У сузір’ї майстрів петриківського розпису творчість заслуженого майстра народної творчості Віри Іванівни Павленко, що припала на середину ХХ століття, займає особливе місце.

Художниця плідно працювала у галузі декоративного розпису на папері. Разом з односельчанками В. Клименко-Жуковою, М. Тимченко, сестрою Г. Павленко-Черниченко працювала над формуванням українського стилю розписів фарфорових виробів на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Створювала ескізи для поліграфії та текстильних виробів, виконувала альфрейно-оформлювальні роботи на замовлення Управління у справах архітектури УРСР.

ЇЇ твори були окрасою багатьох республіканських, декадних, всесоюзних і закордонних виставок народного мистецтва у Парижі, Брюсселі, Кабулі, Лейпцигу, Токіо, Нью-Йорку та ін... Вирізнялися вони з-поміж інших творів петриківчанок особливою ажурністю композиції, легкістю мазка та вишуканістю у підборі тональних відтінків кольору.

Експозиція виставки представить унікальну колекцію творів майстрині, що зберігається у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва і охоплює всі періоди творчості художниці з середини 1930-х по 1980-ті рр. – декоративні панно, ескізи тканин та для поліграфії та фарфорові вироби (вази, декоративні блюда та сервізи).

Виставка працюватиме до 31 серпня. 

Докладніше про художницю

Народилася В. І. Павленко (1912 – 1991) у м. Катеринославі (тепер м. Дніпропетровськ). Але юнацькі роки провела у селі Петриківці, що на Дніпропетровщині, яке здавна відоме своїми художніми традиціями. Тут, ще на початку ХХ ст., склалася своєрідна школа національного декоративного розпису. Віра наших пращурів у магічну силу певних символів змушувала їх зображати узори на стінах оселі, різних виробах хатнього начиння та одязі. Щоб вплив цих символів-знаків був сильнішим, їх виконували яскравими фарбами – червоного та зеленого кольорів. Кращі орнаменти переходили у традицію, формуючи смак покоління за поколінням.

Жоржини, 1972, м. Київ.

З юних літ, навчившись від матері Параски Павленко, художниця почала малювати традиційний петриківський орнамент, прикрашаючи ним хату, робила «мальовки» на замовлення односельчан. Напередодні війни навчалась у Київському художньо-промисловому училища.

У своїх творчих пошуках В. Павленко не відступала від локального традиційного орнаменту, але робила його більш графічним та мініатюрним. У музейній колекції зберігаються унікальні твори майстрині 1937 – 1938-рр. – ескізи для тканин, рушників та окремих елементів графічного оформлення книг (орнаментальні титульні листи, ініціали, заставки, кінцівки).

Композиційно це все ті ж квіти у «вазонах», букети, бігунці, створені як у кольорі, так і чорною тушшю. Художниця майстерно вводить у свої орнаментальні композиції птаха, зокрема півня та профільні зображення жіночої фігури в національному вбранні. У 1939—1941 рр. разом з сестрою Г. Павленко-Черниченко першою починає працювати над розписами фарфорового посуду.

По війні Віра Павленко переїздить до Києва, де разом зі своїми односельчанками В. Клименко-Жуковою, М. Тимченко. Г. Павленко-Черниченко починає працювати на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі над формуванням українського стилю розписів фарфорових виробів. Продовжує плідно працювати у галузі декоративного розпису на папері та книжкової графіки, створює розписи для текстильних виробів, виконує альфрейно-оформлювальні роботи на замовлення Управління у справах архітектури УРСР.

Віра Іванівна Павленко значно розширила традиційну петриківську гаму, будуючи свої композиції як за принципу кольорового контрасту, так і тональних розробок одного або кількох кольорів. Намічала чорним кольором контури малюнка та вводила його в елементи орнаменту, що створювало нові можливості для інтерпретації петриківського орнаменту.

Наївний або народний живопис раніше був дуже поширений у сільській місцевості. Нині цей напрямок живопису практично втрачено. Лише інколи поміж академічних творців на мистецькому горизонті з’являються майстри наївного живопису, саме таким і є Станіслав Брунс.

Станіслав Карлович Брунс працює у напрямку наївного малярства, а також реалізму та навіть езотерики. Виставка «Писанка творця» містить двадцять чотири картини саме таких жанрів. Народні майстри часто зображували на картинах сільський побут та звичаї, які були притаманні місцевим регіонам. Пан Станіслав продовжуючи ці традиції, зізнається що отримує насолоду від подорожей Україною, вивчаючи її багату культуру.

Подорожуючи Івано-Франківщиною, митець полюбляє зупинитися для спілкування із місцевими жителями, вони зазвичай відповідають йому взаємністю. Після чого з’являються нові сюжети картин про життя мешканців Коломиї. На створення виставки «Писанка творця», що працюватиме до 24 травня у столичній галереї «Світлиця», художник витратив два роки. Фотографії цієї збірки мали неабиякий успіх у Польських поціновувачів наївного живопису. Декілька музеїв намагалися купити ці твори, але так як автор не збирається із ними розлучатися, наступним пунктом їхнього призначення буде місто Канів.

cultureua.com

Другий національний фестиваль-конкурс гончарського бодіпейнтінгу* «BodyCeramicFestUkraine»

Метою фестивалю-конкурсу є показ розмаїття, краси й традицій української кераміки засобами гончарського бодіпейнтінгу.

Основні завдання фестивалю-конкурсу:

• популяризація художньої кераміки;
• творчі змагання мистців;
• творче спілкування й зростання художньої майстерності учасників;
• створення мистецьких творів на тілі людини;
• показ краси людського тіла;
• демонстрація образотворчих, виражальних можливостей художніх матеріалів, технік, орнаментів;
• творчий відпочинок молоді.

