна відрізнити чоловічий виріб від жіночого? Може існують якісь зовнішні підказки?

Я думаю, що відрізню, чому? Чоловік це чоловік, йому треба великий розмір, потужність, сила, міць, нахабство якесь є, а інші люди чи чоловіки повинні сприймати і казати, що оцей виріб є потужним міцним. Я, наприклад, якщо порівнювати, сів би і зробив глека отаким (показує, що великим). Підійде жінка, а чого це тут напрягатись, вона зробить його з трьох частин і він буде таким самим. Але вона посидить над ним стільки часу, що він буде дуже естетичний, тендітний, лагідний і дуже тонкий, навіть у своїй формі, якщо це буде глек. А я вже не кажу про свищики, що вона пальчиками отак-от. І вицяцьковувати — це жіноче. Вони довше сидять над роботою, а я, наприклад, так не можу довго сидіти. Але і вони дещо не вміють, як я. У нас терези рівні.

Яка гончарна продукція найбільше користується попитом як серед іноземців так і серед українців — господарська кераміка чи може сувенірна продукція?

Нам тут знову не повезло, тому що іноземець кераміки боїться, в тому плані, що її можна розбити. Якщо й беруть, то щось невеличке. Я б так само робив… А рушник той склав… Якщо дивитися по Країні мрій до кризового стану, то багато іноземців, які працюють тут в Україні, все-таки купували вироби. Є люди поціновувачі мистецтва, вони їздять на таке собі полювання за старожитностями чи цікавою річчю… В процентному відношенні наші беруть нормально… Мені приємно про це згадувати, що… є і гроші і супермаркети, і посуд і якось воно все кольорово… Бо Сваровські скло залишилося або Богемське скло, але піди купи, діставай пачку грошей. Воно що тоді, що зараз коштує дорого, а якщо говорити на середньому рівні, то люди нахапалися того всього і тенденція пішла трішечки назад. І було приємно, коли людина приходить тільки за Лесіними тарілками (Леся Денисенко-Єременко – авт.), тільки за Лесіними горщиками. І мені приємно, що люди приходять за моїми горщиками, тільки за моєю синьо-зеленою гаммою… Якщо аналізуючи попит, то непогано.

А в який сезон найбільше вдається продати?

Звичайно зима, то не продається і не робиться нічого такого. Зима — це мертвий сезон. А ярмарки починаються звичайно з весни. Наша перша травнева у Пирогові. Потім кінець травня, день Києва, потім 22 червня — День Гончара, потім липень — Країна мрій. Потім симпозіуми підуть, нас запрошують, дні міст по всій Україні, їх багато, якщо є транспорт, якщо є посуд, продукція… Потім звичайно Сорочинці, але на Сорочинці або нема вже у мене продукції або я не можу її туди доставити. Серпень місяць — це День Незалежності. Перше вересня — останній осінній ярмарок в Пирогові, потім день Львова і закінчується. Ну, 10, може 12 подій.  

Чи можна говорити, що гончарна справа вигідна, якщо нею займатися професійно?

Об’єми не ті… Я не «валю» по 500 тарілок тільки, щоб робити. Я он в Польщі попрацював на конвеєрі замість машини, я більше не хочу. Я не роблю ті обсяги дикі, масу продукції і всі гроші мої. Це по-перше. По-друге, не купують в такому обсязі. І по-третє, є економічна складова, що горщик, тарілка чи глечик не можуть коштувати більше, ніж він може коштувати. Навіть якщо я зроблю найкращий, на мій погляд, глечик і скажу, що він коштує 500–600 грн, і я молюся на нього, для пересічної людини він такий самий, як і поряд. Ну, його можна ускладнити, оздобити, він буде коштувати дорожче ніж звичайний, але все одно, якщо зробити йому ціну велику, його ніхто не купить, а зробити таких 500 штук взагалі ніхто не купить, а почнеш знижувати, ну, скажуть, знижуй ще. Там вже економічні моменти йдуть, та й глини не так багато.

