Розмову з Володимиром шляхом листування вела ще влітку минулого року (2010) та опрацювати матеріал вдалося лиш щойно. Однак впевнена, ця інформація досі актуальна. Володя продовжує свою збиральницьку справу та приймає у своїй господі гостей, втомлених міською суєтою та спраглих за відпочинком на природі та ще й з етнічним колоритом. Бо, окрім веб-проекту, займається ще тим, що називають «зелений туризм». Туристів запрошує у власноруч відремонтовані гуцульські хати, в інтер’єрі яких шановане місце відведене старовинному гуцульському антикваріату, а саме предметам побуту та вжитку.

Тож розмова з Володимиром про все та по черзі…

Гуцульські образи. Електронний архів фотографій гуцульського краю

— Коли і як з'явилася ідея проекту...

Володимир Кіцелюк, автор етнографічних проектів

Я вже досить довго цікавлюся давниною і при тому по-різному. Зокрема, моє колекціонування гуцульського антикваріату переросло у створення домашнього музею, який тепер займає три кімнатки під дахом, а дослідження власної генеалогії, мабуть, приведе до окремої наукової роботи.

Ідея створити щось електронне прийшла десь три роки тому, коли я ще працював менеджером в Києві. Я поділився думками з своєю товаришкою дизайнером за професією Мар’яною, її теж захопила така ідея і ми вирішили влітку поїхати в експедицію. Спочатку думали зробити два об’єднаних між собою сайти, де в одному був би власне архів давньої гуцульської фотографії, а в другому карта-путівник тієї давнини, що ще досі збереглася в гуцулів. Таким чином можна було б подивитися і порівняти по селах що колись було і що можна побачити зараз. Але по ходу роботи стало ясно, що нам, аби справитись з цифровим фотоархівом, а той другий сайт відклали.

Вже маємо більше тисячі сканів, які викладені на сайті. Сортуємо по селах, по роках і по типу об’єктів, що зображені на фото.

— Розкажіть про сам процес збирання фотографій…

Експедиції проводимо літом, виділяємо на це тиждень-два. Ми сідаємо в машину, беремо з собою сканер, ноутбук і їдемо в гори. Зупиняємось по селах і ходимо від хати до хати, питаючи, чи має хтось давні знимки. Як правило, головне зачепитися, а далі люди самі посилають один до одного, деколи й проводять. У нас є спеціальна формула, як ми пояснюємо людям, що ми від них хочемо. Оскільки в горах складно оперувати такими словами як «інтернет» і «відсканувати», а наш контингент це переважно старенькі бабусі, то ми говоримо, що хотіли б «перефотографувати старі знимки для музею». Коли люди впевнюються, що ми в них нічого не забираємо, то, звичайно, з радістю нам допомагають. Мар’яна сканує фотографії, а я в цей час записую, хто на них зображений. Часом до фотографій можна почути цілі родинні історії.

Весілля, 1920-1945. З колекції Михайла Струтинського. Івано-Франківська обл. Коломийський р-н село Ключів

Лісосплав, 1945-... . Чернівецька обл. Путильський р-н село Усть-Путила

Товариство "Січ" в Космачі. З колекції Олени Костюк, ...-1920. Івано-Франківська обл. Косівський р-н село Космач

Відправлення добровольців до легіону УСС, 1914. Івано-Франківська обл. Косівський р-н село Березови

Катерина і Михайло Хімчаки, 1945-... . Івано-Франківська обл. Верховинський р-н смт Верховина

Вертеп, 1945-... . Івано-Франківська обл. Коломийський р-н село Нижній Вербіж

— Чим ви добираєтеся від села до села? Вас хтось супроводжує?

Їздимо власним авто самі, боятися нема чого. З собою беремо намет, який (якщо добра погода) розкладаємо десь, як вже починає вечоріти і в ньому ночуємо. Якщо дощить, то просимось до когось додому. Останнього разу на Путильщині* розкладали намет під самим румунським кордоном.

*Путильський район — один з районів Чернівецької обл., розташований у південно-західному регіоні області, на кордоні з Румунією, у найвищій частині Українських Карпат.

