Учасники зможуть поспілкуватися з адептами різних напрямків обертонової музики, випробувати різні інструменти та купити варгани і діджеріду безпосередньо у майстрів, взяти участь у майстер-класах з горлового та обертонового співу, грі на варгані та діджеріду, а також побувати на першому в Києві концерті обертонової музики.

В програмі фестивалю:

5 листопада
10:00 — 15:00 — Відкриття фестивалю. Лекції про різні традиції обертонової музики, спілкування з музикантами про різні стилі та техніки варганної гри, діджеріду, горлового співу (необхідна реєстрація*).

15:00 – 17:00 — Відкритий ярмарок обертонових інструментів (варгани, діджеріду, флейти).
Адреса: Національний музей українського народного декоративного мистецтва (на території Києво-Печерської Лаври). Вул. Лаврська 5, корп. 29.

18:00 — 21:00 — Концерт Обертонової Музики.
Вхід: 50 грн.
Адреса: Музей Івана Гончара, вул. Мазепи, 29.

6 листопада (необхідна реєстрація*)

10:00 — 20:00
• Майстер-класи з гри на діджеріду, з горлового співу, з технік гри на варгані
• Спілкування з майстрами-виробниками варганів та діджеріду
• Структурований джем музикантів-віртуозів
Адреса: Індійський клуб, вул. Комінтерну 29, корп. 2.

* Реєстрація на сайті фестивалю за адресою http://overtonemusic.org.ua/participation/register/.

Вартість участі в усій фестивальній програмі 250 грн (200 грн за умов передплати до 30.10)

У концерті беруть участь:
Турбодзен (Москва), тріо — Бернхард  Мікускович, Бернхард Ханрайх та Франц Кумпль (Австрія), Аксентій Безкровний (Москва, варгани), Етнотрансбенд «Дзень» (Київ), Юрій Рубін (Москва, ханг-драм), Мілад (Іран-Україна, діджеріду), Радвіл (Київ, обертоновий спів) та багато інших.

Організатор фестивалю: Етнотрансбенд «Дзень»
Партнери фестивалю:

• Міжнародний екокультурний фестиваль «Трипільське Коло»
• Магазин варганів «DRYMBA»
• Міжнародна Спілка Варганістів (International Jews Harp Society)

Детальна інформація:
 http://overtonemusic.org.ua
 http://vkontakte.ru/overtonemusic
 http://www.facebook.com/overtonemusicfest

(067) 770 70 99 Ярослав Камінський
(068) 360 82 52 Дмитро Матюхін
(093) 006 69 04 Дар'я Зубенко

Виставка презентує частину величезного доробку Ігоря Шрамка [1938 – 2010] − непересічного дослідника і збирача народних музичних інструментів. Його зусиллями було зібрано понад 600 унікальних експонатів, які разом складають цілісну картину українського музичного побуту ХХ століття.

Ігореві Шрамку належить кілька справжніх відкриттів у царині української музичної традиції. Виставка ілюструє з-поміж них три: дослідження ймовірного строю і варіантів конструкції мамаївської кобзи, побутування та типи традиційних цимбалів в Україні і давні народні конструкції скрипок, що беруть свій початок від давньоруських гудків.

Виставку буде відкрито до дня народження Ігоря Шрамка, 26 травня, у четвер; вона діятиме до 12 червня − до завершення фестивалю «Кобзарська Трійця».

На відкритті гратимуть і співатимуть кобзар Тарас Компаніченко та фольклористичний інструментальний гурт «Надобридень» під керівництвом Михайла Хая.

Запрошуємо до слова тих, хто знав за життя пана Ігоря і його працю, а до огляду й поцінування виставки − усіх зацікавлених традиційною музичною культурою, відродженням та реконструкцією давніх музичних інструментів.

Заснований 1997 року Конкурс присвячено пам’яті видатного діяча української культури, композитора, виконавця-бандуриста, педагога, письменника, драматурга, актора, режисера, фольклориста і громадського діяча Гната Мартиновича Хоткевича.

Проводиться конкурс раз на три роки у Харкові, де визначний митець у 1877 році народився, а 1938 року був безневинно розстріляний.

Відомо, що поряд із бандурою Гнат Хоткевич вивчав і активно пропагував всі характерні для України народні інструменти і на основі власних досліджень опублікував грунтовну монографію „Музичні інструменти українського народу”. Тому, не обмежуючись виключно бандурою і не звужуючи творчу спадщину визначного митця, засновники конкурсу мають на меті сприяння розвитку і заохочення виконавства на різних українських народних інструментах, відкриття нових імен майстрів і підтримку здібних молодих виконавців, виховання естетичних смаків, активізацію культурного життя в Україні, передусім на Слобідщині, талановитим сином якої є Гнат Хоткевич.