Також хочеш, щоб тебе сприймали не тільки як гончара чи гошкаря, а сприймали як художника, тому що маю якусь освіту, а за освітою я художник-кераміст… Я можу почати робити якусь абстракцію, буває настрій. Я ж не канонізую той стиль, в якому працюю, просто у мене вийшло. Чи от у мене було... Ну, не можу я дивитися, як Київ повирубували, мого Києва в принципі вже не існує, того самого, який я люблю. Тому взяв і зробив дерево — порізане, пошматоване, порване, обмотав його дротом колючим. Ну, звичайно будь-який мистецтвознавець скаже, що все, приїхали. Але я ж не горшки тільки ліплю, я ж теж людина, теж хочу щось зробити.

Продовження інтерв’ю з Іваном Бобковим читайте тут

Допитувалася Катерина Качур

Історія одного гуцула

Я сам з родом Буковця і моя мама буківська. Так склалось, що мама жила сама. Тато мій був ковалем. Нас було в мами 4 синів. Один помер маленьким, а другий помер в 35 років, а третій, старший за мене, ще живе. Нас два осталось. Я робив спочатку в тата у кузні, великі роки я там проробив. Але потім мені то надоїло, я вженився. Свою першу сопілочку я зробив в 6 років і зразу навчився на ній грати. Я той день ніколи не забуду, так він мені запам’ятався. Через 2 дні вже не було моєї сопілки, але я зловив вже своє. Я пішов горами, знайшов бузину, виштовхав стержнем серце з середини і зробив з того сопілку – денцівочку. Спочатку, стягнув кору трубкою і зробив дирочки, але вона скоро зсохлася. Я не давав собі спокою. А потому мама бачила, що зі мною біда.

Я скрипки собі робив такі: з дощок вирізав форму скрипки, набивав цвяшки і так то ушпановував, би то менше-більше звучало. Смичок, то був кусок прута. Згинав, в’язав нитками, так як лук, намазував смолою і то вже мені рипіло там. Мама мене за це і сварила і била, бо була з богачів і хотіла, щоб дбав про господарство, про коров, але зі мнов не було ради.

Один дід Василь казав мамі: «Анно, не муч ти дитину. Він собі має до музики охоту. Ти дивись, щоб він не крав, щоб нічого злого не робив, але допоможи йому. З него буде чоловік». А мама йому у відповідь казала: «Аєєє, з коваля та з музиканта ніколи газди не буде». Але мама вздріла вже, що я свого не попускаю і купила скрипку. Мама спочатку дала мому старшому брату скрипку, бо я ще був малий. Каже мама брату: «Васильку пробуй шось грати». Мені не дає, бо мені тоді 7 років було, то мама думала, що я мале і дурне, то не вмію грати. А я тільки  в брата скрипку побачив, то хапнув в нього з рук, та й побіг далеко на горб і там сидів до ночі – вчився грати. Але вже до хати увійшов іграючи. І як почав, в 6 років грати, так граю і до сьогодні. Всьо самоук.

А дудки (волинки) почав робити в 25 років. Тут був Михайлюк Іван, що робив дудки і попросив його зробити мені дудку. Через якийсь час приходжу до Івана, а моя дудка вже є. А я нічого не знаю від дудки. Як я ту дудку взяв, то пів року не давав собі спокою, бо я дуже впертий. І за зразком Іванової дудки почав робити дудку сам. Першу дудку, яку я зробив, я зразу викинув у піч, бо не получилась. Друга вже була файна, я на ній навчився грати, а потім продав. Зробив потім і трету. Через рік думаю, іду я знову до того Михайлюка. Свою дудку йому зразу не показую, граю на його дуді. Потім все-таки не стримався, приніс йому показати свою дуду. Він так здивовано дивився, що навіть не кліпав. Я почав грати на дуді та й даю йому подивитись. Іван вже мав 82 роки. Оглянув він дуду, та й помахав головов. Я питаю: «Чого це ви Іванку махнули головою? Певно, я лихо зробив? Ні, каже Іван, я махнув через те, що я вже так зробити не годен».

На мене часто казали Павлів, бо мого діда звали Павлом. Так і тепер інколи називають. Кажуть люди, що Павлів то є дідко, а не чоловік. Він може всяке створити.

Які інструменти ви робите і на яких граєте?

Я граю на всіх інструментах, що вмію робити. Телинка, сопілка, денцівка, сопілка «музикальна» на 6 дірок, роги, трембіти, цимбали, ліри.

Розкажіть трохи про трембіти.