Михайло Сулятицький син Василя, ?, ?, 1899. З фондів Музею історії міста Коломиї.

— У скількох районах, селах вже побували? Скільки ще треба обійти, об'їхати?

Не знаю точно, у скількох селах вже були. Та й села бувають різні, інколи на одне село треба кілька днів. Територіально ще не були в двох районах — Рахівському і Надвірнянському. Ці ще в планах. Якщо представимо їх, то фактично сайт буде готовий. Хоча кінця поповненню фотографіями нема. Є ще дуже багато сіл, до яких ми не дібралися і, я впевнений, ще багато унікальних фотографій ми не знайшли.

— Чи співпрацюєте з музеями, державними структурами, які займаються збиранням і зберіганням подібних архівів (скажімо, кінофотофоноархів України ім.Пшеничного у Києві)?

З музеїв наразі контактуємо тільки з музеєм Iвана Гончара. Досвід показує, що набагато простіше і легше контактувати безпосередньо з людьми в селах, ніж з працівниками держустанов.

— Когось ще залучали у свій проект?

Поки ніхто, крім нас з Мар'яною, над проектом не працював. Хіба ми просили програміста. Якщо хтось з приватних колекціонерів дає нам відсканувати знимки зі своєї колекції, ми підписуємо їх, що знимка з зібрань такої-то людини і обіцяємо не розповсюджувати ці зображення більше ніде, окрім як на сайті, чого строго дотримуємося. Ми відкриті до співпраці.

— Чи маєте від цього проекту якусь фінансову винагороду чи все для власного задоволення?

Працюємо для власного задоволення. Якогось гранту вибити поки не вдається. Подавались на грант поки один раз, але не виграли. Я зрозумів, що гранти писати треба не про те, що робиш, а про те, що хочуть грантодавці, мене це трохи не приваблює. На українську культуру гроші ніхто не дає.

Етнорекреаційний проект в Березові

«Проект відбувається в селі Вижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Це 30 км від м.

Інтер'єр старої хати

Коломия. У розпорядженні відвідувачів є два будинки, що стоять поруч. Один з них – давня хата, у якій, власне, й відбувається проект. Тут ми разом варимо давню гуцульську їжу, випікаємо в печі хліб і коржі, збиваємо масло, робимо сир, бриндзю, тчемо килими і прядемо, тут же виварюємо сіль із соровиці (соляної ропи). Поруч в стаєнці лущимо кукурудзу і мелемо її на жорнах на муку.
У іншій, т. зв. «новій хаті», є три окремі кімнати для спання, одна спільна велика кухня, санвузол із душем та туалетом. В цій хаті постійно є гаряча вода і встановлене парове опалення». Зі сторінки блогу автора проекту: http://vlotko.livejournal.com

Інтер'єр нової хати

— Це хати моєї бабусі і дідуся, — розповідає Володимир. – Власне стара — то і є хата моєї бабусі, а так звана нова — це переобладнане і перебудоване мною приміщення, яке в проекті колись мало бути стодолою і літньою кухнею.

Етнорекреаційний проект я задумав, як заміну роботи в Києві. Я довго роздумував, готувався і врешті залишив роботу, повернувся назад у гори. Моє життя кардинально помінялося. Багато часу пішло на ремонт, проведення комунікацій. Над ремонтом я багато працював сам. Це була зміна атмосфери офісних кабінетів на простір, де панують гумові чоботи, лопата, погодні умови і релігійні свята. Цієї весни (2010 року) я почав приймати перших гостей.

Основна ідея проекту — дати змогу людям відчути себе в звичайному селянському гуцульському житті, попробувати жити так, як жили в горах люди століття тому. Це такий собі «бек тріп» в часі, але з можливістю все ж мати під боком деякі блага цивілізації, як от душ і туалет. Я не кладу за мету повністю відтворити давнє життя, це неможливо. Основне, хоча б трошки відчути різницю, та й зрештою відпочити від міста. На проекті ми все робимо разом з гостями — готуємо давні гуцульські страви, мелемо муку, печемо хліб, збиваємо масло, робимо бринзу, прядемо, тчемо килими, виварюємо сіль, доїмо корови і таке інше. Окрім того ходимо в гори, на полонину, до джерел з соляною ропою, трохи експлуатуємо фіру* і коня, при бажанні йдемо на гуцульську музику до сім’ї сусідів-музикантів і під фрілку*, бубон і цимбали влаштовуємо танці. Все це коштує 150 грн в день разом з харчуванням.