Небезпідставно Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича вважається своєрідною візитною карткою Харківщини і сприяє підвищенню культурного рейтингу та міжнародного авторитету нашого краю у світі. Завдяки високопрофесійному рівню та бездоганній організації Міжнародний конкурс ім. Г. Хоткевича став престижним заходом, що привернув до себе увагу громадськості і має неабиякий резонанс в Україні й за кордоном, багато з його лауреатів здобули визнання як талановиті музиканти.

Висока фаховість конкурсу забезпечується авторитетним складом журі, куди входять провідні фахівці охоплених конкурсом спеціалізацій і жанрів. На жаль, цьогорічний конкурс вперше відбувається без його берегині – Галини Хоткевич, доньки Гната Хоткевича, яка відійшла у вічність наприкінці лютого нинішнього року у далекій Франції. Як і її великий батько, Галина Гнатівна всі свої сили, енергію і думки присвятила розвитку і гідному представленню у світі української музичної культури й була одним з ініціаторів заснування в Харкові Міжнародного конкурсу виконавців на українських народних інструментах.

Велика кількість учасників конкурсу (понад 100 осіб) свідчить про суспільну потребу в подібних заходах, що незважаючи на скрутний соціально-економічний стан у державі, є наслідком природнього потягу до непідробних цінностей музичної культури, і подає надії на позитивні перспективи.

V Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича стане одним із важливих державних заходів 2010 року, покликаних утвердити на міжнародному рівні найкращі досягнення сучасного вітчизняного музикування, популяризації серед багатонаціональної громадськості української музичної культури.

 Оргкомітет:
тел.: +38(057) 762-34-53; +38(063)2807586
факс.: +38(057) 706-25-80
e-mail.: hotkevych_fond@mail.com

Джерело: http://www.khotkevych.org
Світлина chasipodii.net

Загальний вигляд місцини

«Тут верба найкраща. Вона якась енергетична, рожева на вигляд і звучання в неї просто прекрасне. І клен тут чудовий. Ми з клену більше робимо кобзу, щоб вона була дзвінка. А з верби робимо бандуру, щоб був такий бархатистий звук... Якщо верба на низині, то вона кряжиста, дуплиста, кручена. А коли вона в яру, то тягнеться, як свічка, догори. Тоді вона не кручена, рівнесенька і без сучків. Бува така верба, що з одної колоди можна зробити чотири-шість інструментів. А таких колод може бути і десять. Але тут треба з розумінням підійти, правильно розколоти і вчасно вибрати масу, щоб вона не потріскалася...» 

Цього разу зробити собі музичні інструменти зважилися хлопці з Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Їх троє. Називають один одного Феліксом, Владом і «Джокером». Двоє захотіли старосвітську бандуру. Останній вирішив робити гуслі. Каже, як побачив їх, то одразу лягли до душі. В роботі допомагають досвідченіші, крім Русаліма (Русалім Козленко), Юркович (Юрій Кочержинський) та Ждан (Ждан Безвербний).

З цією вербою Київський кобзарський Цех вже працює не вперше. З попереднього разу лишилася одна заготовлена основа для кобзи. Для решти інструментів слід відпиляти колоду довжиною у п'ять п'ядей, розколоти її спершу надвоє. Потім півколоди, що утворилися, ще наполовину. І вже потім можна формувати музичний інструмент. Виходить, що з однієї колоди цієї верби виходить по три-чотири заготовки.

Половину колоди розділяють навпіл ще раз

Щоб правильно розколоти, слід спершу визначити, чи є і куди йде тріщина. Сокирою позначається місце розлому і туди заганяються кленові кілки. Бо клен міцніший за вербу.

Важливо, щоб заготовки не потріскались, щоб дерево не було покрученим і без сучків. Хоча і сучки — це не вирок. Місця з ними засверлюються і туди вбивається «чопик». На музичні якості це не впливає. Після того, як розкололи колоду і створили 3-4 основи для кобз чи бандур, з боків лишаються ще тонкі залишки з цікавим малюнком всередині. Хоч ікону малюй.

Тут, недалеко від міських кварталів, заготовляють основу інструмента. А от верхню його частину — «громовицю» — з цієї деревини вже не зробиш. Для того потрібна особлива смерека, за якою, стверджує Русалім, їдуть аж у Карпати.

«Навіть Страдіварі для своїх скрипок брав її з Карпат. Та смерека, яка нам потрібна, росте на верхів'ях гір, і зветься „колючою смерекою“. Їздили цього року і замовляли у лісників, які знають, де вона росте. То нам привезли... Бо ж можна робити з сосни „громовиці“. Але звучання трохи інше буде. Смерека найкраща. Особливо та, що за перевалом, де старіші ліси і вищі гори.» 

Після того, як основу відкололи, до неї Русалім прикладає спеціальний шаблон у формі бандури, обводить його олівцем — малює форму майбутнього інструмента. Юркович, тим часом, бензопилкою формує його загальну форму. Нею ж спрощує вибирання деревини з основи бандури чи кобзи, тобто випилює спеціальні смужки, які потім легше обробити теслом. До речі, саме тесло в крамниці мало де купиш. Його можна тільки замовити у ковалів.