Трембіта, то є простий духовий інструмент. Почав  я робити трембіти вже давно. Якось прийшов до мене чоловік і просив зремонтувати стару трембіту. Я сказав йому, що знаєте пане, тут нема що ремонтувати. Все дерево під корою просто струхло. Все прогнило. І по тій старій трембіті, я зробив нову. Дірочка для губ має бути шириною 6 мл і потім до кінця отвір розширяється.

Яка повинна бути довжина трембіти?

У нас, на Гуцульщині, роблять 3 метри. Хоча я чув, що була одна на 2.5 метри. Може бути і 2.8 м. Але трембіта робиться з двох кусків по 1.5 метра, для зручності в транспортуванні та зберганні. Часто трембітають на похоронах гуцулів.

Скільки трембіт повинно бути для гри на похороні?

Переважно 2. Десь багатші заказували і три і чотири трембіти. Хоча в більшості дві. Одна басує, друга грає. В колядниках грає одна трембіта.

А як же вас Руслана знайшла? Ви їй робили трембіти?

Так, так. Приїжджали за Львова, казали для Руслани. Я зробив їй 8 трембіт. Спочатку мене просили 3 трембіти зробити. Потім приїхали ще за трьома. І ще раз за двома. Потім і сама продавала ті трембіти, грошей не мало заробила, але пожертвувала ті гроші на добре, собі не забрала. То її справа. Вона заплатила, що я сказав.

Чи багато часу йде, щоб зробити трембіту?

Від початку треба дерево заготовити. Треба чистенького, щоб не було сучків. Стовбур дерева ділиться на 4 частини, щоб була гітівка. Потім паличку робиш кругленьку, а потім шкіблею (різець – авт.) вибираєш середину. Десь близько тижня треба проробити. Зараз, вже ніхто ті трембіти не робить. Старі не можуть, а молоді не хочуть. Я роблю все з гуцульських інструментів. Навіть було, що я зробив кларнет румунського розміру, з дуба. Проварив за спеціальним рецептом. Згодом продав. Я всяке роблю,  в кузні і коня підкую, сверла, сокири роблю. Я ж коваль. Я не знаходив такого, що я би не зробив. Син вже навчився в мене цимбали робити. Вже зробив кілька гарних штук. В цимбалах роблять спідню дошку з явора, верх зі смереки. Скрипка і ліра робиться так само.

Для скрипки потрібний добрий лак. Де ви його берете?

То не лак, то давня політура. Я роблю по давному, а зараз чув, що дійсно є такий лак для скрипки, що пензлем полакував і все готово. Вона однотонна така, хоча і має блиск, але не має тих відтінків, що з палітурою. Я байцую собі, мені один з Москви дістав ще трохи палітури, бо важко зараз знайти. Байцом потім наводиться відтінки, колір, а політурою полірується до блиску.

Я ніде не вчений. Тільки три класи школи. Після війни, треба було мамі помагати. Був такий у Франківську Магдій, який керував різними ансамблями, то він приїхав два рази до нас, щоб мене якось забрати до Франківська. Казав, що будете в нас у філармонії робити і давали мені п’ятикімнатну квартиру. Але я не хотів і жінка не хотіла. Ще я кузню дуже люблю.

Розкажіть про свою сім’ю. Кому ви передасте свої знання і уміння?

В мене було 5 синів і 3 дочки. Мій син Михайло, помер від хвороби в 35 років. Він теж сильно грав на скрипці, на дуді, на кларнеті. А Юра, Василь, Дмитро і Микола — є. Вони всі вміють грати, їздять на фестивалі, але Василь чогось не хоче музиков заніматись. Він газда дома.

На яких фестивалях ви виступали?

Я багато де виступав. Ще почав їздити за радянських часів і грав по всьому Союзі. В Москві був 2 рази. В 1971 році, там був Всесоюзний фестиваль, де було по-одному представнику з кожної країни. Я там ж, звичайно, представляв Україну. Я годину грав, так що ледве встояв. То граю, то співаю. У Ленінграді був, в Києві та Львові. Після проголошення Незалежності  України вже не хотів нікуди їхати. Дуже кликали мене в Бельгію, в Мексику. Я був тільки в Польщі. В Польщі навіть записали мій диск. Також диск записали вже і в Києві. Це зробив пан Мельник. Нещодавно, їхали ми з синами на «Країну Мрій». Олег Скрипка мене запросив. Він був у мене дома, ночував.