*Фіра – віз
*Фрілка — гуцульська флейта, інакше флояра

Чудове місце, щоб відпочити від міста

Володимир (по центру) за провідника

В природному середовищі найкраще пізнається світ

Доїння корови для новачків може бути непростим заняттям

Гості готують страви своїми руками

Вчаться навіть пекти хліб

Що може бути смачнішим за хліб, спечений в печі

Місцева кухня

Цього сезону (2010 року) вже було досить багато людей. В липні трохи заважали повені, однак не так самі повені, яких майже не було, як розтрублений інформаційними телеканалами переполох. Зате в серпні двері не закривалися. Люди були практично безперервно, одні їхали, а інші приїжджали, чоловік тридцять побувало, одні коротше, інші довше.

— В кого ви навчилися того всього, що пропонуєте гостям, як-от: випікання хліба, збивання масла, ткацтво килимів, ліплення з глини? Хтось вам ще допомагає втілювати програму відпочинку?

Багато всього я знав з дитинства. Дечому, як випіканню хліба чи ткацтву, я вчився вже по ходу у місцевих жінок. У мене в Березові поруч живе моя нанашка (хресна мама), вона багато мені допомагає.

— Ціна у 150 грн/день за відпочинок з такою насиченою програмою, як на мене, дуже навіть лояльна (за столичними мірками)? Як ви визначалися з вартістю послуг? Якось прораховували?

Вартість склалася якось сама по собі. Давня кухня досить проста і не потребує якихось дорогих продуктів, готуємо ми разом. Доїти корову ходимо до нанашки, а коня орендую у сусіда.

— Що потрібно для того, щоб вирушити до вас у гості?

Що потрібно... купити квиток на потяг, зібрати речі, які б не шкода забруднити, добре взуття і поїхати. А, ще перед тим зателефонувати мені і записатися. Ніякої особливої підготовки не треба.

Експонати приватного музею: предмети домашнього побуту гуцулів

«Дерев’яного начиння у моїй колекції вистачило б на кілька давніх господарств…»

— Які зразки гуцульського антикваріату маєте у своєму домашньому музеї? Скільки приблизно одиниць зібрали в колекцію?

Не знаю, скільки «одиниць зберігання» є в моєму музеї, але загалом є кілька відділів. Найгромоздкіший — це скрині. Їх наразі маю 29. У скринях зберігаю одяг. Маю кілька зразків березівського шляхетського строю, який уже майже повністю зник. Крім скринь, багато ще всякого дерев’яного начиння, бочок, бочечок, бербениць, дійниць, мірниць, коновок, ділеток, кобілок, гарнців, поливанниць, масльинок, накривчьинок, зрештою, кудель машинових і ручних, веретен, терлиць, чесал, дергівок і т.п. Вистачило б на кілька давніх господарств:-) В принципі, маю більш-менш все, що оточувало в хаті і господарстві колись людину, те, що вона могла вживати на свята і в будень. Окремо зберігаю давні документи і фотографії, книжки, маю кілька шляхетських грамот і угод на купівлю землі з кінця 18-го – початку 19-го століть.

«Мій дідусь теж мріяв організувати домашній музей, але так і не дійшов до цього…»

— Давниною я почав цікавитись десь у класі третьому, коли повитягав всі старовинні речі, які тільки знайшов у хаті, і поскладав на телевізорі. Це був мій перший домашній музей:-) Не знаю звідки то взялося, але пам’ятаю, що мені було страшно цікаво. Серед тих речей тоді була ложка, яку хтось з родичів приніс з першої світової війни, коралі і карбованці моєї прабабусі, ручний млинок до кави, ще щось. А монети збирати я почав ще в дитячому садку. Так що, це щось в крові. Мама розказувала колись, що мій дідусь теж мріяв організувати домашній музей, але так і не дійшов до цього.

