У залах Музею художник представив свої як давні так і нові роботи, аж понад сім десятків. Усі по-дитячому наївні, яскраві, сюжетно багаті та в дечому міфічно-фантастичні. Не дарма, своїми вчителями Іван Приходько називає Марію Приймаченко та Ганну Собачку-Шостак, з творчістю яких вперше познайомився ще замолоду в Музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві. Та робіт наставниць не копіює, виробив свій стиль й манеру декоративного розпису. Українська народна тематика, природа та образно-символічне їх переосмислення стають візуальним стержнем усіх картин майстра. А фахівці твердять, що картини Приходька кожного дорослого взмозі повернути у дитинство.

Олександр Босий, завідувач відділу народного мистецтва Національного музею архітектури та побуту України:

— Іван Приходько допоможе нам повернути дитинне бачення світу. Ми дивимося на картину, а там раптом із голови коня проростають квіти, і взагалі кінь дивиться якимсь людським оком і здається, що це вже не кінь, а цілий космос, як курочка ряба, про яку кажуть, що це зоряне небо в крапочку.

Картина "Сонячне диво". Гуаш, лак, картон

Звертається митець і до теми Трипілля. Щоправда цікавитися ним почав лиш з півроку тому, за цей час намалював з десяток тематичних картин. Джерелами інформації стали насамперед різні видання, планує поїхати і в музей Трипілля, що знаходиться в однойменному селі на Київщині.

Іван Приходько, художник, майстер-різьбяр:

— Я вивчаю зараз Трипілля. Читаю про це багато: що воно таке, що то за посуд, що за малюнки. У зображених лініях я знаходжу сонце, землю, колоски – і все у таких ритмах, що аж за душу шкребе. А жінки які красиві були, які статичні. Колись люди були ближчими до природи, не гули у них над головами, як-то кажуть, оті машини, мобілки. 

У природі розчинився і сам майстер. Хто б не побував у його господі каже, що ніби потрапляєш у живий музей народної архітектури та побуту. Митець свідомо мешкає у понад столітній хаті, на  сволоку якої вирізьблена дата «29 апреля 1903 р.». Окрім печі, гріється котами, яких у майстра далеко не кілька. А в хліві мекають кози, кудкудачуть курі та піє півень. Оце і все господарство.

Тамара Гончаренко, старший науковий співробітник Запорізького художнього музею:

— Це унікальний майстер, який творить щире українське мистецтво, бо живе традиційним українським життям. У нього в хаті навіть немає звичайного віника, який є у кожному цивілізованому будинку, бо робить собі віника з очерету. Дуже життєлюбна людина. Створюючи картину, Приходько виносить її в город і здалеку дивиться, як вливається його картина у простір чи гармоніює з довколишнім світом.

Коли я вперше 2005 року приїхала до Івана Приходька, у нього в хаті на стіні протягом 15 років висіла невеликого розміру картина «Козака Мамая», але художник створив на стільки сильний образ цього козака, що я надзвичайно рада, що для нашої колекції ми змогли придбати цю картину та ще й за таку символічну ціну, всього 60 гривень. Та ж цій роботі просто ціни немає, вона стала візитівкою нашого музею.

Люди постійно приїжджають до Івана Приходька, його мистецтво розлітається по всьому світу і він навіть не фотографує цих речей. І буває так, що зустрічаючись зі своїми власними творами через 10-15 років Іван навіть забуває, що таке робив, дивується, новими очима дивиться на свої старі роботи.

На виставці представлені картини та різьблені вироби майстра

Майстер й сам визнає, що свої твори по штучно не рахує. Їх часто закуповують музеї та галереї. Його ж справа творити, а все інше математика.

Іван Приходько, художник, майстер-різьбяр:

— В цьому році написав картин може з сорок, а то й більше. Але так захоплююся, що їх навіть не рахую, інколи забуваю підписати. То вже знайшов чоловіка, який веде всю мою картотеку. 

«Говорити про мистецтво майстра термінами мистецтвознавства і етнології – це фальсифікат. У цьому є штучність, треба слухати самого майстра», — сказав під час відкриття виставки голова Київського осередку народних майстрів Ігор Пошивайло. Тож, хто ще не бачив картин Івана Приходька, може це зробити до 26 вересня в Музеї Івана Гончара (Київ, вул. Івана Мазепи, 29).