Ми називаємося «сімейний ансамбль Тафійчуків». Три сини і я.

Вам сподобалось на «Країні Мрій»?

Сподобалось, чому ні? Просто я вже старший, я не дуже хочу їхати, бо змучуюсь. Олег Скрипка купляв тут різні інструменти гуцульські, дримбу шукав. Я дримбу вмію робити, але не хочу, не люблю її.

А на якому інструменті найважче грати?

В мене таких інструментів нема, на яких би я не грав. На дуді важко вчитися, бо від дихання часто в голові кружляє.

А як робиться дуда (гуцульська волинка)?

А це шкіра таки з кози, треба облупити її, але не обрізати. Треба стягнути шкіру, як сорочку. Задні ножки напорюються, а голову відрізують.

Яка повинна бути коза молода чи стара?

Може бути і 6-7 місяців і рік, може і 2 роки.

А з якого дерева потрібно робити дерев’яні деталі до дуди?

Нарамиця може бути з явора, з груші, сливки. Мунштук для надування повітря може бути з коров’ячого рога, але то важко. Я більше роблю з пластику.

А ви і з коров’ячих рогів робите інструменти?

Взагалі, не роблю. Але одному у Крашникові зробив. Він десь дістав великий, біля 70 см, воловий ріг і попросив зробити дірку та вкласти мунштук. Буває роблю дерев’яні роги, але зараз не маю. Залізні роги не добрі, бо вони штучні і не мають того звуку, що дерев’яні.

А на яких святах грають на дуді?

Колись, дуду дуже поважали старші люди. На весілля, то обов’язково була дуда. І всіх інших забавах, вечорницях, святах церковних — кликали завжди дударя. Зараз, уже ні. Молоді не хотять ні дуди, нічого. Молоді навіть скрипку не питають.

Кажуть, що  п’яного дударя не буває?

Та бувало в мене різне. Так часто приходилось виливати горілку в дуду, особливо на весіллях. Я не хочу пити, бо грати не зможу. Гроші ж мені заплатили за гру, а не за п’янку. То таки треба до всього бажання, чим би чоловік не хотів займатись, то треба любити. Зі смаком його зачинати і кінчити. А як людина робить так, як на мус, то нічо не буде.

Навіть у мене були з Шотландії, то їх волинки простіші, ніж наші дуди. В них є бас і одна октава, а в нас дві. Тому їхні інструменти легше настроювати і легше грати.

Гостював у майстра Тарас Пасимок

Звідки взялася Мокша та чого вона прагне Рукотвори дізнавалися  у головного натхненника проекту Сашка Бо-Гі.

Передумови проекту

Як взагалі виник проект «Мокша»? Що підштовхнуло до його створення? Розкажіть про передумови.

Випадково. Чи скоріше не випадково. Жили собі своїми думками, а довелось втілювати їх у одяг. При чому тут одяг? При чому тут ми до одягу? Але тепер треба вчитися говорити до людей через одежину. Спілкуватися з ними, сперечатися, друзякатися. А от передумови – то вже випадковість. Думали робити одне, а почали зовсім інше. Бо так.

З чого ви починали? Чи пам’ятаєте перші обговорення/дискусії зі своїми колегами з приводу організації виробничого процесу та дизайну майбутнього вбрання?

Ми починали з молодого вина. Попереднього дня вигадував модель після основної роботи, наступного розробляв вишивку і вже ввечері біг до Юрка «вишивати». Бо він вміє робити смачнюче вино…Отак і народилася наша перша «колекція». Багато не обговорювали, бо вс, що робили було вперше і питань майже не було. Це зараз вже «спеціалісти» і стоїмо там всі – міркуємо.

Чому почали займатися саме одягом?

Ну, а чим же ж ще. Близько до людей. Бо скатертини якось не то. Хоча і їх хочемо поробити.

Чи всі люди у команді є професійними дизайнерами?

Аж, ніхто.

Тоді як ви навчилися швейної справи?

Та ше не навчилися. Книжки, люди, практика.

Ідеологія

Що означає слово «мокша» і чому саме така назва вашої торгової марки? Яку основну ідею через одяг ви несе між люди?