Заготовки набирають форми. Хлопці жартують, що вже скоро можна буде і грати. З-за хмар виходить сонце. Цінну вже оформлену деревину одразу переносять в тінь. На сонці дерево може потріскатися і робота буде зведена нанівець. Сформований інструмент варто тримати в холодному приміщенні подалі від світла — у підвалі, погребі чи гаражі.

Поряд з основною роботою йде тяганина з прикореневою частиною верби. Вона наполовину вгрузла у вогке піщане дно яруги. Дощі і весняний паводок підмили дерево. Щоб відпиляти, спершу копали ями з обох боків. А потім тривалий час працювали ручною пилкою. Та колоду всеодно не зрушили. І бензопилка не допомогла. Вирішили колоти прямо на місці. Верхню частину таки забрали, а от нижня не здавалася. Лишили її на майбутнє...

Увага молоді до кобзарської справи зросла за останні три роки, каже Русалім. Особливо після того, як вони почали брати участь у різноманітних фестивалях. Загалом, за цей час долучилося близько 50 людей.

«Спочатку ми спілкуємося, для чого людині це треба. А потім людина йде на заготовку, як ми сьогодні вийшли, і робить собі інструмент. Один хлопець каже, я приходжу і отримую задоволення від того, що працюю... Головне, щоби людина була зацікавлена в цьому. Дехто „відсіявся“. Он у мого вчителя Товкайла за 2 роки було 10 учнів. 9 відсіялося. Лишився я один.»

Після 5-6 годин роботи всі потомилися. Одна кобза, три бандури і одні гуслі знайшли своїх господарів. Далі тривала робота, результатом якої має стати повноцінний інструмент. Це може тривати від кількох місяців до кількох років залежно від наполегливості, кількості часу, присвяченого роботі...

Текст та світлини Богдана Гдаля

«Трипільське коло» вирізнялося своєю розкиданістю, різнобарвністю та різнонастроєвістю. Кожен знаходив забаву до душі. Найпрацьовитіші долучали свою дещицю праці до творення глиняної хатини, активні стрибали чимдуж перед сценами. А занурені в себе ловили медитативні нотки у фолькових виступах.

Одним словом, чотири дні давали можливість торкнутися до давнини, скинути тягар буденності і просто знову побути дітьми, відкрито радіючи земним стихіям.

Світлини та текст Богдана Гдаля.

Вперше  в Києві демонструватиметься єдина в світі електродомра, створена на замовлення відомого українського домриста Віктора Соломіна, та його новий проект фольк-джаз гурт «ДомРа». Гурт представляє новітній напрямок сучасної українськой музики, поєднуючи джаз та старовинні українські пісні і презентуватиме на фестивалі свій дебютний сингл «Купальська».

Електродомра  – надзвичайний інструмент роботи музичних майстрів Андрія Степановича та Олега Стоколоса –завдяки ексклюзивній електроніці домра може взаємодіяти з різноманітними звуковими процесорами, а домристи використовувати всі новітні технічні надбання.

Фестиваль розрахований на широкий загал – як на музичних поціновувачів та критиків, так і на будь-кого, хто цікавиться українською етнікою і джазом.

У програмі фестивалю: фольклорні вокальні ансамблі «Многая літа» і «Стріла», пройде виставка-продаж хенд-мейду етнічної тематики від магазину «Ятки» та виставка старовинних українських костюмів з колекції Ігоря Перевертнюка (вперше в Україні).

Спеціальний гість фестивалю Ніна Матвієнко. Ведучий – Олексій Коган.

Захід проходитиме на благодійних засадах.

Всі зібрані кошти будуть направлені на заснування благодійного фонду студентських музичних проектів НаУКМА.

Організатори фестивалю: менеджмент гурту «ДомРа», Києво-Могилянська Академія за підтримки Музичного товариства НаУКМА та Студентського  радіо «Квіт».

Світлина wikipedia

— Ти спілкуєшся з дощем за допомогою борщівника. Чому робиш саме дощовиці? Хто і коли навчив тебе їх майструвати?

— Дощ... Дуже складний і неоднозначний природний процес. Байдужою до Дощу є, мабуть, тільки верблюжа колючка . Людство ж завжди ділилося на дві категорії: одні чекають дощу, моляться і заклинають Небо, щоби послало їм хоч трохи життєдайної вологи; інші — навпаки, просять, щоби Дощ не почався, або нарешті припинився... У цих полярних бажаннях прихована людська слабкість, неможливість отак просто керувати Природою. У цьому є Божий Задум, що не може кожен повелівати стихіями на власний розсуд:

Нестор - майстер дощовиць

комусь сохне картопля на городі — і він викликає Дощ, а інший збирається на прогулянку — і він у цю мить той Дощ відганяє... Люди провадять настільки різноманітну діяльність, що їм ніколи не дійти згоди, тому питання «бути чи не бути» виключно у Божій компетенції. Є невеликий відсоток людей у кожному суспільстві (жерці, священики, шамани, знахарі), які настільки досвідчені у житті і потребах соціуму, що можуть втручатися у складні природні явища без особливої шкоди як для природи, так і для людей, для себе зокрема. Але це повинно відбуватися, наголошую, лише у виняткових випадках. Людина, котра може щось зробити, не має важелів, при натисканні на які щось стається. І тому не завжди у неї все виходить так, як задумано. Просто, знаючи суть того чи іншого явища, вона відчуває момент, коли найсприятливіші обставини для того, щоб втрутитися.