Головна світлина
Юра Соломійчук-Юзенчук (стоїть окремо зліва) в товаристві січовиків з Брустурів-Космача. По повороті з Січового свята в Станіславові, 1904. Івано-Франківська обл Верховинський район, смт Верховина

Катерина Качур, Рукотвори
Світлини з блогу Володимира Кіцелюка: vlotko.livejournal.com, з сайту hutsul.com.ua та з приватних блогів: juliagorobey.livejournal.com, whitish.livejournal.com, anderson-kiev.livejournal.com

В селі є п’ять музеїв народних ремесел, родинні школи мистецтв, музей етнографії та ремісництва Гуцульщини, народний етнографічний колектив «Черемош».

Тут збереженні автентичні народні традиції, справляються колоритні гуцульські весілля, тут пізнається історія гуцульського роду не лише за підручниками та музейними експонатами а через безпосередню участь при виготовленні ремісницьких виробів власноруч.

Саме тому в цьому краї народився фольклорно – етнографічний фестиваль – ярмарок « Захарецький Гарчик», заснований у 2001 році.

Програма фестивалю

І. Творчі майстерні : 26. 09.2009

• Образотворче мистецтво
• Декоративно-прикладне мистецтво
• Ленд–арт: мистецтво землі – вироби з каменю, води, піску, листя, квітів

ІІ. Дивосвіт гуцульського роду та магія старожитніх атракцій: 27.09.2009 початок о 10.00

• Майстер–класи народних промислів та ремесел
• Ярмарок пропозицій : «Сільський туризм на Буковині» — презентація агросадиб, атракцій
• Виставка–ярмарок : „ Гуцульське рукомесництво”
• Виставка–ярмарок екологічно чистої продукції місцевих виробників
• Народна медицина: „ Цілюще зілля ”
• Духовні скарбниці Путильщини: екскурсійна програма музеями с. Підзахарич
• «Родинні школи мистецтв » села Підзахаричі
• Круїз „по–Підзахарецьки” (катання на бричках, верхи…)

ІІІ. Та най я си наспіваю, та на й набуду… початок о 11.00

• Урочисте відкриття фестивалю: вітальні слова засновників, генеральних партнерів, меценатів, почесних гостей
• Гретилювання мешканців села з нагоди фестин
• Конкурсна програма: „Гуцульська Чічка”
• Виступи фольклорно – етнографічних колективів та митців
• Вінчування учасників та меценатів фестивалю
• Лотерея „Чарівний Гарчик”

ІV. Їжте, пакуйте, в пустері, си чуйте…стіл не голіть, газду в біду не загоніть

• Ватра & Кужба з K*
• Смаковинки від „Кофички”
• Дегустація екологічно чистої продукції від місцевих підприємців
• Корчма „У діда Захарія”

V. Забави на Царинці для гостей та туристів:

• конкурси
• розваги
• змагання

VІ. Екологічний вернісаж:

• фотовиставка
• ленд–арт (мистецтво землі, води, каміння)
• екологічна вікторина «Знай, Люби, Бережи»

VІІ. “Захарецькі притрафунки”:

• „ Смійсє Гафіє, дгорі дараба їде…” під час дегустації фіто-чаїв та гуцульських напоїв за старовинними рецептами.

Світлина керамічного виробу народного майстра Ігора Радиша
Джерела інформації: Буковина online та garchik.cv.ua

Що вразило?

По-перше, на дійстві зварили найбільшу в Україні кулешу (140 літрів), що офіційно зафіксували представники книги рекордів України.

По-друге, вперше за останні 30 років вниз за течією річки Черемош сплавляли гуцульську дарабу – колоди, зчеплені докупи. Колись саме так місцеві мешканці використовували течію річки для переправи зрубаних дерев. Як і кожна з подій у господарському житті гуцулів (згадаймо лише вихід на полонину), колись сплав супроводжувався своїми ритуалами і традиціями. Це було велике свято!

Також порадував вижничан і майданчик виробів народних майстрів позаду малої сцени у центрі містечка. Тут можна було побачити авторські глиняні вироби, зокрема свищики, вишиті рушники й сорочки, вироби з глини, намиста, різьблені вироби з дерева і навіть ковані витвори.