Ідей багато різних. Вони навіть можуть протирічити одна одній, якщо дивитися на них з боку. Напрямок кожної ідеї наполовину залежить від кола сприймаючих наше «повідомлення». А говорити хочеться до різних людей і від того говориться різне. Нас можна окреслити скоріше за мотивацією, бажанням та методиками донесення повідомлень.

Раніше у дизайні одягу ви широко використовували вишивку в дусі трипільської графіки та написи з цитат Б.І. Антонича. Зважаючи на останні моделі, зараз ніби від цього трохи відійшли. Чи це лише на перший погляд?

Ми скачемо від теми до теми, бо не маємо зараз можливості розкрити ті теми досить широко та глибоко. І Трипілля і Антонич заслуговують на великий об’єм праці. Сподіваюсь ми ще повернемось до цього, бо в них багато чого співзвучного з «Мокшею».

Розкажіть про еволюцію дизайнерських мотивів в одязі «Мокша».

Наші мотиви, на сьогодні – акцентування деяких пластів культури, які десь є основою нашого світогляду. Як на мене, то це ще не еволюція, а стан визрівання.

Чому саме з льону шиєте одяг?

Перше, натуральна тканина. Друге, притаманна нашому регіону. Третє, має багато цінних властивостей, в тому числі виховну, бо дуже мнеться. Четверте, світоглядно співпадає з нашою естетикою – простота.

Які ще види тканин використовуєте?

Із задоволенням працюємо з бавовною, і якби було більше її вибору, то ширше б використовували. На зиму підключаємо вовняні тканини.

Чула, що ви уникаєте відвертої реклами, скажімо на білбордах? А також чи прагнете влаштувати показ мод своїх колекцій на професійній сцені?

Реклама в сучасних формах протирічить нашій концепції чесності та простоти. Ясно, що ми маємо сповістити народ, ясно, що донести треба і стан емоційний і нагадати знов, тобто все, як в рекламі. Але та реклама, що є зараз, агресивно проштовхує в мозок, а це вже агресія інформативна. Рекет.

Те саме з фешн індустрією. Вона на інше націлена. Ми не хочемо робити бізнес, хочемо триматися гармонії, межі. Це знову ж таки відомо, що в Європі діють принципи сталої економіки — там люди вже практикують життя помірне.

Мені здається шо не можна туди лізти (у професійний модельний бізнес – авт.). Це як про державу і касти, пам’ятаєш говорили? То вже інший устрій, там інші правила буття, ми проти цього.

А свій стиль, у якому творите, як би описали, назвали?

Ну , не знаю. Нема, мабуть, стилю. Є ідеї, які можуть дозволити піти в будь-який стиль.

Організація шитва

Скільки людей працює над виготовленням одягу?

Зараз біля десяти всього. Двоє дизайнерів, два конструктори, закрійник та швачки. Ми всі непрофесіонали. Ясно, що кожен десь має основні поняття по спеціалізації, а деякі багату практику, але те, що виходить з-під голки, як готове, то майже кожен раз нові рішення, при тому спільні. Цей одяг міняє і виробників. Тому ми за непрофесійність, бо вона будить людей до творчої роботи. Та й цікаво стає працювати! А від того життя не марно витрачається… та це ціла тема окрема.

В якому місці ви творите одяг і за яких умов це відбувається?

В нас є приміщення, розташоване в колишній промзоні на мальовничому березі Південного Бугу. З одного боку цього приміщення напіврозвалений цегельний завод вартий уваги, як декорації до фільму про війну, а з іншого — полинове поле з виходами подільського граніту, яке стелиться до бурхливих перекатів річки. А ми – на межі.

Чи плануєте розширювати кадрову і виробничу базу?

Та планувати поки не виходить, але бажання є велике. Та й ідей вистачає, та й можливості територіальні є. А чого не вистачає? Може однодумців, бо сам все не охопиш.

У який спосіб поширюєте одяг Мокші серед людей?

Фестивалі, інтернет, магазини, з якими співпрацюємо та найголовніше від людини до людини. Ми особливо не використовуємо різні там рекламні технології, не наше воно, тому приємно бачити, як серед людей наш одяг вибирає своїх. Якось воно по-чесному, чи що. Таке відчуття, що ми ніби здружуємось з тими, хто бере на себе сміливість носити «Мокшу». Бо ми самі носимо наш одяг і знаємо по собі, чого те носіння варте.

Чи достатньо прихильників такого одягу?