Я з Дощем намагаюся не спілкуватися, бо я з ним постійно сварюся))). Мені часто доводиться бувати поза хатою: прогулянки та походи, гриболовля, риболовля, збір матеріалу для роботи, участь у фестивалях та ярмарках. Тому дощ мені завжди недоречний. Це й стало три роки тому однією із причин, які спонукали мене до пошуку різних способів керування погодою. Я зрозумів, що такі дії дуже складні і все треба добряче зважувати. А паралельно знайшов ідею пристрою, який використовувався з метою керування погодою дуже давно. Останнім поштовхом до першої в моєму житті Дощовиці стала випадкова зустріч із музикантами, які продавали такий інструмент, щоб купити нові струни для гітари. Порівнявши наші «вітчизняні» дощовиці із закордонними аналогами, я дійшов висновку, що принцип один, різняться лише матеріали та настрій і мета майстрів, які її створюють. Виготовляти його хоч і довго, але не надто складно, тому я почав... Дощовиця стала настільки популярною, що я просто кинув офіційну роботу і став експериментувати. Різні за розміром і звучанням, ці, влучно кимось названі «флейти дощу», стали мігрувати світом: мої вироби «оселилися» в домівках багатьох українців та іноземців, від Канади до Австралії. Часто чую схвальні відгуки, що мене завжди тішить, як будь якого майстра, чию роботу хвалять.

— На перший погляд, технологія виготовлення дощовиці проста – у стебло борщівника насипаєш різні види круп, експериментуєш з їхнім звучанням, закупорюєш отвір, промащуєш олією стебло й усе – інструмент готовий. Чи то тільки так здається, що легко? Які складнощі виникають під час?

— Матеріалу для дощовиць більш як достатньо: борщівник Сосновського розповзається Європою зі швидкістю більшою, ніж у тих, хто з ним бореться. Він глушить усю рослинність, яку здатен перерости (а окремі його стовбури сягають 5 метрів у висоту, тоді як величезне листя виростає до 2 метрів, діаметр до 25 см), а сік цієї рослини спричиняє дуже важкі хімічні опіки шкіри. Я знаю, що в

Дощовиці - музичний інструмент

Природи немає нічого зайвого, тому спробував знайти якесь позитивне застосування цьому жахливому бур’яну. Цікаво спостерігати за реакцією людей, які чують, що дощовиця зроблена «із того самого отруйного болиголова» (одна із народних назв цієї рослини), і дивуються, що я зумів примусити його працювати на благо . Сухий стовбур борщівника, який я використовую для роботи, є порожнистим, але дуже крихкий. Доводиться інколи витратити багато годин, пробиваючись крізь буйні зарослі цього агресивного бур’яну, які інколи займають велику площу, щоби знайти кілька міцних стебел. Визначаю їх придатність просто: міцно стискаю. Якщо не тріщить в руці — вирубую потрібний сегмент мачетою (сокира-сікач для проріджування гілок та сучків – авт.). Практично придатними є лише один із двадцяти стовбурів. Найміцніші ті рослини, які виросли «одинаками» на відкритому просторі, хоча вони трохи програють у звукові.

Я ніколи не мав опіків під час пошуків матеріалу, тому що завжди з Природою «на Ви». Якщо не чіпати і не ламати Борщівник, то можна вийти неушкодженим із тих «джунґлів». Хоча раджу всім не заходити до них без особливої потреби, тим більше, що тут полюбляють полювати змії, більшість з яких кусаються, а деякі навіть отруйні.

Найкращий час збору — середина зими. Височенного листя вже немає, немає в’янучих стебел, які непридатні для роботи, немає отруйних випарів і кусючих змій. Залишаються виключно висушені Сонцем, Вітром і Морозом стовбури. А в домашніх умовах засушити свіжий стовбур неможливо. Стебло Борщівника обтягнуте міцною шкірястою плівкою, яку дуже важко відділити. Від перепадів кліматичних умов вона частково сама злущується до кінця зими — трохи в роботі Природа допомагає . Деякі занесені до хати стовбури за кілька днів починають несподівано тріщати, особливо часто це чомусь відбувається вночі О_о. Інколи звук настільки сильний, що нагадує постріл із пневматичної зброї: це тіло рослини звільнилося від накопиченої в собі напруги і тріснуло вздовж. Інколи вдається склеїти його, але краще викидати, бо в майбутньому від цього втрачається звучання. Цілком сухий стовбур ретельно чищу від залишків плівки і починаю робити півтори-дві сотні отворів. Потім у кожен отвір вставляється сірник або зубочистку, найкращі — букові або березові. Кінчик, що стирчить, обрізаю і зачищаю так, щоб було якнайменше помітно.