Текст та світлини Катерини Качур

Інтерв’ю з Іваном Приходьком читайте на сторінках інтернет-видання «Рукотвори«

Іван Приходько живе в селі Дударків на Київщині. Там його знає кожен: 

-    Не підкажете, де у вашому селі живе майстер, що виготовляє дерев’яних ангелів? – запитую у жінки-продавця магазину при в’їзді в село.
-    Це ви про Івана Приходька?! Чого ж, знаю! Їдьте прямо до центра села, а за мостом повернете направо, там постійно прямо, майже до краю села.
 

Хата Івана Приходька, народного майстра

Вже 15 років як пан Іван за 9 тисяч рублів купив стареньку хату з дерев’яних кругляків. При вході в помешкання повісив власноруч мальовану картину — червоний лелека на блакитному тлі. У сінях двоє дверей. Ліворуч — до темної комори з усіляким вжитковим скарбом, праворуч — до єдиної кімнати. Низька стеля, глиняна долівка, притрушена стружками, старі рушники на вікнах. Напис на сволоку сповіщає, що хату зробили: «1903 года месяца апреля 29 дня». Якби не телевізор в кутку, економна флуоресцентна лампочка на стелі та сучасний годинник на стіні, можна подумати, що на дворі XIX століття.

— Я тут живу і це у мене як майстерня. Купив хату, щоб створити тут музей. Але голова сільської ради виявився шахраєм, як більшість у нас зараз керівників. Він абсолютно нічого не дає робити, роздав всю землю. Він повинен допомагати, хоча би раз у місяць у мене побувати. А то дорога сюди тільки тепер появилася.

У хаті смачно пахне смаженою картоплею. Біля груби туляться кілька котів, а веселі пси стрибають на ноги.

— Звичайно, тут треба порядок навести, але ніхто не хоче допомогти. І свої родичі теж на таке скоса дивляться, вони люблять, щоб килимами було все заслано. А стружки — це дуже вигідно — куряви нема, сохне і тепло, а потім, як висохнуть, я грубу ними палю. У мене безвідходне виробництво (сміється).

Господар Іван у горщику ставить воду на куліш. Засипає пшоном та водночас показує черпака, на перший погляд ніби дерев’яного. 

Це ви самі зробили? 

Це у мене такі гарбузи ростуть (сміється).

За якусь мить хлюпає трохи води на долівку і дрова. 

— А долівка завжди повинна або водою поливатися або снігом. Як тільки сніг випав, то його обов’язково треба в хату занеси, хоча би піввідра і розкидати кругом. Тоді ніби прибуває до тебе космос…

На стінах висять кілька картин у стилі Марії Приймаченко. Іван Приходько називає себе її учнем, хоча в житті ніколи не бачив. 

А ці картини самі малювали чи де взяли?

Це мої, народний розпис. Я учень Марії Приймаченко, знаєте таку? Мабуть, і Ганну Собачко чули? То я самий-самий такий їхній прихильник в Україні. Це тепер про Марію Приймаченко взнали, а я давним-давно — тільки вона почала в 60-х роках тих звірів малювати, то я одразу почав вивчати їх.

Був такий Григорій Абрамович Местечкін, мистецтвознавець, сам єврей, але любив Україну більше за усіх українців і він зробив Марію Приймаченко. Він їй допоміг, їздив до неї додому ще тільки починалось це все діло на початку 60-х років. Він каже: «Маріє Оксентіївно, малюйте щось таке дитяче, звірів». Але вона теж мудра була — знала, що натуральне не можна малювати: навіщо, воно ж вже є, кому воно потрібне… Мені часто кажуть: «Який ти художник, ти мій портрет не намалюєш», а я кажу: «Як не намалюю? Ось я звіра цікавого зробив, ложку дерев’яну — ось це вже твій портрет. Ти вже є, навіщо я буду тебе малювати?»

Помічаю, на припічку сохне з десяток вирізаних ангелів та пташок, а біля них примостився й спить біло-чорний кіт.

Коли ви почали займатися творчістю? 

Ангелів почав робити років 15 тому. Ще роблю пташок з дерева, скриньки у вигляді коників, левів — їх можна розписувати або ж робити різьблення. Я майже з дитинства займаюся цими речами. А малювання у мене, це як Білокур ото казала, що «я все життя хотіла бути художницею», то так і я… Майже усі вироби у мене вербові, буває з липи роблю. То я колись придивився у Музеї українського народного декоративного мистецтва. У них в кутку дерев’яний птах висів. То ж думаю, можна такі речі робити. І тепер я роблю різні.