Не знаю, чи достатньо, але є вже трохи. Ми б дуже хотіли, щоб нас сприймали більше і глибше. Розуміючи, що не можна перетворюватись на масовий одяг, ми намагаємося максимально урізноманітнювати ідеї, дизайни, види продукції.

Мокша — це прибуткова справа?

Буде прибуткова. Поки ми в стадії розвертання і про прибутки ще не знаємо. Ясно, що вони потрібні, але ми йдемо трохи іншим шляхом. Прибутки це одна з цілей, до якої ми прагнемо, і водночас не найголовніша. Є інші важливі чинники нашого існування, як філософсько-соціально-бізнесового проекту. Ми пробуємо налаштувати свою роботу-життя якось гармонійно. І знаєте що? Це досить важко. Бо оточення діє зовсім інакше, інколи до протилежного.

Мокша як спосіб життя

Так здається, що Мокша це не тільки торгова марка з пошиву одягу, а й певний спосіб життя та світобачення. Чи справді це так?

Так. Ми пробуємо втілювати своє бачення способу життя. Кожен стиль в одязі — від загальних тенденцій моди до локальних субкультурних течій — пропонує чи підтримує якийсь спосіб життя. Хто свідомо, а хто ні, вкладають людям в голови якусь картинку світу, якісь моделі поведінки, якусь мораль. Ми з тих, хто робить це свідомо. Мало того, для нас це, мабуть, головне. Може наше бачення трохи незвичне для людей, але для нас, то і є показник чогось нового, бо те, що вже є, нас не влаштовує.

Яким ви бачите світ?

Хтось сказав, що ми робимо український дзен. Може і так. Плескаємо однією долонею, поки не натрапимо на другу.

Вивідувала Катерина Качур

У свої 25 років ти стільки всього вже досягнув – брав участь у численних виставках, організовував персональні. Звідки черпаєш енергію? 

Козаки казали, що з космосу. Я не знаю (сміється). Коли я втілюю якусь ідею, то на її місце приходить ще більше ідей. І вони такі всі великі, що я спочатку лякаюсь, але потім очі бояться, а руки роблять.

От я зокрема читав про гончарний посуд… Раніше вважали, що кожен характерник-козак був гончарем. То магічні люди, які знали спеціальні секрети, мали особливу силу, були набожними. Що найцікавіше, колись гончарі казали… Це зараз там кажуть, стільки то горщиків, стільки то штук, а раніше казали — стільки то душ. Наприклад, не 30 штук горщиків, а 30 душ горщиків. Колись горщики ховали. Якщо, наприклад, битий посуд, то черепки збирали і потім закопували. Був навіть спеціальний обряд захоронення горщика.

Звідки черпаю енергію, я не знаю... Навіть коли хворію, або є якась агресія, сум, сідаєш за гончарний круг і все проходить, тобто стрес знімається. Бо все у світі, абсолютно все, що рухається за годинниковою стрілкою, має енергетику. Зокрема, гончарний круг крутиться проти годинникової стрілки, тобто крутиш його правою ногою, але якщо ти гончариш на ньому щось, то глина піднімається за годинниковою стрілкою, отже або миска або горщик або будь-що вже має у собі енергетику. Дуже багато легенд існує про те, що Бог створив людину саме з глини...

Якщо це не секрет, можеш в загальному розповісти технологію виготовлення козацьких хрестів? І чи готуєшся якось перед тим, як почати їх робити? 

Я обов’язково читаю молитву, коли починаю робити хрест. А технологія... Коли ми ще навчалися, у нас архітектор була, яка любила приказку: «методом научного тика». Тобто зробив — тріснув, значить щось не те, пробники постійно робиш. Ну, ось четвертий хрест я роблю вже майже з закритими очима. Тому що в першому було декілька помилок, які я допустив. Звичайно я їх виправив і більше не допущу. Вдячний Сергію Івановичу Спасьонову, дуже гарний гончар і технолог, до якого я постійно звертаюся. Він зазвичай жартує, але допомагає. Тобто дуже багато речей я дізнався, наприклад, як заробити тріщинку, щоб її не було видно, і вона ніколи далі не пішла. І дуже багато-багато секретів, але я не скажу (сміється).