Далі йде наповнення. Можна застосовувати будь-які сипучі матеріали: виноградні кісточки, камінці... Я використовую крупи різного калібру, від пшона до кукурудзи, вони якось «живіше» звучать. Кількість і пропорції круп впливають на висоту звуку готового інструменту. Після цього трубка закривається і лакується. Лак — єдина хімія, яку я змушений використовувати, щоб частково зміцнити поверхню від утворення мікротріщин, захистити від впливу вологи, до якої пористе тіло Борщівника дуже чутливе. При підвищеній вологості звук у Дощовиці стає глухим. Може, це їй передається моя риса характеру: я не люблю Дощу . Деколи на «спецзамовлення» роблю інструмент нічим не покритий. Такі вироби реагують навіть на зміну погоди: ні з того ні з сього раптом всередині посиплються кілька крупин, які були зависли на перетинках.

— Відомо, що дощовиці – давній ритуальний музичний інструмент, яким послуговувалися переважно шамани для заклинання дощу. Також їхня «сипуча» мелодія нагадує справжнісіньке лиття дощу. Відтак, за допомогою цього інструменту можна медитувати й навіть лікуватися. Як ти особисто застосовуєш дощовицю? 

— Хочу звернути увагу, що заклинання, на відміну від молитви, служить для примусового виконання бажань. І той, хто бере до Рук Дощовицю — намагається саме «заклинати» Дощ, примушувати його робити те чи інше, а не накликати його. Згадав про це, бо зі своїми виробами часто відвідую різноманітні фестивалі, на яких дехто, почувши про призначення Дощовиці, цілком серйозно вважає, що я зараз зіпсую погоду. Деяким людям важко пояснити, що гарна літня погода для мене є не менш важливою, ніж для усіх присутніх. Тому і «працюю» переважно на розгін хмар ;-)

Нестор ще й різьбяр по дереву. Це Яйце-Райце, дерев'яне, а зверху обковане міддю

Як я застосовую Дощовицю? А ніяк. Бо в мене її немає. Скільки разів казав собі: ось цю роблю для себе! — але завжди знаходиться хтось, кому мушу її продати, чи подарувати))). Доки Дощовиця в мене – люблю перевертати її по різному, жонглювати і шукати різні способи видобування звуку. Медитативний ефект відчутний, бо деколи здивовано помічаю, що за цим заняттям пролетіло кілька годин.

Є одна Дощовиця в мого семирічного сина, він бере її до рук лише тоді, коли на дворі дощить, а йому хочеться йти погуляти. Він перевертає її якимось особливим способом і щось бурчить собі під ніс доти, доки Дощ не припиниться — і йде на двір. Що він в той час говорить — я намагаюся не підслуховувати, бо тоді, кажуть, сила заклинання чи молитви слабне. Зазначу лише, що у сина інструмент спрацьовує у 100% випадків, тоді як в мене рідко у п’ятьох з десяти. Мабуть він більше вірить, ніж я…

— Чи дійсно інструмент в змозі керувати дощем чи то тільки казки для мрійників? Тільки чесно і з фактами.

— Все залежить від налаштування людини, яка бере Дощовицю до рук. Мені кілька разів доводилося застосовувати її за прямим призначенням. Якось в Кам’янці-Подільському відбувався фестиваль «Терра Героїка». Був жовтень, дуже холодно і похмуро, лило як з відра. Прогноз не віщував нічого доброго у найближчі три дні. Керівництво фортеці-музею, коли почуло про Дощовицю, буквально вигнало мене під Дощ. Ми з моїм знайомим стали у дворі і у дві руки почали свої «камлання». За пів години Дощ припинився, а до обіду на небі не було жодного натяку на хмари, світило Сонце. Така погода трималася три дні, доки відбувався фест (три дні довелося жонглювати Дощовицею). Працівники музею жартома пропонували мені йти до них на роботу))). Коли приїхав до дому — зазирнув у прогноз: Хмельницька область — дощі, дощі, дощі…

Цього року травень був посушливий, це в той час, коли люди насадили городи… Знову у Кам’янецькій фортеці питають за погоду і я пропоную їм самим спробувати накликати Дощ, бо на той час маю деяку роботу. За якийсь час здивовано позираю на небо, бо Сонце сховалось – вперше за місяць з’явилося кілька хмар і почало накрапати. Це дві працівниці музею просять у неба Дощу, перевертаючи в руках мої інструменти. На жаль – треба було вже їхати, тому зливи не сталося… Досі шкодую, що Дощовиці розібрали швидше, ніж я здогадався хоч одну подарувати тим жінкам…