Що розчарувало?

Ніякої автентичної кухні, жодних відомих далеко за межами України гуцульських страв. Пригадується, що навіть на «Обнова-фесті» у Чернівцях можна було зовсім недорого посмакувати чудовим банушем зі шкварками!

Таке враження, що свято провели офіційно в данину старій-добрій радянській традиції, а не щиро для людей. Мовляв, ми фестиваль організували, колективи привезли, їх поселили-нагодували, через газету поінформували громадськість – чого ще хочете?

Та й відвідувачів небагато було. Якщо порахувати 1600 учасників з різних регіонів України, Румунії, Росії, групи підтримки делегацій, офіційних осіб, пресу – то першого дня на фестиваль майже ніхто не прийшов навіть з-поміж вижничан.

А щодо самого сплаву дараби, то попри весь символізм цієї події, він тривав недовго. За 500 метрів дарабу вже чекали рятувальники, які її «зловили», причепили на трос й безпечно «евакуювали» «пасажирів». І не дивно, адже дарабою сплавляли найвищих місцевих чиновників, які перед тим урочисто файно перехилили по кілька чарок горілки.

Сплав місцевих можновладців дарабою

А на стадіоні, де була велика сцена і де відбувалися головне дійство, усе, що продавалося, було «made in China». Ну як стосуються гуцульського фестивалю китайські дитячі іграшки у вигляді різних пістолетів, машинок, ляльок, танчиків чи глиняні штамповані горщики з російськомовними написами «на здоровье кушай»?

Уявіть собі – вздовж двох з чотирьох боків стадіону були розташовані торговельні намети й у кожному з них продавався китайський непотріб дуже низької якості за завищеними у кілька разів цінами. Фестиваль, відповідно, став більше схожим на такий собі локальний ярмарок.

Міжнародний гуцульський фестиваль відбувається щорічно на території Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей, гуцульських регіонів України. Наступне 19-те гуцульське гуляння прийматиме Косів. Організатори обіцяють зробити його масштабнішим, аніж цього року.

Учасники: фольклорно–етнографічні, хорові колективи, вокальні ансамблі та окремі виконавці; оркестри народних інструментів, троїсті музики, солісти-інструменталісти гуцульських народних музичних інструментів, духові оркестри; самодіяльні театри, читці-декламатори, гумористи; танцювальні колективи; майстри образотворчого, декоративно–ужиткового мистецтва, гуцульського регіону, інших місцевостей України і зарубіжжя, в репертуарі та доробках яких є твори на гуцульську тематику.

Більше на www.kosivart.com

— Це з овечок шкура. Ви ж знаєте, що таке овечки, так? – киваю у знак згоди. — Весною стрижуться вівці і ця шерсть переробляється і виходять такі одіяла. Це все ручна робота. Але для кожного виробу є свій станок, або верстат. Наприклад, до килимів треба у півтора метри шириною верстат, а до ліжників — два з половиною метри. Це все від предків передано.

Верстат – це одна назва чи під килими чи під запаски чи під верети, лише конструкція різна. Полотно, запаски, поясочки і верета сидячи тчеш, а ліжники вже стоячи на ногах.

Коли килима виткав, то його відрубав і так він остається, а коли ліжника вже зіткали, то ми із станка його знімаємо і несемо у валило.

Люди, які живуть біля річки, роблять собі такий штучно створений водоспад з корит і перил, валилом називається. То ми несемо ці ліжники до тих людей, у кого є валило, і там вода його крутить, збиває 8-10 годин, залежно від води. Якщо літом вода тепла, то може за 4-5 годин вийти. А зимою 10-12 годин. Коли ми їх з води вибираємо, вони висихають і приносимо додому. А тоді у нас є такі щітки, як ото кота чешуть чи песика, але у нас спеціальна для шерсті така велика щітка і тоді ми нею вже начісуємо ворс.

Багато людей у вашому краї займається ткацтвом?

Майже у кожного є верстати, бо це прожиток наш. Хоч є робота і хазяйство, але до зарплати це вже кусок якогось додатку. А якщо немає зарплати, то собі це робиш, потім йдеш на базар і реалізуєш.