Хрести виготовляю з шамоту. Шамот — це глина, у якій є маленькі фракції вже випаленої глини. Шамот поділяється на три шамоти: дрібна фракція, посередня і велика. Зокрема, я працюю з дрібною, з неї в принципі можна й гончарити. Я купую її в Слов’янську. Тобто я замовляю, а вони привозять мені.

У печі хрести запікаю при температурі 1050 градусів, тобто шамот любить високу температуру. Випалюю хрести частинами, бо у мене не дозволяє висота печі, всього 70 см. Тобто якщо це хрест, то він складений з частин. Там роблю такі замочки спеціальні. Воно все в єдине вставляється, ставиться на спеціальний клей. Зверху білим цементом, 600-им. Тобто покриваю спеціальним гідростопом, є  там такі спеціальні матеріали, і хрест стоятиме надворі хоч сто років.

Тобто ні дощ, ні сонце...

Абсолютно! Ні сніг. Ні, ну звичайно, якщо задатися ідеєю розвалити, то… дурних людей вистачає. Але в принципі, якщо буде просто стояти, він ще обростає спеціальними такими грибочками, мохами, то стоятиме дуже довго.

Мене завжди цікавило, про що гончар думає в процесі ліплення горщиків? Тобто він думає про те, щоб швидше закінчити роботу, як краще виліпити виріб... Чи може які інші думки виникають?

Думки дуже різні. Взагалі раніше було так, що люди, зокрема гончарі були дуже набожні, про погане не думали, читали спеціальні молитви. Коли сідаю гончарити, то я дивлюсь, щоб була дуже ніжна ніжечка, щоб був гарний орнамент, щоб взагалі був гармонійний горщик, тобто я думаю про нього.

У якому стилі працюєш?

Традиційний український. Все починається з глини, горщика, глека, макітри, а вже після того можна робити лембіки, зооморфні роботи і свічники. Якщо не вміти робити мілку пластику – горщики, баранці маленькі, свищики, то можна далі не рухатись.

Де береш ідеї для своїх майбутніх виробів? 

Найцікавіше, що ідея в голові виникає, коли їдеш, наприклад, за кермом і стоїш у пробці, Та в голові це одна робота, потім на папері, якщо робиш ескіз, зовсім інша, а коли вже ліпиш, то виріб абсолютно по-третьому виглядає.

Коли виникає відчуття, що цей горщик чи ця композиція вже готова?

Коли відкриваю піч... Коли температура робить з глиною оте таїнство в печі, ти відкриваєш і не знаєш, що там буде... абсолютно не знаєш, відкриваєш і дивишся... От тоді або подив якийсь або розчарування, або навіть таке: ого, супер, я навіть не очікував.

Існують різні печі. Є так звані пєц, там роблять чорно-димні горщики. Це в землі зроблена така пєца, вона опалюється переважно грабом (вид дерева – авт.).

Є печі з цегли, але ж вони випалюються на дровах. Є електричні печі, які працюють на електричній спіралі. Є газові, які набирають температуру за рахунок газу. Є безліч різних печей. У мене електрична. Але найкраща звичайно що на дровах. Це коли вогнище робить з керамікою такі дива, бог ти мій! Коли оті язики полум’я пронизують горщик, вони тоді такі малюнки там залишають — таке щось неймовірне.

Ти казав, що буває виходять браковані вироби... що ти з ними робиш? 

Деякі тріснуті миски продають в ресторани на декорації. Звичайно, такі миски коштують набагато дешевше. Я ніколи битого, потрісканого не продаю, не міняю, не дарую, бо кажуть, що ніколи не можна їсти з кераміки, яка тріснула. Але буває приходить дизайнер з ресторану і каже, мені потрібно така-то кераміка. Я кажу у мене є миска за 1000 грн, вона ідеальна, є за 200 грн не ідеальна, є якась тріщина. Звичайно він купить за 200 грн, поставить її десь в куточку і ніхто не знатиме, що вона тріснута. І мені добре і йому добре. І він на тому заробив і я позбувся речі.

Розкажи про свою незвичайну майстерню. Тут так затишно і гарно — стрибає по підлозі кролик, розмовляє папуга... Я так зрозуміла, коли ти сюди прийшов, тут нічого не було. 