Нестор готується налякати дощ

Якось на фесті «Галицькі Старожитності» у Франківську також погода була несприятлива для заходу. Дощовиці не замовкали, бо крутили їх у кілька рук. І навколо були хмари, а над центром – шматок чистого неба і Сонце. Мої друзі прибували на свято з різних районів міста і околиць, і казали що усюди Дощ і навіть мокрий сніг пролітає (був початок жовтня). А у нас – сухо. Щоправда, після того разу я обережніше став «шаманити», бо замість Дощу мали дуже сильні пориви вітру, які перекидали намети і столи, тобто в чомусь рівновага була порушена…

Цього року на «Трипільському Колі» демонстрував друзям роботу Дощовиці таким чином: обертальні рухи чергував із імітацією «різання хмар». Можна було побачити захмарене небо із довгим вузьким шрамом. Але знову після цього вперіщила дуже сильна злива і я полишив експерименти, бо не знаюся добре на шаманських ритуалах.

— Скільки дощовиць вже виготовив?

— Сотні чотири, мабуть…

— Чи популярні вони серед покупців і чи купували дощовиці відомі українські гурти? 

— Інструмент цікавить у першу чергу тих, хто любить, щоби річ «працювала»: хтось бере для релаксу і медитації, хтось для використання у музиці. Мої інструменти є в кількох німецьких, угорських та польських гуртів, у наших «КОМУ ВНИЗ», «Русичів», «Механічного Апельсина», бавилися ними і співали з «Очеретяним Котом», «Гуцулом Каліпсо»…

— Дощовиці — не сопілки чи скрипки, на яких вчать грати у музичних школах. Інструкція гри на такому інструменті існує? Чи взяв у руки і тряси вмістом палиці у ритм своїх відчуттів?

— Кожен бере в руки Дощовицю по-іншому, відповідно і звучить вона у всіх по-різному. Можна повільно пересипати, роблячи різної тривалості паузи, можна трясти… І щоразу знаходяться нові способи видобування звуку. Треба просто взяти її до рук – і шукати…

Дощовицею не тільки можна приборкувати дощ, а й сповнюватися енергією стихії

— Де ще поширені дощовиці у світі?

— Чомусь Дощовицю вважають латиноамериканським інструментом. Мабуть, через те, що у світі популярна етнічна музика цього регіону. Хоча цей інструмент був присутнім на всіх континентах, а, отже, виник ще у довавілонські часи, коли людство було одним цілим. Десь робили його з кактусу, десь – із бамбуку, із порожнистих стебел і гілок різних рослин. В Україні найчастіше використовувався Борщівник, інколи — стебло соняшника. На Поліссі, до речі, як і в Білорусі, цей інструмент віддавна звали Хмарою.

— Його відродження відбувається тільки в Україні? Чи можна дощовицю назвати українським традиційним інструментом? 

— Я б сказав – українським НЕтрадиційним, бо він мав вузьке специфічне призначення: це ритуальний шаманський інструмент, і він не був доступний широкому загалу, через що і був свого часу забутий. А в Білорусі, до речі, існує неперервна традиція виготовлення і використання Хмари…

— Відкрию таємницю. Цього літа на фестивалі «Трипільське коло» придбала у тебе дощовицю. Трохи нею погралася і поставила у видний куточок біля шафи. Ну, не музикант з мене. Та не біда, дощовиці знайшла інше застосування: тою позитивною енергією, що виходить з неї, поповнюю свої сили. То в чому все-таки її секрет? 

— Дощовицю можна робити тільки тоді, коли в тебе позитивний настрій. Інакше вона буде просто шматком Борщівника із повстромлюваними в нього патичками і засипаною до середини гречкою…

— А звідки ти черпаєш сили?

— Сили? Сили… Для чого їх черпати, коли ми плаваємо в них? Навколо нас — море, океан Сили. Просто треба відкидати все штучне і неживе, натомість відкривати свої пори і зябра. Просто завжди треба бути ПРИРОДНІМ!

Провела розмову Катерина Качур, Рукотвори

Джерело: http://ceh.org.ua 

• Послухати кобзарювання та концертні виступи кобзарів, бандуристів, лірників.
• Відвідати концерти стародавньої та духовної музики.
• Навчитися танцювати традиційні українські танці.
• Ознайомитися з технікою виготовлення музичних інструментів.
• Оглянути виставку традиційних кобзарських інструментів з музейних та приватних збірок.
• Оглянути виставку наукових здобутків, фото й мистецьких творів про українське кобзарство.
• Послухати та взяти участь у конференції на актуальні теми продовження кобзарської традиції у третьому тисячолітті.
• Переглянути фільми, відеоролики та інтерв¢ю на теми історії й сьогодення кобзарської традиції.
• Побачити показовий виступ на тему традиційного бойового мистецтва давніх кобзарів, яке мало назву «костурець».
• Придбати тематичну літературу, відео- та аудіопродукцію.