У 1985 році про мене фільм вийшов, «Вернісаж Івана Приходька» (показує стареньку відео касету, на якій фото молодого майстра). Тоді вже багато творів моїх було. З середини 80-х років я вже постійно робив  вироби, на виставки їздив. Але віддушина відчулася, коли Україна вільною стала. Я відчув, що ніхто не забороняє. Тоді ж заборонялося все кругом. В селі не можна було навіть коня тримати, це ж страшне що було.

А за радянських часів я малював агітацію в народному стилі – розписи робив в селі на клубі, на сільській раді, на радгоспних хлівах. Але районні керівники приїхали і кажуть: «Что ви здєсь пєтухов понавєшувалі! Треба «Слава КПРС» писати". А я їм: «Та ж квіти то і є слава». Але голова радгоспу каже: «Іване, треба познімати це все діло. Люди сміються над тобою, що ти корів понамальовував з десятьма дійками». А я кажу: «Федоре Андрійовичу, не вміщається більше, я б більше намалював. Я ж і малюю для того, щоб люди веселі були, а корова більше молока давала, це ж породиста корова». Він теж почав сміятися, але потім каже, щоб познімав, бо його можуть зняти з роботи.

Внизу біля печі на глиняній основі туляться одне біля одного різного кольору кілька котів. 

У вас стільки котів у хаті! 

У мене їх, я вже рахунок згубив, шестеро по-моєму. Вони всі біля мене сплять, гріють мене (сміється). Другий раз із Києва приїду, бува на виставках затримаюся, пізно, холодно, а вони на постелі і всі до мене і гріють мене. Вже натомлений, нема коли грубу топити, а вони біля мене мурчать — диво якесь — і зразу засинаєш. Люди якісь здогадалися, що у природі не ми котів тримаємо, а коти нас. От бачте, вони на нас не дивляться, а щось таке роблять, що нам потім зовсім легко на душі.

А як ви їх звете?

В основному усі «Васі» (сміється). А той котик (показує на білястого) прибився до мене. Зима тільки почалася і всі багаті люди, як вони себе називають (які великі хати мають, великі бетонні паркани, залізні ворота), позакривалися, а у мене все кругом відкрите, щілини кругом, можна куди-завгодно залазити. Так цей котик до мене прийшов. Дивлюсь, бідняжка, замерзає — і я його пригрів, але він якийсь хворенький. Але розумний. Він, видно, десь на полях жив.

Котам не сумно — з псами, напевне, дружать?

Це Жучок, а то теж прибилась, сучечка. Дивлюся, майже подихала. Вони відчувають, що у мене свобода, воля кругом — та й прибігають. Внуки назвали її Жуля, а я кличу Цьоня, так швидше. У нас в селі якось так кличуть собак: «Цьо-цьо-цьо».

Онуки часто навідуються? – спитала й одразу помітила на обличчі майстра майнула тінь. 

Буває приїжджають. Але батьки хочуть бути багатими, щоб машину купити, гроші зароблять, все таке сучасне купляють, але ж я бачу, яка це трагедія... Ця хата завжди сучасна, це та ж вишиванка, тільки тут треба реставрацію зробить…

Зараз онуки то у школу ходять, то у дитсадок, але я наголошую невістці Юлі, кажу: «Юлю, не треба ніякі садки, майже в школу не потрібно — школа зіпсує… А я чуда навчу, а там учительці якійсь будемо платити і вона основні предмети вестиме – читати, писати… А головне ж малювати, на бубоні грати, на гармошці – ну, все таке народне…
Люди по золоту ходять і не бачать того золота. Кудись їдуть заробляти, та отут сідай і заробляй любі гроші, тільки не лінись… Особливо ангели такі, пташечки — я ж бачу, як люди тягнуться до нього…Так от ці діти і ця ж невістка Юля могли б уже і розписи робить, а син Василь міг би вирізати. Але вони дивляться скоса, я не знаю, що це за народ такий.

Куліш доварився. Пан Іван дістає кілька десятків розмальованих дерев’яних ангелів та пташок, які тримає біля печі у торбах. Розкладає на ліжку. 

Бачу, ви вже підготувалися до весняно-літніх ярмарків?

Аякже (сміється).

За скільки продаватимете такі вироби?

Ну, такі десь за 50 грн купляють, як багатші люди. А якщо дивлюся грошей немає, то я дешевше віддаю. А деякі вироби до 100 грн, хоча оцей ангел, я знаю, що дорожче коштує. Але я бачу, як у деяких майстрів язик повертається ще дорожче просити… Дивлюся, отакі ложки він або по 50 або по100 грн, то як же це людину обдирати?! Але буває, бачу, ніби багатші люди, як хлопці ото круті ходять, то я для жарту кажу: «Та то 200 грн». Дивись і дасть 200, але це дуже рідко.