Абсолютно нічого не було. Тут були старі вікна, не було світла, криві стіни, лавочки не були розписані… Майже все, що тут є, а це 400 слоників, всі миски, вся література, усі лампочки, усі вазончики, кролик Шпоня, пташка — це все за майже сім років, що я тут працюю.

А що це за колекція слоників, що туляться на полицях? 

Всі слони приносять щастя. Ця колекція з різних країн, з різних місць і різні люди її дарували. Тут 400 з копійками слонів. Після 400-сотого я перестав рахувати, бо в мене і вдома є і в машині. Життя буває різне, тернисте. Трапляються такі ситуації, коли буває гірко в житті, але пронесло, все нормально, якось вижив в цій ситуації. Приходиш, отак гончариш або щось робиш і слон просто падає розбивається. Тобто слон зробив якусь свою справу, він якесь маленьке щастя приніс, він дав, відвів від чогось і самоліквідувався.

Твоя майстерня – це кілька кімнат, які розташовані у центрі трудової реабілітації для розумово відсталих інвалідів Києва. Ти працюєш з дітками з особливими потребами. Мабуть, нелегко. А в чому полягає твоя робота з ними? 

Я з ними працюю як психолог, як художник-кераміст і практично як психолог. Ну, наприклад… приходить до центру така дитина, хтось їй «нахамив» в тролейбусі, у неї стрес, я даю їй шматок глини або папір і кажу, зроби все те, що ти відчуваєш. Вона робить щось таке страшне, таку тваринку, що просто нереально. Моя фантазія навіть такого не розуміє, а потім через деякий час я беру і її долоньками доліплю квіточку, посмішку… Якщо це намальовано на листочку, домальовую веселку, сонечко і на підсвідомому рівні у дитини зникає ота агресія або стрес, який у неї був. Дуже багато схожих прийомів є, зокрема з глиною. Важко? Так, але ж…

Чи можна так сказати, що ти живеш у майстерні?

(сміється) Майже, майже живу. Тут дуже добре, у нас є й душ, а це найголовніше. Знизу супермаркет, тобто можна піти купити поїсти. До мене дуже багато друзів заходять, дзвонять: «Толян, ми до тебе їдем»... Я їм кажу: «Шановні, беріть, що-небудь». Але коли взагалі тотально погано, тобто я знаю, що буду ніч працювати, то у мене є багато різної музики, кобзарів я люблю, вмикаю музику, ставлю горщечок, нарізаю картопельки, сальце — і в піч, і за півгодини воно готується, а сам працюю всю ніч... кава і вперед.

Чи є час на відпочинок? 

Ну, коли творчо працюю, тоді й відпочиваю. На це немає часу, що таке відпочинок. Відпочинок, це коли працюєш. Там є пару годин поспати, поспав і добре. Ну, звичайно без фанатизму, втомився, то спиш. Я також люблю смачно поїсти, то святе, тобто я собі не відмовляю. Якщо у нас обід, то значить обід.

Як щодо особистого життя? Дівчата теж захоплено займаються глиною? 

Є у мене знайомі, вони думають, якщо художник, то він має бути одруженим. А я їм кажу, що байди в неволі не розмножуються. Принаймні, зараз. Я ще молодий, у мене все попереду. І тим паче, от уяви собі: я поїхав на якийсь симпозіум, там безліч дівчат. Я навчаю їх гончарити. Якщо збоку подивитися, як я працюю з дівчиною, тобто я торкаюся її долоні, можу поправити зачіску, торкнутися до ноги, переставити її, посадити її, то можна неправильно зрозуміти, але в тому нічого поганого нема, то нормально. І я ж таки можу поїхати на симпозіум у Запоріжжя, можу поїхати в Одесу, в Чигирин, Черкаси, будь-куди за кордон, поїхати у Польщу працювати. Яка дівчина це витримає!

Як щодо закордону, чи бував вже там?

Було багато запрошень, але я ще не їздив жодного разу. Я ще тут в Україні не зробив все те, що хочу. У мене є план, який я хочу зробити, а після того вже поїхати. Розумієте, є велике значення, коли ти їдеш кудись сам і ти маєш там собі наймати перекладача, щоб спілкуватися з кимось, бо ти хочеш попіарити себе. А є інша ситуація, коли ти вже визнаний і ти їдеш туди, і вони наймають тобі перекладача, щоб поспілкуватися з тобою. То велика різниця…

Побувала у майстерні Катерина Качур