Програма фестивалю

5 червня

12:00 Початок кінопоказів
17:00 Відкриття виставки традиційних кобзарських музичних інструментів з колекції Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, с.Пирогів)
18:00 Концерт цехових кобзарів та лірників з усієї України
19:30 Традиційні  танці під троїсту музику

6 червня

10:00

• Кінопокази
• Робота виставкової експозиції
• Виставка дисків та літератури

15:00 

• Майстер-класи з виготовлення та гри на традиційних інструментах
• Живе кобзарювання

18:00 Концерт цехових кобзарів та лірників з усієї України
19:30 Традиційні танці під троїсту музику

7 червня – Трійця

10:00 

• Освячення інструментів  у церкві Івана Богослова (територія Михайлівського собору)
• Кінопокази (приміщення музею)
• Робота виставкової експозиції
• Виставка дисків та літератури

15:00 Живе кобзарювання
17:00 Святковий концерт кобзарів та лірників
18:30 Танці під троїсту музику

Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті була кобза чи бандура. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшин грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – «лебійську» – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво…

Зв'язок:
Київський Кобзарський Цех     www.ceh.org.ua
Продюсерська Компанія «Ethno Sound»  8 044 331 82 70

Екскурс в історію 

Російська імперія визнала українське різьбярство лише наприкінці ХІХ століття, дозволивши відкрити 1878 року у Полтаві Губернське ремісниче училище з відділенням “художня обробка дерева”. У Західній Україні споконвіку дерево обробляли гуцули, і вироби карпатських майстрів розходилися світом. Крім того, понад сто років тому художньо-промислові школи, які готували різьбярів, були створені у Києві і Харкові.

Коли ви почали займатися різьбленням? І від кого навчилися цієї справи? 

Батько мій був добрий столяр, плотник, майстрова людина. І це у мене відклалося від батьків, від моїх дідів. І спонукало мене робити ті іграшки чи вироби з дерева. Вже майже 26 років я серйозно займаюся цією справою. Під час навчання в училищі в Чернігові почав займатися творчою роботою. Тоді такого розвитку цього (ремесел – авт.) ще не було і взагалі в радянські часи воно не було популярним, скільки стало з часом. А вже коли я прийшов з армії у 1979 році, і у 80-му працював на підприємстві, тоді профспілки почали звертати трошки увагу на відродження ремесел, робити якісь виставки і таким чином отой пласт піднімався.
Я абсолютно всі речі робив вжиткові, деякі були декоративні, але потім так сталося, що зацікавила мене рухома іграшка. Тим більше, що у мене син народився, підростав, і треба були йому якісь іграшки, а те, що було в магазині, мене так дивувало, лякало навіть. Тобто та пластмаса або метал не зовсім були фахово зроблені, і тим більше для дітей вони були навіть шкідливі. Оскільки навіть на підприємстві в Ніжині, де я працював, вироблялися автомобільчики, і коли дитина розбирала цей автомобіль, обов’язково ним ранилася, бо не був він до кінця фахово зроблений. І коли мій син поранився від того, я зрозумів, що треба робити щось своє краще, бо ти можеш сам врахувати і виправити усі недоліки.

Які саме іграшки виготовляєте? 

Я старався мало того, що рухомі іграшки робити, але щоб і шумові вони були. Тобто ті ж самі деркачі, колотили, дзиґи, фуркало. Багато майстрів на Косівщині, на Львівщині роблять, в Чернігові є хлопці, що роблять такі іграшки. Але не таких – іншого ґатунку, інших розмірів, іншої якості і т.д. Я багато навчався і спілкувався з Іваном Сидуроком – відомим майстром дитячої іграшки. Ну, і Бог милував, як то кажуть, ми один одному дороги не перейшли, тобто навпаки підсилили один одного.

Крім того ви тут бачите є і морока і дерев’яні маленькі велосипедики. Крім того Романа Поручинська колись мені запропонувала зробити і таким чином відтворити покутські «бички» (різдвяно-новорічний обряд віншування – авт.), так звана дитяча гра.

Покутські

Розкажіть про цю гру. 

Під час новорічних свят та колядувань, бачте он маленькі різні фігурки з дерева (це тільки невелика їх частинка), діти складали ці фігурки в торбинку. Виготовлялися ці фігурки різноманітні – і сільськогосподарський реманент і скульптурки людей і тварин і хатки – подібне до того, що ви тут бачите. Воно все складалося в торбу і під час колядувань, коли заходили до господаря, витягували з торбинки якусь фігурку, яка собою ніби передбачала на майбутній рік долю господаря. І відповідно, господар тоді вже обдаровував дитину чи грошима чи цукерками. Тобто він дякував, що сам собі визначив долю на майбутнє.

А яким чином така фігурка може визначити долю на майбутнє?