Мета й завдання Фестивалю-Конкурсу реалізовуються через проведення дефіле моделей, опублікування художнього каталогу мистецьких творів, оприлюднення їх на сайті Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному в мережі Інтернет.

Валерій Сахарук, керівник виставкових проектів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»:
«Представлені не тільки безіменні народні картини, є роботи більш пізнього періоду художників, які мають ім'я як Панас Ярмоленко, Івана Лисенко (який працював в другій половині ХХ ст). Є твори більш ранні, наприклад ікони 18 століття.

В хаті поряд з іконою на покуті висіла народна картина „Козак Мамай“, яка вважалася іконою, також в рушники бралася картина з портретом Тараса Шевченка. Тобто ідея виставки — показати на скільки ікона та народна картина взаємопов'язані і перетікають одна в одну. Це слід народного життя, якому тісно переплетені релігія, побут і віра».

Більшість експонованих творів представляють так зване «наївне мистецтво», тобто творчість художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.

Петро Гончар, генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»:
«Час показав, що досягнення неосвідченого маляра бувають цікавішими, аніж професійного художника, бо останній обмежений наукою, знаннями. А в маляра знань немає, він вільний чоловік, може робити, що захоче. Особливо це проявляється у формі, бо він не знав, що так не можна. А професійний художник малює тільки те, чого його навчили, хоча якщо він виходить за ці рамки, то тоді це вже — явище.

Якщо ми подивимося на мистецтво кінця ХІХ століття — це класика, академічне — і подивимось на народне малярство, то в народному давно існували такі форми, які появилися у професійному тільки на зламі ХХ століття.

Крім того архетипічні прояви, глибинніші сюжети ми частіше бачимо у наївному малярстві, бо там більше від серця, аніж від ума. Ну, звичайно, якщо це талановитий художник, професіонал, то й там воно присутнє, але в наївному малярстві більша щирість... Тобто це художники, які не могли не малювати».

Мистецький проект водночас відкрив й оновлений виставковий простір, влаштований в одному із корпусів колишнього губернаторського будинку кінця ХVІІІ — початку ХІХ століть, в якому й розміщений Музей Івана Гончара. Раніше в цій залі «Етно-клубу» відбувалися ярмарки та різні етно-дійства, а зараз тут планують влаштовувати здебільшого мистецькі виставки у співпраці з іншими культурно-мистецькими закладами.

Катерина Качур, Анатолій Заїка (фото), Богдан Пошивайло (фото), honchar.org.ua

У своїх роботах Аліна відроджує стилістику Полтавського краю, оволоділа різними техніками розпису Гуцульської писанки, писанки-дряпанки, вдосконалює мистецтво ткацтва, гобелену, валяння, по- справжньому захоплена малярством, особливо розписом на шовку. Тут вона тяжіє до техніки гарячого батику, що дозволяє вільно оперувати зображенням, де й розвиває тему природи та єднання людини з природою.

«Бо гарячий батик — серйозний, вдумливий, неймовірно загадковий; живописний, глибокий; цільний і зрілий. Його неможливо порівняти з подихом вітру; він грунтовний... але, познайомившися з ним ближче — море романтики, маса сильних відчуттів від його стародавніх коренів... але він вічно молодий, вбираючи в себе те нове, що несе в собі Час... це поезія, підкріплена логікою і розрахунком. Адже напластовувавши поступово, від світлого до темного, один на інший барвисті шари — не можна помилитися, недобрати або перебрати з тоном, кольором; (хоча помилки виправити неможливо.) Саме в цьому жанрі мистецтва найяскравіше проявився її характер, невичерпний творчий потенціал, де чітко визначена своя філософія і фантазія».

Не менш цікавий вид мистецтва, яким володіє – валяння (це техніка створення з непряденої вовни декоративних речей чи панно). Повсть народжується з вовни і води. Тому вона не боїться води і прання. «Щоб робити повсть, не потрібно нічого, крім рук людини і вовни. Правда, потрібно ще дуже багато праці». Ця техніка вимагає терпіння, точності, і творчої думки, чого у молодої мисткині не бракує.

Творить власний неповторний чарівний світ за допомогою мистецтва, що полонить її душу. Її роботи вишукані в кольоровому співвідношенні, в технічному виконанні, тонкі стилізації мають глибоке почуття сучасності.

Творчий діапазон робіт Аліни широкий – від живописних образів до складних композиційних творів, з використанням різноманітних матеріалів. Її твори також пов’язані з релігійною тематикою, бо саме віра спонукає її до творіння прекрасного і поєднала життя з мистецтвом, яке завжди живе в її душі.

Про автора

Народилася 19 травня 1990 року в місті Лубни Полтавської області. З 2005 по 2007 роки навчалася в Гадяцькому училищі культури ім. І.П Котляревського. На сьогодні здобуває освіту в Косівському інституті прикладного га декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв за спеціалізацією «художнє ткацтво».

Учасниця понад 11 колективних виставок регіонального та всеукраїнського масштабу. Призерка та переможниця багатьох міжнародних виставок-конкурсів, серед яких “Ukrainian Art Week” (2010 р., 2 та 3 місце), “Kazakhstan Art Week” (2010 р. 2 місце). “St.Petersburg's Art Week” (2010 р... 1,1, 2 та 3 місця в різних номінаціях) тощо. Брала участь у виставці “Art Week in Berlin”(2011 р.).
Авторка 6 персональних виставок.