Не кожна сім’я раніше ткала, але коли почалася ота перестройка, коли була ота криза перша, то тоді майже кожна сім’я робила станки і почала ткати ліжники – вчителі, медики, всі з вищими освітами, по дві вищі освіти мали. Всі взялися за ці ліжники, бо це був один наш вижиток.

Ткані ліжники і верета

Користується попитом така продукція?

Ви знаєте, раніше дуже користувалась. Оце поляки як приїжджали, то просто гребли, коли ще нам не можна було кудись поїхати. А потім після перестройки, коли Україна від’єдналася від Росії, почали завозити всяке турецьке, польське і менше стали брати. А зараз знову люди почали заказувати.

Раньше люди брали ліжники для краси. А такий ліжник і такі дві накидки називалося «комплект». І брали переважно для краси на диван і на крісло. На ньому не спали, бо було шкода його, це тільки щоб люди бачили, що є гарно в хаті.

Вівці самі тримаєте?

Так тримаємо, але ж ми правда не по багато. Хто має по п’ять, дехто десять, дехто 15, як у кого є поля. Наприклад, у мене три гектари, то я десять овечок маю. А там у того гектар поля, то п’ять. Зараз переважно дуже мало тримають, бо молодь виїхала на заробітки, багато за границями. А такі старші полишалися, ще такого віку як ми, то вівці тримають і хазяйство, і корови, і коні. А такі як наші батьки, то вже за ними ухожувати не можуть, у них хіба одна-дві овечки.

А ви знаєте, що шерсть від овечки дуже лікувальна. Наприклад, якщо постригти овечку і прямо ту шерсть накладати на хворі ноги, руки чи поясницю з радикулітом, то воно дуже вигріває.

Традиційні візерунки верет, або ряден

А де навчилися ткати?

Були малі, то від батьків не вчилися, бо вивчилися і були на роботі. Та й думали, що нам не треба цього, що ми будемо пани, бо ми маємо роботу. А потім як почалося сімейне життя, грошей стало не хватати. Та й пішла до сусідки та зробили станка. Та почала вчитися, день за днем та й навчилася. Потім вже своїх дітей вчила ще маленькими. Вони ще в школу не ходили, ставали на стільчика і вже допомагали мені ткати.

Скільки років тому це було?

Ой, вже багато. Років 35 тому. Закінчила 10 класів та пішла поступила. Заочно вчилася, пішла на роботу. Потім вийшла заміж, почалося життя. В селі життя не дуже легке. Що тої зарплати. Пішли діти, а строїтися.

А тоді дуже гарно було, якщо ми зробили одного ліжника, ми його могли продали, наприклад, якщо за російські рублі, то за 150 рублів, а 120 була зарплата, за що ми цілий місяць робили.

Овеча вовна

А скільки часу йде на один ліжник?

Один ліжник робиться десь за два тижня, якщо повністю. Шерсть помити, покрасити, попрясти, виткати. Але то ніколи не робиш на один ліжник. Постригли вівці, заготовили, наприклад, шерсті на 100 кілограм. Сьогодні ми цю шерсть помили, вона висохла, одного дня ми пішли цю шерсть почесали, потім собі поступово прядеш. І робиш заготовки. Потім собі попряв, став тчеш. Виткав наприклад 30-50 сантиметрів, пішов щось робиш по хазяйству. Потім знову став трошки поткав. І воно так знаєте протягом тижня і робота і діти, і домашнє хазяйство — і ліжника витикаю.

Орнаменти ліжників та верет у вас традиційні, характерні для гуцульського краю…

Взагалі, раніше йшов переважно один узор. А потім почали самі собі видумувати, бо ти заінтересований в тому. О, я прийду на базар, то лише у мене такий ліжник буде. І дійсно, приходиш було на базар, то всі в тебе питають, а де ти такий узір взяла. Та де взяла, сама придумала. (сміється) 

А зараз на базар прийдеш, то вже очі розбігаються і той гарний і той гарний, а той ще кращий. В основному ліжники фарбують натуральними фарбами, яку видобуваю з кори дуба, горіха, з листя горіха. А верета вже є крашені, фарбую спеціальними барвниками.

«Рукотвори»