Вистачає вам на життя, роблячи такі речі?

Ось у мене внук Сергій, йому на 20-й рік пішло, кажу: «Сергіє, ти будеш ходити у золоті. Я тебе навчу, я буду тобі допомагати, всі гроші забирай». Але він йде в якийсь там інститут… Та тут же ціла академія. Всі в інститут пішли, усі хочуть бути з дипломом і що далі? Я із школи тікав — я в першому класі день-два посидів у тиждень і втік, мене шукає вся школа, а я побіг на поля…

А ви взагалі закінчували якийсь навчальний заклад?

Не дай Бог, я би щось закінчив. Мені даром би дипломи давали, не брав (сміється).

Іван Приходько знімає зі стіни колоритну дерев’яну маску чорта. Каже, робив її дуже давно. Одягають такі маски зазвичай на Маланку. Але зараз такі не робить, бо довго і дорого. 

Чи часто їздите на ярмарки? 

Три рази на рік у Пирогів мене запрошують. Он вже запрошення прийшли (показує листа). Весною, літом (День різьбяра) і восени. На «Країні мрій» буваю, у музеї І.Гончара майже кожну суботу-неділю влітку — багато запрошень. Мене й за кордон скрізь запрошували, щоб з бубоном і оцими виробами приїжджав.

А вже їздили кудись? 

Так я ж прив’язаний до кіз, до котів — якби ж їх комусь залишити. А так би я побував і в Франції і ще десь.

Розходяться ваші вироби за літо? 

Аякже. Я з бубоном на ярмарках, де тільки музика грає, а продавати доручаю тому, хто рядом стоїть. Мені не так продати, як люди хай подивляться. А як куплять, то хай купляють.

Щоб показати нахвалений бубон, майстер знімає його зі сволоку і вибиває в ритм кілька народних пісень. Співає, ще й пританцьовує.

Попередньо ескізи своїх виробів робите чи куди рука поверне з інструментом? 

Береш припустимо деревину і я вже бачу у цій деревині, який розмір ангела, як крила мають бути — весь час треба творити.

Марія Приймаченко на весь світ одна, от і я хочу, щоб мої речі… Вік же людина не буде жити. Але бажано зараз навчать дітвору. Хоча я в школу ходжу раз на тиждень навчаю дітей. Я їх розвиваю в малюнках. Треба, щоб у них рука була натренована, щоб могли коло намалювати чи звіра якого чи коня, але дитячо-казкового коня. Ну, це як японці роблять, вони з натури не малюють, у них заборонено з натури малювати.

А я бачу, як вчителі псують дітей, тому що вчать натуралістичне все малювати… Фактично, він той малюнок украв, а він повинен його видумати. Коли я приходжу до дітей, то перше, що кажу: «Дітки, я прийшов до вас навчатися. Ви великі художники, ви майстри». Як дитина малюнок зробить, ніякий академік так не зробить. Багато кольорів не треба, спочатку шість, хоча би до п’ятого класу, а то всякі там тіні-півтіні. Я показую їм свої вироби, ними я їх ніби заряджаю. І кажу: «Ви повинні, як Кличко, який постійно боксується, весь час тренуватися — тільки тоді будете великими майстрами. Малюйте або сонечко або квіточку, звіря якого, ангелочка». Я їм на дошці раз-раз намалював і бажано, щоб вони цей малюнок зафіксували в голові, а тоді стираю і кажу: «Ви ж запам’ятали, як я це намалював! І тепер по своїй пам’яті самі малюйте, розвивайте свій мозок».

Іван Приходько. Картина "Маруся Чурай"

Іван Приходько дістав складену біля печі колекцію своїх картин, за стилістикою схожих на твори Марії Приймаченко. Каже, з них колись робив виставку в Українському домі, а тепер їх вже обснували павуки. Продає картини по сто доларів. Каже, купують. 

— Я ніколи картин не змальовував, не дай Боже. Але я вивчаю, я придивляюся, як люди роблять. Якщо це звір, то можна плями по-різному робити і треба думати, щоб воно пасувало, і відчувати, чи той хвіст пасує чи ні. Ти повинен вміти в картину вдихнути енергетику своєї душі.