Кожна фігура — і та ж сама школа і та ж сама хатка, вітряк, дзвіниця, церква — в житті людини має певне значення, певне призначення. І робився той же самий рубель (колода, якою притискають (рублюють) сiнo пiд час перевезення в кузовi машини чи причепi трактора – авт.) — мініатюрний, невеличкий сантиметрів 7–8 довжиною. І якщо витягувався рубель, то чітко можна сказати, що це все розладиться, тобто почнуться всілякі негаразди. Якщо праник, або прач (дерев’яне знаряддя для вибивання білизни під час прання – авт.) витягувався, то відіб’єшся від ворогів. Єдина там прикрість була, чорна паличка – це дорога до пекла, десь сантиметрів 6–7 довжиною. І сорочка-дранка – це на бідність. Тобто переважною кількістю речей, яких там, мабуть, до сотні було (у мене було десь біля 60-ти) визначалася доля на майбутнє людини. Але бачте, тільки декілька предметів були, що визначали негаразди на майбутнє.

Ви ще згадували про таку іграшку як морока… 

Це національна українська іграшка, яка називається морока, хоча в деяких випадках її називають ще вузлом Макарова. Дехто каже, що це головоломка. Але головоломка, пробачте за нескромність, це тоді, коли голова болить (сміється). Морока складається з шести абсолютно правильної форми планочок чи брусочків. Вони можуть бути різні по величині, але пропорції повинні бути чіткі і підігнані абсолютно точно, до десятої долі міліметра навіть.

Морока

Гратися морокою означає спробувати її розібрати і скласти на місце. Тобто це гра на уважність, на кмітливість, вона розвиває інтелект, увагу.

Ви є одним з тих, хто відроджує Чернігівське різьблення. Розкажіть, які знаки чи символи використовує в орнаментиці своїх виробів?

Все залежить від призначення виробу. Якщо це скриня, то там можуть бути одні знаки, якщо це деркач, то обов’язково я використовую знак відведення грому, знаки засіяного поля, або опрацьованої землі, бо ці ж самі деркачі застосовувалися для відганяння нечистої сили або птахів, або звіра. А для такої нечистої сили — це все символічно.

На виставку з собою ви привези маленького дерев’яного велосипедика… 

Це декоративний велосипед. Але за останній час були зроблені два дитячі велосипеди, на які я навіть сам сідав їздив. Розміром десь сантиметрів 50, абсолютно дерев’яний, подібний до цього. Роблю також різноманітні автомобільчики рухомі, в які закладений принцип деркача, каченяти. Дітки назвали її деркачка, а я хотів назвати качка-деркачка, а воно у співзвучності вийшло деркачка.

З Оксаною (відома писанкарка Оксана Білоус – авт.) співпрацювали, зробили велику виставку. Я змайстрував багато всіляких полиць та підставок під писанки. В адміністрації Президента є полиця. Ось в Оксани виникла ще ідея – робити скриньки, в які поміщати писанки. Воно цікаво. Крім того, що воно привабливо, ще й практично. Не треба переміщати з одного контейнера в інший. Раніше писанки в Оксани були у паперових коробках. Це було не зручно. Зараз співпрацюємо таким планом, що вона у мене щось замовляє чи при зустрічі чи по телефону. Мені не треба пояснювати детально, що воно буде, я вже уявляю, яким воно повинно бути.

Яка середня ціна ваших виробів, зокрема, деркачів? 

Ну, десь в межах 100 грн. Це якщо брати середню, бо їх там 5 різновидів. Є колотила, найменша ціна приблизно 50 грн.

Сергій Святний, народний майстер

Ще розкажіть, як гратися з колотилом? 

Колотило, це не обов’язково забавка, але як і засіб передавати інформацію. Ним також можна відганяти нечисту силу або страх. Тому після війни, скажімо, люди ходили парами, маючи в руках колотило більших-менших форм і таким чином давали сигнал, що ось ми тут і якщо траплялися якісь негаразди, то колотилом вони попереджали про такі негаразди. Це мені старші люди розказували.

А це колотило я колись побачив у газеті «Сільські вісті» 20 років тому, тоді на них ще ніхто не звертав уваги. Десь в Запорізькій області жінка тримала своє колотило. Мені довелося експериментальним шляхом його зробити, відтворити. Таким чином зацікавились люди. Хтось купує, хтось не купує. Але на скільки воно мелодійне, почути тільки треба.

Крім того, бачите, тут лежать шаблі. Довелось мені якось на замовлення сину Президента робити… Оскільки я займаюся дитячою іграшкою, людина зацікавилася цим і запропонувала зробити. Ну і для того, щоб її зробити, треба було перечитати літературу, знайти джерела, яка шабля повинна бути. А шаблю не зробиш же турецьку або якусь китайську чи японський меч самурая. Тобто треба було знайти дійсно ту шаблю, яка була у козаків. Ну, і дуже багато літератури перебрав щодо козаків-мамаїв. А на зображенні «Козака Мамая» здебільшого була коротка шабля, подібна до цих (до шабель майстра – авт.), я навіть використав ті знаки, які там були або трапляються на деяких шаблях. Це вже як народна картина «Козак-Мамай». Таким чином й у мене така шабля є.

Розмовляла Катерина Качур