Коли робиш мистецтво, то йдеш у поле і черпаєш з природи, як повинні квіти бути, як вода, як дерева, як осока, як очерет. Ти відчуваєш і тоді тільки можеш правду намалювати, тоді тільки може бути цікавою картина чи виріб. Якщо ти будеш працювати на якомусь заводі, то воно тебе вимучить, то не потрібне все, а природа кричить, як повинно бути, тільки зроби, зрозумій її. Але ж біда людей, що вони так. Ну от бачте син не розуміє, дружина була не розуміла.

Розкажіть про дружину. 

Дружина померла. Женився я на Уралі, де в армії служив, а вона виявилася не надійна, хоч про покійних не можна поганого говорити. Ну, випивала, як зазвичай, росіяни і не дуже розуміла мене у цій справі.

Вийшли на подвір’я й пішли до хліва, звідки чується помекування кіз.  На порозі нас зустрічає характерний цап з великими рогами. 

— Коля, Коля! – гукає пан Іван. – Дивіться, як він уважно дивиться. Думає, що йому козу привели. Кози — це взагалі якесь диво, вони дуже розумні.

У хліві мешкає ще четверо кіз. Одне з них, маленьке козенятко, нещодавно народилося. 

Як довго тримаєте кіз?

Ого, вже 30 років. Але я молоко рідко коли п’ю, в основному годую котів та собак…

Показує курей. Через сніг вони збилися на горищі хліву на сіні. Тим часом кози вибігли на подвір’я і високо підстрибують. 

— У мене тут замків ніяких немає, як треба кому, то хай приходить що забирає. А то люди замикаються, ворота залізні, а у мене все проглядається (сміється).

Навпроти старенької хати Приходька якийсь багатій вимурував сучасну цегляну двоповерхівку й обгородився високим парканом. Мабуть, через те й швидко дорогу проклали до краю села, де мешкає дивакуватий народний майстер. 

Гостювали у майстра Богдан Гдаль та Катерина Качур

Іван Васильович Приходько — майстер декоративного розпису, народної іграшки та скульптури. Вирізає з дерева та розписує янголів-охоронців, пташок, різних істот. На полотні малює казкових тварин усіх кольорів веселки.

Походження

Народився 17 вересня 1939 року в селі Дударків Київської області.

Освіта

«Ніде я не навчався. А зі школи тікав. Після 7-ми класів я вже пішов у колгосп працювати на конях. Пізніше поїхали з хлопцями у Київ будівельниками працювати. А в 1958 році пішов в армію. На Уралі служив. І в армії малював багато, стінні газети випускав. А потім запросили мене на військовий завод, побачили мій талант. Це був засекречений завод, то я там працював апаратником і багато оформлень робив — тоді наочна агітація була. В Росії на Уралі я пропрацював 11 років. А як додому приїхав, то у Борисполі в автобазах працював, а тоді запросили в радгосп наочну агітацію робити. То я взимку роблю ту наочну агітацію, а на літо на конях випасаю худобу".

Досвід

«Я жив і мріяв про Марію Приймаченко. Але не прийшлося мені з нею зустрітися. Виставки її постійно відвідував. У Москві колись була виставка, а я жив у Пермі. Після армії там залишився, так я поїхав спеціально у Москву подивитися. І так я захопився Приймаченко. Ну і тоді ж Григорій Абрамович Мєстєчкін, мистецтвознавець і драматург, мені багато підказав. Він документальні фільми робив. Він про Марію Приймаченко зняв фільм, сценарій написав про сина Федора. Ми з ним у Києві у Будинку художника дітям фільми показували про народних майстрів, у місяць може разів два чи три. Повний актовий зал людей, документальні фільми Григорія Абрамовича. У мене теж є фільм «Вернісаж Івана Приходька».

Педагогічна діяльність

• 1972 — дотепер керівник студії народного розпису, с.Дударків, Київська область
• Керівник Студії народного розпису «Диво калинове», с.Велика Олександрівка, Київська область
• Керівник Студії народного мистецтва «Оранта», Національний технічний університет, Київ

Нагороди

• 2008 — Отримав Київську обласну премію в галузі народного мистецтва імені Петра Верни.
• 2002 — Заслужений майстер народної творчості України
• 1999 — Лауреат премії ім. Катерини Білокур
• 1994 — Лауреат премії ім. Павла Чубинського

Виставки

Твори знаходься у колекціях Державного музею народно-декоративного мистецтва України, Музеї дитячої іграшки (Київ), Державному Музеї Івана Гончара, а також у приватних колекціях.

Народний майстер щорічно бере участь у ярмарках та фестивалях.